44. Етична спадщина Сократа, Платона й Аристотеля

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну осно­ву, на спроби визначити поняття «добра» і «зла». Критикуючи афінську демократію, філософ наполягав на передачі влади «кращим», тобто «моральним», представникам суспільства. Мораль виступає запору­кою справедливості, благородства людини. Прекрасне – це те, що корисно, що має сенс. У своїй теорії Сократ особливе місце відводив прекрасному і гармонічному тілом і духом людині. Тому завданням мистецтва є відтворення єдності гармонічної форми життя з прекрасними властивостями духу людини

Спираючись на принцип доцільності, Сократ намагається розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Учений оперує поняттям «калокагатія» – поєднання давньогрець­ких слів «прекрасний», «добрий». Слід наголосити, що це одне з ос­новних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього й внутрішнього, що є умовою краси індивіда.

Естетична спадщина Платона пов'язана з дослідженням природи естетичного почуття, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу Платон приділяв вивченню мистецтва. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: мистецтво виховує як позитивні, так і негативні якості. Платон розширює естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шлях до майбутніх теоретичних досягнень у галузі естетичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у постановці і вирішенні окремих естетичних проблем, які не лише відіб'ються у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й виступатимуть у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій.

Ще однією дискусійною проблемою є спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядальна людина, і світ абсолютної ідеї, і душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальна краса створена богом, а прекрасні предмети лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у творі-діалозі «Гіппій Большій»: «Прекрасне – трудно»

Платон вважав, що головна мета всіх живих істот, предмет прагнення - щастя, що складається у володінні благом.

Вчення про «ідеї» блага Платон вважає найвищим із усіх філософських навчань. Етика Платона пронизана теологічними уявленням його теорії «ідей» і вченні про потрійну будову буття: щира сущих «ідей», «світової душі» і світу почуттєвих речей.

Троїстість ця відображається в будові душі людини, у якій розрізняються три здатності: інтелектуальна, вольова й афективна. Потрійним складом душі визначаються основні чесноти: мудрість, «чеснота розуму», мужність (чеснота волі) і чеснота, що представляє просвітління чи пристрастей афектів.

Синтез рівноваги цих чеснот здійснюється четвертою чеснотою -справедливістю. Основне положення етики Платона (рівновага, як духовних, так і тілесних сил і здібностей. Збіг знання з чеснотою розглядається як мудре і блаженство стану, що дає, усіх природних здібностей людини

У теорії Аристотеля також простежується захоплення Космосом – носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій. Естетичні погляди Аристотеля пов'язані не лише з етичною проблематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати – роди й жанри. Естетична спадщина Аристотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних розробках філософа займає процес дослідження нових естетичних понять і подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімесису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» – система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» – насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» – образне іномовлення.

Арістотелізм — система мислення, яка в загальному слідує принципам і вченню Арістотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Арістотелізм яскраво контрастує зі сучасним капіталізмом, який відкидає ідею чеснот властивих лише людині. Етичні принципи Арістотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів - Нікомахейській етиці.

Аристотель, незважаючи на наступність естетичних поглядів, створив власну, відмінну від платонізму естетичну теорію. У його трактатах Про поетичне мистецтво (Поетика), Риторика, Політика, Метафізика представлені тексти, які певним чином пов'язані з естетикою. У них він дає визначення краси, універсальними ознаками якої є величина й порядок. Але прекрасне в Аристотеля не зводиться тільки до цих ознак. Вони прекрасні не самі по собі, але тільки стосовно людського сприйняття, коли розмірні людському оку й слуху. Підрозділяючи людську діяльність на вивчення, дію й творення, відносить мистецтво до творення, заснованому на правилах. У порівнянні із Платоном, він значно розширив вчення про наслідування (мемисисі), що розуміє як зображення загального.