- •4. Богословсько-теологічний підхід до визначення природи релігії.
- •5. Релігія, як форма суспільної свідомості, її елементи та структура. Функції релігії та її роль у суспільстві.
- •6.Історичні типи та форми релігії
- •7. Первісні релігійні вірування. Умови виникнення та характеристика основних форм первісних вірувань.
- •8. Форми класифікації та типологізації релігії.
- •9. Етнічні релігії. Закономірності появи та особливості віровчення і культу. Типологія етнічних релігій.
- •10. Релігієзнавчі ідеї епохи Просвітництва.
- •11. Екуменічні процеси: їх зміст та ознаки.
- •12. Релігія і церква у сучасній Україні.
- •13. Походження та ідейні джерела буддизму
- •14. Релігійні вірування Стародавньої Греції і Риму
- •15. Релігія давніх слов'ян
- •16. Соціально-економічні та духовні джерела християнства.
- •18. Основні положення християнського віровчення (12 догматів та 7 таїнств).
- •19. Біблія – походження, структура, культурно–історична цінність.
- •20. Православ’я – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •21. Католицизм – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •22. Протестантизм – один з напрямів християнства. Історія виникнення і розвиток.
- •23. Характеристика основних новітніх релігійних течій
- •24. Запровадження християнства в Київській Русі.
- •25. Християнство в Україні: історія та сучасність.
- •26. Розвиток православ’я в Україні.
- •27. Греко-католицизм в Україні: історія становлення та сучасність.
- •XVII—XIX століття
- •28. Католицизм та протестантизм в Україні.
- •29. Неорелігії та нетрадиційні вірування в Україні.
- •30. Історико-культурні, економічні і політичні передумови виникнення ісламу.
- •31. Особливості основних напрямів ісламу.
- •32. Історія виникнення ісламу. Мухаммед – життя і діяльність.
- •33. Віровчення і культ в ісламі. Коран – священна книга ісламу.
- •34. Релігія та культура індуїзму.
- •35. Історія виникнення буддизму.
- •36. Віровчення та культ буддизму. Священні книги у буддизмі.
- •37. Основні напрями буддизму: хінаяна, махаяна, ламаїзм.
- •38. Поняття свободи совісті: історія його формування і розвитку.
- •39. Міфологічний, релігійний, філософський тип світогляду: загальна характеристика і порівняльний аналіз.
- •40. Вільнодумство та його форми.
- •41. Предмет етики і її місце в структурі філософського знання.
- •42. Поняття моралі, моральності, етики
- •43. Моральна концепція християнської етики. (Августин Блаженний та Фома Аквінський).
- •44. Етична спадщина Сократа, Платона й Аристотеля
- •45. Соціальні функції моралі.
- •46. Мораль як форма суспільної свідомості. Соціально-історична обумовленість моралі.
- •47. Етична думка доби Просвітництва.
- •48. Поняття моральної свідомості. Моральні норми і принципи.
- •49. Проблема сенсу життя в історії етичної думки.
- •50. Добро і зло як категорії етики.
- •51.Любов як шлях творення особистості.
- •52.Етичні погляди г.С.Сковороди.
- •53.Поняття свободи совісті:історія його формування та розвитку. Дружба як категорія етики.Її зміст і цінність.
- •54. Мораль і насильство як проблема сучасної етики.
- •55. Свобода та необхідність як проблема етики.
- •56. Особливості основних напрямів ісламу.
- •57. Мораль як предмет етики.
- •58. Розкрити зміст понять етос, мораль і моральність.
44. Етична спадщина Сократа, Платона й Аристотеля
Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття «добра» і «зла». Критикуючи афінську демократію, філософ наполягав на передачі влади «кращим», тобто «моральним», представникам суспільства. Мораль виступає запорукою справедливості, благородства людини. Прекрасне – це те, що корисно, що має сенс. У своїй теорії Сократ особливе місце відводив прекрасному і гармонічному тілом і духом людині. Тому завданням мистецтва є відтворення єдності гармонічної форми життя з прекрасними властивостями духу людини
Спираючись на принцип доцільності, Сократ намагається розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Учений оперує поняттям «калокагатія» – поєднання давньогрецьких слів «прекрасний», «добрий». Слід наголосити, що це одне з основних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього й внутрішнього, що є умовою краси індивіда.
Естетична спадщина Платона пов'язана з дослідженням природи естетичного почуття, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу Платон приділяв вивченню мистецтва. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: мистецтво виховує як позитивні, так і негативні якості. Платон розширює естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шлях до майбутніх теоретичних досягнень у галузі естетичного.
Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у постановці і вирішенні окремих естетичних проблем, які не лише відіб'ються у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й виступатимуть у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій.
Ще однією дискусійною проблемою є спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядальна людина, і світ абсолютної ідеї, і душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальна краса створена богом, а прекрасні предмети лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у творі-діалозі «Гіппій Большій»: «Прекрасне – трудно»
Платон вважав, що головна мета всіх живих істот, предмет прагнення - щастя, що складається у володінні благом.
Вчення про «ідеї» блага Платон вважає найвищим із усіх філософських навчань. Етика Платона пронизана теологічними уявленням його теорії «ідей» і вченні про потрійну будову буття: щира сущих «ідей», «світової душі» і світу почуттєвих речей.
Троїстість ця відображається в будові душі людини, у якій розрізняються три здатності: інтелектуальна, вольова й афективна. Потрійним складом душі визначаються основні чесноти: мудрість, «чеснота розуму», мужність (чеснота волі) і чеснота, що представляє просвітління чи пристрастей афектів.
Синтез рівноваги цих чеснот здійснюється четвертою чеснотою -справедливістю. Основне положення етики Платона (рівновага, як духовних, так і тілесних сил і здібностей. Збіг знання з чеснотою розглядається як мудре і блаженство стану, що дає, усіх природних здібностей людини
У теорії Аристотеля також простежується захоплення Космосом – носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій. Естетичні погляди Аристотеля пов'язані не лише з етичною проблематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати – роди й жанри. Естетична спадщина Аристотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних розробках філософа займає процес дослідження нових естетичних понять і подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімесису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» – система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» – насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» – образне іномовлення.
Арістотелізм — система мислення, яка в загальному слідує принципам і вченню Арістотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Арістотелізм яскраво контрастує зі сучасним капіталізмом, який відкидає ідею чеснот властивих лише людині. Етичні принципи Арістотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів - Нікомахейській етиці.
Аристотель, незважаючи на наступність естетичних поглядів, створив власну, відмінну від платонізму естетичну теорію. У його трактатах Про поетичне мистецтво (Поетика), Риторика, Політика, Метафізика представлені тексти, які певним чином пов'язані з естетикою. У них він дає визначення краси, універсальними ознаками якої є величина й порядок. Але прекрасне в Аристотеля не зводиться тільки до цих ознак. Вони прекрасні не самі по собі, але тільки стосовно людського сприйняття, коли розмірні людському оку й слуху. Підрозділяючи людську діяльність на вивчення, дію й творення, відносить мистецтво до творення, заснованому на правилах. У порівнянні із Платоном, він значно розширив вчення про наслідування (мемисисі), що розуміє як зображення загального.