42. Поняття моралі, моральності, етики

Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького — , яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н. е.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) — крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) утворив прикметник — «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н.е. виникає термін мораль.

Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються. Ми говоримо про „етику вченого” або „медичну етику”, маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря, тощо; ми можемо засуджувати ті інші вчинки за „неетичність”. Така термінологічна розпливчатість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього, по суті, не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, ми не керуємося, хай навіть не усвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обгрунтувати свій вибір? А це вже царина етики. Та незважаючи на цей взаємозв’язок теорії і практики, етика зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.

Лишилось з’ясувати значення такого терміну як „моральність”. Поняття „мораль” і „моральність” часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності — як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність).

43. Моральна концепція християнської етики. (Августин Блаженний та Фома Аквінський).

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділяло­ся темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-мо­ральних роздумів лежить тлумачення текстів священного пи­сання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і мо­ральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному іс­нуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сут­ності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християн­ським світосприйняттям, досягається за допомогою божест­венної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зво­дяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією лю­бові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя.

Особливе місце в осмисленні цих та інших питань христи­янської етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Акві-нат).

Августин Блаженний (354—430 рр.) — автор сотень тво­рів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, ви­ща сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога вті­лена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського жит­тя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християн­ська віра і розум.

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло дола­ють спокуси (гріхи).

Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спряму­вання до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гор­дині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таєм­ниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що на­цілюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного.

Християнські доброчинності, за Августином, — послідов­не відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У сво­їй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається до­вести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від сво­єї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Фома Аквінський (1225—1274 pp.), го­ловними працями якого вважаються «Сума теології» і «Сума язичників».

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання лю­дини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові ^,о Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ла­ду, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе по­водити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Перед­умовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.

Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтво­рюючи чотири традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Фома Аквінський менш критично ставить­ся до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів.

На думку Фоми, моральний образ дії гарантує людині спа­сіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відпла­та пов'язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано.

Етика Аквінського чітко розмежовує мораль і релігію, зро­бивши акцент на тому, що людські доброчинності без віри і Божої благодаті майже ніщо, більш того, вони не дають лю­дині можливості безпосередньо наблизитись до Бога, жити благочинним життям. Тому лише безпосереднє споглядання Божої суті у потойбічному світі й з волі самого Бога є істин­ним блаженством. Такий постулат стверджує несумісність людської моралі та релігії.