4. Своєрідність творчого розвитку Артюра Рембо

АРТЮР РЕМБО (1854—1891) — славнозвісний французький поет, юнак, який у неповних 17 років написав вірш «П'яний корабель», вірш, що приніс славу Франції і поету, збагатив світову поетичну думку.

Рембо вважав себе бунтівником, П.Верлен називав його «ангелом і демоном». Юний поет усвідомлював свій поетичний шлях як «вічне блукання й поривання у нетрях духу». Рембо намагався віднайти своє «я» серед багатоликого світу і, як не дивно, серед себе самого. Поет був уважним до внутрішнього світу, відчував у собі людину і не терпів ніяких моральних пут, норм, законів, які нав'язувало йому соціальне середовище.

Жан Нікола Артюр Рембо народився у невеличкому містечку Шарлевіль у 1854 р. Батько поета, Фредерік, брав участь у Кримській війні і відзначався легковажним ставленням до життя. Матір, Віталі Рембо, була дочкою крупних землевласників і мала деспотичний характер. Коли хлопцеві виповнилося 6 років, вона розлучилася із чоловіком і самостійно виховувала 4 дітей. Саме з 6 років Артюр почав писати свої вірші.

У 8 років хлопця віддали на навчання у приватну школу Росса. Артюр одразу проявив свої великі здібності, він блискуче вчився. У 1865 р. «шарлевільсь- кий вундеркінд», як захоплено відгукувалися про його надзвичайні здібності знайомі, вступив у 7 клас коледжу, а вже у 1866 р. «перестрибнув» у четвертий клас.

16-річним юнаком Рембо здивував свого ліцейського професора риторики надзвичайним поетичним даром, гострою вразливістю, зрілістю й оригінальністю міркувань. Талант юного поета розвивався так стрімко, що восени 1870 року він попросив свого друга Демені спалити все, написане раніше.

У серпні 1870 року Рембо покинув ліцей, залишив матір і вирушив у Париж, а звідти до Бельгії, де намагався займатися журналістикою. Сувора і владна матір, звернувшись у поліцію, силоміць повернула сина додому, але невдовзі хлопець втік з рідного міста у столицю.

Поетичний талант Рембо формувався під впливом романтичної традиції французької поезії. Його улюбленими поетами з дитинства були В. Гюго, Ш.Бодлер. Усього близько п'яти років, у віці від 16 до 20 віддав Артюр Рембо поезії. Усе, створене ним за ці роки, можна поділити принаймні навпіл — до і після 1871 року, коли в листах до свого колишнього викладача Жоржа Ізамбару і ровесника, молодого поета Поля Демені, він виклав суть своєї теорії «поезії ясновидця».

Щоб перетворити себе на поета-ясновидця, Рембо посилено експериментував над собою, зокрема, культивуючи тривале безсоння, голод, наркотики, демонстративно асоціальний спосіб життя. Водночас він захищав своє право бути собою в поезії, зберегти свою індивідуальність і свободу, взагалі демонстрував незалежність від усіляких «правил»: зберігаючи часом риму, він вживав асонанси, вкорочені рядки, часом не дотримувався пунктуації, властивий віршуванню звукопис доповнював кольорописом.

Творчий шлях А.Рембо можна умовно поділити на 3 періоди. У віршах першого періоду творчості (січень 1870 — травень 1871) відчутними стали гостра сатирична тональність, гнівний пафос, карикатурні образи: «Ті, що сидять», «На музиці», «Присідання», «Зло».

У травні 1871 року поет знову подався до столиці, захопившись подіями Паризької Комуни. Після поразки Комуни Рембо оголосив свою втечу в мистецтво, саме у той час і сформувалася його концепція «поета-ясновидця».

Другий період творчості (1871—1872 рр.) розпочався декларацією поезії ясно- бачення. А.Рембо намагався знайти «універсальну» мову, тим самим заклавши підвалини теорії й практики символізму. Він проголосив поета «викрадачем вогню», «ясновидцем», що володів недоступною для простих смертних «алхімією слова». Це була пора написання поетичної перлини «Голосівки», чиї рядки химерно відтворила відповідність звуків і кольорів і хрестоматійної поезії «П'яний корабель», в якій Рембо провістив свої подальші митарства по світу, свій трагічний кінець.

У вересні 1871 р. Рембо познайомився з П.Верленом. Узимку 1871 р. навколо Рембо і Верлена згуртувалася група літераторів — «зютистів» (Ш.Кро, А.Мера, Ж.Рішпен та ін.). «Зютисти» писали сатиричні вірші, у яких висміювали версальські звичаї.

Улітку 1872 р. Рембо і Верлен приїхали у Бельгію, згодом подалися у Лондон. Вони часто сварилися, ревнували один одного, відвідували сумнівні кублища. 10 липня 1873 року під час сварки Верлен стріляв у Рембо і поранив свого друга. Рембо намагався втілити свою концепцію «поета-ясновидця» не лише у поезії, а й у житті.

Результатом і підсумком «ясновидіння» став останній, третій, період творчості поета. 20-річний Рембо видав лише кілька робіт: книга поетичних фрагментів у прозі «Осяяння» і книга-сповідь «Сезон у пеклі». Це крик душі поета, сповнений гірких розчарувань і докорів самому собі. Рембо попрощався з бунтарством, з «осяяннями» і поетичними галюцинаціями, з художньою творчістю.

З 1874 р. Рембо відмовився від колишнього способу життя, а з 1875 до 1880 р. розпочав період божевільних мандрів Європою, Азією, Африкою. За цей час він поміняв понад 30 професій. Іноді, щоб заробити кілька франків, йому доводилося розвантажувати кораблі чи працювати у каменоломнях на березі Середземного моря. У 1880 р. Рембо подався в Африку, торгував кавою і дешевими тканинами, мускатом і зброєю. До поетичної творчості він більше ніколи не повертався. У 80-х роках почали друкуватися решта творів А. Рембо вже без його участі поетами- символістами, які вважали його своїм літературним учителем.

У 1891 р., важко занедужавши в Ефіопії, А.Рембо повернувся на батьківщину і помер у марсельській лікарні від раку кісток.

Естетичні погляди А. Рембо

1. Поет стверджував волю духу людини, проголошував необхідність творити у «вільному злеті слів і асоціацій».

2. Роль поета на землі — бути пророком, ясновидцем. Поет мав пізнати велику таємницю Всесвіту і оповісти про неї людям.

3. Поет не мав права бути буденним, йому визначено побачити «вічне життя, тому його душа мала триматися якнайдалі від загалу».

4. Поезія — магічна сила, інтуїція, багата фантасмагорія.

5. «Поезія завжди мала йти вперед до незвіданих висот і невідкритих глибин...»

5. Настрій захопленості волею, сп'янілої насолоди життям, анархічного бунту проти дійсності — емоційне підґрунтя поезії Рембо («П'яний корабель», «Голосівки», «Моя циганерія»).

А.Рембо сповідував у поезії ті самі принципи, що й П.Верлен. Його віршам був характерний інтерес до деталей, які ніби переростали одна в одну, «розірваний стиль», що зумовив свободу асоціацій.

Яскравим зразком символістської лірики став знаменитий сонет «Голосів- ки». Успадкувавши бодлерівську ідею про загальні «відповідності» у природному храмі, Рембо використав її у своїй концепції «ясновидіння». Поет розглядав природу і світобудову, ігноруючи причинно-наслідкові зв'язки та об'єктивні закономірності.

А чорне, біле Е, червоне І, зелене У, синє О, — про вас я нині б розповів: А — чорний мух корсет, довкола смітників Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

Е — шатра в білій млі, списи льодовиків, Ранкових випарів тремтіння незбагненне; І — пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене, Сп 'яніле каяття або нестримний гнів;

У — жмури на морях божественно-глибокі, І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій — Печать присвячених алхімії ночей;

О — неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий, Мовчання Янголів, Світів безмовний простір, Омега, блиск його фіалкових Очей. (Переклад Г. Кочура)

Сонет «Голосівки» парадоксальний на тлі традиції, котра вважала ознаками сонета стриманість, строгість у виборі тем, чіткість ритму. Вірш Рембо написано категорично, він пропонував нове бачення, нові засади формування образу, коли збігалися звуки, колір і душевний стан. Навколишній світ у сонеті диференціювався залежно від його кольорового забарвлення. У ньому виділимо п' ять сфер, які відрізнялися переважанням чорного, білого, червоного, зеленого і синього кольорів. Предмети і явища зовнішнього світу, охоплені однією із цих сфер, у свідомості Рембо водночас асоціювалися з голосними звуками (А, Е, І, У, О) і певним душевним станом, який відповідає кожній конкретній літері.

У «Голосівках» поет намагався визначити колір і символіку голосного звуку. Автор зобразив багатий світ людських відчуттів, асоціацій. Людина і природа — єдине ціле. У людині закладена багата гамма відчуттів життя, сповненого звуків, кольорів, образів. Для нього природа — жива істота, яку потрібно вміти слухати і чути. Так чорний колір викликав у Рембо асоціації не тільки зі звуком «А», а й із жорстокістю, смертю, розладом; білий колір асоціювався зі звуком «Е», а також із моральною чистотою, гордістю і гідністю; з червоним кольором Рембо пов'язував звук «І», а з душевних станів — гнів, шаленство, сміх; зелений колір асоціювався зі звуком «У» і відчуттям щастя, спокою, безтурботності; синій колір — зі звуком «О» і почуттям неземної, всеохопної любові. Таким чином, кожен звук у поета відповідав чітко визначеному кольору, бо звук і колір викликали у нього схожі відчуття, емоції, почуття.

Уявлення А.Рембо про зелений колір як символ щастя відбив також вірш «Моя Циганерія», в якому вимальований образ поета — вільного мандрівника. Цей твір імпресіоністичний, у ньому йшлося про відчуття, спрямовані в минуле:

Руками по кишенях обмацуючи діри І ліктями світивши, я фертиком ішов, Бо з неба сяла Муза! Її я ленник вірний, Ото собі розкішну вигадував любов!

Штани нінащо стерті? Та по коліно море! Адже котигорошку лиш рими в голові. Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі, А під Чумацьким Возом — бенкети дарові.

Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію, Роса на мене впала, а я собі хмелію, Бо вересневий вечір — немов вино густе.

І все капарю вірші, згорнувшись у калачик. Мов струни ліри — тіні (їх копаю як м 'ячик) Штиблети каші просять? Овва, і це пусте! (Переклад В. Стуса)

Ліричний герой А.Рембо — блудний мандрівник — намагався порвати з ворожим йому світом Цивілізації та злитися з Природою. Відповідно, у творі домінував зелений колір — символ щастя й свободи, але водночас зберігалася притаманна поезії Рембо багатобарвність. Так, у вірші поряд із зеленим кольором — сфера блакитного: мрія про злиття з природою викликала у душі ліричного героя А.Рембо не лише відчуття щастя, а й почуття безмежної любові.

Таким чином, для ліричного героя А.Рембо розрив зі світом Цивілізації, з людьми означав не обрив контактів, не втрату гармонії, а перехід до інших, значно цінніших і гарніших зв'язків — зв'язків із природою, які втілювалися через поезію. Можна виділити дві найсуттєвіші для лірики А.Рембо опозиції: «цивілізація—при- рода», і «буденність—поезія».

Пафос розриву з усіма усталеними нормами, що обмежували свободу митця, стихійність, розкріпаченість, свавільність виражені у вірші «П'яний корабель», написаному перед від'їздом у Париж 17-річним поетом, котрий досі ніколи не бачив моря. Опублікований без відома автора у 1883 р. У ньому Рембо проголосив свій розрив з поетичною групою «Парнас» і перехід до нового етапу творчості — символізму.

У «П' яному кораблі» поет у символічній формі ототожнив себе з кораблем без стерна і вітрил — безпорадною іграшкою стихій, що з веління хвиль мчав бурхливим морем.

З тих днів купаюсь я в гучній поемі моря, Таємним сяєвом настояній зірок, Ковтаю вод блакить, де часом у просторі Зринає втопленик, який увесь промок.

І де, залишивши враз всіх диких марень вири І в 'ялий ритм морський дна золотом п 'янким, Міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри, Любовний бродить сік із присмаком гірким.

Я знаю небеса, роздерті блискавками, І смерчі, й течії, і бачив я зірки З очима голубів, що мріють вечорами, І навіть те, чого не бачить рід людський. (Переклад М. Терещенка)

Ліричний герой поезії — корабель без екіпажу, стерна, якорів, якого носило стихією. Корабель «п'яний» не стільки від розлитого вина, що всмокталось у палубу, скільки від цієї безмежної волі. Цей символічний образ тлумачився як звільнення у поетичній творчості від традицій і значно ширше як «визволення від звичайного життя та узвичаєного бачення світу».

Провідний мотив твору — відчуження від сталого, незмінного оточення і нестримна жадоба свободи, яку було не зупинити нічим. Море — то і символ волі, і символ життєвих штормів, які підстерігали, заколисуючи свої жертви. Тема вірша: блукання ліричного героя у бурхливому морі життя. Ідея: гімн творчій уяві, свободі митця.

Композиція: зав' язка — загибель команди, втрата керування; розвиток дії — плавання навмання;

кульмінація — «духовне пробудження», прагнення, осмисленої свободи. Останні рядки твору свідчили про усвідомлення ліричним героєм (автором) внутрішньої свободи як найвищої інстанції людського існування. У реальному світі поет не міш віднайти справжніх почуттів, не бачив можливості для високого творчого злету; справжні вільні враження могли виникнути у вільному позареальному уявному світі.

Творчість Рембо справила значний вплив на поезію Г.Аполлінера, П.Елюара, Л. Арагона, французьких дадаїстів та сюрреалістів. Вони побачили у ньому поетичного новатора, однодумця, котрий тяжів до образотворчості та розкутості поетичного слова.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення символізму як літературної течії.

2. Чому саме П.Верлен був обраний «королем» символістів?

3. Яка поезія П.Верлена стала віршованим маніфестом символістів?

4. У чому полягала концепція «ясновидіння» А.Рембо? В яких поезіях вона якнайкраще виражена?

5. Що стало емоційним підґрунтям поезіїА.Рембо? Наведіть приклади.

ЛЕКЦІЯ 23

СИМВОЛІЗМ У ФРАНЦУЗЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. С.МАЛЛАРМЕ. М.МЕТЕРЛІНК

1. Основні естетичні принципи та поетичне новаторство Стефана Малларме(«Лебідь», «Проза для Дез-Ессента» та ін.).

2. Життєвий шлях М. Метерлінка. Роль драматурга у становленні «нової драми».

3. Філософські символи драм М.Метерлінка: «Смерть Тен- тажіля», «Сліпі», «Синій птах».