3. Велика Британія в міжнародних відносинах 30-х рр.

Вирішальний вплив на формування зовнішньополітичного курсу Великої Британії в 30-х рр. справляло провідне угрупування Консервативної партії під керівництвом Н.Чемберлена. Була збережена спадкоємність з політичним принципами, що визначали діяльність британської дипломатії ще в період другого лейбористського уряду, зокрема ідеї конструктивного правового врегулювання міжнародних проблем, відмови від блокової політики, заспокоєння держав, потерпілих від нерівноправних договорів Версальсько-вашингтонської системи. Лише у відносинах з СРСР прихід консерваторів до влади за традицією приніс нове загострення, що завершилося навіть розривом торговельної угоди і накладенням ембарго на радянський експорт. Ситуація змінилася на краще лише після вступу СРСР у 1934 р. у Лігу націй.

Керівництву Консервативної партії довелося в значній мірі переглянути і колишні принципи політики в колоніальному питанні. На колоніальних володіннях в Азії, Африці, Аравії важко позначалися наслідки економічної кризи в метрополії. Особливо це торкалася Індії, економіка якої стала об’єктом жорстокої експлуатації з боку британських промислових і фінансових кіл. У 1930-1934 рр. Індія переживала могутній підйом національно-визвольного руху. Індійський національний конгрес призвав до акцій громадянської непокори. Колоніальна влада вдалася до жорстких репресій. Але одночасно в урядових колах Великої Британії росла переконаність у необхідності правового вирішення індійського питання. Ще в 1930-х рр. парламентська комісія Саймона зробила доповідь про зміну Конституції Індії. Надалі відбулося два круглі столи з представниками індійської громадськості, присвячені даному питанню. У 1935 р. нова конституція була остаточно встановлена. Індія ставала федерацією провінцій і князівств. Створювалася система центральної і місцевої представницької і виконавчої влади з участю індійців. До 14% збільшувалася чисельність місцевого населення, що володіє виборчим правом. Не дивлячись на те, що Індія не отримувала того ступеня автономії, яким володіли британські домініони ще на початку століття, конституційна реформа викликала велике роздратування серед багатьох впливових британських політиків, і перш за все у лавах Консервативної партії. Найрішучіше проти урядового курсу в цьому питанні виступив У.Черчилль. Не менше роздратування фракції Черчилля викликала і «нерішучість» уряду у вирішенні ірландського питання. У 1937 р. офіційний Лондон практично не прореагував на ухвалення ірландським парламентом нової конституції, що проголошувала Ірландію «суверенною і незалежною державою».

На європейській арені головною задачею британської дипломатії було запобігання конфронтації з країнами, потерпілими від Версальського мирного договору, і в першу чергу Німеччиною. Стратегія в цьому питанні, обрана ще наприкінці 20-х рр., зводилася до «умиротворення» Німеччини і її поступової правової реабілітації. У 1930 р. Велика Британія добилася дострокового виводу військ з Рейнської окупаційної зони, в 1932 р. на Лозаннській конференції британська дипломатія активно сприяла відміні репараційних виплат Німеччини. У 1932 р. нарада п’яти держав – Великої Британії, Франції, Італії, США і Німеччини – прийняла резолюцію про визнання рівності Німеччини в питаннях озброєння «в рамках системи безпеки, рівної для всіх». Проте через рік ситуація змінилася – в Німеччині до влади дійшли нацисти. Зрозуміти справжнє значення подій, що відбувалися, провідні британські політики не змогли або не схотіли. Не дивлячись на зміну політичної ситуації в 1933 р., британський уряд обнародував «план Макдональда», що передбачав встановлення паритету сухопутних армій Франції і Німеччини (по 200 тис. чол.). Проте французький уряд добився відтермінування реалізації цього плану на чотири роки. У тому ж році на конференції в Римі представниками Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії була підписана угода про співпрацю цих держав під егідою Ліги націй. Лише відмова нацистського режиму брати участь у роботі міжнародної конференції по роззброєнню, а потім і вихід Німеччини з Ліги націй змусив французький уряд відмовитися від ратифікації договору.

Зростання агресивності німецької політики дало поштовх для консолідації антигітлерівських сил в Європі в 1934-1935 рр. Загроза насильницького аншлюсу Австрії примусила виступити проти Німеччини навіть італійський фашистський режим. У цей відповідальний момент британська дипломатія допустила серйозний прорахунок. Не розуміючи справжнього характеру змін, що відбувалися в Європі, уряд Великої Британії спробував знов повернутися до традиційної політики балансування між силовими полюсами в Європі і забезпечення «системи рівноваги». На фоні франко-італійського зближення, що намітився на рубежі 1934-1935 рр., британські політики з новою силою продовжили дипломатичні демарші у бік Німеччини. У березні 1935 р. для сепаратних переговорів про озброєння до Берліна був відправлений міністр закордонних справ Саймон. Причому напередодні його візиту керівництво гітлерівської Німеччини публічно оголосило про те, що не вважає себе зобов’язаним дотримуватись обмежень, введених Версальським мирним договором щодо озброєнь. У червні того ж року на англо-німецьких переговорах у Лондоні було остаточно досягнуто угоди про введення співвідношення між військовими флотами Великої Британії і Німеччини 100:35 (при рівності по підводних човнах). Британські політики розглядали укладення цієї угоди як важливий крок по шляху подальшого обмеження морських озброєнь і своєчасне доповнення до аналогічних статей «Договору п’яти» Вашингтонської конференції. Проте на практиці нацистська Німеччина одержала право на безперешкодне розширення військово-морського будівництва, оскільки існуюча різниця в рівні морських озброєнь дозволяла забезпечити роботою всі верфі Рейху на десять років, не порушивши при цьому «букву договору». Втім, Гітлер і не збирався дотримуватися яких-небудь домовленостей вже в самому найближчому майбутньому.

У другій половині 1935 р. британська дипломатія здійснила ще один надзвичайно ризикований маневр, який самим негативним чином позначився на подальшому розгортанню подій. Після початку вторгнення італійської армії до Абіссінії Велика Британія рішуче виступила в Лізі націй за припинення агресії. До яких-небудь реальних заходів це не привело – в арсеналі Ліги націй було небагато методів дійсного натиску на агресора. Але до цієї антиіталійської кампанії була підключена і Франція, уряд якої ще кілька місяців тому на фоні активних переговорів з Муссоліні про створення антигітлерівського гарантійного блоку цілком відверто демонстрував свою готовність відмовитися від жорсткої реакції на італійську агресію в Північно-Східній Африці. Тепер же італійський фашистський режим був змушений шукати підтримку саме в Берліні. Впродовж наступних двох років була сформована вісь «Берлін – Рим», що стала основою гітлерівського блоку.

Поступово курс на заспокоєння Німеччини став розглядатися багатьма впливовими політиками Великої Британії як один з ключових компонентів зовнішньої політики країни. Його прихильники – Е.Галіфакс, С.Хор, Д.Саймон, Р.Батлер, що об’єдналися навколо Н.Чемберлена, з часом стали грати все більшу роль і у визначенні загального урядового курсу, одержавши навіть назву «внутрішнього кабінету». Це угрупування бачило в умиротворенні Німеччини єдиний шанс не тільки уникнути війни, але і сформувати в Європі стійку рівноважну систему міжнародних відносин, здатну блокувати агресивні акції окремих держав. Активну роль у пропаганді такого курсу виконувала і неформальна група політиків, громадських діячів і підприємців, що об’єдналися навколо колишнього міністра авіації лорда Лондондеррії і власника «Таймі» Астора. Через те, що ця група обрала для своїх зустрічей маєток Клайвден, що належав Астору, вона була відома як «клайвденськая кліка». Її представники рішуче виступали за найтіснішу співпрацю з Німеччиною незважаючи на «специфіку» нацистського державного режиму. З’явилися в британському суспільстві і відкрито профашистські сили. У 1932 р. праворадикальні націоналістичні угрупування об’єдналися в «Британський союз фашистів». Його керівник О.Мослі до 1930 р. входив у керівництво Лейбористської партії і навіть брав участь в уряді Макдональда. Надалі Мослі почав виступати з ідеями корпоративної держави, національної диктатури, жорсткої імперської політики. Не дивлячись на те, що широкої підтримки в британському суспільстві рухи, що сповідували фашизм, не знайшли, їх активізація суттєво впливала на настрої державної еліти. Єдиною впливовою політичною групою, яка послідовно і рішуче виступала проти урядового курсу, стала фракція У.Черчилля в Консервативній партії. Прихильники Черчилля зуміли добитися ухвалення в 1936 р. програми переозброєння, але вплинути на зовнішньополітичний курс країни поки вони були не в силах.

Продовжуючи політику умиротворення, Велика Британія вважала за краще уникати яких-небудь жорстких заходів після введення німецьких військ в демілітаризовану рейнську зону 7 березня 1936 р. При цьому на нараді країн-учасниць Локарно французька делегація заявила про готовність Франції власними силами зупинити просування вермахту, якщо інші держави визнають факт німецької агресії. Проте британські дипломати фактично блокували це рішення. У тому ж 1936 р. Велика Британія взяла активну участь у розробці угоди європейських держав про невтручання в іспанський конфлікт. Фактична відкрита участь в іспанській війні німецьких і італійських військ не стала приводом для перегляду цього рішення.

У листопаді 1937 р. відбулася зустріч міністра без портфеля Галіфакса з Гітлером, на якій було заявлено про прихильність Великої Британії «політиці реалізму» і навіть готовності її приєднатися разом з Францією до італійсько-німецького союзу. До проблем, рішення яких Велика Британія була готова підтримати, був віднесений перегляд територіальних питань, що торкалися возз’єднання німецького населення Австрії, Чехословаччини і Польщі з Німеччиною. 11 березня 1938 р. відбулася нова зустріч Галіфакса і Гітлера, де позиція Великої Британії була підтверджена. Проте вже наступного дня вермахт здійснив насильницький аншлюс Австрії. Чемберлен виступив у британському парламенті із засудженням цієї акції, проте яких-небудь реальних контрзаходів з боку британського уряду не послідувало. Для того, щоб надалі не допустити насильницького вирішення територіальних питань у Європі, британська дипломатія виступила з пропозицією врегулювати судетське питання на міждержавному рівні. Результатом стала Мюнхенська угода Великої Британії, Франції, Німеччини і Італії від 30 вересня 1938 р. про передачу Німеччині Судетськой області Чехословаччини. «Я привіз вам мир», – заявив Чемберлен, повернувшись з Мюнхена. Серйозним ударом по репутації Чемберлена стало вторгнення Німеччини до Чехословаччини в березні 1939 р. Мюнхенський курс показав свою ілюзорність.

Фракція Черчилля все більш рішуче критикувала уряд у парламенті, добиваючись нарощування військових асигнувань. У квітні 1939 р. витрати на переозброєння були збільшені удвічі в порівнянні з бюджетом 1938 р. Події розвивалися стрімко. У березні 1939 р. Велика Британія заявила про надання Польщі гарантій недоторканності території. Почалися консультації з радянським урядом про позицію СРСР у разі початку нового конфлікту на сході Європи. У квітні 1939 р., після захоплення Італією Албанії, британські гарантії були надані Греції і Румунії. Нідерланди, Швейцарія і Данія відмовилися від подібної пропозиції, прагнучи залишитися в стороні від нової сутички великих держав. У відповідь на кроки британського уряду Німеччина 27 квітня 1939 р. оголосила про розірвання військово-морської угоди 1935 р., а також німецько-польського пакту про ненапад. У цій ситуації ключову роль набували англо-франко-радянські переговори, що продовжувалися влітку 1939 р. Проте реальної зацікавленості в досягненні на них конкретних угод ані британська, ані французька делегації не виявили. Причиною стала глибока недовіра до СРСР, яка надзвичайно зміцнилася після підписання радянсько-німецького договору в серпні 1939 р., а також небажання покладати на себе зобов’язання на випадок зіткнення СРСР і Німеччини. Багато британських політиків зберігали упевненість у тому, що Німеччина буде все ж таки задоволена змінами, що відбулися, на політичній карті Європи. Про це свідчить продовження дипломатичних контактів з керівництвом Німеччини в червні-липні 1939 р. У них брали участь радник Чемберлена із зовнішньополітичних питань Вільсон і міністр зовнішньої торгівлі Хадсон. Напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. показав повне фіаско британської дипломатії.