4. Велика Британія в системі міжнародних відносин другої половини 60-70-х рр.

В умовах погіршення динаміки економічного розвитку участь Великої Британії в процесі європейської інтеграції перетворилася на ключовий напрям її зовнішньої політики. Г.Вільсон ініціював обговорення цієї проблеми вже в січні 1965 р. під час неофіційної зустрічі в Лондоні з французьким лідером де Голлем, що брав участь у похоронах У.Черчилля. Але добитися консолідованої позиції парламенту із цього приводу було надзвичайно складно. Лише 2 травня 1967 р. уряд поставив перед Палатою общин питання про подачу формальної заявки про вступ до ЄЕС, діставши повне схвалення (488 голосів «за», 62 – «проти»).

Французький президент знов виступив опонентом вступу Великої Британії до Спільного ринкук. Але на відміну від колишнього «залізного вето», де Голль ратував за його відтермінування у зв’язку з необхідністю попереднього обговорення всіх економічних аспектів проблеми. Повної «сумісності» Великої Британії з європейською «шестіркою» можна було досягти, з його точки зору, лише після відмови Лондона від системи пільгових економічних відносин з країнами Співдружності, а також врегулювавши питання єдиної сільськогосподарської політики, скоординувавши політику на світовому фінансовому ринку.

«Оксамитове вето» Франції не послабило європейські амбіції лейбористського уряду. Відкинувши в лютому 1968 р. пропозиції Франції і ФРН про асоційоване членство в ЄЕС, він приступив до планомірного дипломатичного наступу в європейських столицях. З боку італійського керівництва, а також урядів країн Бенілюксу ці кроки знаходили все більше розуміння. Надії на успіх зміцнилися після відставки де Голля. Новий президент Франції Ж.Помпіду та його команда були прихильниками активізації інтеграційних процесів, зокрема розширення «Єдиної Європи». З кінця 1969 р. почалися переговори про формулу вступу Великої Британії до ЄЕС.

Е.Хіт був сповнений бажання завершити тривалу епопею «боротьби за Європу». Політичне рішення про приєднання Великої Британії до системи Європейських Співтовариств було досягнуто в травні 1971 р. на його зустрічі з Помпіду. Французька і британська дипломатія виявилися єдині в орієнтації на голлістську ідею «Європи отечеств» всупереч федералістським проектам. Під час подальших переговорів була визначена і формула вступу Великої Британії до Спільного ринку. Передбачався п’ятирічний «адаптаційний період». Існуючі мита на промислові товари в торгівлі між Великою Британією та ЄЕС мали скорочуватися поступово, по 20% на рік. Протягом цього часу Велика Британія повинна була також поетапно скорочувати пільгову торгівлю з країнами Співдружності.

Ключова проблема, пов’язана з формулою вступу Великої Британії до Спільного ринку, торкалася валютно-фінансової сфери. У 1970-1974 рр. у самому ЄЕС відбувалося обговорення бюджетної реформи. У світлі нових правил фінансування бюджету Великій Британії, як і іншим країнам Співтовариств, належало з 1975 р. переводити до фонду Співтовариств усі податки на сільськогосподарський імпорт з третіх країн (зокрема, країн Співдружності), всі митні збори від імпорту з третіх країн, а також частину податку на додану вартість. З урахуванням розрахованої поетапної динаміки входження Великої Британії до системи Співтовариств, її внески до загального бюджету повинні були зрости з 100 млн.ф.ст. у 1973 р. до 300 млн.ф.ст. у 1980 р. Таким чином, при вступі до Спільного ринку Великій Британії належало покрити більше 8% бюджету Співтовариств, до 1977 р. – вже майже 19%, а до 1980 р. – більше 24%.

Результати переговорів про умови прийому значно послабили проєвропейські настрої в британському парламенті. В обох партіях утворилися угрупування «євроскептиків» і «євроромантиків». Після бурхливої дискусії 28 жовтня 1971 р. Палата общин більшістю в 356 голосів проти 244 при 22, що утрималися, проголосувала за схвалення інтеграційного проекту. 22 січня 1972 р. у Брюсселі був підписаний договір про приєднання Великої Британії до Європейських Співтовариств з 1 січня 1973 р. Противники цього рішення вимагали проведення в країні референдуму, але і Хіт, і Вільсон наполягали на парламентській процедурі затвердження договору.

Правовий аспект вступу Великої Британії до системи Європейських Співтовариств виявився специфічним. Для європейського права було характерне поєднання двох базових принципів: пріоритету права Співтовариств над національним правом і прямої дії європейського права на території держав-членів. Для Великої Британії подібна правова доктрина була неприйнятна у зв’язку з наявністю особливого конституційного принципу – «парламентського верховенства» (що означає безумовний пріоритет юридичної сили парламентських статутів у по через це у Великій Британії склалася специфічна система трансформації міжнародних договорів у норми національного права – імплементація.

Для введення в дію умов міжнародного договору на території країни британський парламент у порядку імплементації видає власний закон, що зберігає зміст міжнародного договору або змінює його стосовно особливостей англійського права. Це докорінно відрізняється від процедури ратифікації норм міжнародного права, що існують в інших країнах, до є лише затвердження договору найвищими органами влади. У Великій Британії в результаті подібної практики пряму дію має лише національне право, а англійські правознавці нерідко навіть протиставляють національне право, як внутрішньодержавне, і міжнародне, лише застосовуване державою за потреби.

В результаті напруженої роботи британських урядових експертів і міжнародних комісій до літа 1972 р. вдалося сформулювати унікальний для Європейських Співтовариств порядок дії європейського права на території Великої Британії. Він одержав назву «Дуалістичної моделі» і передбачав, що в даному випадку європейське і національне право як і раніше розглядаються як дві достатньо автономні системи. Для застосування європейських правових актів на території Великої Британії було необхідно використовувати процедуру імплементації, але національні закони, що суперечать європейському праву, втрачали свою силу автоматично.

1 січня 1973 р. Велика Британія стала повноправним членом Європейських Співтовариств. Але ліве крило Лейбористської партії і консерватори-«євроскептики», як і раніше, виступали за перегляд принципів участі Великої Британії в ЄЕС. Глашатаєм цього курсу виступив Дж.Каллагэн. Вільсон після перемоги на парламентських виборах 1974 р., навпаки, відмовився від істотних коректив «європейської політики».

Підсумки тривалої «боротьби за Європу» підвів референдум, що відбувся 5 червня 1975 р. Дві третини учасників референдуму проголосували за перебування країни в системі Європейських Співтовариств. Але після приходу на посаду прем’єр-міністра Каллагена британська дипломатія відновила спроби добитися поступок у питанні про внески до бюджету Співтовариств. Велика Британія насторожено віднеслася до запровадження в ЄЕС «єдиної розрахункової одиниці» (ЕКЮ) і проектам створення валютного союзу, а також до введення процедури прямих виборів до Європарламенту. Каллаген добився відтермінування проведення таких виборів у Великій Британії до 1980 р. Ще важливішою перемогою британської дипломатії стало ухвалення Єврокомісією в 1975 р. рішення про укладення договорів з країнами Співдружності націй про привілейовані економічні відносини з країнами ЄЕС.

Активізація європейської політики Великої Британії дещо зменшила інтенсивність «особливих» відносин Лондона з Вашингтоном. Не заперечуючи принцип атлантичної солідарності, Г.Вільсон принципово відмовлявся від ролі «молодшого партнера» США. Досить авантюрна політика США в другій половині 60-х рр. викликала в Лондоні роздратування. Визначаючою для англо-американських відносин у цей період стала відмова Лондона направити до В’єтнаму хоча б символічний військовий контингент. У свою чергу, американська дипломатія не підтримала спроби Великої Британії зміцнити свої позиції в Гонконгу, Малайї і Персидській затоці.

З приходом до влади уряду Хіта прохолодна атмосфера в англо-американських відносинах не змінилася. Приводів для серйозного зіткнення інтересів двох країн не було, але дипломатичні тертя виникали не раз. У 1971 р. під час другої індо-пакистанської війни США підтримали Пакистан, не дивлячись на спроби Великої Британії зберегти нейтралітет і виступити в ролі посередника. Тоді ж Вашингтон сепаратно почав політичний діалог з Китаєм, не корегуючи свої дії з інтересами Великої Британії в південно-азіатському регіоні. У свою чергу, Велика Британія недвозначно дистанціювалася від жорсткої антиарабської позиції Вашингтона в період міжнародних криз на Близькому Сході в 1965 і 1973 рр.

Лише після повернення лейбористів до влади в 1974 р. в англо-американських відносинах наступило помітне потеплення. Лейбористський уряд спробував збалансувати європейський і атлантичний вектори своєї зовнішньої політики. Каллаген навіть претендував на роль посередника в євро-американському політичному діалозі. Цьому сприяла і переорієнтація Вашингтона на більш рівноправне партнерство в межах НАТО.

У 60-х рр. радянсько-британські відносини зберігали досить інертний характер. Їх нормалізація відбулася лише після візитів до Москви міністра закордонних справ Дугласа-Хьюма в 1973 р. і нового прем’єр-міністра Вільсона в 1974 р. У наступні роки Лондон не тільки підтримав західнонімецьку політику «наведення мостів», але і включився в процес формування загальноєвропейської системи безпеки. На завершальному етапі підготовки Наради з безпеки і співпраці в Європі британська делегація енергійно сприяла її конструктивній роботі. 1 серпня 1975 р. прем’єр-міністр Г.Вільсон разом з главами інших держав підписав Завершальний акт наради Хельсінкі. Під час перебування на посаді прем’єр-міністра Дж.Каллагэна орієнтація британської зовнішньої політики на економічне співробітництво з СРСР, підтримку політики роззброєння, забезпечення загальноєвропейської безпеки ще більш зміцнилася.

Складнішою проблемою виявився пошук нової ролі Великої Британії в третьому світі. Необхідність перегляду принципів британської політики «на схід від Суеца» стала очевидною ще на початку 60-х рр. Але заклик Макміллана визнати «вітер перемін» ще не передбачав повну відмову від глобалістських домагань. Тоді йшлося швидше про зміну методів політики, але не вихід з традиційних зон впливу. Отримавши владу, Г.Вільсон навіть зробив гучну заяву про те, що «британські кордони проходять по Гімалаях».

Уразливість британських позицій у третьому світі наочно продемонстрували індо-пакистанські конфлікти. Навесні 1965 р. між Індією і Пакистаном, не дивлячись на посередницькі зусилля Лондона, не вдалося запобігти початку великомасштабних військових дій. Лише у вересні ці країни підкорялися вимозі ООН про припинення вогню, а процес мирного врегулювання був довірений ними СРСР. Новий індо-пакистанський конфлікт виник у грудні 1971 р. Цього разу СРСР фактично відкрито підтримав Індію і блокував резолюцію Ради Безпеки ООН про припинення вогню. США підтримали Пакистан. Перемога індійської армії привела до утворення незалежної держави Бангладеш. Пакистан з того часу перетворився на стратегічного союзника США, Індія зближувалася з СРСР, а вплив Великої Британії в регіоні суттєво слабшав.

Не принесло успіхів британській дипломатії і участь у врегулюванні близькосхідної кризи. Інтереси Великої Британії в цьому регіоні були переважно пов’язані з проблемами експлуатації Суецького каналу і долею протекторату в Ємені. У 1962 р. у Північному Ємені відбулася революція. У громадянський конфлікт незабаром виявилися втягнутими і впливові арабські країни (Єгипет підтримував республіканські сили, Саудівська Аравія – монархістів). Велика Британія фактично дистанціювалася від цих подій, прагнучи зберегти свій контроль над Південним Єменом, де в 1962 р. на основі 17 британських протекторатів була створена Федерація Південної Аравії. Але вже через рік тут також виник конфлікт. Озброєні загони Національного фронту почали військові дії проти британського контингенту. Отримавши владу в 1964 р., лейбористський уряд зробив ставку на правове врегулювання єменської проблеми. Процес надання суверенітету Південному Ємену завершився до 1968 р.

Наприкінці 60-х рр. загострився й арабо-ізраїльський конфлікт. 5 червня 1967 р. почалися військові дії між ізраїльськими і єгипетсько-сирійськими військами. Тріумфальна для Ізраїлю «шестиденна війна» лише посилила вибухонебезпечну ситуацію в регіоні. До смерті Насера в 1970 р. прорадянський єгипетський режим протистояв Ізраїлю, що спирався на підтримку США. Британська дипломатія, навпаки, відмовилася від будь-якої активної позиції. Саме наприкінці 1967 р. уряд Вільсона фактично оголосив про «вихід» з районів «на схід від Суеца». Це означало остаточну відмову від екс-імперських, глобалістських амбіцій Лондона.

Під час арабо-ізраїльської війни 1973 р. Велика Британія разом з іншими європейськими країнами востаннє спробувала проявити ініціативу в мирному врегулюванні і навіть наклала ембарго на поставки до Ізраїлю запасних частин до британської військової техніки, що використалася ізраїльською армією. Але згодом Лондон вже цілком підтримував американські кроки по врегулюванню конфлікту, що призвели до підписання кемп-девідського договору 1979 р.

У другій половині 60-70-х рр. продовжилося вдосконалення економічних і політико-правових основ Співдружності націй, розширення його складу. Загальним лейтмотивом цих змін стало поступове наближення Співдружності до загальноприйнятих канонів діяльності міжнародних організацій. Новий підхід до визначення природи Співдружності був вперше відображений в «Узгодженому меморандумі про секретаріат Співдружності» 1965 р. У цьому документі підкреслювалося, що Співдружність є асоціацією незалежних держав і зберігає характер неформальної з погляду міжнародного права організації, що не вимагає від своїх членів ухвалення яких-небудь колективних рішень або проведення єдиних дій.

Більш розгорнуту характеристику загальні основи діяльності Співдружності одержали в Сінгапурській декларації принципів Співдружності 1971 р. Співдружність визначалася в ній як «добровільна асоціація незалежних суверенних держав, кожна з яких відповідає за свою власну політику, але всі вони консультуються і співробітничають одна з одною в загальних інтересах своїх народів і в цілях сприяння міжнародному розумінню і миру». Основними формами його діяльності називалися «консультації, обговорення і співпраця». Декларація вказувала, що членство в Співдружності є виключно добровільним, і кожна держава, прийнята в Співдружність, самостійно вирішує питання про подальше перебування в ньому, зокрема про можливий вихід із Співдружності.

Для більшості нових членів Співдружності принципове значення мали расове питання і проблеми антиколоніального руху. Сінгапурська декларація проголосила як одну з найважливіших цілей Співдружності боротьбу проти всіх форм колоніального панування і расового придушення. Декларація поклала на членів Співдружності обов’язок енергійно боротися з расизмом і в межах власної держави, відмовляти в підтримці будь-яким країнам, що практикують расову дискримінацію. Уряд Хіта загалом підтримував цю лінію, але не допускав можливості втручання Співдружності у внутрішні справи британської держави, зокрема впливи на імміграційну політику. Жорстку дискусію на Сінгапурській конференції викликало рішення уряду Хіта відновити продаж зброї південно-африканському режиму.

Етнічні і расові конфлікти на території колишніх колоній виявилися особливо болючою проблемою для Співдружності, що реформувалася. Восени 1967 р. федеральний уряд Нігерії запросив у Великій Британії допомогу у війні з сепаратистами. Але вже незабаром незадоволений пасивністю Лондона він звернулося по військово-технічну допомогу до СРСР. У березні 1969 р. Вільсон був змушений особисто відправитися до Нігерії з миротворчою місією. Лише в 1970 р. конфлікт був вичерпаний.

Ще більшу безпорадність британський уряд проявляв по відношенню до подій у Південній Родезії. У 1964 р. тут влади прийшов расистський режим Яна Сміта, що проголосив через рік незалежність країни. Уряд Вільсона засудив відмову родезійського режиму від конструктивної співпраці, але заявив про неможливість використання насильницьких методів вирішення конфлікту. Африканські держави Співдружності вимагали рішучих заходів відносно режиму Сміта. Особисті переговори Вільсона із Смітом у 1966 і 1968 рр. не принесли успіху. Уряд Родезії все більш відкрито орієнтувався на ЮАР, копіюючи багато рис режиму апартеїду. Незабаром ініціатива у вирішенні родезійської проблеми перейшла до американської дипломатії, а остаточну крапку в цьому процесі поставив лише в 1979 р. новий британський уряд М.Тетчер.