Велика Британія в 60-70-х рр. «Технократична ера»

1. «Технократична революція» Гарольда Вільсона.

Роки, проведені Лейбористською партією в опозиції, були пов’язані із спробами докорінним чином відновити ідеологічну платформу лейборизму. Цей процес ускладнювався гострою міжфракційною боротьбою. Незабаром після поразки на виборах 1951 р. виник конфлікт між лідером лейбористів К.Еттлі і головою партії Г.Ласкі. Ласкі наполягав на демократизації внутрішньопартійного життя, відмові від принципу єдиноначальності. Еттлі рішуче відстоював виключні прерогативи лідера, і його позицію розділяв обраний на посаду лідера в 1955 р. Х’ю Гейтскелл. Новий лідер рішуче припиняв спроби активістів «масової партії» (представників виконкому і «низових» партійних організацій) зміцнити свій вплив на противагу «парламентської партії» (лейбористських депутатів Палати общин).

X.Гейтскелл був представником правого крила партії, що виступило ініціатором оновлення лейбористської доктрини. Перший період дискусій, що розпочалися на фоні невдалих виборчих кампаній 1950-1951 рр., завершився виданням у 1952 р. збірки статей «Нові фабіанські нариси». Його автори закликали перейти від традицій соціал-демократичного реформізму до загальнонаціональної політики, спрямованої на формування сучасної моделі «держави добробуту». Гейтскелл спробував переглянути і ключову тезу післявоєнної програми лейбористів – доцільність створення могутнього державного сектора економіки. Ефективнішим, на його думку, було активне включення держави у ринковий простір з його природними законами конкуренції.

Ліве крило Лейбористкої партії опинилося в 50-х рр. в незвичній для себе ролі «консерваторів». Його лідер Е.Бівен ратував за збереження класичних принципів робочого руху. Важливим кроком для консолідації Лейбористкої партії стала конференція 1957 р. Під час неї групам X.Гейтскелла і Е.Бівена вдалося досягти єдиної позиції зі всіх принципових питань партійної доктрини. Поступкою у бік лівих стало визнання важливості посилення планових основ в економіці, встановлення «демократичного контролю» над діяльністю менеджерів, послідовного зменшення нерівності в області доходів і власності за допомогою податкової і соціальної політики.

Поразка на виборах 1959 р. знов активізувала дискусію в Лейбористській партії. Партійна конференція, що пройшла в 1960 р. в Скарборо, завершилася ухваленням найважливішого програмного документа «Віхи 60-х рр.». Його автори знаходилися під помітним впливом теорії інституціоналізму. Представники цього напряму розглядали епоху НТР як якісний рубіж у розвитку індустріальної системи, пов’язаний з подоланням її експлуататорської суті і формуванням технократичної моделі суспільного розвитку, активізацією «соціального контролю», зростанням значущості централізуючих інститутів суспільства.

Смерть X.Гейтскелла в 1963 р. загострила боротьбу в керівництві партії. На посаду лідера претендував Джордж Браун, представник правого крила, що мав міцні позиції серед лейбористських парламентаріїв і презентував «парламентську партію». Лівоцентристські кола схилялися до підтримки Джеймса Каллагена, який не був прихильником класичних принципів лейборизму, але був прийнятний для лівих завдяки зв’язкам з «масовою партією», профспілковим рухом. «Центриста» Гарольда Вільсона підтримували ті політики, які бачили в ідеологічній дискусії «лівих» і «правих» данину минулому і розраховували на подальшу розробку технократичних, деідеологізованих програм. Ставка на спадкоємність курсу, пов’язаного з технократичними ідеями «нових фабіанстців», і новітні політичні технології дозволили Вільсону отримати переконливу перемогу на внутрішньопартійних виборах у 1963 р.

Конференція Лейбористської партії, що відбулася в 1963 р., прийняла програмну заяву «Лейбористи і наукова революція». Виступаючи з обгрунтуванням її основних положень, Вільсон заявив: «На цій конференції у всіх наших планах на майбутнє ми наново визначаємо і наново конкретизуємо наше розуміння соціалізму відповідно до умов і вимог наукової революції». Вільсон ратував за «з’єднання науки з економічним плануванням», вбачаючи в цьому не тільки запоруку оздоровлення британської економіки, але і найвірніший шлях до перемоги справжніх ідеалів соціалізму.

Напередодні парламентських виборів 1964 р. був обнародуваний програмний маніфест лейбористів, що підсумовує основні ідеї «технократичної революції». Держава визначалася в ньому як основний двигун науково-технічної революції, здатний у співпраці з «обома сторонами промисловості» (підприємцями і тред-юніонами) здійснювати накопичення і доцільний перерозподіл матеріальних ресурсів. Проголошувалася необхідність всебічної модернізації британської промисловості, зміцнення фінансово-бюджетної системи. Новим аспектом ідеологічної концепції став докладний аналіз проблем «участі» найнятих робітників в управлінні виробництвом і розподілі доходів. Органічним доповненням цієї «технократичної» виборчої кампанії стало широке й ефективне використання засобів масової інформації.

В ході виборів 15 жовтня 1964 р. голоси виборців розділилися між провідними партіями майже порівну. Лейбористи одержали 44% голосів, консерватори – 43%. Але через специфіку мажоритарної виборчої системи перевага лейбористів виявилася достатньою для утворення «уряду більшості». Їх парламентська фракція відтепер складалася з 317 депутатів, тоді як консерватори здобули лише 303 мандати, а ліберали – 9 мандатів.

Основу уряду склали старі члени Лейбористської партії, що займали ключові посади в кабінеті Еттлі. Але політичний імідж уряду суттєво змінився. Вільсон незмінно підкреслював, що уряд має намір займатися питаннями економічного розвитку, «реальною політикою». Він проголосив «еру кінця ідеології», все частіше відмовляючись від властивої лейбористам соціалістичної фразеології.

Найскладнішою проблемою, з якою зіткнувся уряд Вільсона, був стійкий дефіцит платіжного балансу і наростаючі інфляційні процеси. Гнучке чергування стимулюючої і обмежуючої політики по схемі «стій – йди» ставало все менш ефективним. Об’єктивно існувало два варіанти подальших дій – або монетарна політика, пов’язана з девальвацією національної валюти, або жорстка дефляційна політика, заснована на обмеженні ділової активності і масштабів грошового обігу. Спочатку уряд Вільсона намагався орієнтуватися на другий варіант.

У рамках дефляційної політики в листопаді 1964 р. міністерство фінансів представило «кризовий бюджет», що передбачав збільшення мита на страхування і бензин. На весну 1965 р. планувалося підвищення податку на прибуток. Високими податками обкладалися кампанії корпоративного типу. Були зроблені кроки по забороні зростання цін і заробітної платні. У грудні 1964 р. уряд прийняв «спільну ухвалу про планування продуктивності, цін і прибутку», підписану представниками тред-юніонів і підприємницьких кіл. Згідно нього профспілки відмовлялися від акцій протесту та інших дій, пов’язаних з вимогами випереджаючого зростання заробітної платні. Підприємці покладали на себе відповідальність за збереження заробітної платні на прийнятному рівні і відмовлялися від необгрунтованого підвищення цін на продукцію. Межа щорічного зростання заробітної платні була визначена в 3,5%, а зростання цін – в 4%. На перших порах участь тред-юніонів і підприємців у системі обмеження зростання прибутків і цін зберігала добровільний характер.

Задача по стримуванню інфляції і забезпеченню збалансованого платіжного балансу могла бути ефективно вирішена тільки за умови скорочення витратної частини державного бюджету. Проте лейбористам довелося враховувати настрої свого «стійкого» електорату і піклуватися про закріплення поки що хиткої політичної переваги. У таких умовах уряд Вільсона не тільки не зважився піти на скорочення бюджетних програм, але й активізував багато напрямів соціальної політики. Вже наприкінці 1964 р. були збільшені пенсії і відмінено непопулярний податок на медичні рецепти. Міністерство житлового будівництва підготувало проект нового закону про орендну платню, що розширив пільгові категорії квартиронаймачів. Почалося широкомасштабне будівництво муніципального житла. Бюджет 1965 р. передбачав подальше збільшення допомоги з соціального забезпечення.

Суперечливе поєднання елементів дефляційної політики й активного, соціально орієнтованого бюджету загрожувало новим загостренням платіжного дефіциту. Вільсон розраховував, що уникнути цієї небезпеки дозволить прискорення економічного зростання і подальше зміцнення планових осов економіки. Була утворена Національна рада з розвитку економіки. До 1965 р. вона підготувала п’ятирічний «Національний економічний план». Подібний документ вперше набув силу закону. Він передбачав зростання виробництва на 4-5% на рік. Велике значення надавалося підтримці низького рівня безробіття. Уряд передбачав використовувати амортизаційні пільги, покликані стимулювати підприємців до модернізації техніко-технологічної бази виробництва. Був введений і особливий вибірковий податок на зайнятість. Його сплачували всі працедавці, але в перспективних галузях він відшкодовувався, що по суті означало перерозподіл інвестиційних засобів між галузями.

Активність уряду дозволила зберегти впродовж майже всього 1965 р. сприятливий інвестиційний клімат і поліпшити основні макроекономічні показники. В таких умовах 28 лютого 1966 р. Вільсон використовував своє право просити королеву про розпуск парламенту і призначення нових виборів. Вони відбулися 31 березня. Момент був обраний надзвичайно вдало. Виборцям імпонував імідж уряду, заснований на пріоритеті професійної компетентності і діловитості. Маніфест лейбористів «Час рішень» обіцяв подальші зусилля уряду по нарощуванню економічного зростання, раціоналізації планування, розвитку транспортної інфраструктури і житлового фонду, системи освіти і охорони здоров’я. Консервативна ж партія знаходилася на стадії глибокої організаційної та ідеологічної перебудови. Під час виборів лейбористи одержали підтримку 48,1% виборців (364 мандати), консерватори – 41,9% (253 мандати), ліберали – 8,5% (12 мандатів).

До кінця 60-х рр. досягнута фінансова стабільність знов опинилася під загрозою. Крім пасивного торговельного сальдо, причиною стали стійкі інфляційні тенденції. Як і в інших країнах Заходу, у Великій Британії почали позначатися негативні наслідки кейнсіанських методів регулювання – стимулювання сукупної пропозиції і попиту за допомогою дефіцитної бюджетної політики, створення надмірних кредитних грошей (розвитку кредиту, що випереджає реальне зростання доходів населення). Активна бюджетна політика стала причиною і хронічного бюджетного дефіциту. З європейських країн тільки Швеції вдавалося тоді стійко зберігати позитивне сальдо бюджету. Але у Великій Британії цей показник наближався до катастрофічної межі.

Уряд Вільсона намагався всіма заходами блокувати інфляційні тенденції і не допускати падіння курсу фунта стерлінгів. Протягом другої половини 1966 р. був реалізований пакет заходів, охарактеризований експертами як «найжорсткіша дефляція, яку Велика Британія не знала з 1949 р.». Було здійснене підвищення орендних ставок, цін на автомобілі (на 40%) і непрямих податків на спиртні напої, нафту і бензин, поштові послуги (загалом на 10%). Було зменшено інвестування націоналізованих галузей промисловості, стали жорсткішими умови міжнародних валютних операцій, скоротилися цивільні і військові витрати в країнах Співдружності. У 1967 р. відбулось нове збільшення облікових ставок Англійського банку (політика «дорогого кредиту»), були введені додаткові обмеження на зростання заробітної платні і цін (вони перестали бути добровільними), скорочено багато бюджетних асигнувань, введено обмеження на покупки з оплатою в розстрочку і на вивіз капіталів за кордон.

Крім проведення жорсткої дефляційної політики, уряд намагався поліпшити платіжний баланс країни за рахунок активізації експорту. Ключову роль у цьому могло зіграти включення Великої Британії в Спільний ринок Європейських Співтовариств. У травні 1967 р. уряд підготував спільну з Данією і Норвегією заяву з проханням про вступ до ЄЕС. Проте Франція знов зайняла непримиренну позицію, і в листопаді 1967 р. Велика Британія офіційно була повідомлена про відмову. Провал нової спроби взяти участь в ЄЕС співпав за часом із загостренням міжнародної ситуації. «Шестиденна війна» Ізраїлю та Єгипту в червні 1967 р. викликала дестабілізацію світового ринку. На декілька місяців арабськими країнами було введене ембарго на експорт нафти до Великої Британії. Закриття Суецького каналу і тривалий страйк докерів у Лондоні і Ліверпулі також негативно позначилися на британській зовнішній торгівлі. У такій ситуації уряд Вільсона був змушений піти на девальвацію національної валюти.

18 листопада 1967 р. було оголошено про зниження курсу фунта стерлінгів на 14,3%. Протягом наступних півтора роки цей крок викликав ланцюгову реакцію і валютну кризу в 25 країнах «стерлінгової зони». Втім, у 1969 р. відбулась і девальвація французького франка, що спровокувала зниження курсу національних валют 14 африканських країн «зони франка». А в 1971 р. американська адміністрація була змушена оголосити про тимчасове припинення обміну доларів на золото по офіційному курсу. Розширялася практика гнучкої ринкової зміни курсу національних валют (політика «плаваючих» курсів). Історія Бреттон-вудської фінансової системи, заснованої на фіксованих по відношенню до твердих валют курсах, добігала кінець.

В умовах докорінного оновлення світового фінансово-валютного ринку вирішальну роль набували чинники відтворення (воспроизводства), реальний потенціал національних економічних систем. Британські урядові експерти прогнозували цілющий вплив зниженого курсу валюти на виробництво. Зменшення собівартості британських товарів повинно було викликати відповідне зростання експорту і здешевлення імпорту. Проте реалізація позитивного потенціалу інфляційної політики залежала від швидкого нарощування ресурсів британської промисловості, підвищення її конкурентоспроможності. Відсутність у розпорядженні уряду додаткових інвестиційних засобів примушувала звернутися до зовнішніх запозичень, перш за все – підтримці Міжнародного валютного фонду.

МВФ зв’язував надання кредитів з виконанням британським урядом ряду стабілізаційних заходів. Уряд зобов’язався скорочувати бюджетні витрати на невиробничі потреби, уникати подальших значних коливань національної валюти, надавати кредити на жорстких умовах, зберегти обмеження на покупки з оплатою в розстрочку. Одночасно уряд намагався знаходити і додаткові джерела фінансування. У 1968 р. був введений податок на медичні рецепти, підвищився податок на поштові послуги, скоротилися плани по будівництву житлоплощі, в школах скасували безкоштовне молоко. У межах бюджету на 1969 р. планувалося підвищення податків на бензин, сигарети, віскі, права водіїв, корпорації працевлаштувань.

Збільшення податкового преса на споживачів поєднувалося із стимулюючою політикою відносно виробників. Розвиток наукоємних галузей уряд заохочував системою королівських премій. Для підвищення кваліфікації працівників і введення новітніх форм менеджменту були створені ради з підготовки кадрів. Найшвидше такі ради почали діяти у сфері дорожнього транспорту, обслуговування готелів, цивільної авіації, бензозаправного бізнесу. Уряд зберігав порівняно низький податок на прибуток. Фінансову і політичну підтримку отримували перш за все найбільші британські компанії, здатні витримати конкуренцію на світовому ринку. Радикальним способом підтримки крупного виробництва була націоналізація, що супроводжувалася масштабними державними капіталовкладеннями. У 1967 р. державою була заснована найбільша металургійна монополія «Брітіш Стіл Корпорейшн», під егідою якої здійснювалася націоналізація всієї сталеливарної промисловості. Але перспективнішим уряд вважавав підтримку концентрації приватного банківського і промислового капіталу. У 1969 р. з 20 найбільших у Західній Європі приватних компаній 8 були британськими.

Економічну політику уряду Вільсона можна визнати за цілком професійну за змістом і своєчасну по термінах здійснення. Платіжний баланс країни став швидко поліпшуватися, і вже у 1970-1971 рр. британський бюджет матиме вперше за довгий час позитивне сальдо. У 1968 р. прем’єр-міністр навіть виступив з пафосною промовою про прийдешнє економічне чудо. Проте прогноз був явним перебільшенням. Велика Британія, як і раніше, відставала від провідних країн Заходу по середньорічному приросту ВВП. Частка її в світовому промисловому виробництві скоротилася. Що ще більш важливе, економічно виправдана жорсткість політики уряду Вільсона викликала в країні соціальний протест.

Найбільшу незадоволеність проявляли саме ті верстви населення, які складали звичний електорат лейбористів – наймані робітники і службовці. Якщо в 1963 р. відбувся 2081 страйк, де взяли участь 593 тис. осіб, то в 1966 р. – 1951 страйк і 2398 тис. осіб, а в 1969 р. – 3146 страйків і 1665 тис. осіб. У керівництві профспілок активізувалося найрадикальніше крило. Уряд зіткнувся і з безпрецедентною по стилістиці критикою в засобах масової інформації.

Намагаючись подолати негативну громадську думку, уряд Вільсона здійснив низку заходів для вирішення насущних соціальних проблем. У 1965 р. був прийнятий Акт про расову приналежність, що дозволяв особам будь-якої раси найматися на роботу у сфері комунальних послуг і транспорту. Для розгляду скарг про расову дискримінацію створювалася Рада з расової приналежності. У 1968 р. в імміграційне законодавство були внесені зміни, спрямовані на подолання дискримінації в області працевлаштування й отримання житла.

Уряд намагався прискорити процес емансипації жінок. Наприкінці 60-х рр. був обнародуваний Акт про розлучення, що привело до різкого збільшення кількості розлучень. У 1967 р. почала працювати державна служба планування сім’ї, що займалася пропагандою контрацепції. Тоді ж був прийнятий і Акт про аборти, по якому клініки були зобов’язані надати відповідні медичні послуги в тому випадку, якщо під загрозою знаходилося здоров’я жінки або існувала вірогідність народження дитини із спадковими відхиленнями. У липні 1967 р. був виданий закон, що легалізував гомосексуальні відносини.

У 1969 р. уряду вдалося провести через парламент Білль про народне представництво. Згідно нього віковий виборчий ценз знижувався до 18 років. Цей захід був складовою частиною програми лейбористського уряду в області молодіжної політики. Уряд також здійснив радикальну модернізацію шкільної системи освіти. Державні школи були реорганізовані в «загальноосвітні», покликані уніфікувати програми і зміст навчання. Приватний сектор освітніх послуг значною мірою втратив державну підтримку. У 1969 р. був прийнятий перший в історії Великої Британії закон проти вживання наркотиків.

Багато соціальних проблем, з якими зіткнувся уряд Вільсона наприкінці 60-х рр., були характерні не тільки для британського суспільства. Цей час ознаменувався для більшості західних країн радикалізацією студентського і антивоєнного руху, загостренням конфлікту поколінь, появою альтернативної молодіжної культури, ускладненням національного і расового питань, сексуальною революцією і зльотом фемінізму.

Символом загального загострення соціально-психологічної ситуації у Великій Британії наприкінці 60-х рр. став релігійно-політичний конфлікт в Ольстері. Після кризи 1919-1921 р., що завершилася утворенням незалежної Ірландської республіки та автономії шести північно-ірландських графств у складі Сполученого королівства, ситуація навколо Ольстера довгий час залишалася цілком стабільною. Ухвалення в 1937 р. конституції Ірландської республіки, що включала статтю про необхідність возз’єднання єдиної ірландської держави, і вихід Ірландії з складу Співдружності в 1949 р. створювали перешкоди для конструктивного діалогу Лондона і Дубліна. Але в 50-х рр. як в Ірландській республіці, так і в північно-ірландських графствах домінували помірні політичні сили. Ірландська республіканська армія втратила в цей час минулий вплив. У північно-ірландському парламенті (Стормонте) лідируючі позиції зберігала Уніоністська партія Ольстера, що відображала прагнення протестантської більшості до все більш міцної інтеграції регіону в єдину британську державу. До 1969 р. склад регіонального уряду Північної Ірландії майже повністю складався з протестантів.

У 1967 р. активісти католицького руху створили північноірландську асоціацію боротьби за громадянські права. Ця організація вимагала забезпечення громадянської рівноправності для католиків і протестантів. Восени 1968 р., не дивлячись на заборону міністра внутрішніх справ Північної Ірландії, Асоціація розпочала серію мітингів протесту під гаслами захисту прав католицького населення. Демонстрації часто закінчувалися сутичками з поліцією. Ці події викликали кризу північно-ірландського уряду в 1969 р. У його складі посилилися позиції представників найрадикальніших протестантських угрупувань, зокрема створеного ще в 1795 р. «ордена оранжистів». Королівська поліція Ольстера та спеціальні антитерористичні підрозділи «Бі-спешиалз», керовані протестантами, поступово ставали знаряддям дискримінаційної конфесійної політики. У відповідь активізувалася діяльність екстремістських католицьких угрупувань. На політичну арену знову вийшла ІРА. Її радикальна частина («Тимчасове крило ІРА») зробило ставку на терористичні методи боротьби.

Міжконфесійні зіткнення почастішали в 1968 р. Апогеєм їх сталі події в Лондондеррі, де в жовтні поліцією була розігнана мирна демонстрація протестантів. Під час зіткнень постраждали 77 чоловік. 3 серпня 1969 р. екстремісти-протестанти спровокували озброєні безлади в Белфасті. Для припинення подібних ексцесів лондонський уряд у серпні 1969 р. ввів на територію Північної Ірландії регулярні армійські частини. Була роззброєна місцева поліція, і замість неї сформований Полк Захисту Ольстера, що дістав функції правоохоронного органу. Але зупинити зростання насильства не вдалося. Поступово англійські війська втягувалися в зіткнення католиків і протестантів. Північна Ірландія виявилася на межі громадянської війни.

Намагаючись заручитися вотумом довіри виборців, уряд Вільсона зважився на проведення нових парламентських виборів. Вони відбулися 18 червня 1970 р. Суперечливі результати політики, що здійснювалася впродовж останніх трьох років, змусили Вільсона відмовитися від колишньої виборчої стратегії і будувати кампанію на основі власних імпровізацій. Партійна пропаганда втратила колишню рішучість і прагматичність. Пасивність лейбористського керівництва пояснювалася сприятливими результатами опитів громадської думки. Тим більш неочікуваним виявився вибір електорату – консерватори дістали 46,4% голосів, тоді як лейбористи 42,9%. Завдяки цьому успіху Консервативна партія отримала в Палаті общин 43 додаткові мандати (всього 330 місць). У лейбористів залишилося 287 мандатів, у лібералів – 6.

2. Велика Британія на початку 70-х рр.: «новий консерватизм» Е.Хіта.

Під час перебування Консервативної партії в опозиції відбулася радикальна модернізація її ідеологічної доктрини і організаційної структури. Першим кроком у цьому напрямі стало остаточне закріплення процедури виборів лідера партії депутатами її парламентської фракції. Вперше такі вибори відбулися в 1965 р. Основна боротьба розвернулася між трьома кандидатами – Едвардом Хітом, Реджинальдом Модлінгом і Еноком Пауеллом. Все троє були представниками нового покоління консерваторів, що заявило про себе ще на початку 50-х рр. створенням внутрішньопартійної групи «Одна нація».

Група «Одна нація» була свого роду дискусійний клуб молодих інтелектуалів з числа «заднескамеечников»-тори. Її лідери – А.Мод, К.Елпорт, Дж.Роджерс, Е.Хіт, Е.Пауелл, Я.Маклеод, пізніше Р.Модлінг – виступали за послідовний розвиток ідей «нового консерватизму» і не схвалювали зближення Макміллана і Батлера з «старою гвардією». Назва групи була пов’язана із закликом покінчити з протиставленням буржуазно-аристократичної і робітничої Англії. «Молоді консерватори» нового покоління ратували не за діалог праці і капіталу, а за проведення загальнонаціональної політики, формування суспільства, єдиного в своїх цілях і ідеалах.

Ключову роль у концепції групи «Одна нація» відігравала ідея «демократії власників». Визнаючи доцільність співіснування державного і приватного секторів, її прихильники ратували за розвиток змішаної моделі економіки на основі ринкових принципів і рішуче виступали проти технократичних ідеалів. Керованість економіки, на їх погляд, могла бути стільки ж небезпечною, як і керованість суспільства. «Нові консерватори» відстоювали необхідність скорочення адміністративного керівництва економічними процесами, переходу від централізованого планування до гнучкого реагування на зміну споживацького попиту. Подібну систему державної економічної політики вони називали «ефективною координацією».

Найважливішою задачею «нові консерватори» з групи «Одна нація» вважали зняття обмежень щодо доходів, зокрема відмова від прогресивного оподаткування. Зниження податкового тягаря у сфері бізнесу повинно було стати основним засобом стимулювання зростання капіталу і накопичення національного багатства. Особливо підкреслювалася роль дрібного капіталу в динамічному розвитку національної економіки.

Ратуючи за відмову від системи «колективного споживання», теоретики групи «Одна нація» підкреслювали необхідність корекції державної соціальної політики згідно правила: «Забезпеченість, але не надлишок» (изобилие). На зміну розподілу благ між усіма членами суспільства, незалежно від потреби конкретної людини в них і спроможності країни забезпечити цей «колективний рай», повинна була прийти адресна соціальна політика. «Освіта, житлове будівництво і охорона здоров’я повинні пробуджувати потребу окремих громадян до виробництва і сприяти розподілу відповідальності, що і є суттю вільної демократії», – відзначали «нові консерватори». Закріплення в соціальній сфері принципів індивідуальної відповідальності і приватної ініціативи, на їх думку, здатне оздоровити сам дух нації, стати гарантією свободи особи і суспільства.

У боротьбі за лідерство в партії Е.Хіт спирався на підтримку двох своїх давніх партнерів по «Одній нації» – Р.Маклеода і А.Мода. На сторону Хіта встав один з найавторитетніших представників «заднескамеечников»-тори – Едвард Дю Канн. Він очолював особливу внутрішньопартійну групу «Комітет 1922 г.», яка традиційно включала рядових членів парламентської фракції. Згодом Дю Канн став головою партії. Вже після свого обрання на пост лідера Хіт спробував відновити конструктивні відносини з Модлінгом і Пауеллом. Модлінг навіть зайняв пост заступника лідера партії.

Зібравши досить сильну в інтелектуальному і політичному відношенні команду, Хіт дістав можливість використовувати період перебування в опозиції для чергової реконструкції партії. Під керівництвом Дю Канна і Модлінга було реорганізоване Центральне бюро Консервативної партії, вдосконалена система підбору кандидатів для висунення до парламенту.

Сам Хіт доклав немало зусиль для зміни характеру діяльності «тіньового кабінету». Засідання кабінету стали регулярними. Їх тематика тепер торкалася не стільки питань парламентської тактики, скільки ключових політичних і ідеологічних проблем. За кожним членом «тіньового кабінету» була закріплена певна ділянка роботи – персональна «зона відповідальності». Якщо раніше активна ідеологічна творчість припадало переважно на періоди напередодні виборчих кампаній і носила соціально-філософський або пропагандистський характер, то тепер Хіт запровадив практику розробки детальної програми «тіньового кабінету» по всіх напрямах державної політики. Підготовка передвиборчих документів партії перейшла з ведення окремих інтелектуалів у функції робочого апарату «тіньового уряду».

Не дивлячись на поразку під час виборів 1966 р., Консервативна партія почала поступово зміцнювати свої позиції. Починаючи з 1967 р. вона все частіше добивалася успіхів на виборах до місцевих органів влади і додаткових виборах до парламенту. Але в керівництві самої партії ситуація ставала все більш напруженою. Гострий конфлікт відбувся в 1967 р., коли «заднескамеечники» з «Комітету 1922 г.» різко виступили проти політики «цін і прибутків». Хіт, Модлінг і Маклеод, навпаки, підтримали подібні заходи уряду. Використовуючи цей мотив, Хіт добився звільнення з посади голови партії Э. Дю Канна і призначення на неї свого прихильника А.Барбера. У 1967 р. з складу «тіньового кабінету» були виключені й останні представники «старої гвардії» торі.

Конфлікти в керівництві Консервативної партії значно понизили особистий рейтинг Хіта. У січні 1970 р., коли за опитами громадської думки симпатії виборців до консерваторів були найбільшими за всі роки опозиції, 44% англійців вважали Хіта поганим керівником і лише 31% – хорошим. Після перемоги на парламентських виборах 1970 р. Хіт постарався позбавитися небезпечних конкурентів. Ані Дю Канн, ані Пауелл не були включені до складу уряду. Р.Модлінг втратив колишній вплив, а в 1972 рр. взагалі був виведений з уряду. Я.Маклеод одержав пост міністра фінансів, але через місяць він помер. Ключові позиції в кабінеті зайняли вірні прихильники Хіта. Певну самостійність у складі нового уряду проявляли лише нечисленні представники правого крила партії на чолі з К.Джозефом і М.Тетчер.

Вже незабаром після перемоги на виборах з’ясувалося, що у Хіта не склалися відносини і з парламентською фракцією. Думка про непослідовність і нерішучість Хіта, що поширилася серед «заднескамеечников», викликала відверте фрондерство фракції. З часом Хіт взагалі перестав радитися з парламентською фракцією з питань урядової політики. Цей конфлікт прискорив проведення реформи організаційних основ парламентської діяльності. Підготовка законопроектів була передана у відання спеціалізованих галузевих комітетів, тісно пов’язаних з урядовими службовцями. Значно скоротилася практика «депутатських запитів», відповідно до якої представники уряду були зобов’язані під час засідань палати відповідати на питання депутатів. Рідкіснішою стала публікація «зелених книг» – дискусійних документів, що передують внесенню законопроекту до парламенту.

Парламентська реформа поєднувалася з організаційними новаціями в системі державного управління. В період правління Хіта чіткішою стала структура міністерств, скорочене їх число. Зросли повноваження уряду в області фінансів. Уряд одержав право проводити щорічні ревізії стану фінансів місцевих органів влади з правом накладати штрафи на членів рад і інших посадовців за «неправильні витрати». Сама система місцевого управління була значно впорядкована відповідно до закону 1972 р. Кількість графств була скорочена і їх розміри збільшені. Термін повноважень представницьких органів місцевої влади всіх рівнів був збільшений і уніфікований. За законом 1972 р. були дещо розширені повноваження голів рад, що виконували функції керівника місцевої виконавчої влади.

Реформа державного управління торкнулася як Англії, так і Уельсу. Складніше справа йшла з Шотландією, що зберігала інший адміністративний устрій, а також з Північною Ірландією. На відміну від попереднього лейбористського уряду, Хіт не підтримував ідею розширення самоврядування цих регіонів. Розробка шотландської адміністративної реформи була припинена. У Північній Ірландії з 1972 р. був запроваджений режим прямого правління. Місцевий уряд був позбавлений повноважень, Стормонт розпущений. Статус політичної автономії Північної Ірландії формально не ліквідовувався, але на її території стало діяти надзвичайне законодавство. Основу його склали закони «Про Північну Ірландію» 1973 р. і «Про попередження тероризму» 1974 р. Дія надзвичайного законодавства, що стосується боротьби з тероризмом, була поширена на територію всього Сполученого королівства.

Вживання жорстких заходів не привело до вирішення ольстерської проблеми. Британський контингент почав сприйматися католицькою меншиною як армія окупантів і перетворився на мішень для терористичних актів. Переломними для суспільних настроїв стали події «Кривавої неділі» 30 грудня 1972 р., коли англійські війська відкрили вогонь по повсталих католиках у Лондондеррі і убили 13 чоловік. У відповідь оскаженілий натовп увірвався в британське посольство в Дубліні і спалив його вщент. З цієї миті ІРА відмовляється від перемир’я і фактично починає терористичну війну проти англійського уряду. Тільки в 1972-1975 рр. у Північній Ірландії загинули 475 чоловік. Для зменшення напруги британський уряд зважився на перше в історії своєї країни проведення референдуму.

8 березня 1973 р. населенню Північної Ірландії було запропоновано висловитися про можливість відділення Ольстера від Сполученого королівства і приєднання до Ірландської Республіки. Але політичний ефект референдуму виявився мінімальним. Протестантська більшість висловилася проти відділення, а католицька меншина взагалі бойкотувала референдум. Останню спробу знайти вирішення ольстерської проблеми уряди Великої Британії та Ірландії зробили в грудні 1973 р., коли лідери двох країн підписали Саннінгдейлську угоду про утворення Ради Ірландії – міждержавного консультативного органу з міністрів і парламентаріїв Ірландської Республіки і Північної Ірландії. Але ратифікація цієї угоди була зірвана виступами протестантських екстремістів.

Послідовна, хоча і не завжди ефективна політика «концентрації влади» розглядалася Хітом як необхідна основа для рішучого прориву в здійсненні великомасштабних соціально-економічних перетворень. Їх концептуальною основою стали ідеї «Однієї нації». В період правління Хіта розробка державної стратегії стала більшою мірою функцією урядових структур, а не партійних аналітичних центрів. Ключову роль виконував створений у 1970 р. урядовий Центральний штаб аналізу політики під керівництвом лорда Ротшильда. Великий вплив на вироблення урядового курсу почали здійснювати ліберально налаштовані економісти з академічного середовища – Г.Джонсон (Лондонська школа економіки), Ф.Пейш і А.Прост (Манчестерський університет), Р.Болл (Лондонська школа бізнесу). Всі вони були опонентами кейнсіанської теорії і виступали за радикальну зміну економічної стратегії британського уряду.

Нове покоління консерваторів відмовлялося бачити в державі силу, здатну узяти на себе всю повноту відповідальності за вирішення проблем суспільного розвитку. Ключовою проблемою вважалося стимулювання природних механізмів суспільних відносин, розвиток мотивації кожної людини до активнішої, динамічнішої і заповзятливішої (предприимчивой) життєвої позиції. Перед урядом ставилася задача по впорядкуванню державних витрат і управління у сфері соціальної політики й одночасно по всебічному заохоченню приватної ініціативи і конкурентної боротьби.

Закон про реформу системи охорони здоров’я 1973 р. передбачав поширення на всі категорії медичних працівників права займатися приватною практикою, збільшував кількість місць у громадських лікарнях, відведених для пацієнтів, що самостійно оплачували своє лікування, надавав лікарям право використовувати обладнання державних лікарень і клінік для обслуговування приватних пацієнтів. Від формального поділу державного і приватного секторів в охороні здоров’я уряд відмовився, сподіваючись на поступове поширення ринкових принципів у державній системі. Обидва сектори були об’єднані в єдину національну службу охорони здоров’я.

Під керівництвом М.Тетчер була здійснена реформа системи освіти. Освітнім установам знову була надана повна свобода у виборі змісту учбового процесу і визначенні його форм. Тетчер відстоювала гранично диференційовану модель освіти, що враховує потреби, здібності і можливості учнів. Приватні освітні установи, на її погляд, не могли повністю витіснити державні школи, але повинні залишатися елітарним компонентом освітньої системи. Що стосується державних шкіл, то бюджетні асигнування на їх утримання були суттєво скорочені. Зменшені і витрати на вищу школу, що призвело до скорочення кількості студентських місць. Консерватори не рахували можливим відкрито проголосити курс на комерціалізацію освіти, але створювали всі умови для цього.

Опублікована урядова програма реформи під назвою «Справедливий курс у житловому будівництві» виходила з необхідності повністю перевести галузь на ринкові принципи. Принципово важливим вважалося забезпечення кожній сім’ї можливості вибору між придбанням домашнього володіння і орендою житлової площі, а також ліквідація зрівнялівки при розподілі дотаційної і пільгової допомоги для виплати вартості жилплощі. Державні субсидії на будівництво муніципального житла були значно скорочені, а основним джерелом фінансування таких програм ставала квартплата. Будівництво приватного житлового сектора, навпаки, всіляко заохочувалося, Для стимулювання цього процесу уряд скасував контроль за цінами на землю і ліквідував земельну комісію, що контролювала операції із земельною власністю.

Скорочення соціальних програм урядом Хіта здійснювалося під гаслом «звільнення економіки від непотрібного впливу держави». Та ж лінія простежувалася і в промисловій політиці. Співвідношення державного і приватного секторів почало все більше змінюватися на користь останнього. Уряд не робив кроків щодо широкомасштабної приватизації, але приступив до часткового продажу пакетів акцій державних кампаній і підприємств. Ця практика одержала назву «повзучої денаціоналізації». Одночасно скорочувалося державне регулююче втручання в приватний сектор. У 1970 р. була скасована Корпорація реорганізації промисловості і деякі інші урядові установи, пов’язані з розробкою планів економічного розвитку.

У руслі загальної політики по лібералізації економіки уряд Хіта вжив заходів щодо реформування системи оподаткування. Зменшення прямих податків і збільшення непрямих було покликане стимулювати «реальний сектор» економіки, підвищити рентабельність капіталовкладень у сфері промислового виробництва. Великий пропагандистський ефект принесло зниження прибуткового податку на 6 пенсів з кожного фунта стерлінгів (вперше за останні 11 років). Найменш забезпечена частина населення (близько 10 млн. чоловік) взагалі була звільнена від сплати прибуткового податку. Послідувало зменшення податку на прибуток крупних корпорацій. Система диференційованого оподаткування кампаній була замінена єдиною ставкою податку з прибутку, що надавало перевагу найрентабельнішим і конкурентноздатним виробникам. Збільшилися податкові пільги на первинні капіталовкладення.

Уряд Хіта значною мірою зменшив і рівень державного контролю над сферою трудових відносин. Вибірковий податок на зайнятість, введений урядом Вільсона, був повністю відмінний. Уряд відмовлявся від великомасштабних програм по боротьбі з безробіттям. У 1970-1971 рр. була поступово ліквідована більшість постанов попередніх урядів про контроль над цінами і доходами. Ухвалення рішення про рівень обмеження зростання заробітної платні було покладене на погоджувальні комісії представників крупних корпорацій і тред-юніонів без участі держави. Законом «Про відносини в промисловості» 1970 р. були заборонені політичні акції профспілок, страйки солідарності. Всім профспілковим об’єднанням було наказано пройти реєстрацію в спеціальній державній інспекції, що мало на увазі і чітке визначення їх статутних цілей.

Стимулюючі заходи, що робив уряд Хіта, сприяли зростанню підприємницької активності і обсягів виробництва. Щоправда, динаміка збільшення капіталовкладень залишалася невпевненою. У 1970 р. внутрішні інвестиції перевищили показники попереднього року на 2,5%, але в 1971 р. відбувся невеликий «відхід» – на 0,6%, а в 1972 р. капіталовкладення виросли на 1%. У такій ситуації уряд був змушений здійснити крупні інвестиційні програми, довівши частку фінансування державних капіталовкладень до 50% (у 1964 р. – 45%). Це дозволило вже в 1973 р. збільшити виробництво на 7%. Але одночасно зріс і державний борг. Сприятлива тенденція зниження платіжного балансу і зменшення інфляції, яка була забезпечена стабілізаційною політикою лейбористів, опинилася під загрозою.

Негативний вплив на британську економіку зробила і радикальна перебудова міжнародної валютної системи, що відбулася на початку 70-х рр. Лібералізація світового фінансового ринку призвела до наростання доларового тиску на європейський валютний простір. Нестабільний британський фінансовий ринок виявився дуже вразливим для різних спекулятивних атак. Це стала причиною нового витка інфляції. Після введення в червні 1972 р. «вільного плавання» фунта стерлінгів, його курс почав швидко знижуватися. У листопаді 1972 р. уряд Хіта оголосив про суттєву зміну своєї економічної стратегії і початок нового етапу «антиінфляційної політики». Спроба погоджувати її основні напрями з представниками підприємницьких кіл і профспілок фактично провалилася. Уряд був змушений повернутися до практики примусового регулювання цін і доходів.

Крім активізації антиінфляційної політики, уряду довелося повернутися до активного регулювання промислового виробництва. Було відновлене субсидування приватних підприємств у галузях, визнаних важливими для національних інтересів. Причому ці дотаційні засоби використовувалися переважно не для модернізації виробництва, а для підтримки рівня зайнятості. Врешті-решт уряд був змушений перейти до прямої підтримки найменш рентабельних підприємств аж до їх націоналізації (така політика дістала назву підтримки «кульгавих качок»). Дотаційна підтримка надавалася і сільськогосподарським виробникам. Активність уряду дозволила зберегти позитивну динаміку зростання промислового виробництва. Але позиції Великої Британії на світовому ринку продовжували погіршуватися. Її частка в світовому експорті знизилася на 1973 р. до 6,6%.

У таких умовах принципове значення мав успішний результат третьої спроби вступу Великої Британії до ЄЕС. З 1 січня 1973 р. Велика Британія, Данія та Ірландія стали повноправними членами системи Європейських Співтовариств. Проте економічний ефект інтеграції міг позначитися швидше в довготривалій перспективі. Поки ж британському уряду довелося піти на серйозні поступки, зокрема зважитися на суттєве підвищення цін на сільськогосподарські товари на внутрішньому англійському ринку, перегляд торговельних угод з країнами Співдружності відповідно до вимог ЄЕС, відмову від використання фунта стерлінгів як резервної валюти для міжнародного обігу, гарантії збільшення внесків Великої Британії до бюджету ЄЕС. В результаті вступ Великої Британії до Спільного ринку приніс спочатку не покращання, а погіршення платіжного балансу країни.

Наприкінці 1973 р. британській економіці судилося зіткнутися ще з одним серйозним випробуванням – «нафтовим шоком». У жовтні ОПЕК ухвалила безпрецедентне рішення про підвищення цін на нафту з 3 до 11,65 дол. за барель. Це поставило економіку західних країн на межу глобальної енергетичної кризи. Провідні галузі промислового виробництва традиційно базувалися на енерговитратних технологіях. «Нафтовий шок» не тільки призвів до величезних збитків, падіння виробництва і скорочення інвестицій, але і викликав необхідність переорієнтації всієї технологічної бази виробництва. Цей процес розтягнувся на десятиліття і став причиною структурної кризи індустріальної економічної моделі. Поки ж «нафтовий шок» став прелюдією до першої після війни кризи перевиробництва. Збільшення витрат, пов’язаних з енергетичною кризою, привело до зростання собівартості продукції майже всіх галузей господарства і істотного підвищення оптових і роздрібних цін. Різке скорочення платоспроможного попиту, що послідувало за ним, у поєднанні з погіршенням інвестиційного клімату і привело до початку кризи.

Велика Британія, що забезпечувала ²/₃ своїх потреб в нафті за рахунок імпорту з регіону Середнього Сходу, опинилася серед найбільш постраждалих від «нафтового шоку». У цій обстановці Хіт ухвалив рішення про проведення дострокових парламентських виборів. Виборцям належало вирішити, кому вони довіряють виведення країни з кризи.