2. Проблеми політичного розвитку Великої Британії в 30-х рр.

У міру виходу Великої Британії з найважчої фази економічної кризи соціально-політичне становище в країні стабілізувалося. Проте весь цей час перебудова усередині провідних політичних партій не тільки продовжувалася, але і набувала особливо жорсткого характеру.

Після розколу Лейбористської партії і виходу з її лав угрупування Макдональда значно активізувалося ліве крило лейбористів. У жовтні 1932 р. партійна конференція прийняла достатньо жорстку резолюцію про збереження соціалістичного напряму робочого руху і необхідність більш принципового відстоювання ідеологічних принципів партії в діяльності парламентської фракції лейбористів. Відбулися і відповідні перестановки в керівництві партії. Місце Артура Гендерсона зайняв політик лівішої орієнтації – Джордж Ленсбері. Проте вже до середини 30-х рр. у партії знов посилились помірні сили. Переломним моментом стало ухвалення в 1934 р. нової партійної програми «За соціалізм і мир». Зовні цей документ носив навіть більш розгорнений і радикальний характер, ніж попередня програма «Лейборизм і нація». У ньому відстоювалися ідеї широкої реорганізації банківської системи, транспорту, енергетичної системи країни, націоналізації значної частини підприємств вугільної, суднобудівної, машинобудівної галузей. Але при цьому підкреслювався обов’язковий правовий характер процесу націоналізації, що має на увазі не тільки її компенсаційну основу, але і економічну доцільність, право колишніх власників на участь в керівництві підприємствами. Програма «За соціалізм і мир» декларувала прихильність лейборизму принципам демократії, ідеї мирного характеру міжнародних відносин. В цілому, нова програма Лейбористської партії була орієнтована на формування відповідального уряду і проведення конструктивного політичного курсу. У 1935 р. лідером лейбористів став Клемент Еттлі, у минулому випускник Оксфорда і один з найталановитіших співробітників першого ідеолога партії С.Вебба. Еттлі вважав основною задачею відновлення єдності в партії, її організаційне зміцнення. З ідейного арсеналу лейборизму в ці роки були остаточно виключені будь-які ознаки революційного радикалізму. Поступово Лейбористська партія відновлювала репутацію і положення одного з двох основних полюсів британської двопартійної моделі. Проте для реального протиборства з правлячою консервативною партією лейбористи поки були не готові.

Виборча кампанія 1931 р. ще більш посилила розкол у рядах Ліберальної партії. Прихильники Ллойд Джорджа непримиренно відкинули ідею співпраці з «національним урядом». Дві інші фракції – Герберта Семюеля і Джона Саймона – виступили на підтримку нової парламентської більшості. Але якщо «націонал-ліберали» Саймона увійшли до урядової коаліції, то угрупування Семюеля віддало перевагу конструктивній опозиції. Утворення трьох протиборчих угрупувань не тільки політично ослабило лібералів, але й суттєво перешкодило виробленню нової ідеологічної платформи партії, що відповідала вимогам часу. Тим часом її контури цілком реально позначилися в програмній книзі «Промислове майбутнє Британії» (відомої також під назвою «Жовта книга»), виданої ще в 1928 р. Ідеологами нового курсу виступили професор історії Рамсей Мюїр і економіст Джон Кейнс. В рамках його проголошувався остаточний розрив з традиціями «манчестерського лібералізму», але одночасно ставилася під сумнів і доцільність переходу до широкомасштабної соціальної політики держави. Нове покоління лібералів принципово заперечувало соціалізм в його будь-яких формах і проявах. Пріоритетними цінностями проголошувалася позитивна свобода індивіда, заснована на співіснуванні, конкуренції і співпраці різних соціальних груп. Держава повинна була узяти на себе функції економічного і правового регулювання природного механізму суспільного розвитку, але не підміняти його. В першу чергу це торкалося регулювання ринкової системи. Економічна концепція Кейнса набувала в зв’язку з цим характеру особливої політичної ідеології. Не менш показові й ідеї Мюїра про зміну суспільної ролі приватної власності і зростання ролі менеджерів, вищих управлінських кадрів, здатних відновити «творчу силу промисловості». Історична значущість і прозорливість оновленої програми британських лібералів 30-х рр. очевидна. Проте до торжества «кейнсіанськой революції» у Великій Британії залишалося ще майже два десятиліття, а сама Ліберальна партія так і не зуміла перехопити політичну ініціативу у своїх опонентів як справа, так і зліва.

У рядах Консервативній партії на початку 30-х рр. знов активізувалося угрупування прихильників «охоронної» політики, заснованої перш за все на відновленні режиму протекціоністських мит і «особливих» відносин з колоніями. За фасадом чергового раунду традиційної для консерваторів дискусії ховалася запекла боротьба за лідерство в партії між найбільшими фракціями. Проти офіційного лідера консерваторів С.Болдуіна виступили представники старшого покоління торі під керівництвом лордів Бівербрука і Ротсрміра, а також колишнього міністра колоній Л.Емері. Проте похитнути позиції Болдуіна в партії їм не вдалося, а створена на противагу урядової коаліції Об’єднана імперська партія так і не набула належної політичної ваги. Ще одна консервативна громадська організація подібного штибу – Імперський економічний союз під керівництвом Емері – незабаром взагалі переорієнтовувалася на урядовий блок.

Становище провідної фракції Консервативної партії під керівництвом С.Болдуіна залишалося в ці роки достатньо міцним. Нова виборча кампанія 1935 р. пройшла під гаслом боротьби за колективну безпеку на світовій арені, послідовну реалізацію принципів пацифізму. В області внутрішньої політики консерватори взагалі утрималися від теоретичного узагальнення курсу, що проводився. Йшлося швидше про політику компетентності і практицизму без будь-яких глибоких ідеологічних обгрунтувань. З урахуванням відносно стабільної ситуації в соціально-економічній сфері цього вистачило для цілком переконливої перемоги правлячої партії. Консерватори отримали 387 місць у Палаті общин. Крім того, їх фракцію підтримали 33 депутати від націонал-лібералів. У лейбористів опинилося 154 місця. Після перемоги на парламентських виборах уряд очолив Болдуін (через два роки його змінив на цій посаді Н.Чемберлен).

На фоні очевидної стабілізації внутрішнього положення в країні великою несподіванкою стала гостра криза британської монархії, що вибухнула у середині 30-х рр. Після смерті королеви Вікторії, з ім’ям якої був пов’язаний цілий період історії Великої Британії, короновані персони займали досить скромне місце в політичному житті країни. Едуард VII, будучи наслідним принцом Уельським, не допускався матір’ю до державних справ і став відомий більш своїми любовними пригодами. Після сходження на престол у 1901 р. він спробував зробити внесок у створення військово-політичного союзу з Францією і Росією, але ці зусилля не мали принципового значення. Після смерті Едуарда VII у 1910 р. на престол зійшов його син Георг V. Новий монарх присвятив себе відновленню морального престижу королівської родини, наведенню ладу і дисципліни в царюючому сімействі. Саме Георг V відмовився від німецьких титулів династії і проголосив її нову назву – Віндзорська. Проявляючи велику активність у громадському житті, Георг V практично не впливав на політичний розвиток країни. Після його кончини від простуди в 1936 р. спадкоємцем став Едуард VIII.

Новий монарх був людиною абсолютно іншого складу, ніж його попередники. Його відрізняла зневага до вимог етикету, велике відчуття власної гідності, прагнення жити реальними інтересами свого народу. При цьому Едуард VIII був надзвичайно емоційний і імпульсний. Його прагнення відмовитися від манірного, традиційного іміджу монархії і брати особисту участь у політичному житті викликало конфлікт з лідерами правлячої Консервативної партії. Розв’язка наступила в 1937 р., коли Едуард VIII заявив про свій намір коронуватися лише після укладенню шлюбу з американкою Уелліс Симпсон, двічі розлученою, чарівною і заповзятливою персоною. Уряд рішуче чинив опір подібному шлюбу. Болдуін погрожував відставкою кабінету і конституційною кризою, а також заборонив Едуарду пряме звернення до народу по радіо. На стороні короля несподівано виступив У.Черчилль, що вже давно готувався до сутички з лідерами партії. Черчилль спробував навіть створити міжпартійну «королівську» фракцію в парламенті. Але Едуард вважав за краще відректися від престолу ради улюбленої жінки. З сходженням на престол законопокірного Георга VI політичну кризу бути подолано. У тому ж 1937 р. з ухваленням Закону про міністрів повноваження виконавчої влади були ще більш зміцнені. Зокрема, вперше правове обгрунтування одержали прерогативи прем’єр-міністра.

Закінчення монархічної кризи не привело до відновлення єдності в урядових колах. Лейтмотивом політичного життя залишалося запекле суперництво фракцій Черчилля і Чемберлена. Характерно, що ця внутрішньопартійна дискусія була перенесена на парламентський рівень, а в центрі її опинилися переважно питання зовнішньої політики. Єдиною фракцією консерваторів, яка виступала за вироблення комплексної моделі суспільного розвитку і перегляд на цій основі партійної програми, було нове угрупування «молодих торі» під керівництвом Гарольда Макміллана. У пропозиціях Макміллана і його однодумців виразно простежувалися кейнсианські рецепти державного регулювання економіки. Проте підтримки серед визнаних лідерів партії ці ідеї не знайшли.