3. Зовнішня політика Великої Британії в 80-х – першій половині 90-х рр.

Зовнішньополітична стратегія уряду М.Тетчер передбачала відродження статусу Великої Британії як великої держави, включення в орбіту британської політики широкого круга глобальних і регіональних питань, у тому числі і тих, що виходять за рамки безпосередніх інтересів країни. Жорсткість і рішучість, властиві для політичного стилю «залізної леді», стали характерними і для дій британської дипломатії.

Вже в перші місяці після приходу до влади команді Тетчер довелося дебютувати на дипломатичній арені в надзвичайно гострій ситуації. На конференції Співдружності в Лусаці в 1979 р. була зроблена вирішальна спроба вирішити багаторічну південно-родезійську кризу. Британська сторона виступила ініціатором і гарантом конституційної реформи в Південній Родезії, проведення загальних виборів у цій країні. Вже в 1980 р. незалежна Республіка Зімбабве (названа так на ім’я африканського населення країни) стала членом Співдружності.

На Лусакськой конференції Тетчер продемонструвала не тільки прагнення брати активну участь у розвитку Співдружності, але і готовність відстоювати при цьому пріоритети національної політики. Долучившись до прийнятої на конференції «Декларації щодо расизму і расових забобон», Велика Британія залишила за собою право самостійно визначати принципи імміграційної політики, форми участі в узгодженій політиці Співдружності по відношенню до країн, що порушують принцип расової рівноправності. У наступні роки, уникаючи прямої підтримки ЮАР, Велика Британія лише формально брала участь у санкціях Співдружності проти цієї країни.

Розвиваючи економічні відносини з країнами Співдружності, уряд Тетчер намагався будувати їх у дусі прагматизму і раціональності. Потенціал Співдружності став використовуватися не стільки для допомоги менш розвиненим країнам, скільки для комплексної взаємовигідної співпраці. У своєму прагненні позбавитися традицій патерналізму Тетчер блокувала ініціативу Індії про створення спеціального економічного фонду для бідних країн, проект прем’єр-міністра Ямайки про формування спеціального міжнародного органу по підтримці боротьби країн, що розвиваються, з наркомафією.

Тетчер підтримала поступову трансформацію Співдружності на багатосторонню міжнародну організацію, що будує свою діяльність на основі звичайних норм міжнародного права, а не «особливих відносин». Такий підхід був остаточно закріплений у Ванкуверськой декларації Співдружності 1987 р. Але, зрештою, лідируюче положення Великої Британії в Співдружності лише зміцнилося. Зробивши ставку на розвиток двосторонніх взаємовигідних відносин з колишніми колоніями, Велика Британія змогла наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. значно зміцнити свою економічну і військово-політичну присутність у традиційних зонах впливу.

Готовність відстоювати свої інтереси в будь-якій точці земної кулі уряд Тетчер продемонстрував у 1982 р., коли виник англо-аргентинський конфлікт через Фолклендські (Мальвінські) острови. Цей архіпелаг, розташований у південно-західній частині Атлантичного океану, був суперечливою територією між двома країнами півтора століття. З 1833 р. він знаходився під контролем англійців. З середини XX в. Аргентина активізувала свою боротьбу за повернення островів. 2 квітня 1982 р. аргентинські війська під час операції «Суверенітет» висадилися на острови. Губернатор Р.Хант був зміщений і разом з сотнею морських піхотинців гарнізону депортований на батьківщину. Того ж дня на екстреному засіданні британського уряду було ухвалене рішення про розрив відносин з Аргентиною і відправку до Фолклендських островів військової ескадри у складі 40 кораблів.

Наприкінці квітня британська ескадра почала військові дії в районі Фолклендських островів. Після потоплення 2 травня британським підводним човном «Конкерор» крейсера «Генерал Бельграно» аргентинські військові кораблі були змушені повернутися на свої бази. Битва в наступні дні розгорталася переважно в повітрі. Аргентинським льотчикам вдалося потопити новітнього британського ракетного есмінця «Шеффілд» і декілька інших судів. 21 травня британські спецпідрозділи висадилися на острови. Лише 15 червня, після запеклих боїв, аргентинський гарнізон капітулював. Якої-небудь офіційної домовленості про припинення військових дій між Великою Британією та Аргентиною досягнуто не було (як, втім, не було і формального оголошення війни). Аргентинські озброєні сили втратили убитими близько 1300 чоловік, англійці – 250 чоловік. Але уряд Тетчер сповна використовував пропагандистський ефект «невеликої звитяжної війни».

Фолклендська криза суттєво укріпила англо-американські союзницькі відносини. Коли в Раді Безпеки ООН був висунутий проект резолюції, що закликав обидві сторони негайно припинити вогонь і приступити до мирних переговорів, Велика Британія і США блокували ухвалення її подвійним вето. Зближення Великої Британії і США в цей період було багато в чому обумовлене і особистими взаємостосунками Тетчер з президентом Р.Рейганом. Обидва лідери поділяли схожі політичні ідеали і здійснювали радикальні внутрішні перетворення. Обидва стикалися з подвійними соціально-психологічними наслідками «неоконсервативної революції» і гостро потребували яскравих дипломатичних перемог.

Візит Тетчер до Вашингтона у вересні 1983 р. продемонстрував, що «особливі відносини» Великої Британії і США переживають найбільший розквіт. Ситуація не змінилася навіть після явно некоректної по відношенню до Великої Британії акції Вашингтона в жовтні 1983 р., коли американці зробили показову «поліцейську» акцію на острові Гренада, що входить у Співдружність. У другій половині 80-х рр. Велика Британія незмінно солідаризувалася з своїм стратегічним союзником з питань регіональних конфліктів. Розуміння в Лондоні знаходив ворожий курс США відносно Ірану, підтримка руху моджахедів в Афганістані і пакистанського режиму, що їм протегував, боротьба проти національно-визвольного руху в Нікарагуа. Лондон підтримав військову акцію США проти Лівії в 1986 р., коли для нальотів на Тріполі американські ВПС використовували британські аеродроми. Вслід за США і разом з Францією та Італією Велика Британія направила миротворчий контингент до Лівану. У розвиток кемп-девідськой стратегії Вашингтона британська дипломатія брала участь у налагодженні арабо-ізраїльського переговорного процесу.

Значно зміцнилися союзницькі відносини Великої Британії з США і в глобальних питаннях. Прихід Тетчер до влади співпав з новим витком міжнародної конфронтації, спровокованим розміщенням обома блоками нових видів ядерної зброї в Європі, радянським вторгненням до Афганістану, введенням військового положення в Польщі. Свій внесок у галасливу антирадянську пропагандистську війну внесла і Велика Британія, підтримавши бойкот олімпіади в Москві і суттєво скоротивши економічне і культурне співробітництво з СРСР. Тетчер всебічно підтримала плани нарощування озброєнь НАТО, давши згоду на розміщення 160 ракет середньої дальності на території Великої Британії і на здійснення програми модернізації ядерних підводних човнів за допомогою американських ракет «Трайдент». Схвально вона віднеслася і до американського проекту СОІ.

Не дивлячись на жорстку антирадянську позицію в перші роки свого правління, Тетчер була першим із західних лідерів, хто підтримав зміну характеру міжнародних відносин після початку політичних змін у СРСР Наприкінці 1984 р. М.Горбачев зробив офіційний візит до Лондона. Переговори з Тетчер стали одним з перших серйозних кроків Горбачева як дипломата світового рівня. Тетчер особливо високо оцінювала особливий шарм нового радянського лідера, його здібність до відкритого і довірчого діалогу. Надалі їх відносини зберігали виключно конструктивний характер і були сповнені підкресленої взаємоповаги. У 1986-1987 рр. під час візитів Е.Шеварднадзе до Лондона і М.Тетчер до Москви були прийняті пакети угод по всіх аспектах радянсько-британських відносин.

Д.Мейджору довелося зіткнутися з абсолютно новими проблемами у відносинах з Москвою і Вашингтоном. Очевидне протистояння радянського і російського керівництва, активізація національних рухів у республіках СРСР, геополітичні вигоди від розпаду Радянського Союзу в поєднанні з негативними наслідками дезинтеграції ядерної держави, зміна харизматичного Горбачева на владного Єльцина ставили тоді західних політиків перед складним вибором. Мейджору вдалося знайти ефективний алгоритм переорієнтації з англо-радянського на англо-російський політичний діалог. Незмінно висловлюючись проти сепаратизму і на підтримку спадкоємного (преемственого) розвитку радянської державності, він вже в січні 1991 р. досить жорстко відреагував на події в Литві і Латвії (на відміну від Франції, США і Італії). У серпні 1991 р. Мейджор першим з європейських лідерів засудив путч у Москві. Таким чином, сприйнявши без особливого ентузіазму розпад СРСР, Велика Британія без коливань визнала Росію як державу-правонаступника. Ту ж обачність виявляв Мейджор і згодом. Він раніше за інших західних лідерів заявив Єльцину про підтримку після подій жовтня 1993 р. На відміну від Міттерана і Коля, що засудили війну в Чечні, британський прем’єр, будучи в Москві з нагоди святкування 50-річчя Перемоги, лише виявив із цього приводу «стурбованість».

Коректна позиція британського керівництва по відношенню до подій у Росії сприяла налагодженню конструктивних і ділових відносин між двома країнами. Але між Мейджором і Єльциним так і не встановилися «особливі» особисті відносини. Це наочно продемонстрував візит Єльцина до Великої Британії в листопаді 1992 р. Підписання безстрокового Договору про принципи відносин між Росією і Сполученим Королівством додало новий імпульс відносинам двох країн практично у всіх сферах, але не стало основою для початку стратегічної співпраці. Не змінилася ситуація і в 1994 р., коли лідери двох країн зустрічалися п’ять разів, а королева Єлизавета II зробила перший в історії офіційний візит до Росії.

Так же неоднозначно розвивалися в період правління Мейджора і англо-американські відносини. Велика Британія брала активну участь у військових операціях ООН у зоні Персидської затоки. Вже з осені 1990 р. британські літаки почали брати участь у патрулюванні повітряного простору Саудівської Аравії. Тоді ж у зону затоки був передислокований 45-тисячний британський контингент, що ввійшов до складу військ міжнародної коаліції. Велика Британія підтримала в листопаді 1990 р. резолюцію ООН, що пред’явила ультиматум Іраку з приводу виведення військ з території Кувейту. Британська громадськість зайняла безпрецедентно жорстку позицію по відношенню до Іракського режиму, навіть у порівнянні з іншими західними країнами. Більше 80% англійців висловлювалися за участь армії у військових діях у зоні затоки. Мейджор при підтримці всіх найбільших політичних партій також зайняв безкомпромісну позицію, виступаючи проти будь-яких переговорів з Саддамом Хусейном.

Позиція британської дипломатії в іракському питанні і участь британських підрозділів в операції «Буря в пустелі» в лютому 1991 р. стали поштовхом для нового зближення Великої Британії і США. Але з 1993 р. інтенсивність англо-американської співпраці значно зменшилася. Лондон досить відверто підтримував республіканців на президентських виборах, а з новим президентом Б.Клінтоном у Мейджора так і не склалися близькі відносини. У наступні роки британська дипломатія займала цілком самостійну позицію з питань, принципово важливих для Вашингтона. Показовими були розбіжності з приводу міжетнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині, коли США і Велика Британія зайняли діаметрально протилежну позицію з приводу зняття ембарго з поставок зброї, а також нанесення бомбових ударів по сербських позиціях. Лондон підтримав введення санкцій проти Югославії, але рішуче виступив проти втягування міжнародних миротворчих сил у бойові дії. Лише в квітні 1995 р. Мейджору вдалося під час візиту до Вашингтона добитися зближення позицій з боснійського питання, а в грудні 1995 р. британська дипломатія виступила посередником в організації переговорів між сторонами конфлікту для підписання мирного договору.

Ключовим напрямом зовнішньої політики Великої Британії в 80-х – першій половині 90-х рр. залишалася у в процесі європейської інтеграції. М.Тетчер внесла у відносини з європейськими партнерами властиві їй жорсткість і цілеспрямованість, добиваючись перегляду невигідних для Великої Британії принципів економічного співробітництва і фінансування бюджету ЄЕС. З 1979 р. розпочався тривалий період складних переговорів, що супроводжувалися періодичними скандалами і спалахами торговельних воєн. Жорстка позиція Великої Британії стала перешкодою для стабілізації бюджетної системи ЄЕС, затримала реалізацію багатьох інтеграційних програм і ускладнила переговори про вступ до ЄЕС Іспанії та Португалії. Лише через чотири роки було досягнуте компромісне рішення.

Невдоволення британського уряду викликала і сільськогосподарська політика ЄЕС, орієнтована на дотаційну підтримку фермерів. Тетчер часто використовувала право вето для блокування цінової політики ЄЕС у цій галузі. Під жорстким натиском британської дипломатії країнам Спільного ринку довелося ухвалити рішення в 1983 р. про поступове скорочення витрат на сільськогосподарську програму.

У другій половині 80-х рр. ключовою проблемою європейської політики стала підготовка перетворення системи Європейських Співтовариств на Європейський союз. Ця мета була сформульована в прийнятому у лютому 1986 р. Єдиному Європейському акті. Британська дипломатія активно підтримала чимало з нововведень. Велика Британія виступала за активізацію політичної і зовнішньополітичної співпраці без формування будь-яких нових наднаціональних структур і додаткового делегування повноважень загальноєвропейським органам. Саме на такій основі у другій половині 80-х рр. і складалася нова інтеграційна структура – Європейська політична співпраця.

Не відкидаючи саму ідею створення Європейської Ради, уряд Тетчер активно заперечував проти низки нових інтеграційних проектів, зокрема формування Європейського валютного союзу, що передбачає перехід до єдиної грошової системи. Тетчер розраховувала максимально відстрочити залучення Великої Британії до подібних програм. Досить боляче вона сприймала і пропозиції щодо уніфікації податкового, трудового, імміграційного законодавства. Тетчер виступила проти приєднання Великої Британії до Шенгенських угод, підписаних у 1986 р.

Мейджор суттєво змінив європейську стратегію. Він вважав, що національні інтереси Великої Британії ефективніше захищати, не блокуючи процес поглиблення інтеграції, а беручи активну участь у розробці концепції і правових основ майбутнього Європейського союзу, відстоюючи своє бачення майбутнього Європи. Мейджор зіграв велику роль у відмові від федералістської концепції будівництва ЄС і закріпленні поняття «Європейський союз», як такага, що означав не формування нової наднаціональної організаційної структури, а нову якість співпраці європейських країн. Важливим досягненням британської дипломатії стала розробка додатку до Маастрихтського договору під назвою «Декларація про застосування правових актів Співтовариства». У ній наголошувалося, що способи, за допомогою яких застосовуються законодавчі положення ЄС, визначаються кожною державою-членом з урахуванням власних інститутів, правової системи та інших обставин. Мейджор виступив ініціатором включення до правової концепції Європейського союзу принципу субсидіарності, який передбачає, що рішення того або іншого питання переходить до компетенції Союзу лише в тому випадку, якщо воно не може бути здійснене так же ефективно і кваліфіковано на національному рівні.

Маастрихтській договір про Європейський союз передбачав три основні напрями інтеграції – створення єдиного європейського ринку (зокрема єдиної валютної системи), формування єдиного курсу в області зовнішньої політики і оборони, уніфікацію внутрішньої і законодавчої політики країн-членів. Мейджору довелося погодитися з цією загальною стратегією. Але британська дипломатія, як і раніше, розраховувала на можливість поетапного і вибіркового приєднання до нових форм інтеграційних зв’язків. Мейджор виступив гарячим прихильником ідеї «інтеграції різних швидкостей». Малося на увазі, що просування всіх держав-членів ЄС по шляху інтеграції не обов’язково повинно бути синхронним, а національна специфіка може бути підставою для створення особливих перехідних механізмів і визначення проміжних термінів включення у програми ЄС. Концепція «інтеграції різних швидкостей» дозволила уряду Мейджора відмовитися від конкретних зобов’язань по цілому ряду напрямів розвитку ЄС, не загострюючи при цьому відношення з партнерами.

Обговорення Маастрихтського договору в Палаті общин викликало запеклу полеміку «євроромантиків» і «євроскептиків». Боротьба проти урядового курсу парадоксальним чином об’єднала праве крило Консервативної партії з тими лейбористами, які вимагали приєднання країни до соціального законодавства ЄС. Дискусія досягла кульмінації 23 липня 1993 р., коли лейбористи зробили спробу добитися приєднання Великої Британії до Соціальної хартії. На знак протесту проти політики Мейджора за цю резолюцію проголосувало і 23 «євроскептики» з партії торі. Голосування принесло рідкісний результат – 317 проти 317. Положення уряду врятував лише голос спікера. Вже наступного дня Мейджор виніс на голосування і питання про імплементацію Маастрихтського договору, в текст якого британські парламентарії внесли більше 600 поправок. Під загрозою падіння уряду всій фракції консерваторів довелося голосувати на підтримку білля.

Не дивлячись на перемогу в парламенті, уряд був змушений внести суттєві корективи в інтеграційну політику. Розвиваючи ідею «багатошвидкісного» Європейського союзу, Мейджор у 1994-1995 рр. все більш активно ратував за «змінюючу геометрію» співпраці в ЄС. Малося на увазі, що різні аспекти інтеграційної співпраці можуть бути не поширені на всіх членів Союзу, а реалізовані через серії угод різних груп країн. У 1996 р. уряд заявив про намір боротися за зміну принципів економічної інтеграції і відкладання рішення про приєднання до союзу до проведення референдуму.

Відносини Великої Британії з партнерами по ЄС значно погіршали у зв’язку з «коров’ячою кризою», що вибухнула в квітні 1996 р. Після масового захворювання корів пористим енцефалітом був забороний імпорт британської яловичини в країни ЄС, що привело до знищення 1,2 млн. голів худоби і величезним фінансовим збиткам (більше 5 млрд.ф.ст.). У відповідь на відмову ЄС пом’якшити ембарго, а також встановити дату його відміни Мейджор оголосив про блокування тих питань в ЄС, рішення яких вимагало консенсусу. В результаті цієї політики «неспівпраці» британський уряд призупинив у 1996 р. ухвалення 74 рішень. Криза у взаємостосунках з європейськими партнерами співпала за часом з проведенням нової передвиборної кампанії.

4. «Новий лейборизм» Ентоні Блера.

Впродовж 90-х рр. продовжувався активний пошук нового ідеологічного і політичного обличчя лейбористського руху. Н.Киннок був змушений піти у відставку, не дивлячись на те, що саме під його керівництвом був здійснений рішучий поворот до оновлення лейборизму. Йому на зміну в 1992 р. прийшов Джон Сміт, талановитий організатор і оратор, який продовжив реформаторський курс. Він добився значного послаблення впливу тред-юніонів на Лейбористську партію. Вирішальну роль у цьому зіграла відміна на партійному з’їзді 1993 р. практики «сумарного голосування», згідно якої керівник тієї або іншої профспілки, що є колективним членом партії, голосував від імені всіх членів цієї організації. З’їзд запровадив порядок голосування за принципом «одна людина – один голос». У тому ж 1993 р. з керівництва Лейбористкою партії були виведені і останні представники лейбористського «ультрасоциализма». Лейборизм перетворювався на ідеологію соціально-ліберального штибу.

Раптова смерть Сміта від двох інфарктів у травні 1994 р. не припинила реформування партії. Лідером став 40-річний Ентоні Блер, що втілює нове покоління британських політиків. Спираючись на результати діяльності своїх попередників, Блер зосередив головні зусилля на зміні іміджу лейбористів, формуванні їх образу як «нової» партії. Перший крок на цьому шляху був зроблений ще при Кинноке, який добився красномовної зміни червоного прапора як партійного символу на червону троянду. Блер зробив ставку на закріплення новаторського образу «нового лейборизму» в масовій свідомості з використанням сучасних РR-технологий, професійну побудову іміджу нового партійного керівництва як плеяди політиків XXI ст.

Рубіжною подією стала конференція Лейбористської партії 1995 р., присвячена зміні партійного статуту. Нова редакція статуту визначала Лейбористську партію як «демократичну і соціалістичну», що орієнтується на створення «справедливого суспільства», заснованого на динамізмі і конкуренції, яке забезпечує рівність можливостей і гарантії проти бідності. Із статуту були виключені положення про пріоритет суспільної власності на засоби виробництва. Саме поняття «соціалізм» отримало більшою мірою етичний відтінок, відображаючи ідеал оптимальної взаємодії індивіда і суспільства, а не певний проект суспільного пристрою. На знак незгоди з рішеннями конференції 1995 р. зі складу Лейбористської партії вийшла група Артура Скаргилла, що утворила Соціалістичну лейбористську партію. Але цей розкол фактично не вплинув ані на рейтинг лейбористів, ані на положення їх лідера.

Передвиборчий маніфест 1997 р. був складений у дусі ідей «нового лейборизму». Прагнучи у загальних рисах зберегти status qwo в економічній сфері, Лейбористська партія заявляла про необхідність правових реформ і зміни зовнішньополітичного курсу. Зокрема, пропонувалася реформа Палати лордів, зміцнення інституту референдумів, запровадження пропорційного виборчого права, конституційна реформа в Шотландії, Уельсі і Північній Ірландії. Програма поєднувала економічні положення, близькі до «посттетчеризму», з досить радикальними європеїстськими ідеями. Блер заявляв про готовність приєднатися до Соціальної хартії ЄС і європейської валютної системи. Активно використовувався під час передвиборної боротьби і «американський чинник» – на відміну від прем’єр-міністра Блер зумів встановити дружні відносини з Б.Клітоном.

Правляча Консервативна партія провела виборчу кампанію досить пасивно, спираючись на пропаганду досягнутих економічних успіхів і критику своїх опонентів. Досить оригінальну передвиборну тактику вибрала Партія ліберальних демократів. Вона зосередила головні зусилля на роботі з електоратом південно-східної Англії, де традиційно домінували консерватори і де можна було уникнути гострого протиборства з лейбористськими кандидатами, що набирали популярність. Програмні установки ліберальних демократів також отримали певну специфіку. Лейтмотивом їх стали ідеї «коммуналізму», зміцнення солідаристських, «коммуналістських» основ у місцевому соціальному і політичному житті. Ліберальні демократи дотримувалися найрадикальнішої європеїстської позиції.

Підсумки травневих виборів 1997 р. виявилися цілком прогнозованими. Хоча частка одержаних лейбористами голосів (45%) не була їх найвищим досягненням, число завойованих місць у парламенті виявилося безпрецедентно великим (419 з 659). Консерватори, одержавши 30,2% голосів, змогли провести лише 165 своїх кандидатів. Це був найгірший результат за останні 90 років Особливо показовим була нищівна поразка консерваторів у Шотландії та Уельсі, де вперше в історії вони не одержали жодного місця. Ліберальні демократи, одержавши підтримку лише 17% виборців, завдяки своїй тактиці зуміли перемогти в 34 округах. Несподіванкою став успіх національних партій. Шотландська національна партія, виступаюча за повну незалежність Шотландії, одержала тут 22% голосів, а за «Плейд Кимрі» проголосувала ¹/₁₀ частина виборців Уельсу.

Всупереч логіці партійного протистояння Блер практично не змінив економічну стратегію уряду порівняно з діями кабінету Мейджора. Орієнтирами, як і раніше, залишалося повне переважання приватного сектора, мінімальне державне втручання в економічні процеси, всебісне заохочення підприємницької активності, модернізації техніко-технологічної бази виробництва.

Наприкінці 90-х рр. економіка Великої Британії зберігала стабільні темпи зростання. За два десятиліття реформ сформувалася сучасна галузева структура, що забезпечує високий рівень конкурентоспроможності. На перше місце по продуктивності і зайнятості вийшла сфера послуг (66,8%ВВП і 71,5% зайнятих). Унікальне значення для її розвитку набула фінансова галузь. Вона забезпечувала вже до 25% ВВП і 12% трудових ресурсів країни (близько 4 млн. чоловік). 31,4% ВВП і 26,4% зайнятих припадало на промисловість і будівництво. Особливістю сучасної британської індустрії став високий рівень наукоємності, що перевищує показники всієї решти європейських країн. Сільське господарство забезпечувало лише 1,8% ВВП і 2,1% трудових ресурсів. Ця галузь також відрізнялася достатньою ефективністю, але зазнала серйозні збитки внаслідок «коров’ячого сказу».

Спадкоємна економічна політика урядів Мейджора і Блера дозволила зберегти виключно сприятливий стан ринку і хороший інвестиційний клімат. Низький рівень регулювання трудових відносин, зниження ставок індивідуального прибуткового оподаткування, політика «стимулюючої зайнятості», заснована на диференціації оплати і комплексної мотивації працівників, забезпечували високу мобільність і продуктивність робочої сили, її відносну дешевизну, низький рівень безробіття. Не дивлячись на зниження темпів зростання продуктивності праці (з 5 до 2%), характеристики британського ринку праці залишалися одними з найкращих в Європі. У червні 1999 р. уряд Блера прийняв програму, що проголосила пріоритетними цілями подальший розвиток «гнучкого» ринку праці, зміцнення мотиваційного комплексу, скорочення державних асигнувань на підтримку зайнятості. Виняток становила лише програма забезпечення гарантованих робочих місць для молоді, на здійснення якої бути виділено 5,7 млрд. дол.

Наприкінці 90-х рр. у Великій Британії зберігався і надзвичайно високий рівень інвестиційної активності. Джерелами інвестиційного буму стали досить низькі процентні ставки (близько 5,5%), загальний сприятливий стан економіки країни і висока конкуренція на внутрішньому ринку. Британська економіка стала вигідним ринком капіталовкладень для іноземного бізнесу, залучаючи до ¹/₃ всіх іноземних інвестицій в ЄС. У Великій Британії діють понад 13 тис. іноземних компаній, включаючи найбільші ТНК у сфері високотехнологічного виробництва.

Лейбористи використали ефективний метод забезпечення мобільності інвестиційного ринку, апробований ще неоконсерваторами – зниження ставок прямих податків при одночасному розширенні податкової бази за рахунок скорочення пільг. Уряд Блера заявив про поетапну підготовку зниження загальної ставки прибуткового податку до 20%, а мінімального рівня індивідуального прибуткового податку – в перспективі до 10%. У 1997 і 1999 рр. відбулось також скорочення оподаткування корпорацій і малих підприємств. Лейбористи зберегли систему податкового стимулювання заощаджень населення як важливого джерела фінансування капіталовкладень через індивідуальні внески. Загалом у Великій Британії сформувався один з найнижчих рівнів прямого оподаткування серед розвинених країн світу. Але неминучим наслідком такої стимулюючої політики є неухильне підвищення непрямих податків, що зберігає дуже високу вартість «споживацької корзини».

Фінансова політика, що здійснювалася впродовж 90-х рр., привела до поступового зниження дефіциту державного бюджету. Стабілізація державних фінансів поєднувалася з оздоровленням всієї фінансово-валютної системи Великої Британії. Рівень інфляції в 1999 р. складав лише 3,4%. Поступово вирішувалася і хронічна проблема післявоєнної британської економіки – негативного платіжного балансу. У 1998 р. Велика Британія стала п’ятим світовим експортером товарів, на частку якого доводилося 5,1% світового експорту (272,7 млрд. дол.), і третім світовим імпортером товарів (5,9% світового імпорту, або 316,1 млрд. дол.). Негативне сальдо зовнішньої торгівлі ще зберігалося, але складало лише 20 млрд. дол.

За основними макроекономічними показниками британська економіка кінця 90-х рр. вже перевершувала соціально-ринкове господарство ФРН і Франції. Але результатом неоконсервативних реформ став уповільнений розвиток суспільної інфраструктури. Вже уряд Мейджора спробував внести корективи в цьому напрямі. Блер також зробив низку важливих кроків у області соціальної політики. На розвиток п’ятирічної програми бюджетної стабілізації в 1998 р. урядом була прийнята спеціальна програма Гордона Брауна, що визначила пріоритетні напрями фінансування соціальної інфраструктури на три роки. Як пріоритет визначалися витрати на освіту, професійне навчання, створення нових робочих місць для молоді і охорону здоров’я. Тоді ж уряд приступив до розробки великомасштабного проекту з модернізації телефонного зв’язку і транспортної системи. У 1999 р. була прийнята програма по захисту дитинства, вирішенню проблеми материнства неповнолітніх, боротьбі проти наркоманії в підлітковому середовищі.

Уряд Блера ініціював проведення конституційно-правової реформи. Вона включила три основні напрями: зміни в системі виборчого права, реформу Палати лордів і розвиток системи деволюції. Гостра дискусія про реформу розвернулася восени 1998 р. після внесення урядового законопроекту «Про поетапну реформу парламенту». Уряд пропонував створити незалежну комісію по підготовці концепції оновлення верхньої палати до 2000 р. Пропонувався і поступовий перехід до змішаної, мажоритарно-пропорційної виборчої системи. За задумом прем’єр-міністра, на виборах до Європарламенту в червні 1999 р. необхідно було апробувати пропорційну систему із заміною виборів по одномандатних округах з індивідуальними кандидатами на голосування за партійними списками. Проте урядовий законопроект чотири рази був відхилений Палатою лордів. У результаті питання про реформу виборчої системи залишилося відкритим. Уряд вважав за краще поставити його вирішення в залежність від загальнонаціонального референдуму. У 1999-2000 рр. здійснювалися лише часткові перетворення, пов’язані з упровадженням пропорційної виборчої системи на регіональному рівні (вибори 1999 р. до місцевих органів влади в Шотландії та Уельсі), введенням практики обрання глав міських рад (мерів), перенесенням дня виборів на неділю (з першого четверга травня).

Дискусія щодо виборчої реформи прискорила перетворення Палати лордів. Вже в 1999 р. уряд підготував проект радикальної зміни її складу. Ліквідовувалося спадкове перство. Титул лорда з правом засідати у верхній палаті ставав лише пожиттєвим і надавався за заслуги в тій або іншій сфері суспільного життя. Присвоєння перства залишилося прерогативою Корони, але відбір кандидатур став функцією спеціальної незалежної комісії. Передбачалося і обрання незначної частини лордів громадянами. У жовтні 1999 р. Палата лордів більшістю голосів (221 проти 81) схвалила білль про реформу, виключивши з свого складу спадкових перів. З 2000 р. почалася робота комісії по відбору кандидатур нових довічних лордів.

Уряд Блера зробив рішучий крок щодо зміни системи деволюції відносно субнаціональних регіонів Сполученого Королівства. У 1997 р. в Уельсі та Шотландії відбулися референдуми про створення місцевих законодавчих зборів. В Уельсі в референдумі взяли участь лише 50% місцевих виборців. З урахуванням цієї обставини конституційна реформа тут набула обмеженого характеру. Створювана місцева асамблея була позбавлена права приймати регіональні закони і встановлювати податки. Її повноваження обмежені питаннями економічного розвитку регіону, сільського господарства, освіти, культури і екології. Асамблея дістане можливість розпоряджатися дотаціями центрального уряду (8 млрд.ф.ст. у рік), які раніше розподілялися міністром у справах Уельсу.

У Шотландії конституційна реформа була схвалена 74% голосуючих. Створюваний Шотландський парламент одержав значні повноваження, зокрема можливість приймати регіональні закони, що не суперечать національному законодавству, встановлювати і стягувати податки. Створення такого органу може стати основою і для ініціації процесу відділення Шотландії від Сполученого Королівства. Проте при проведенні перших виборів до Шотландського парламенту прихильники такого радикального варіанту зазнали поразки. Більшість місць (56 з 112) зайняли лейбористи, прибічники помірного курсу. Шотландська Національна партія, очолювана Шоном Коннері, одержала 28 мандатів. Офіційне відкриття парламенту Шотландії відбулося 1 липня 1999 р.

Блеру вдалося добитися суттєвих успіхів у вирішенні ольстерської проблеми. Після приходу до влади він заявив про готовність долучити до участі в англо-ірландських переговорах представників ольстерської партії Шинн фейн. Під час переговорів ІРА згодилася дотримувати перемир’я. За посередництва США в квітні 1998 р. був підписаний тристоронній мирний договір по Північній Ірландії. Ним відновлювався статус політичної автономії Північної Ірландії. Національна асамблея Північної Ірландії, на відміну від колишнього Стормонта, повинна була працювати за правилами «обопільної згоди», тобто для ухвалення будь-якого рішення потрібне схвалення депутатів, що представляють і католицьку, і протестантську общини. Ірландія зобов’язалась відмовитися від домагань на Ольстер, а британський уряд погоджувався на утворення загальноірландських місцевих органів самоврядування з обмеженими повноваженнями (практичне вирішення цього питання переходило до сфеиу повноважень північно-ірландської Національної асамблеї).

Мирний договір був затверджений на референдумі 22 травня 1998 р. В Ольстері «за» висловилися 71% виборців, в Ірландії – 94%. У червні 1998 р. відбулися вибори депутатів Національної асамблеї. Через регламент асамблеї чисельне переважання депутатів-протестантів вже не створювало для них безперечної переваги. Асамблея почала формування північно-ірландського уряду. До його компетенції Лондон пропонував передати питання економічного розвитку регіону, охорони здоров’я, освіти, охорони навколишнього середовища, а також створення загальноірландської міністерської ради «Північ – Південь». Проте цей процес влади був поставлений під загрозу екстремістами з ІРА. У 1999 р. ІРА не виконала обіцянки по роззброєнню. Продовжилися і терористичні акти. Завершення утворення регіональних владних структур в Ольстері до кінця 1999 р. не змінило ситуацію. У 2000 р. британський уряд відмовився від нового введення до Ольстера спецпідрозділів, але посилив антитерористичне законодавство.

Суттєві корективи вніс Е.Блер у зовнішньополітичну стратегію Великої Британії. Ще в період передвиборчої боротьби він зробив ставку на відродження «особливих відносин» з США і встановлення близьких ділових і особистих контактів з Б.Клінтоном. У 1998 р. цей курс був підтверджений гучними політичними демаршами Лондона. Всупереч думці значної частини світової громадськості британське керівництво висловилося на підтримку американських «антитерористичних» бомбардувань Судану і Афганістану. У грудні 1998 р. була здійснена сумісна англо-американська військова операція «Лиса в пустелі». Протягом чотирьох днів англо-американське військове угрупування випустило близько чотирьохсот крилатих ракет по об’єктах військової і економічної інфраструктури Іраку. У 1999 р. Велика Британія разом з США виступила прихильником найжорсткіших дій проти Югославії. Британські озброєні сили взяли участь як у бомбардуваннях об’єктів на території Сербії, так і в наземній операції в Косово. Згодом з’ясувалося, що саме британські урядові органи і спецслужби внесли особливий «внесок» у ведення пропагандистської війни проти режиму Мілошевіча, умисне спотворюючи відомості про етнічні чищення в Косово. У той же період Велика Британія активно підтримала процес «розширення НАТО на схід» і ухвалення оновленої стратегічної концепції НАТО.

Проамериканська позиція Лондона по ключових і найгостріших проблемах міжнародних відносин кінця 90-х рр. не сприяла зближенню Великої Британії і Росії. Виняток становив короткочасний період пожвавлення російсько-британських контактів напередодні зустрічі лідерів провідних країн світу в Бермінгемі в травні 1998 р. Не без активної підтримки британської дипломатії Росії вдалося тоді добитися офіційного перетворення «сімки» в «вісімку». Новий етап активізації російсько-британських відносин наступив у 1999 р., коли Блер надав суттєву моральну підтримку новому російському лідеру В.Путіну. Неофіційні візити Блера до Петербургу і Путіна до Лондона додали цій співпраці характер особистих відносин.

Реалізовуючи європеїстські ідеї своєї передвиборчої програми, Блер надавав у 1997-1998 рр. велику увагу налагодженню взаємостосунків з партнерами по ЄС. Вже в червні 1997 р. Блер разом з іншими європейськими лідерами підписав Амстердамський договір, що вніс суттєві зміни в установчі документи Європейських Співтовариств і спектр інтеграційних програм, зафіксованих в Маастрихті, що доповнив. Позитивне відношення британського уряду до цього документа, зокрема приєднання Великої Британії до Соціальної хартії ЄС свідчило про намір Лондона докорінно відновити свою європейську стратегію. Блер підтримав розширення прав і свобод людини, гарантованих в Амстердамському договорі, координацію соціальної політики в країнах ЄС, розвиток інституту європейського громадянства, поглиблення співпраці в області зовнішньої політики, розширення складу Євросоюзу. Найважливіше значення мало рішення британського уряду приєднатися до європейської валютної системи до 2001 р.

Подальші події показали, що Блер переоцінив готовність країни до глибокої інтеграції в ЄС. Позиція уряду викликала критику як «євроскептиків» з Консервативної партії, так і багатьох лейбористів. Конференція Лейбористської партії 1998 р. висловилася за необхідність супроводити участь Великої Британії в реалізації Амстердамського договору рядом умов, зокрема розширенням контактів національних парламентів і Європарламенту, збереженням за Великою Британією права розпоряджатися частиною бюджету ЄС, призначеного для вирішення екстериторіальних проблем Європи, правом одержувати щорічні економічні гранти на розвиток автономій Шотландії та Уельсу, а також правом самостійно визначати внутрішню фінансову політику країни. Уряд у 1998 р. заявив про перегляд термінів приєднання до валютного союзу, вирішивши присвятити цьому питанню референдум навесні 2002 р. Поразка лейбористів на виборах до Європарламенту в червні 1999 р. продемонструвала уразливість позицій уряду. Вирішальне значення для формування зовнішньополітичного курсу країни на початку XXI ст. мають наступні парламентські вибори, які повинні відбутися не пізніше середини 2001 р.