Від неоконсерватизму м.Тетчер до «нового лейборизму» е.Блера

1. М.Тетчер і британська «неоконсервативна революція».

Поразка консерваторів на виборах 1974 р. стала сигналом для активізації внутрішньопартійної опозиції. Її ідейним лідером був Кіт Джозеф, що неодноразово виступав разом з Маргарет Тетчер проти політики Хіта ще входячи до складу уряду. Організаційним штабом групи Джозефа став створений влітку 1974 р. Центр політичних досліджень, директором якого був Альфред Шерман. Користуючись підтримкою правового крила партії, Джозеф намагався протиставити свої погляди не тільки Хіту, але і макміллановському поколінню торі. Разом з Тетчер і Шерманом він очолив угрупування, яке спробувало сформулювати вже третій варіант концепції «нового консерватизму», що виявилося співзвучним загальній неоконсервативній хвилі, що змінила духовний вигляд західного суспільства в 70-80-х рр.

Джозеф та інші прибічники радикального оновлення «нового консерватизму» вбачали коріння проблем британського суспільства в настирливих спробах усіх післявоєнних урядів «робити все більше і більше для все більшого і більшого числа людей, перебудувати економіку і навіть суспільство відповідно до якогось зразка». Вони проголосили необхідність корінної ломки всієї післявоєнної моделі «соціальної держави». Хіт був змушений вже під час осінньої виборчої кампанії 1974 р. багато в чому солідаризуватися з цими поглядами. Втрачаючи ініціативу, Хіт зважився і на проведення перевиборів лідера партії.

Через фатальний збіг обставин К.Джозеф зразу ж вибув з виборчої гонки. У промові, зробленій 19 жовтня в парламенті, він необачно пустився в міркування про шляхи «інтелектуального і морального оздоровлення» суспільства. Однією з найважливіших причин сучасної кризи він назвав «погіршення людських запасів», пов’язане з невиправдано високим рівнем народжуваності серед нижчих класів. У наступні дні на Джозефа обрушився шквал звинувачень у мальтузіанстві. У цій ситуації Джозеф поспішив заявити про своє небажання брати участь у боротьбі за посаду лідера партії і запропонував вступити у боротьбу М.Тетчер.

Сама Тетчер у цей час рішуче оновила свій політичний імідж. Її промови, повні різких нападок на опонентів, сарказму і навіть справжньої злості, разюче відрізнялися від зважених і академічних виступів Хіта.

У 1975 р. Тетчер стала лідером партії, що переживала гостру кризу. Парламентська фракція і все керівництво партії було послаблено запеклим суперництвом угрупувань. Довіра виборців падала. Чисельність партії, порівняно з початком 50-х рр., зменшилася удвічі, рух «молодих консерваторів» – втричі. Все це змусило Тетчер добиватися не «чищення», а консолідації партійної еліти. Ключові посади в її «тіньовому кабінеті» зайняли не тільки Джозеф і Нів, але і недавні опоненти – Прайор і Хау. Уайтлоу став навіть віце-лідером партії. Серед оточення Тетчер з’явилися і представники «старої гвардії» – лорд Торникрофт, Р.Модлінг, А.Мод. Одночасно Тетчер доклала чимало зусиль для зміцнення свого впливу серед «заднескамеечников». Вона зберегла неформальний стиль спілкування з рядовими депутатами, всупереч багаторічній традиції відвідувала під час ланча непрестижні парламентські кафе, обговорюючи нагальні проблеми прямо в чергах або за столиками, проводила величезну кількість зустрічей з представниками регіональних і молодіжних організацій.

Тетчер усвідомлено змінювала стиль партійного керівництва. Вона була впевнена, що без підтримки сотень партійних активістів, без радикального перетворення «масової партії» неможливо розраховувати на проведення радикальної програми суспільних перетворень. Партії потрібен не представник політичного істеблішменту, подібний Хіту, а лідер нового типу, жорсткий боєць і рішучий політик. Тетчер органічно прийняла роль «генерала», що веде своє «військо» в «бій» в ім’я «порятунку нації». Проте, завоювавши репутацію «залізної леді», Тетчер прагнула зберегти імідж «своєї людини» для рядових членів партії, що вийшла з їх середовища, близької за стандартами мислення, ціннісними орієнтаціями, життєвим досвідом. Такий політичний стиль став найважливішою відмінною рисою британського неоконсерватизму.

У 1976-1978 рр. був розроблений комплекс програмних документів Консервативної партії, що відображали її ідеологічне оновлення. Ключовими орієнтирами стали ідеї антиетатистського і антибюрократичного перевороту, забезпечення динаміки економічного зростання на основі приватної ініціативи, розвитку конкуренції, зниження податкового тягаря. Характерною особливістю неоконсервативної програми були ідеї відродження «єдиної нації», забезпечення суспільної згоди. Будучи тісно пов’язаним з концепцією «демократії власників», що розроблялася ще командою Хіта, тетчерівський неоконсерватизм спирався на сучасну економічну теорію. Її основу склали розробки американських економістів з Чикагської школи монетаризму М.Фрідмана і прихильників теорії пропозиції А.Лаффера і Р.Рігана. У самій Великій Британії монетаристська теорія розвивалася ще з 60-х рр. економістами Манчестерського університету М.Паркином і Д.Лейдлером, а також А.Уолтерсом з Бірмінгемського університету. У 70-х рр. до них приєдналися група П.Мінфорда з університету Ліверпуля і Б.Гріффіте з Лондонської школи економіки. Уолтерс був тоді ж призначений економічним радником М.Тетчер.

Економісти неоконсервативного напряму доводили, що макроекономічне регулювання з боку держави не здатне забезпечити стійке економічне зростання. Основою економічного благополуччя може бути лише спонтанний, стихійний порядок, заснований на системі природної конкуренції, ринковій підприємницькій і виробничій культурі. Задачею держави повинно стати забезпечення стабільних умов такого економічного порядку, перш за все – боротьба з інфляцією. Державі необхідно відмовитися від руйнівної практики дефіцитного бюджетного фінансування, випереджаючого зростання прибутків, активної дотаційної політики. Збереження високого темпу економічного зростання, з погляду неоконсерваторів, може бути досягнуто не розвитком факторів сукупного попиту, а забезпеченням ефективної пропозиції – мобільністю капіталу і робочої сили, диференціацією їх винагороди. Важливе значення надавалося конкуренції на ринку праці в умовах «природного безробіття», перерозподілу власності на користь приватного сектора, формуванню збалансованої структури бізнесу, зокрема розвитку малого підприємництва, відмові від соціального патерналізму при всебічному заохоченні підприємницької активності.

Найважливішою заслугою Тетчер та її однодумців стало перетворення економічної теорії монетаризму на цілісну соціально-політичну концепцію світоглядного рівня. Крім розрахунку ефективності пропонованої економічної моделі, нове покоління британських консерваторів виходило з необхідності відродження соціальної активності і відповідальності особистості, пріоритету інтересів конкретної людини, яка бореться за поліпшення свого життя, а не сподівається на допомогу держави. Фраза Тетчер: «Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці» – стала символом цієї соціальної ідеології. Особливістю британської неоконсервативної політичної думки була також велика роль моральної аргументаціі, апеляція до «природного» консерватизму англійців, традиційним вікторіанським духовним цінностям британського суспільства – пошані до сім’ї і релігії, закону і порядку, працьовитості і ощадливості. Гасло «закону і порядку» перетворилося на центральний для політичної програми Тетчер. Вступаючи в боротьбу проти самозаспокоєння та інерційності суспільства, вона закликала не до спонтанності і хаосу, а до формування динамічного, але стабільного соціального простору. У поєднанні з незмінною емоційністю, експресивністю, політичного стилю «залізної леді», месіанським пафосом її виступів, жорсткістю і неухильною послідовністю в реалізації поставлених цілей – всі ці постулати склали основу неоконсервативної політичної філософії британського зразка.

Перемога на місцевих виборах у травні 1977 р. стала переломним моментом у відродженні Консервативної партії. Правлячий табір, навпаки, стрімко втрачав довіру виборців. Страйкова хвиля «гарячої зими» 1979 р. переконала багатьох англійців у правильності аргументів Тетчер. Величезним потрясінням для прихильників Консервативної партії стало вбивство в березні 1979 р. ірландськими екстремістами Ейрі Ніва. 28 березня консерватори внесли до Палати общин резолюцію з вотумом недовіри уряду, яка була прийнята більшістю в один голос. Уряд був змушений ініціювати розпуск парламенту. Під час виборів 3 травня 1979 р. консерватори одержали підтримку 43,9% виборців, що принесло 339 мандатів з 635.

При підборі складу уряду Тетчер цього разу зробила ставку на своїх однодумців, прихильників жорсткої монетарної політики. Ключові міністерства фінансів і промисловості очолили Джефрі Хау і Кіт Джозеф. Тетчер радикально змінила характер роботи уряду, звівши до мінімуму колегіальність і виключаючи будь-яку фракційність. В уряді затвердилася агресивна манера ведення дискусій, характерна раніше для парламентських виступів Тетчер. Все частіше рішення ухвалювалися вузькою групою політиків на чолі з прем’єр-міністром, минаючши комісії і кабінет. Вже в 1981 р. «залізна леді» зробила серйозне «чищення» уряду, видаливши з його складу усіх недостатньо лояльних політиків.

Уряду Тетчер довелося зіткнутися з надзвичайно складними проблемами у сфері економічної і соціальної політики. Сприятлива динаміка економічних процесів, характерна для середини 1979 р., дуже швидко змінилася наростаючим спадом. Негативні наслідки мав «нафтовий шок». Після падіння в 1979 р. шахського режиму в Ірані і початку ірано-іракської війни країни ОПЕК підвищили ціни на нафту вдвічі. Вже в 1980 р. країни Заходу опинилися втягнутими в нову кризу перевиробництва. У Великій Британії загальне падіння промислового виробництва склало 12%, в оброблювальній промисловості – 16%, а в галузях легкої промисловості – до 27%. Криза супроводжувалася новим витком інфляції і стрімким зростанням безробіття. Число безробітних збільшилося в 1980-1981 рр. з 1,5 до 3,3 млн. чоловік. Проте, не дивлячись на такі несприятливі умови, уряд Тетчер не відступив від первинних планів структурного реформування економіки.

Слідуючи логіці монетарної концепції, уряд у першу чергу спробував добитися зниження темпів інфляції. Ця задача потребувала відмови від практики дотацій промисловим підприємствам, посилеання контролю над емісією, повернення до політики «дорогого кредиту». Реструктуризації піддалася система оподаткування. Внаслідок зниження ставок прибуткового податку і переходу від прямого прогресивного оподаткування приватних осіб і підприємств до непрямого прямі податки на великі доходи скоротилися на 3,5 млрд.ф.ст. при одночасному збільшенні питомої ваги непрямих податків у прибутках бюджету з 34% (у 1979 р.) до 39% (у 1981 р.). Була підвищена з 8% до 15% ставка податку на додану вартість, яким обкладалося чимало споживацьких товарів, побутові послуги, надання медичної допомоги та ін. Всі ці заходи супроводжувалися активною пропагандистською кампанією по скороченню особистого споживання. Неоконсерватори закликали націю «жити по засобах».

Незважаючи на соціальні втрати, уряд Тетчер зважився на великомасштабне скорочення державних витрат на комунальне і дорожнє господарство, культуру, освіту. У 1980-1981 рр. витрати, відповідні витратним статтям бюджету, зменшилися на 4 млрд.ф.ст. Одночасно відбувалося скорочення чисельності державного апарату і зниження витрат на його утримання. Під егідою кампанії по економії бюджетних коштів відбувався радикальний демонтаж існуючої системи поточного державного регулювання. До 1982 р. у складі уряду були ліквідовані всі галузеві міністерства.

Найважливішим компонентом антиінфляційної політики і радикальним засобом лібералізації економіки була приватизація державних підприємств. Більшість з них була збитковими і вимагала постійної дотаційної підтримки. Позбавлення від цього тягаря в поєднанні з фінансовими надходженнями від приватизації могли значно поліпшити бюджетний баланс. Ціною, яку неминуче довелося платити за такий крок, був новий виток безробіття і соціальної напруженості.

«Шокова» антиінфляційна і структурна політика уряду Тетчер принесла позитивні результати вже до 1981-1982 рр. До кінця цього періоду інфляція знизилася до 4-5%. З другої половини 1982 р. британська економіка почала проявляти ознаки підйому, а з 1983 р. почалося впевнене зростання виробництва. Значно підвищився курс акцій найбільш рентабельних компаній, високими темпами росли приватні інвестиції (на 10,3%). На 6,5% збільшилися і споживацькі витрати населення. Проте «шокова терапія» супроводжувалася падінням виробництва в менш рентабельних галузях, скороченням зайнятості на приватизованих підприємствах, наростанням напруженості на ринку праці. До 1981 р. рівень безробіття перевищив 10% активного населення, а серед молоді ця цифра була вищою в чотири рази. Тільки за 1980-1983 рр. число безробітних збільшилося з 2 до 3 млн. чоловік. Украй загострилася проблема «внутрішніх міських територій» – колишніх робочих районів у містах-центрах традиційних галузей, що перетворилися на трущоби. Відбувалося зростання злочинності і тероризму.

Влітку 1981 р. найбільші міста Великої Британії (Лондон, Бірмінгем, Брістоль, Ліверпуль) були охоплені стихійними виступами протесту, що переростали в запеклі сутички з поліцією і погроми. Уряд наполягав на жорсткому припиненні подібних акцій поліцією. Безкомпромісну позицію уряд зайняв і відносно організованого робочого руху. На початку 80-х рр. була прийнята серія законів, направлених на обмеження прав профспілок на оголошення страйків. Усі види страйків солідарності були оголошені незаконними. У 1982 р. було також відмінене положення, по якому при прийомі на роботу перевага надавалася членам профспілок. Ще більшу жорсткість уряд проявив при придушенні руху протесту в Північній Ірландії. Сюди в 1981 р. був направлений додатковий військовий контингент. Активізувалося судове переслідування активістів католицьких організацій. У відповідь ірландські ув’язнені оголосили голодовку з вимогою політичного, а не кримінального переслідування. Не дивлячись на смерть десяти з них, зокрема члена парламенту Б.Сендіса, уряд не пішов на поступки.

Переломне значення для розвитку внутрішньополітичної ситуації у Великій Британії мав військовий конфлікт 1982 р. з Аргентиною через Фолклендські (Мальвінських) острови. Швидке і успішне завершення війни, основний театр дій якої знаходився в 8 тис. миль від території країни, значно зміцнило положення уряду. Всі одинадцять тижнів, впродовж яких тривав цей конфлікт, Тетчер здійснювала особисте керівництво політичним, матеріальним і дипломатичним забезпеченням військових операцій і цілком підтвердила свою репутацію «залізної леді». Використовуючи сприятливу ситуацію, вона зважилася на проведення позачергових парламентських виборів. Виборча кампанія була побудована в наступальному дусі. Консерватори апелювали до тієї частини британського суспільства, яка була готова підтримати ідеали індивідуального успіху і особистої відповідальності.

Опозиція, що переживала період глибокої перебудови, виявилася не готовою до серйозної виборчої боротьби. У 1981 р. відбувся давно назріваючий розкол Лейбористкої партії. Група Роя Дженкинса остаточно вийшла з складу партії і утворила Соціал-демократичну партію Великої Британії. Її керівництво взяло курс на зближення з Ліберальною партією. Виборчу кампанію альянс Ліберальної і Соціал-демократичної партій побудував на критиці жорсткості і непримиренності тетчеризму, закликаючи до розширення повноважень парламенту в на противагу уряду, зміцненню правових основ держави.

Лейбористська партія в ці роки зробила помітний ідеологічний дрейф вліво. Лідер лівих лейбористів Майкл Фут очолив партію в 1980 р. після відставки Каллагена. Праве крило було ослаблене відходом групи Дженкинса. Проте несподівано Майклу Футу виклик кинув його недавній союзник – Ентоні Веджвуд Бенн. Протиборство двох лідерів проходило на одному ідеологічному і електоральному «полі». У запалі суперництва обидва висували все більш радикальні ідеї, ратуючи за відродження класичних цінностей соціалізму, здійснення широких програм націоналізації промисловості, захист прав профспілок, вихід країни з системи Європейських Співтовариств. Невчасність і нереальність подібних задач була очевидна.

У результаті виборів, що пройшли 9 червня 1983 р., консерватори одержали підтримку 42,4% виборців (тобто на 1,5% менше, ніж в 1979 р.), але їх фракція в парламенті виросла з 339 до 397 депутатів. За лейбористів проголосували 28,3% виборців, за партії Альянсу – 26%. Лейбористи одержали 209 депутатських мандатів, а ліберали і соціал-демократи – 23.

У середині 80-х рр. урядом Тетчер були здійснені найбільш послідовні і великомасштабні перетворення. У 1984-1987 рр. була приватизована приблизно третина промислових, транспортних і комерційних структур, що знаходилися в державній власності, зокрема дев’ять найбільших концернів у газовій промисловості і системі телекомунікацій. На ринку цінних паперів уряд здійснив розпродаж контрольних пакетів нафтової компанії «Брітіш петролеум», багатьох підприємств сталеливарної і авіакосмічної промисловості, електроенергетики, водопостачання, повітряного транспорту. Розширилася участь приватного капіталу в розробці нафтових родовищ у Північному морі, у виробництві радіоактивних ізотопів, експлуатації вугільних шахт. Всього за десятиліття реформ була здійснена приватизація виробничих фондів на 35 млрд. Частка державного сектора знизилася з 10% до 6,5% ВНП.

Крім приватизації, уряд Тетчер здійснив різке скорочення всіх форм субсидування і державної допомоги державним підприємствам (приблизно у 10 разів за період 1980-1987 рр.). Зменшилося і пільгове фінансування приватного сектора. З урахуванням скорочення державного сектора під час приватизації загальний об’єм державних капіталовкладень скоротився в ці роки з 50% до 25%. Це дозволило стабілізувати досягнуте в попередні роки позитивне сальдо бюджету і не допустити нового витка інфляції в умовах економічного пожвавлення. Була продовжена лінія на лібералізацію економічних процесів. Крім скорочення державного регулювання, уряд прагнув до впровадження ринкових принципів у діяльність самих державних підприємств. Незважаючи на соціальні втрати, зберігався режим жорсткої економії, відбувалася ліквідація нерентабельних виробничих ліній і навіть цілих підприємств.

Уряд вживав заходи по впорядкуванню правових основ підприємництва. У 1985 р. був прийнятий новий Акт про компанії, що регулював усі аспекти підприємницької діяльності і знижував рівень поточного адміністрування в цій сфері. Предметом особливої турботи уряду Тетчер став розвиток малого і середнього бізнесу. Для неоконсерваторів було особливо важливо, що малий бізнес – це сфера економічної діяльності з найбільшою роллю людського чинника, високим ступенем індивідуалізації праці, творчої свободи, самореалізації працівника, свого роду антипод стандартизованому масовому виробництву. Пестуючи ідею виховання «нації власників», неоконсерватори розраховували не тільки на економічний ефект розвитку малого підприємництва, але і на його вплив на суспільну психологію, консолідацію дієздатної частини населення. Результатом протекціоністської політики стало швидке збільшення прошарку дрібних бізнесменів. За період з 1980 р. по 1987 р. кількість осіб, що мають власну справу, зросла з 1,9 до 3 млн. чоловік. Наприкінці 80-х рр. на підприємствах з числом працівників менше 20 чоловік бути зайнято вже 35% робочої сили приватного сектора.

Крім розвитку малого і середнього бізнесу, важливими засобами затвердження нової соціальної філософії неоконсерватори вважали «розпилювання власності» – розширення категорій власників. Масштабна приватизація дозволила стати акціонерами широким верствам населення. На відміну від французького досвіду приватизації, у Великій Британії значна частина акцій була пущена в продаж дрібними партіями. Акції такого роду продавалися на пільгових умовах, причому кожен громадянин міг купити лише строго обмежену їх кількість. Заохочувалася і покупка акцій робітниками і службовцями самих підприємств, що приватизувалися. До кінця 80-х рр. Велика Британія вже займала друге місце в світі по числу акціонерів після США.

Невід’ємним компонентом політики, направленої на формування «суспільства власників», були реформи житлового господарства, медичного обслуговування і освіти. Їх лейтмотивом став демонтаж системи «загального добробуту». Уряд Тетчер приступив до реалізації програми широкої приватизації муніципального житла (до ¹/₅ всього фонду). Всебічно заохочувалося приватне житлове будівництво, вводилися пільги на виплату відсотків за кредит, що використовується для будівництва житла, податкові пільги будівельним компаніям. Одночасно удвічі були знижені асигнування на державне житлове будівництво. Володіння власним будинком розглядалося не стільки в контексті рішення власне житлової проблеми, скільки з погляду руйнування єдиного стандарту життя, розвитку індивідуальної естетики побуту, закріплення самого відчуття власності.

У області охорони здоров’я уряд Тетчер фактично продовжив політику кабінету Хіта. Замість великомасштабної програми приватизації Національної служби охорони здоров’я робилися зусилля по її «деетатизації», упровадженню ринкових засад.

Боротьбу проти егалітаризму неоконсерватори продовжили і в області освіти, висунувши програму відновлення «освітнього плюралізму». У 1980 р. парламентом був прийнятий закон про освіту, який передбачав розширення прав батьків на контроль над учбовим процесом, збільшення повноважень шкільних рад, надання громадянам повної інформації про освітні установи. Ці заходи були покликані забезпечити більш диференційований і ефективний «батьківський вибір». Розширилася практика використовування «субсидійованих місць» у державних освітніх установах, за які вносилася певна платня. Відповідно до нового закону про освіту, прийнятого в 1986 р., був підвищений рівень вимог до державних освітніх стандартів, введена диференційована система оцінки знань вчаться, на основі якої створювалася система профільного спеціалізованого навчання в старших класах.

Активна політика по реструктуризації системи охорони здоров’я, освіти і житлового господарства була покликана не тільки значно підвищити її комерційну ефективність, але і сприяти вихованню нової соціальної філософії, твердженню в суспільстві змагального духу. Слідуючи цьому курсу, уряду Тетчер довелося навіть нарощувати обсяг засобів, що направляються на розвиток соціальної сфери. Напередодні виборів 1987 р. уряд не без гордості заявляв, що за останні 8 років витрачав на потреби охорони здоров’я і освіту більше, ніж будь-який інший з його попередників.

Результатом енергійних дій уряду Тетчер стало швидке поліпшення всіх показників розвитку британської економіки. Середні темпи зростання виробництва становили в 80-х рр. 3-4% на рік. Швидке зростання експортно-імпортних операцій відбувалося на фоні збереження стійкого позитивного зовнішньоторговельного сальдо. Нарощувалися темпи іноземних інвестицій. Після успішного завершення періоду активної антиінфляційної політики уряд Тетчер дістав можливість помітно збільшити державні капіталовкладення. Основними їх об’єктами стали автомобільна, електронна, поліграфічна, целюлозно-паперова, хімічна галузі. На відміну від колишньої практики «підтримки кульгавих качок», ці інвестиції здійснювалися перш за все у високорентабельні виробництва і використовувалися для подальшої модернізації техніко-технологічної бази. Помітно зріс рівень кваліфікації працівників. Не дивлячись на певну напруженість на ринку праці, до кінця 80-х рр. почало знижуватися безробіття (9,8% в 1987 р., 6,8% в 1989 р.). Зростання кваліфікації трудових кадрів і запровадження новітніх систем менеджменту зумовили швидке підвищення продуктивності праці.

Свідоцтвом оздоровлення британської економіки стало не тільки зростання її конкурентоспроможності в рамках світової господарської системи, але і стійке збільшення особистого споживання. У другій половині 80-х рр. прибутки населення зростали приблизно на 5% в рік. У цей період вже 64% сімей англійців мали власні будинки, більше 70% – автомобілі, більше половини могли навчати дітей у платних учбових закладах, що забезпечували вищий рівень освіти. Ці категорії населення відносили себе до «середнього класу».

На фоні економічного підйому уряд ініціював розпуск парламенту за рік до закінчення його повноважень. Нові вибори відбулися 11 червня 1987 р. Програма консерваторів була складена в оптимістичних тонах і акцентувала увагу виборців на досягненнях попередніх років. Правлячу партію підтримали 42,3% виборців (тобто на 0,1% менше, ніж на попередніх виборах), що принесло їй 376 депутатських мандатів. Альянс Ліберальної і Соціал-демократичної партій одержав підтримку 22,9% виборців і 22 мандати. Тривожним симптомом для партій Альянсу стало не зменшення їх фракції на одного депутата, а зниження довіри виборців – на попередніх виборах за них проголосувало на 4% більше. На положенні Лейбористської партії позначилася зміна вищого керівництва. Лідером партії був обраний представник центристської течії Ніл Киннок, що почав планомірну боротьбу проти радикальних угрупувань. Але визначити контури оновленої ідеологічної програми нове лейбористське керівництво поки не зуміло. Частка одержаних лейбористами голосів зросла з 28,3 до 32,1%, їх парламентська фракція збільшилася з 209 до 229 депутатів, але цього успіху виявилося недостатньо для зміни співвідношення сил у Палаті общин.

Після успішних виборів Тетчер не стала вносити суттєві корективи в урядовий курс. У 1988-1990 рр. була здійснена нова хвиля приватизації, що торкнулася інфраструктури аеропортів, систем водопостачання і електроенергетики. Знов суттєво були знижені ставки оподаткування на прибутки кампаній, а також ставка прибуткового податку. Продовжувалися приватизація муніципального житла, стимулювання приватного домобудівництва, реформа системи освіти. У 1988 р. була реорганізована пенсійна система. Це дозволило знизити рівень її адміністративного регулювання і підсилити адресність соціальної допомоги. Нового удару було завдано по організованому робочому руху. Акт про зайнятість 1988 р. посилив заходи проти профспілок, що порушують правила оголошення страйків. Акт 1990 р. остаточно ліквідовував правило «закритого цеху», згідно якому профспілки могли добиватися повного членства у профспілковій організації працівників того чи іншого підприємства і не допускати прийому на роботу осіб, що не є членами профспілкової організації.

В умовах збереження сприятливої економічної кон’юнктури положення уряду Тетчер залишалося стабільним до кінця 80-х рр. Проте поступово ставали очевидними і негативні аспекти тетчеризму. Курс на демонтаж «держави добробуту» викликав глибоку соціальну поляризацію суспільства. Не дивлячись на те, що середній дохід на душу населення в 80-х рр. виріс на 23%, близько 20% сімей виявилося в умовах реальної бідності. Ці верстви суспільства негативно сприймали культ змагальності і конкуренції, що. сповідували неоконсерватори. Водночас розрахунок тетчеристів на динамічні, емансиповані соціальні групи, на людину, готову «зробити себе» самостійно, відмовляючись від опіки і підтримки суспільства, не поєднувався з пафосом традиційних вікторіанських цінностей, жорсткістю тетчерівського стилю, безкомпромісною боротьбою проти політичного та ідеологічного плюралізму. Моральна втомленість тетчеризму ставала очевидною.

На грунті неприйняття політичного авторитаризму Тетчер у 1986-1989 рр. в уряді відбулася серія скандалів, що завершилася добровільною відставкою міністра оборони Майкла Хезелтайна і заступника прем’єр-міністра Джефрі Хау. Відставка міністра фінансів Нігеля Лоусона в листопаді 1989 р. відбулася вже на фоні наростання широкої хвилі незадоволення в суспільстві. Мотивом стала реформа системи місцевого оподаткування. На зміну податку, що встановлювався місцевими органами влади і, як правило, обчислювався залежно від вартості нерухомості або розміру бізнесу, був введений єдиний «подушний податок». Більшість англійців сприймала новий податок як крайній прояв соціальної несправедливості. Втрачаючи підтримку, Тетчер довелося згодитися на проведення виборів лідера партії восени 1990 р.

Конкуруючи в першому турі з Хезелтайном, Тетчер одержала 204 голоси. Її супротивник – 152. Це давало хороші шанси на другий тур, але, усвідомлюючи, що така боротьба за лідерство ставить партію на грань розколу, Тетчер ухвалила рішення про зняття своєї кандидатури. У другому турі виборів Хезелтайну протистояли два політики з найближчого оточення Тетчер – Джон Мейджор і Дуглас Херд. Мейджора підтримали як тетчеристи (у тому числі і сама «залізна леді»), так і багато прихильників зміни державного курсу. На користь Мейджора особливо зіграв вік:47-річний наступник Тетчер більше асоціювався з оновленням партійного керівництва, ніж 57-річний опозиціонер Хезелтайн або 60-річний Херд. За результатами другого туру голосування Мейджор одержав 185 голосів, Хезелтайн – 131, Херд – 56.

2. Д.Мейджор і «перебудова» британського неоконсерватизму.

Джон Мейджор став відомий широкій публіці лише в липні 1989 р. після призначення міністром закордонних справ. Його стрімке висунення на пост лідера партії і прем’єр-міністра в іншій ситуації могло понизити рейтинг уряду. Але суспільство із задоволенням сприйняло зміну керівництва правлячої партії. Важливу роль зіграв особистий імідж Мейджора. Молодий, привабливий, завжди доброзичливий, спокійний, з тихим голосом, всміхненими очима за великими «професорськими» окулярами – він дуже імпонував виборцям, утомленим від стилю «залізної леді». Преса незмінно підкреслювала, що новий лідер торі був вихідцем з самих низів англійського суспільства, людиною, що «зробила себе». Одночасно були оцінені і політична воля, твердість Мейджора, проявлені в період військового конфлікту в Персидській затоці на початку 1991 р.

Всупереч прогнозам Мейджор не поспішав з розпуском парламенту і протягом року намагався відновити довіру виборців. Великий пропагандистський ефект мало рішення про відміну «подушного податку». У 1991 р. його змінила диференційована схема оподаткування, заснована на рівні доходів громадян. Уряд уникав радикальних кроків у сфері економічної політики, не дивлячись на суттєве погіршення основних показників розвитку. У 1991 р. ВВП скоротився на 2%, об’єм промислового виробництва – на 3%, інфляція досягла майже 6% на рік, а дефіцит державного бюджету склав 3% від ВВП. Певна пасивність уряду пояснювалася прагненням не «розгойдати човен». Напередодні чергових парламентських виборів Мейджор відмовився від тетчерівської тактики мобілізації активного, «стійкого» електорату і зробив ставку на залучення симпатій широких верств суспільства.

Для лідера лейбористів Ніла Киннока вибори 1992 р. стали останнім шансом довести спроможність своїх претензій на роль національного лідера. Він суттєво модернізував програмні установки партії, відмовившись від обіцянок відновити позиції державного сектора в економіці, відмінити антипрофспілкове законодавство, ліквідовувати Палату лордів і реанімувати широкомасштабне будівництво муніципального житла. На відміну від своїх колишніх виступів, Киннок навіть почав ратувати за активізацію участі Великої Британії в процесі європейської інтеграції. Успіхи на місцевих виборах у 1990-1991 рр. свідчили про інтерес виборців до оновленої Лейбористської партії. Проте Киннок так і не зумів сформулювати концептуальну основу нової версії лейборизму.

Надзвичайну активність у період передвиборної кампанії проявляли ліберальні демократи. Поворотним моментом в історії цього руху стало перетворення в 1988 р. альянсу Ліберальної і Соціал-демократичної партій в єдину Партію ліберальних демократів. Основу програми нової партії склали ідеї послідовного зміцнення ринкових основ економіки, інтеграції Великої Британії в Європейський Союз, зокрема приєднання до європейської валютної системи. Проте менш ніж за місяць до проведення виборів навколо лідера Партії ліберальних демократів Педді Ешдауна розгорівся скандал. Викриття його інтимних відносин з секретаркою суттєво понизило популярність керівництва партії.

Вибори в Палату общин 2 квітня 1992 р. принесли нову перемогу Консервативної партії. Вона одержала підтримку 41,9% виборців, лейбористи – 34,4%, ліберальні демократи – 17,8%. Фракція консерваторів скоротилася до 338 депутатів, але була достатньою для формування стійкої більшості. Лейбористи одержали лише 271 мандат, а ліберальні демократи – 20.

Не дивлячись на вдале завершення виборів, Мейджору довелося ще протягом трьох років боротися за зміцнення своїх позицій у партії і парламенті. Під час переговорів про підписання Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу «євроскептики» з Консервативної партії підняли справжній бунт, голосуючи проти урядових біллів. Болючим ударом для Мейджора став вихід у відставку в травні 1993 р. міністра фінансів Н.Лемонта, незгодного з бюджетною політикою прем’єр-міністра. Розкол, що намічався, в керівництві правлячої партії привів до швидкого зниження її популярності серед виборців. У 1994 р. консерватори зазнали поразки на виборах до Європарламенту і місцевих виборах.

Для подолання внутріпартійної опозиції Мейджору довелося використовувати найжорсткіші методи. У листопаді 1994 р. голосуванню в парламенті по біллю про британський внесок до бюджету ЄС була надана форма вотуму довіри уряду. Перед загрозою розпуску парламенту «євроскептики»-торі були вимушені голосувати на підтримку урядової позиції. Весною 1995 р. Мейджор оголосив про намір скласти повноваження лідера і провести перевибори. На виборах, що відбулися 4 липня 1995 р., за кандидатуру Мейджора було подано 218 голосів, а за його суперника Джона Редвуда – 89 голосів. Ця перемога дозволила Мейджору суттєво понизити напруження політичної боротьби навколо уряду.

Стабілізації політичної обстановки сприяло поліпшення економічного стану Великої Британії. У 1992 р. економічний спад змінився пожвавленням, а потім і підйомом. По своїй інтенсивності він до другої половини 1997 р. перевищував динаміку розвитку інших країн ЄС. Середньорічний темп зростання ВВП у Великій Британії в 1993-1997 рр. склав 2,8%. Рівень безробіття знизився до 8% у 1995 р. і до 5% чисельності економічно активного населення до початку 1998 р. (найнижчий показник з 1980 р.). Сумарно число працюючих збільшилося майже на 1,2 млн. чоловік. Помітно зросла зайнятість серед жінок (у 1997 р. вони складали вже 47% загального числа робітників і службовців).

Основними джерелами підйому стали результати структурної перебудови британської економіки, виробленої в 80-х рр., нарощування експорту британських товарів, розширення здобичі і експорту газу і нафти, збільшення особистого споживання. Значущою особливістю циклу стало безперервне розширення промислового сектора, чого не спостерігалося протягом попередніх двох десятиліть. Високими залишалися темпи приросту продуктивності праці в промисловості (3-4% в рік). Набагато повільніше зростали в цей період капіталовкладення: у 1994 р. на 4,3%, у 1995-1996 рр. менш ніж на 2%, у 1997 р. на 4,3%. Але відставання зростання капіталовкладень від темпів нарощування виробництва свідчило про збільшення віддачі капіталу, ефективності інвестицій, підвищення продуктивності праці, збалансованості галузевої структури.

Уряд Мейджора продовжив курс на підтримку малого бізнесу, що створює інноваційне середовище розвитку економіки. У 1992 р. була вироблена «Хартія малого бізнесу», відповідно до якої передбачалися режим сприяння в області кредитування і податкове заохочення малого бізнесу, консультування з питань управління і маркетингу, надання прямої фінансової допомоги через систему грантів, заохочення експортної діяльності дрібних фірм.

У рамках структурної політики уряд Мейджора продовжив здійснення програм приватизації. Була завершена приватизація підприємств електроенергетики, продовжилася приватизація шахт і залізничного господарства. Одночасно особливі зусилля були спрямовані на заохочення конкуренції в приватизованих галузях, що зберегли монопольну структуру. На підприємствах, що залишалися в державній власності, здійснювалися заходи по скороченню зайнятості, оновленню устаткування.

Зростання ділової активності, підвищення зарубіжного попиту на британські товари і експорт енергоносіїв, що зростав, створили основу для експортного буму в 1994-1995 рр. У ці роки при збільшенні імпорту приблизно на 4-5% на рік експорт зростав на 10% на рік (у країни ЄС – 14%). Економічний підйом 90-х рр. відбувався практично без інфляційного фону. Вперше за післявоєнний період темпи економічного зростання стійко перевищували темпи зростання цін.

Не дивлячись на сприятливу економічну кон’юнктуру, уряд Мейджора проводив жорстку політику у сфері трудових відносин. Збереглася колишня лінія на зниження вартості робочої сили як важливий чинник зниження загальної собівартості продукції. Законодавчо так і не були встановлені жорсткі норми тривалості робочого тижня. Не на користь працівників змінилося співвідношення динаміки зростання заробітної платні і продуктивності праці. На відміну від інших країн ЄС у Великій Британії в 90-х рр. не були ускладнені умови звільнення працівників і не були введені чимало обмежень дискримінаційної практики трудових відносин. Велика Британія не приєдналася до «Соціальної хартії» ЄС.

Відкидаючи, подібно Тетчер, можливість хоча б часткового відновлення «держави добробуту», Мейджор привніс у соціальну політику принципово новий аспект. Лейтмотивом урядових програм стало зміцнення правових основ громадянського суспільства, поєднання ідеалів змагальності і конкуренції з принципами солідарності і співпраці. Уряд підготував у 1992-1993 рр. серію документів під загальною назвою «Хартія громадян». До її складу увійшли вісімнадцять конкретних «хартій», зокрема «Хартія батьків», «Хартія пацієнтів», «Хартія квартиронаймачів», «Хартія споживачів», «Хартія шукаючих роботу», «Хартія пасажирів» та ін. До кінця 1994 р. число хартій зросло вже до сорока.

Першочерговою задачею цих урядових розпоряджень було створення сучасного споживацького і інформаційного стандарту діяльності різних державних служб і комерційних структур, відновлення ефективного балансу приватної ініціативи і суспільного контролю в найважливіших сферах соціального забезпечення. Але багато хартій перетворилися фактично на свого роду конституції, що закріплюють комплекс базових прав громадян у тій або іншій сфері суспільного життя, правила їх взаємостосунків з державою.

Значно активізувалася в період правління Мейджора регіональна політика. Її основними напрямами стало стимулювання економічного розвитку найвідсталіших районів Шотландії, Північної Ірландії і Уельсу, а також здійснення низки політико-правових перетворень. У 1994 р. була проведена реформа місцевої влади в Шотландії, під час якої регіональні органи управління одержали ширші повноваження в питаннях екологічної політики, дорожнього і житлового будівництва, освіти, охорони здоров’я. В Уельсі були запроваджені елементи так званої корпоративної автономії, заснованої на консолідації національного мовного простору. Були закріплені привілеї валлійської мови, зокрема обов’язкове вивчення її в школах Уельсу, створення телеканалів на валлійській мові, написання всіх покажчиків і назв на двох мовах. Закон 1994 р. закріпив адміністративно-територіальний устрій Уельсу за аналогією з англійським. Дискусія про створення місцевих представницьких органів влади в Шотландії та Уельсі не принесла результату.

Впродовж 1993-1994 рр. уряд Мейджора проводив напружені переговори з лідерами політичних рухів Північної Ірландії та урядом Ірландської Республіки. До початку 1995 р. була досягнута історична угода між двома державами, що стала основою для подальшого врегулювання ольстерської проблеми. Уряд Ірландії заявив про готовність переглянути дві ключові статті своєї конституції, що декларували необхідність возз’єднання єдиної ірландської держави. Британський уряд, у свою чергу, погодився на зміну тих законодавчих актів, які розглядали Північну Ірландію як «вічну провінцію» Сполученого Королівства. Але перешкодою для реалізації цього проекту знову стали терористичні акти ірландських екстремістів.

На знак незгоди з курсом на примирення із складу ІРА в 1994 р. вийшло радикальне угрупування, що створило Ірландську армію продовження боротьби (ІАП). Її бойовики організували серію вибухів у містах Ольстера та Англії. Згодом ініціатива в продовженні терористичної війни перейшла до «Справжньої Ірландської Республіканської армії», що відкололася від ІРА. Дії ІАП і СІРА зірвали проведення в 1996 р. виборів в «Ольстерський форум» (збори вибірщиків, які повинні були скласти коло делегатів на північно-ірландські багатопартійні переговори). Зрив мирного процесу в Північній Ірландії і наростаюча напруженість у діалозі лондонського уряду з націоналістичними рухами Шотландії та Уельсу значно послабили позиції Консервативної партії перед парламентськими виборами 1997 р.