4. «Вітри перемін».

Після добровільного виходу у відставку Ідена на посаду лідера Консервативної партії з рівним успіхом претендували Батлер і Макміллан. Вирішальною стала думка найавторитетніших політиків старшого покоління торі, що віддали перевагу Макміллану. Але склад нового кабінету свідчив про швидку зміну партійного керівництва. Більшість міністрів була на 8-10 років молодше свого лідера. З «старої гвардії» і навіть «середнього покоління» до уряду увійшли небагато.

Гарольд Макміллан ратував за оновлення державного курсу. Він проголосив гасло «вітру перемін», призвавши партію перейти від мовчазного визнання реалій сучасного суспільства до активної роботи із створення динамічної і прогресивної національної моделі розвитку. При цьому Макміллан прагнув не допустити розколу в партійних лавах і уникав надмірно радикальної реформаторської риторики. Він як і раніше робив ставку на помірний варіант «нового консерватизму» як загальнонаціональну ідеологію надкласової солідарності і соціальної мобільності. Новий лідер закликав колег до державної дисципліни, відповідальності і прагматизму.

Уряд Макміллана суттєво активізував соціальну політику. Це диктувалося не тільки ідеологічними принципами, але і новою макроекономічною стратегією. У провідних країнах Заходу починалося формування суспільної моделі «держави добробуту», заснованої на забезпеченні стійкого економічного зростання, широкому стимулюванні сукупної пропозиції і попиту. Нарощування споживацького попиту як найважливішого чинника збалансованості ринкового механізму, досягалося за допомогою регулювання трудових відносин і розширення державної соціальної інфраструктури.

У 1957 р. в діях британського уряду стали очевидними два пріоритети – збереження широкого комплексу соціальних бюджетних програм і різке підвищення вартості державних цінних паперів з метою збільшення рівня банківського відсотка і поповнення скарбниці. Але протягом наступних півтора-двох років економічна кон’юнктура значно погіршала. Підвищений споживацький попит викликав інфляційне зростання цін і – через відповідне відносне здешевлення імпортних товарів і збільшення їх ввезення – дефіцит платіжного балансу країни. Негативний вплив спричинило і погіршення ситуації на світовому ринку внаслідок суецької кризи. Уряд Макміллана був змушений відмовитися від політики «дорогого кредиту».

Зниження процентної ставки в поєднанні з активною соціальною політикою викликало бум підприємницької активності в 1959-1960 рр. У цій сприятливій обстановці консерватори отримали переконливу перемогу на парламентських виборах 1959 р. 49,4% виборців підтримали консерваторів, 43,8% – лейбористів, 2,7% – лібералів. У Палаті общин у торі виявилася на сто мандатів більше, ніж у лейбористів. Уряд одержав повний кредит довіри, але вже в 1960-1961 рр. його положення в умовах нового могутнього сплеску інфляції погіршало.

Безпосередньою причиною погіршення економічної кон’юнктури стали масові спекуляції на міжнародному валютно-фінансовому ринку, що підірвали позиції фунта стерлінгів. Але це, у свою чергу, було результатом глибоких внутрішніх диспропорцій британської економіки. Не дивлячись на очевидні успіхи післявоєнного розвитку, промисловість Великої Британії значно поступалася американській, німецькій і японській по рівню спеціалізації, технологічного оснащення і перевершувала по собівартості товарів. Колишні лідери британської економіки – колоніально-сировинні монополії – стрімко втрачали свої позиції. Їх орієнтація на розміщення інвестицій за рубежем, на підприємствах видобувної промисловості в колишніх колоніях ставала перешкодою для нарощування капіталовкладень у новітніх галузях індустрії самої Великої Британії. У результаті складалася парадоксальна ситуація, коли кожен новий ривок у традиційних галузях британської індустрії приносив негативні наслідки. Нарощування обсягів такого виробництва супроводжувалося стійким зростанням імпорту (передусім всієї сировини), яке не компенсувалося адекватним збільшенням експорту британських товарів. Ціною цього ставало негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу і, як наслідок, бюджетний дефіцит та інфляція.

До початку 60-х рр. склалася загальна позиція економічних експертів обох найбільших партій з питань антикризової стратегії. Цей консенсус одержав назву «батскеллізма» (по іменах тодішнього міністра фінансів Р.Батлера і лідера лейбористів X.Гейтскелла). Передбачалося, що в умовах «перегріву» економіки (прискорення економічного зростання і відповідного зростання інфляції) уряд повинен обмежити господарську активність. Крім оздоровлення фінансової системи, ці заходи повинні були привести до скорочення промислового капіталомісткого виробництва і зменшення споживання привозної сировини. Зниження ж імпорту могло сприяти відновленню рівноваги платіжного балансу і зменшенню інфляції. У періоди «охолоджування» кон’юнктури уряд, навпаки, повинен стимулювати підприємницьку активність і сприяти прискоренню економічного зростання. Подібні зигзаги стимулюючої і стримуючої економічної стратегії одержали у Великій Британії назву політики «стій – йди».

У 1961-1962 рр. у рамках політики «стій – йди» уряд Макміллана зробив кроки по «охолоджуванню» економічної кон’юнктури. Була підвищена облікова ставка Англійського банку, збільшені митні й інші державні збори, обмежений кредит і скорочена витратна частина бюджету. Паралельно робилися кроки по створенню механізму гнучкого державного регулювання економіки, здатного ефективно управляти переходом від стадії «охолоджування» до «нагріву» кон’юнктури і назад. Використовування британським урядом тактики «стій – йди» поєднувалося із зростаючою податковою і фінансовою підтримкою крупних виробників, конкурентноздатних на світовому ринку. Рішення цієї задачі мало і політичний аспект. У новій економічній ситуації особливу роль набували відносини Великої Британії з колишніми колоніями та її включення в процес європейської інтеграції.

Процес розпаду британської колоніальної імперії в 50-х рр. набув незворотного характеру. Макміллан був першим з лідерів партії торі, хто однозначно заявив про необхідність «вітру перемін» у цій сфері. Саме гасло «вітру перемін» було спочатку сформульоване саме стосовно нових реалій на постколоніальному просторі. Вже в 1960 р. уряд Макміллана оголосив про намір проводити відносно африканських країн політику «плавного і ліберального прогресу». Мався на увазі поступовий вихід Великої Британії з Східної і Центральної Африки з передачею влади до рук чорної більшості.

Зусилля британського уряду не завжди могли запобігти етнічним і расовим конфліктам, що супроводжували формування нового суспільного устрою в країнах, що отримали незалежність. Так, британській дипломатії не вдалося запобігти громадянській війні в Нігерії. Вихід колоніальної адміністрації з Уганди в 1962 р. відкрив дорогу кровопролитному конфлікту на грунті міжплемінної ворожнечі. Болючою залишалася проблема партизанського руху і політичного тероризму для Кенії. Серйозну невдачу потерпіла британська дипломатія в Центральній Африці. У 1964 р. за посередництва Лондона був підготовлений проект створення федерації, що включала Малаві (колишній Ньясаленд), Замбію (колишню Північну Родезію) і Південну Родезію. Але в Південній Родезії білі поселенці зберегли всю повноту політичної влади. У країні почався відкритий расовий конфлікт. Аналогічним чином події розвивалися і в Південній Африці, що проголосила себе республікою в 1960 р.

Розвиток національно-визвольного руху на Африканському континенті поставив британську дипломатію і перед абсолютно новою проблемою. Всередині Співдружності силу набирало африканське «лобі», чия позиція зовсім не завжди співпадала з британськими інтересами. Макміллан усіма силами намагався вдихнути життя в економічну і політичну систему Співдружності. Під час своїх численних турне прем’єр-міністр зустрічався з лідерами молодих держав, авторитетними політиками і представниками громадськості. Саме Макміллан заклав основи ідеологічної концепції «багаторасової асоціації».

Труднощі, що супроводжували становлення оновленої Співдружності націй, збільшували значущість європейської політики Великої Британії. Утворення в 1957 р. системи Європейських Співтовариств загрожувало посилити ізольованість Великої Британії від європейського ринку. Відповіддю Лондона стала створення в 1960 р. Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ). Відповідно до установчого Стокгольмського договору 1960 р. утворювалася «зона вільної торгівлі», в рамках якої не передбачалося ліквідовувати митні тарифи. Йшлося лише про ліквідацію дискримінаційних обмежень товарообміну і відмову від демпінгових цін. Незабаром британська дипломатія поставила питання і про вступ країни в ЄЕС.

Проблема участі Великої Британії в Європейських Співтовариствах набула специфічного характеру. З одного боку, Лондон наполягав на формуванні в рамках ЄЕС власного особливого статусу, заснованого на визнанні інтеграційних зв’язків Великої Британії з третіми країнами. Перш за все йшлося про країни Співдружності, а також членів ЕАСТ. З іншого – Велика Британія не хотіла відмовлятися від «особливих відносин» з США в ім’я європейських інтересів. Цей політичний аспект проблеми і став каменем спотикання. Рішучим опонентом включення в Європейські Співтовариства британського «троянського коня» виступив французький президент Ш. де Голль. Під час особистих переговорів з Макмілланом у 1962 р. він дав зрозуміти, що лише початок тісної англо-французькї співпраці щодо створення європейської ядерної зброї може стати основою для вступу Великої Британії до Спільного ринку. Принести політику «атлантичної солідарності» в жертву інтеграційним планам британська дипломатія була не готова. Відповіддю Франції стало вето відносно будь-яких переговорів про вступ Великої Британії до ЄЕС.

Дипломатична поразка Макміллана була особливо болючою, оскільки ставила під сумнів і ефективність економічної стратегії уряду. Без рішучого прориву на нові зовнішні ринки, без докорінної зміни зовнішньоторговельного сальдо і положення фунта стерлінгів на світовому фінансовому ринку британська економіка була приречена на стійке зниження темпів зростання і періодичні сплески інфляції. Повернення уряду в 1963-1964 рр. до колишньої політики «стій – йди» лише демонструвало відсутність нових ідей і рішень. Рейтинг керівництва партії консерваторів стрімко падав. Переломним виявився скандал, пов’язаний із звинуваченням військового міністра Профьюмо у «зв’язках, що порочать».

Урядова криза співпала з важкою хворобою Макміллана. У такій ситуації він ухвалив рішення про відставку. У жовтні 1963 р. новим прем’єр-міністром став Алек Дуглас-Хьюм.

Прихід А.Дугласа-Хьюма на посаду прем’єр-міністра виявився пов’язаним з важливими змінами в правовій базі британської державності. Прологом до них стала реформа Палати лордів, здійснена урядом Макміллана ще в 1958 р. Тоді був прийняий Акт про довічних перів. Відповідно до нього, Корона отримала прерогативу надавати довічне перство з правом засідати і голосувати в Палаті лордів. Подібна практика насправді з’явилася ще відповідно до прецеденту 1856 р. Але довгий час довічне перство було лише титулом, пов’язаним із земельною власністю, а не з «почесною посадою» засідати в Палаті лордів. Акт 1958 р. остаточно затвердив інститут довічного перства як рівноправного, що мало важливі політичні наслідки. Надання такого звання розглядалося як визнання особливих особистих заслуг. Верхня палата поповнювалася за рахунок заслужених політиків і відомих громадських діячів. Тим самим, вона ставала сучаснішою у своїх політичних орієнтирах, авторитетнішою в очах британського суспільства.

Наступним кроком став Акт про перів 1963 р. – одна з самих останніх ініціатив Макміллана. Його ключовим елементом було визнання права спадкових перів добровільно відмовлятися від цього титулу. Підгрунтя такого рішення пояснювалося тим, що з початку XX ст. встановилося правило обов’язкового членства кандидата на посаду прем’єр-міністра в Палаті общин, оскільки за традицією лорд не «має права доступу до Палати общин». Завдяки Акту про перство 1963 р. авторитетні політики з партії торі, що були перами, могли претендувати на провідний політичний пост. Лорд Хейлшем і лорд Дуглас-Хьюм виявилися першими, хто скористався цим правом. Через два тижні після їх відмови від перського титулу Дуглас-Хьюм посів посаду прем’єр-міністра.

Суперництво двох екс-лордів та інших претендентів на пост лідера партії і прем’єр-міністра проходило на фоні суттєвих змін внутрішньопартійних правил торі. Традиції Консервативної партії ніколи не передбачали демократичних процедур обрання лідера. Легендарною стала фраза члена парламентської фракції торі Е.Претімена, вимовлена в 1921 р.: «Великі лідери партії не обираються. Вони підбираються самі по собі. Думаю, буде наповнений смутком той день, коли ми урочисто зберемося для обрання лідера». Але на початку 60-х рр. партія торі суттєво змінилася. Вслід за відходом з політичної арени її «старої гвардії», в керівництві партії та її парламентській фракції все голосніше заявляли про себе вихідці з середніх шарів суспільства.

Внутрішньопартійна дискусія щодо кандидатури нового прем’єр-міністра, що відбувалася в 1963 р., стала переломною подією в демократизації Консервативної партії. Вперше був проведений опит серед парламентаріїв-торі про найбільш прийнятні та неприйнятні кандидатури. У парламентській фракції і серед партійних активістів кандидатура Дугласа-Хьюма широкої підтримки не викликала. Але вирішальною виявилася думка колишнього лідера – Макміллана. Запекла внутрішньопартійна полеміка суттєво понизила популярність правлячого кабінету.

Політична криза Консервативної партії виявила необхідність глибокого коректування і державної стратегії. При всій своєчасності політики «вітру перемін» вона виявилася дуже поверхова з погляду задач структурної реформи британської промисловості, модернізації соціальної інфраструктури, регіональної політики. Британська економіка по темпах розвитку все більше поступалася багатьом країнам Заходу. У 50-60-х рр. середньорічний приріст промислової продукції складав у Великій Британії лише 3%, тоді як у США – 4%, у ФРН і Італії – по 7,4%, у Португалії – 6,2%, в Іспанії і Греції – по 7,5%, в Японії – 15,2%. Серед провідних країн Заходу Велика Британія зберігала і найнижчий показник рівня освіти. На ринку праці існував надлишок малокваліфікованих працівників. Невідповідність структур попиту і пропозиції робочої сили по спеціальностях, кваліфікаціям і галузям сковувало мобільність робочої сили і ще більше посилювало територіальні диспропорції в економічному розвитку країни

У 60-х рр. британське суспільство почало відчувати й нові психологічні проблеми. В основі своїй вони були пов’язані з розпадом колоніальної імперії. Сама деколонізація сприймалася більшістю англійців навіть позитивно. «Тягар білої людини» все більше вважався обтяжливою ношею. Куди болючіше англійці відносилися до падіння міжнародного престижу своєї країни, втрати нею статусу великої держави. Зниження темпів розвитку, перехід її до другого ряду провідних країн Заходу сприймалися саме в цьому ключі. Успіх недавніх супротивників – Німеччини, Японії, Італії – був тим більше прикрий. Британське суспільство у все меншій мірі задовольнялося досягнутим рівнем споживання як критерієм національного добробуту. Відповідальність за це несли консерватори. Лейбористам, що звинувачували їх у «тринадцяти даремно витрачених роках», належало прийняти виклик.