Створення на західноукраїнських землях "Королівства Галіції та Лодомерії"

Форми народного соціального протесту

На відміну від дворянської опозиції режиму, що мала організовані форми - таємні політичні організації, програмові документи, визнаних лідерів тощо, народна опозиція відзначалася аморфністю форм і відсутністю політичної ідеології. Протестна реакція селян на посилення соціального визиску і у зв'язку з трансформацією основ економічного життя при переході від аграрного до індустріального суспільства мала стихійний, неорганізований характер.

До найпростіших форм протесту належать скарги селян на своїх поміщиків в різні владні інстанції - до земських справників, предводителів дворянства, губернаторів, де шукали захисту від поміщицького свавілля. Стихійної форми протесту набуло псування реманенту, підпали поміщицьких садиб, убивства поміщиків, управителів, прикажчиків. Соціально активною формою протесту виступали втечі селян, динаміка яких постійно зростала. З наявних у Київській та Чернігівській губерніях 700 тис. селян-кріпаків протягом 1782-1791 рр. втекли 35 тис. селян, що становило 5 % їх сумарної кількості. Між 1822-1833 рр. лише в українських губерніях було заарештовано і відправлено до Сибіру 12 тис. утікачів.

Радикальні форми протесту народних мас виявлялися в селянських бунтах, виявах непокори властям, повстаннях.

Наприкінці XVIII ст. найбільш відомим на Лівобережжі став виступ козаків у с. Турбаї 1789 р., що вибухнув у відповідь на спроби поміщиків Базилевських обернути полтавських козаків на своїх кріпосних. У ході повстання шукачі козацтва вбили братів Базилевських, місцевих урядовців, спалили панську садибу. Повстання знайшло підтримку в мешканців кількох навколишніх сіл. Вислані урядом каральні війська оточили повстанців, але не переходили до активних дій, побоюючись спровокувати нові виступи. Таке становище продовжувалося до 1793 р., коли повстання було придушене регулярними військами і російськими козаками. Розправа була жорстокою 13 учасників закатовано на смерть, 155 - піддано фізичним покаранням, 2300 козаків вислано до т. зв. південного Сибіру - на каторжні роботи на будівництві портів Новоросії.

Гучний суспільний резонанс мало й повстання у Вознесенеьку 1817р., коли бузькі козаки вимагали від російського командування відновлення козацького війська. Повстання, що тривало з липня по серпень 1817 р., було жорстоко придушене: його 643 учасники були піддані тілесним покаранням "шпіцрутенами", а сотника Барвінського, який переконував козаків в існуванні царської грамоти, що начебто гарантувала їм недоторканність козацького статусу, було позбавлено дворянського звання та чину.

Соціальна боротьба на теренах Слобідської України розгорталася переважно у формі виступів військових поселенців, адже тут їх було зосереджено найбільше. Най масштабнішим стало повстання військових поселенців у Чугуєві 1819 р. Бунт перекинувся на сусідні полки і захопив Харків. Повстанці вимагали скасування режиму військових поселень, повернення земель, відрізаних при організації поселень, звільнення їх від обов'язкових поставок хліба й фуражу. Місцеве командування не змогло придушити бунт і звернулося за допомогою. Розправою над повсталими керував сам О.Аракчеєв. З числа 354 осіб підданих побиттю шпіцрутенами, 29 померло, ще значну частину, в т. ч. й жінок, після побиття різками вислали до Оренбурга.

У 1831 р. після заворушень військово-поселенців в різних регіонах Росії Микола І провів реформу системи військових поселень: виконуючих військову службу вивели з поселень, решта поселенців повинна була постачати рекрутів та забезпечувати їх натуральне утримання. Обов'язкові громадські роботи військових поселян обмежували 3 днями на тиждень.

Ареною розгортання жорстких соціальних конфліктів була Правобережна Україна, де соціальний визиск селянства був особливо важким, а тому виступи носили більш масовий характер і чіткіше відбивали царистську свідомість селянства з їх вірою у справедливого царя. Так, упродовж 1802-1804 рр. у заворушеннях на Поділлі брали участь мешканці 11 сіл. У 1803 р. в Черкаському повіті на Київщині виступили селяни 24 сіл і містечок. Значна активізація селянських виступів на Правобережжі спостерігалася після проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр., коли хвиля виступів прокотилася по Київщині, Черкащині, Волині.

У цілому ж динаміка селянських виступів мала стійку тенденцію до зростання: у другій чверті XIX ст. їх кількість, у порівнянні з першою, збільшилася в 2,5 раза. Упродовж 1826-1847 рр. в Україні відбулося 250 селянських виступів, а за один 1848 р. лише в Правобережній Україні - більше 300. Після 1849 р. соціальне напруження стало спадати.

На західноукраїнських землях в першій половині XIX ст. переважали мирні форми вияву протесту - прохання та скарги, публічні вимоги покарати урядом Габсбурзької імперії кривдників-поміщиків. Селянські виступи як радикальна форма протесту мала місце під час запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Тоді хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в Коломийському, Станіславському, Стрийському, Сяноцькому округах.

На Буковині були поширені такі форми протесту, як скарги, відмова виконувати панщину, вимоги перевести поміщицьких селян у статус державних. Гучний суспільний резонанс отримав рух селян 1843-1844 рр. під проводом Лук'яна Кобилиці, коли селяни 22 громад, після численних скарг до центральних і місцевих органів влади застосували методи масової непокори: прогнали панських служників з сервітутних угідь (лісів), відмовилися виконувати шарварки *. Інтереси селян перед властями відстоював Лук'ян Кобилиця, який, посилаючись на чинне законодавство, доводив факти зловживання поміщиків та вимагав їх покарання. Урядові війська придушили виступ, а Л.Кобилицю та його товаришів ув'язнили.

Упродовж усієї першої половини XIX ст., незважаючи на урядові переслідування і репресії, не втихав на Буковині й опришківський рух, одним з найбільш відомих ватажків якого був Онуфрій Бодурак.

Для селян Закарпаття типовою була відмова відбувати панщину в поміщицьких і казенних домініях, виконувати натуральні повинності (дев'ятину та десятину), сплачувати податок. Поширеною формою протесту були й втечі селян. Найбільша кількість втікачів походила з казенної Мукачівсько- Чинадіївської домінії.

У 1831 р. по Закарпаттю та Галичині прокотилася хвиля голодних і холерних бунтів. За три місяці холера і голод забрали лише в 4 комітатах (округах) Закарпаття життя 56 тис. осіб. В окремих комітатах був введений надзвичайний стан. У зв'язку з епідемією холери селянам Верховини забороняли виїжджати в Угорщину на заробітки, що ще більше загострювало ситуацію і посилювало голод. Каральні експедиції австрійських військ також провокували ескалацію насильства. Усвідомлюючи небезпеку такого розвитку подій, влада припинила криваву розправу та змусила мадярську правлячу еліту піти на деяке поліпшення становища селянства.