Висновки

Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальнi рiшення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралiзацiї iнших. Завдячуючи цьому, вiн домiгся визнання України урядами Османської iмперiї, Кримського ханства, Англiї, Венецiї, Росiї, Речi Посполитої, Трансiльванiї, Австрiї, Молдавiї, Валахiї, Швецiї.

Разом з тим, глибокий безперервний аналiз мiжнародної ситуацiї привiв його до невтiшного висновку - жодна з тогочасних навколишнiх держав не була зацiкавлена в iснуваннi незалежної України. Утвердження її, з одного боку, i рiзке послаблення Речi Посполитої - з другого, могло б порушити спiввiдношення сил у Схiднiй, Пiвнiчно-Схiднiй i Центральнiй Європi, що склалося внаслiдок завершення Тридцятирiчної вiйни.

У контекстi розвитку геополiтичних процесiв перед Б.Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинцi з Рiччю Посполитою i, можливо, повнiстю втратити основнi завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однiєї з сильних держав. Такими тодi були блискуча Порта i Росiя. Iншого виходу з трагiчної для Української держави геополiтичної ситуацiї, на жаль, не iснувало.

Пiсля болiсних роздумiв врештi решт гетьман прiоритетно визнав можливiсть протекцiї московського царя. Зрозумiло, цей крок був вимушеним, оскiльки польсько-кримський Кам'янецький договiр 1653 року, який не передбачав навiть збереження за козацькою Україною статусу державної автономiї в складi Речi Посполитої, ставив її перед фактом iснування полiтичного взаєморозумiння Речi Посполитої i Кримського ханства.

Розвиток визвольної боротьби, еволюцiя її програмних завдань i змiна геополiтичної ситуацiї в регiонi iстотно вплинули на цiлi московської полiтики Б.Хмельницького. Однак протягом усього перiоду визвольних змагань саме стосунки з царським урядом посiдали одне з прiоритетних мiсць у дiяльностi гетьманської адмiнiстрацiї; саме вони певною мiрою визначали напрями зовнiшньої полiтики Чигирина в цiлому. Спорадичнi контакти з царською адмiнiстрацiєю у 1648 р., що мали на метi насамперед нейтралiзувати вiйськовi приготування Росiї у зв'язку з воєнними дiями на окраїнах Речi Посполитої, на початку 1649 р. набувають принципово нової якостi. Поставивши перед собою завдання повного унезалежнення Вiйська Запорозького з-пiд влади польського короля, Хмельницький розглядає вiйськовий союз iз царем (поряд зi створенням протестантської антипольської лiги) як важливу передумову успiшної боротьби за власний суверенiтет. Крах зовнiшньополiтичних планiв гетьмана значною мiрою зумовив Зборiвське фiаско 1649 р., а останнє, в свою чергу, спричиняє значне охолодження у стосунках з Москвою. Проте полiтичнi реалiї початку 50-х рокiв змушують українське керiвництво наполегливо шукати сильних i надiйних союзникiв у боротьбi з Польщею. Тому укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р. стало значним успiхом української дипломатiї, який дав їй можливiсть продовжити дiяльнiсть у царинi нацiонального державотворення. У наступнi роки (незважаючи на принциповi розбiжностi в оцiнках сторонами засад двостороннiх вiдносин, суперечностi щодо пiдпорядкування вiдвойованих у Речi Посполитої земель, концепцiї зовнiшньополiтичної орiєнтацiї) Хмельницький проводить гнучку полiтику щодо Москви, прагнучи зберегти мiлiтарний союз iз царем, наповнити його новим змiстом i водночас доповнити домовленостями з iншими державами, зацiкавленими у створеннi антипольської коалiцiї.

Аналiз зовнiшньополiтичної дiяльностi України пiсля укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливiсть стверджувати, що боротьба з Рiччю Посполитою продовжувала залишатись прiоритетним завданням української зовнiшньої полiтики. В той же час, двi хвилi геополiтичних перегрупувань в Центрально-Схiднiй Європi, а саме: перехiд Криму в табiр союзникiв Речi Посполитої та оголошення останнiй вiйни Швецiєю - творять у регiонi принципово нову геополiтичну реальнiсть. В нових умовах основним методом реалiзацiї поставленого українським керiвництвом завдання визначаються наступальнi українсько-росiйськi вiйськовi операцiї, здiйснюванi в рамках Угоди 1654 р. Одночасно, з метою гарантування безпеки пiвденних кордонiв активiзуються дипломатичнi контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князiвствами. У вiдносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та вiйськової блокади силами пiвденних полкiв, запорожцiв, а також донських козакiв i калмикiв, що перебували на службi московського царя. Як один з прiоритетних напрямiв української зовнiшньої полiтики розглядається курс на вiйськову кооперацiю з Швецiєю. Разом з тим, успiхи шведiв ще бiльше ускладнюють геополiтичну ситуацiю в регiонi. Легкiсть здобутих ними перемог i, що саме головне, їх суспiльно-полiтичне тло (добровiльне визнання польською шляхтою протекцiї Карла Х Густава) ускладнюють дiалог України зi Швецiєю, обумовлюють появу ультимативних вимог керiвництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливiв. Конфлiкт iнтересiв сторiн, що розвивається на тлi наростання напруження в українсько-росiйських вiдносинах i вторгнення кримських орд у пiвденнi райони України, обумовлюють вiдхiд українських вiйськ з Галичини.

Водночас, шведський фактор уможливлює вiдновлення союзних вiдносин мiж Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б.Хмельницький робить спробу впровадити в життя бiполярну модель зовнiшньополiтичної орiєнтацiї України, а саме: налагодження союзницьких стосункiв з Кримом при збереженнi протекцiї московського царя.

Iсторiя взаємовiдносин запорозьких козакiв з кримськими татарами свiдчить, що перiоди боротьби мiж ними часто змiнювалися полiтичним та економiчним спiвробiтництвом.

18.І. Мазепаувійшов уполітичне життяУкраїни в тяжку для неї годину. Яскравим свідченням цього є укладення ним з Росією “Коломацьких Статей” (1687 р.). Вони значно обмежували і навіть де в чому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішнюполітикуГетьманщини. Так, заборонялося вести торгівлю з Кримом та торгувати в Московськійдержаві. Вимагалось каратисмертюза відмову приймати гроші без золотого забезпечення, які виплачувались царським гарнізонам в Україні. Абсолютно заборонялись міжнародні відносини України. Листи й документи, які надходили з-за кордону, наказувалося нерозпечатаними посилати в Москву. Також велілося “народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и нерозрывное и крепкое согласие приводить”. Для досягнення цієї мети рекомендувалося дбати, щоб було більше змішаних україно-російських шлюбів. І, нарешті, статті зазначали формулу, яка вже без усяких застережень визначала Україну частиною Московської держави: “Никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край – Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы”.

І все таки в цих несприятливих умовах І. Мазепі вдалося вивести Україну із стану “Руїни”, політичного безладдя, громадянськоївійни. Він зумів підняти престиж девальвованого значення гетьманськоївлади, ставши непохитним володарем України (цілих 22 роки, з 1687 по 1709 рр.), згуртувати навколо себе старшину. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старшиниаристократичноїверхівки так званих “бунчукових товаришів”, щедро обдаровуючи їх землею (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчихграмотна землю). Уславився І. Мазепа і своїм меценатством, опікуваннямписьменства, науки,мистецтвай особливоцеркви. Разом з тим гетьман сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо.

Проте немає потребиперетворювати І. Мазепу на ікону (така небезпечна тенденція в сучаснійісторіографіїіснує). Велич і заслуги І. Мазепи ніяк не зменшуються, якщо розглядати йогодіяльністьвсебічно, об’єктивно, без прикрас. Більшу частину свого гетьманування він діяв як політик промосковської орієнтації. Лише за перших 12 років свого гетьманування І. Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових військових походів. А це матеріальні витрати, різке збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Аристократична спрямованість соціальної політики І. Мазепи не сприймалася народом (він володів біля 20 тис. маєтків. У 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). У боротьбі за владу він вдавався до неабиякої хитрості і не зовсім праведних засобів (це стосується перш за все боротьби з Петром Іваненком (Петриком), який підняв повстання запорожців проти Москви, а також фастівським полковникомСеменомПалієм, який встановив на Правобережжі порядки, близькі до ладу Запорозької Січі).

Не зупиняючись детально на характеристиці перебігу історичних подій, зазначимо, що 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, реквізиції харчів, жертви серед козацтватощо. Серед населення шириться невдоволення політикою Москви та І. Мазепи. Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Швеції польськимкоролемС. Лещинським, а 1708 р. укладає угоду з Карлом ХІІ (до нас дійшло шість статей цього договору, зафіксованих у документі, складеному П.Орликому 1712 р. – “Вивід прав України”).

Восени 1708 р. шведські війська вступили в Україну, щоб тут перезимувати. Це не входило в плани Мазепи, адже робило територію України театром воєнниихоперацій. І. Мазепа був поставлений перед необхідністю прийняття негайного рішення. З 5-тисячним загоном він переправляється через р. Десну в табір Карла ХІІ. Петро І надзвичайно жорстоким терором повністю деморалізував населення на Лівобережжі (після знищення гетьманської столиці Батурина тіла замордованих оборонців, прив’язавши до колод, пускали по течії ріки, наганяючи жах на населення України). Те, що Мазепа не отримав належної підтримки, пояснюється ще й тим, що гетьман більше покладався на зовнішньополітичний фактор, фактично ігноруючи значущість народних мас у боротьбі за незалежність (попередня підготовча робота серед козацтва і народу не проводилась).

Відомі трагічні наслідки Полтавської битви (червень-липень1709 р.), в якій, до речі, українці безпосередньої участі не брали (охороняли шведську армію від можливого обходу російського війська). Перемога Петра І ознаменувала остаточний крах намірів патріотично настроєної старшини, очолюваної Мазепою, домогтисясуверенітетукозацької України. 22 серпня 1709 р. гетьман Мазепа помер неподалік Бендер.

Отже, незважаючи на всю складність і суперечливість постаті І. Мазепи, однозначно можна зробити висновок, що він не був зрадником українського народу (як це майже 200 років стверджувала великодержавна історіографія). Його намагання вивести Україну із складної ситуації, відновити державний суверенітет зробило ім’я Мазепи гаслом і програмою борців за незалежність України протягом наступних століть. "Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, ... він ішов до неї... все своє життя" (Див.: І. Борщик, Р. Мартель. Іван Мазепа. – К.,1991. – С.158).