Україна наприкінці XVII - у XVIII ст.

8.10. Розвиток української культури в XVIII ст. Освіта та наука

1. Умови, в яких розвивалась українська культура. 2. Розвиток освіти та науки. 3. Козацькі літописи. 4. Українське барокко. Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін. Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. спостерігалось піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток вищої освіти, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія. Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.; розправа над покровителем Мазепою одразу ж відбилася і на ставленні до його дітища. В академії заборонили навчатися іноземцям, кількість учнів зменшилась більш, ніж у 10 разів. У часи Данила Апостола, Кирила Розумовського почалось часткове відновлення минулої слави, але досягти рівня, на якому була академія на початку XVIII ст., вже не вдалося. Європейський освітній рівень з середини XVIII ст. був для неї недосяжний. У той час, як на Заході в освіті посилився науковий раціоналізм, в академії продовжували надавати перевагу схоластиці та богослов'ю. Тому-то гетьман Розумовський хотів заснувати в Батурині університет, який відповідав би тогочасним вимогам. У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства. Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Ф.Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка, Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея. Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі. В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов 1674( р. з друкарні Києво-Печерської лаври. Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою. В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі. В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших. В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський. Отже, українська культура в XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях. Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст.: 1720 p. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою. 1729 р. --- Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

45. Наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. спостерігається значне культурневідродженнякраю, чому сприяло налагодження тісних зв'язків з іншими українськими землями.Революційніподії 1848-1849 pp. мали відгомін і на Закарпатті. Шовіністичнаполітикаугорського революційного уряду була причиною проавстрійської орієнтації більшості українських діячів Закарпаття. Після придушення угорської революції (1849 р.) й утворення Австро-Угорщини (1867 р.) усі здобутки українського населення Закарпаття були ліквідовані. Посилився процес мадяризації краю, закривались українські школи, газети та журнали, розпускались культурно-просвітницькі товариства.

Після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.) більшість українського населення Закарпаття висловилася за об'єднання з Українською Народною Республікою. Однак 8травня 1919 р. утворена представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна Руська (Українська) Народна Рада проголосила об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. Рішенням Паризькоїмирноїконференції, на основі Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття переходило до складу Чехословаччини, у складі якої йому гарантувалися праваавтономії. Впродовж 20-х- 30-х pp. відбулися позитивні зрушення в соціально-економічному та культурному розвитку регіону.

Під впливом міжнародних подій та з огляду на внутрішнє становище у жовтні 1938 р. уряд Чехословаччини погодився на створення автономного уряду Закарпаття, який 26 жовтня 1938 р. очолив Августин Волошин. Після віденського арбітражу 2 листопада 1938 р південна частина Закарпаття перейшла до Угорщини, а уряд Карпатської України переніс столицю до Хусту. 12лютого 1939 р. відбулисявиборидо першогопарламентуКарпатської України, на яких перемогу здобули представники Українськогонаціональногооб'єднання.

15 березня 1939 р. зібрався сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, ухвалив її конституцію й обрав президентом А. Волошина. Однак на основі рішення А. Гітлера угорські війська, незважаючи на героїчний опірвідділів «Карпатської Січі», окупували землі Карпатської України і встановили жорсткий терористичний режим, який протримався до жовтня 1944 р.

Після визволення Закарпаття радянськими військами 26 листопада 1944 р. у Мукачеві було зібрано з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, який висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29 червня

1945 р. між урядами Чехословаччини та СРСР було укладено договір про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і включення його до складу України. 22 січня 1946 р. було утворено Закарпатську область УРСР. Закарпаття у першій половині ХІХ століття

Доба А.Бачинського мала величезне значення для піднесення культурно-освітнього рівня закарпатських русинів. Ми погоджуємося з висновком В.Фенича, що завдяки владиці “відбулося піднесення національної самосвідомості закарпатських русинів. Сформована навколо єпископа місцева церковна інтелігенція бачила перспективи розвитку свого народу лише у взаємозв’язку зі східнослов’янським світом та одночасним використанням культурних здобутків і суспільного поступу своїх сусідів”.

За розрахунками угорського демографа Г.Тіррінга, у чотирьох найбільш північно-східних комітатах Угорського королівства налічувалося: 1787 р. – 235,4 тисячі населення, 1850 р. – 489,6 тисячі. Ці цифри більш-менш узгоджуються з іншими, що фігурують в літературі. Наприклад, шодо нижнього рубежу, то В.Фенич наводить такі дані по Мукачівській єпархії, коли там 1806 р. здійснено єпархіальний перепис: 724 парафії, 542 тисячі вірників, з яких 345 786 русинів (63,8%). Щодо верхнього рубежу, то А.Фенес 1840 р. налічив 442,9 тис. “карпаторосів”. Офіційна австро-угорська статистика подає на 1870 р. у чотирьох означених комітатах 469,4 тис. русинів. Згідно же даних австрійського перепису 1857 р., в усіх населених пунктах в межах нинішньої Закарпатської області мешкало 330 тисяч чоловік усіх національностей. Попри деякі розходження даних (не надто суттєві) можемо констатувати, що у досліджуваний нами період з 1771 по 1867 р. руське населення чотирьох північно-східних комітатів Угорщини зросло приблизно з 220 до 440 тисяч чоловік. Це добре узгоджується з тезою М.Бескида, що у ранньоновітній Угорщині населення подвоювалося приблизно за сто років. Якихось принципових зрушень у національній структурі історичної Мукачівської єпархії (13 комітатів) не відбувалося – на відміну від попередніх і наступних століть. Більш-менш достовірні чисельну дані про етноконфесійну структуру території нинішньої Закарпатської області маємо тільки з 1869 р.: греко-католиків – 63,2%, римо-католиків – 11,1%, юдеїв – 11,35, протестантів – 14,4. Вручаючи своїм священикам видану ним Біблію (1804), А.Бачинський писав у супровідному пастирському листі від 1 січня 1806 р.: “Вже готова Біблія..., видана нашою, руською мовою”. Однією з цілей цього видання владика вважав “зберегти нашу материнську мову, письмо і національність”. На 1809 р. в усіх селах Мукачівської єпархії було споруджено школи і облаштовано їх усім необхідним. Для підготовки вчителів А.Бачинський ще 1794 р. заснував вчительську семінарію в Ужгороді, першим директором якої став Дмитро Попович. За підрахунками В.Фенича, число церковної інтелігенції в єпархії на зламі XVIII-XIX ст. складало 1011 чоловік: 705 священиків, 120 семінаристів, 100 дяко-вчителів і 86 ченців. Найбільш освіченим регіоном єпархії була нижня Спіщина. Доба А.Бачинського мала величезне значення для піднесення культурно-освітнього рівня закарпатських русинів. Ми погоджуємося з висновком В.Фенича, що завдяки владиці “відбулося піднесення національної самосвідомості закарпатських русинів. Сформована навколо єпископа місцева церковна інтелігенція бачила перспективи розвитку свого народу лише у взаємозв’язку зі східнослов’янським світом та одночасним використанням культурних здобутків і суспільного поступу своїх сусідів”. О.Баран взагалі назвав правління А.Бачинського золотою добою Мукачівської єпархії. Чи не найкраще про це сказав чеський дослідник Ф.Тихий: “У період, коли окреслювалося українське письменство (“Енеїда” І.Котляревського побачила світ у 1798 р.) за розвитком культури Підкарпатська Русь стояла набагато вище, ніж сусідня Галичина... Русини завдяки західній освіті були віта ними в Росії (М.Балудянський, І.Орлай, Ю.Венелін та багато інших) та в Галичині (П.Долій, М.Щавницький та інші). Мукачівський єпископ А.Бачинський був серйозним претендентом на сан львівського митрополита. Культурна перевага підкарпатських русинів у цей період проявилася і в галузі літератури. Якщо Галичина ліниво реагувала на нові віяння, була літературно безплідною, то на Підкарпатській Русі з’являється літературний твір, перший такого типу в цьому регіоні, – твір, що засвідчує спробу витворення нової літературної мови. Це вірш з нагоди іменин палатина Йосипа, який приносить... нову віршову та ліричну форму під впливом Заходу, Європи”. Водночас Ф.Тихій засвідчує виразний вплив на цей вірш Г.Марковича стильової реформи М.Ломоносова. Г.Таркович найпершим висловив думку, що Карпати є прабатьківщиною слов’ян. Цей погляд пропагував у 1840-х роках М.Надєждін, а у 1890-х до нього повернувся І.Філевич. Власний народ Г.Таркович називає “угро-роси” і розглядає його у контексті загальнослов’янської єдності. Вірш цей викликав резонанс теж в межах усього східнослов’янського ареалу. Твір передрукував М.Карамзін, його перші двадцять рядків процитував славетний галицький граматик Й.Левицький, а пізніше за його архівом опублікував І.Франко, щоправда, зовсім несправедливо звинувативши Г.Тарковича у мадяронстві і москвофільстві. З наведених нами фактів випливає, що діяльність А.Бачинського мала не лише етнокультурне, а й етнополітичне значення. Це підкреслював і В.Маркусь: боротьба “за окрему незалежну від угорських архієпископів єпархію була, властиво, також боротьбою за... політичну автономію”. 15 листопада 1809 р. помер А.Бачинський. Правда, у єпархії на той час був помічний єпископ Михаїл Брадач, але такий статус не давав йому автоматичного права на успадкування кафедри. Тому тимчасовим місцеблюстителем єпископської посади обрали капітулярного вікарія Іоана Кутку. Були сили, котрі взагалі висловлювалися за розділення єпархії на 13 окремих – за числом комітатів. Головне же, що в це й час принципово змінюється політика Відня щодо русинів. Цісар Леопольд ІІ (1790-1792) і особливо Франц І (1792-1835) переорієнтовуються на підтримку угорців проти переваги слов’ян в імперії. Тому в школах було запроваджено угорську мову, а 1808 р. її допущено до сойму. Було утворено угорську військову академію і угорський музей. Велике значення мав єпархіальний синод (собор) 30 вересня – 3 жовтня 1821 р. Його історія така. Угорський примас Олександр Руднай, готуючи національний синод (всієї Угорщини), наказав попередньо провести всюди єпархіальні синоди. На соборі в Ужгороді розглядалося, зокрема, питання виховання кліриків. З веденого М.Лучкам протоколу синоду видно, що він мав велике не лише церковне, а й культурне та національне значення. Священству було приписано проповідувати в неділі і свята одразу після читання Євангелія, у всіх парафіях будувати чи ремонтувати школи, домагатися звільнення дяків і дяко-учителів від панщини. За оцінкою історика С.Папа, рішення синоду “стали на перешкоді мадяризації, яка в той період почала свій агресивний наступ”. 1830 р. Закарпаття охопив голод, котрий ще більш загострив суперечності між руським селянством й угорським панством – суперечності перш за все соціальні, майнові. Але це стало грунтом для загострення суперечностей і національних. Сам угорський історик Марцалі писав про поміщиків-мадярів і наростаючий проти них гнів русинів: “Чого можуть вимагати ті, хто навіть в часи голоду не відмовився від жодного відсотку податків чи жодного дня панщини, хоч і бачили, як гинуть їхні ближні? Це неймовірно, і ми не могли би у це повірити, коли б не урядові документи, які свідчать, що і в ті катастрофічні часи голоду у Марамороському і Березькому комітатах робилися екзекуції в убогих хатинах підданих... Землевласник не знижує видатків на своє розкішне життя і гуляння з гайнуванням, а трудящий люд, що їх утримує, примушений їсти у нужді такі плоди, що є поживою хіба тварин”. 1831 р. з Кавказу почалася епідемія холери, котра через Росію і Польщу вже у червні досягла Закарпаття. Зрозуміло, що найбільше постраждали від неї охоплені голодом верховинці, найперше – у Земплинському комітаті. При цьому на Закарпатті мали місце не якісь мінімальні прояви епідемії, а справжня пандемія. 18 січня 1832 р. земплинський жупан звітував, що в його комітаті було 40 439 хворих, з них 18 672 померло. На Мукачівщині холера так вразила Великі Лучки, що люди перенесли село на нове місце – далі від міста, ніж воно знаходилося раніше. В Ужанському комітаті холера охопила 91 сіл, лише за один місяць (13 вересня – 11 жовтня) там вимерло 1877 осіб. Ситуація на Закарпатті розвивалася цілком аналогічно до більш відомих холерних бунтів у Росії. Селяни, котрі не довіряли комісарам-мадярам і євреям-корчмарям, зразу інтерпретували події по-своєму: дезинфекційні засоби вони трактували як “отруту для селян”. Люди питали: “Чому холера косить лише підданий люд?” І відповідали: “То пани травлять!” Долило олії у вогонь і те, що в деяких селах ще здорових людей зобов’язали наперед копати могили і готувати труни. Безпосереднім приводом для повстання став лікарський експеримент. Повстання (власне – стихійне заворушення) тривало два місяці. Під час масових заворушень вбито 24 шляхтичів. В результаті жорстокого придушення цього закарпатського “холерного бунту” було страчено понад сто повстанців, багатьох ув’язнено, інших покарано палицями. У придушення бунту брало участь дев’ять полків цісарсько-королівського війська. Видатки на його утримання було покрито конфіскованою у повстанців худобою. Членами трибуналу було угорські графи. Це ще більше налаштувало русинів проти угорців. Я.Головацький, відвідавши 1841 р. пряшівські села Збій, Новоселиця, Улич та інші, з жахом констатував, що й на той час там висіли скелети страчених після холерного бунту, навіть повітря там було насичене жорстокістю. Масштаби репресій з боку угорських панів налякали сам офіційний Відень. Угорський історик І.Ачаді підкреслював: “Війська так жорстоко розправлялися із повстанцями, що король, побоюючись нових заворушень, вважав за потрібне заборонити криваві дії”. Не дивно, що повстання сколихнуло певні настрої слов’янської солідарності. Зокрема, у заворушеннях “засвітилися” окремі польські шляхтичі, що перебралися за Карпати після придушення польського повстання 1830-1831 р. Так, у маєтку графа Баркоці під Ужгородом улітку 1831 р. перебував учасник польської визвольної боротьби Є.Дембовський. На зміцнення руської ідентичності піл час і в перші роки після холери 1831 р. вплинуло і те, що власті заборонили верховинцям їздити на заробітки вглиб Угорщини. Це позбавляло їх можливості завозити звідти продукти, що посилювало голод. Лише зв’язки з Галичиною дозволяли верховинцям завозити продовольство. У ряді сіл Березького комітату селяни чекали приходу російських військ. Воля русинів до опору не була знищена навіть жорстокими репресіями 1831 р. Наприклад, 1833 р. спалахнуло заворушення у Великих Лучках. Озброївшись мисливськими рушницями, косами, вилами, селяни вступили у бій з гайдуками графа Шенборна. Безпосереднім приводом до виступу була спроба графських слуг відібрати від селян їхній сінокіс. 1835-1837 р. кріпаки ряду сіл Мукачівської домінії Шенборна (Доробратово, Загаття, Дунковиця, Завидово, Станово) відмовлялися платити дев’ятину та виконувати панщину. У Станові з села було вигнано гайдуків і на сільскому сході прийнято рішення не виконувати повиностей. Жупан мусив послати до села каральний загін. Наслідками подібних виступів стало прийняття угорським сеймом 1836 р. нового урбаріального закону. Під час і після холерного бунту в Угорському королівстві було видано цілу серію мадяризаційних законів. 1830 р. запрацювала де-факто Угорська академія наук (відкрита де-факто ще 1825 р.), 1832 р. вона стала видавати свій журнал. 1836 р. відкрилося Товариство ім. Кішфалуді, 1837 – Національний театр. З угорського національного відродження і пов’язаного з ним певного політичного лібералізму частково скористалися навіть закарпатські, а також галицькі русини. 1831 р. В.Довгович став членом-кореспондентом Угорської академії – одним із перших її 26 академіків. 1833 р. І.Фогорашій видає у Будапешті “Русько-угорську граматику”. 1837 р. там же з’являється “Русалка Дністрова”.

Шовіністична хвиля дещо спала тільки після 1840 р., коли її ініціаторам здалося, що мадяризаторська тенденція цілком перемогли. Попереднє ж десятиліття було найчорнішим для культурно-освітнього розвитку русинів. Мукачівською єпархією на той час керував І.Чургович, котрий виявився не на висоті становища. Один з найбільш резонансних етнополітичних конфліктів тоді спалахнув навколо філологічних публікацій І.Бережанина. Позиція змадяризованого руського духовенства в Ужгороді різко контрастувала з позицією сусіднього словацького духовенства. З січня 1836 по квітень 1837 р. М.Лучкай перебував під дисциплінарним слідством. Причиною була опозиційність ужгородського пароха до Чурговича. Формально його звинувачували у написанні памфлету проти владики. Проте 22 березня 1838 р. з’ясувалося, що автором памфлету був В.Довгович. 2 жовтня 1837 р. мукачівським єпископом був призначений 41-річний пряшівський канонік і парох Василь Попович, що сам походив із Ком’ят Угочанської жупи. За нового владики М.Лучкай було остаточно реабілітовано, а справу В.Довговича зам’ято, і він благополучно продовжував служити. У єпископському посланні 1840 р. В.Попович вимагав, щоб кожна парафія мала школу і щоб кожний дяк умів читати, писати і викладав основи віри рідною мовою. В.Попович підтримував молодого О.Духновича. І.Срезневський, Б.Носак-Незабудов, М.Гурбан вважали В.Поповича видатним руським патріотом, що зпеликав створювати нові підручники, намагався заснувати освітній фонд і підтримував тісні зв’язки з емігрантами в Російській імперії. Зокрема, М.Гурбан був щиро здивований непохитною слов’янською свідомістю єпископа. Він згадує, як В.Попович відповів семінаристам, що хотіли організувати угорський гурток: “Хай вихованці по-руському вчаться і в язику руському впражняються”. М.Гурбан дуже шкодує, що “жоден словацький єпископ... не має такого бажання бути корисним і не любить так словаків, як пан Попович русинів”. Український церковний історик А.Пекар підкреслює, що В.Попович відзначався “великою любов’ю до свого народу, то ж старався піднести його не тільки релігійно, а й національно та культурно”.Тому не можна погодитися з істориками Л.Гараксимом чи П.Магочієм, ніби до 1848 р. руського національного руху не існувало.

Великий вплив на зміцнення руської ідентичності за Карпатами в аналізований період мали Перемишль і Львів. З 1784 р. статус “центральної греко-католицької семінарії” імперії перейшов до Львівської семінарії. К 1788-1789 р. тут навчалося семеро, а 1790 р. – шестеро русинів з Верхньої Угорщини (Закарпаття і Словаччини). З 1784 по 1809 р. при Львівському університеті діяв Руський інститут, першим ректором якого був угорський русин Михайло Щавницький. Ще 5 з 16 його професорів теж були закарпатськими русинами. Двоє з них (І.Земанчик, П.Лодій) на початку ХІХ ст. емігрували до Росії, а М.Щавницький 1804 р. повернувся до Ужгорода, де став проректором семінарії. Саме у Львові відбулося формування особистості будителя Олександра Павловича (1819 – 1900). Підліток жив там з десяти- до шістнадцятирічного віку, коли після смерті батьків перебував на утриманні своїх галицьких родичів. Вже на схилі життя він написав вірш “Пам’яті трьох голов, мною прожитих у святого Юра во Львові” (1875). Саме в період львівського навчання у О.Павловича зародилося усвідомлення спільності долі русинів “по обом сторонам Карпат”. Недарма все життя більшість своїх творів О.Павлович друкував саме у Львові.

Особливо контакти закарпатських і галицьких русинів активізувалися, коли 1843 р. папа Григорій XVI перейнявся думкою створити єдину греко-католицьку дієцезію в рамках Австро-Угорщини. Передбачаючи спротив угорського кліру, папа запропонував компромісний варіант – висвятити двох греко-католицьких примасів (митрополитів), окремо для Транслейтанії і для Цислейтанії. Але ті відкинули і такий варіант, не погоджуючись з вилученням греко-католицького кліру з-під їхньої юрисдикції. Отже, навіть у першій половині ХІХ ст., при дуже несприятливих обставинах, пов’язаних з погіршенням соціально-економічної ситуації, ослабленням церковної ієарархії тощо, у краї продовжували діяти чинники, що сприяли становленню української ідентичності значної частини місцевого населення.