n1

3)Використання найінформативніших біохімічних тестів для ко- нтролю лікування.

4)Біохімічний контроль за станом видужування і відновлення порушених функцій (диспансерне спостереження).

Поряд з біохімічними лабораторіями лікувально-профілак- тичних закладів загального профілю або спеціалізованих, наприклад, кардіологічних, ревматологічних, гастроентерологічних та інших, у наш час створюються великі централізовані міжлікарняні лабораторії, технічно добре оснащені сучасним обладнанням і приладами з висо- кою продуктивністю. Серед них можна назвати, наприклад, БІАН (біохімічні автоаналізатори), що можуть бути одноцільовими і слу- жити для визначення одного компонента (глюкози, електролітів то- що), груповими, призначеними для визначення групи споріднених сполук (амінокислотний аналізатор) та багатоцільовими, призначе- ними для одночасного визначення різних показників.

Разом з тим у лікувальних закладах невеликих міст, сільських лі- карнях і поліклініках біохімічні дослідження виконуються співробіт- никами загальної клінічної лабораторії. Але, незважаючи на це, ви- моги до вибору адекватних, найбільш інформативних тестів і вико- ристання уніфікованих біохімічних методів повинні дотримуватись.

Таким чином, обсяг і номенклатура біохімічних лабораторних досліджень залежить від типу медичного закладу.

Методи біохімічного дослідження, що застосовуються в клініці,

можна підрозділити так:

1. Експрес-методи, які дозволяють у максимально стислий тер- мін констатувати ті або інші обмінні порушення. Щоправда, просто- та і швидкість цих методик перешкоджає їх точності. Експресні ме- тодики доцільно використовувати, наприклад, при визначенні цукру

йацетону у хворих на діабет, для з'ясування характеру коми та в де- яких інших випадках.

2. Напівкількісні методи також близькі до тестів першої групи. Їхні результати дають швидке орієнтовне уявлення про концентра- цію тієї чи іншої речовини.

3. Використання мікро- і навіть ультрамікрометодів, які вима- гають, відповідно, 0,2–0,05 мл і менше ніж 0,05 мл крові. Їхньою пе- ревагою є можливість використання в педіатричній практиці, у ди- намічних дослідженнях. Вони дають значний економічний ефект. Проте слід зазначити, що використання мікрометодик вимагає дуже великої точності.

4. Переважна кількість клініко-біохімічних проб ґрунтується на колориметричних, титрометричних та інших аналітичних методах.

5. Методи додаткових навантажень – це методи, що дають значно більшу інформацію про функції органів та систем в умовах патології. Наприклад, визначення цукру крові з навантаженням глюкозою, дослі- дження 17-кетостероїдів сечі після введення АКТГ, визначення антиток- сичноїфункціїпечінкипіслявведеннябензойнокислогонатріюіт.ін.

551

Досліджувані біохімічні показники можуть бути прямими і не- прямими. Прямими, наприклад, є показники концентрації білірубі- ну, холестерину, білків крові, цукру крові та ін. До непрямих нале- жать показники, які не дозволяють безпосередньо констатувати змі- ну концентрацій речовин, що визначаються, або виявити функцію то- го чи іншого органа. Наприклад, визначення 17-кетостероїдів сечі для оцінки діяльності кори надниркових залоз, ванілілмигдальної ки- слоти для оцінки функції симпатоадреналової системи й обміну ка- техоламінів. Слід при цьому враховувати, що один і той самий пока- зник, залежно від підходу, може бути прямим або непрямим. Напри- клад, показники електролітів крові і сечі. У одних випадках вони без- посередньо відображають стан мінерального обміну, а в інших – ха- рактеризують мінералокортикоїдну функцію кори надниркових залоз.

З розвитком клінічної біохімії все більше уваги повинно приділя- тися використанню прямих показників. Так, для визначення мінерало- кортикоїдної активності кори надниркових залоз доцільнішим було б пряме визначення в крові альдостерону і дезоксикортикостерону.

Принципи біохімічної діагностики захворювань та визначення функціонального стану органів

Сучасна клінічна біохімія спрямована до комплексної, багато- сторонньої і динамічної оцінки патологічного процесу на системному рівні. Це досягається завдяки визначенню багатьох показників, які характеризують обмін білків, вуглеводів, ліпідів, активність фермен- тів, гормонів, медіаторів та інших біологічно активних речовин.

Особливості обміну речовин у спеціалізованих органах і тканинах дозволяють виявити вибірково їх пошкодження, використовуючи для цього комплекс найбільш специфічних і найінформативніших тестів. Серед показників, які характеризують стан білкового обміну найчасті- ше досліджують вміст загального білка в сироватці крові, білкові фра- кції, різні осадові проби. Досліджуються також низькомолекулярні азо- тисті речовини: сечовина, сечова кислота, креатин, амінокислоти і пе- птиди, індикан сечі. Як показники вуглеводного обміну досліджуються глюкоза в крові й сечі, вуглеводні компоненти глікопротеїнів, молочна кислота, сіалові кислоти, зв'язані з білками гексози тощо.

Показниками ліпідного обміну є рівень холестерину та його ефі- рів, триацилгліцеринів, ліпопротеїнів, неетерифікованих жирних ки- слот та ін.

До неорганічних компонентів, рівень яких у біорідинах досліджу- ють клініко-біохімічні лабораторії, належать: натрій, калій, кальцій, магній, залізо, фосфор та фосфорвмісні речовини, хлор та ін. На відміну від показників, перелічених вище, для визначення яких майже виключ- но використовується колориметрія, при визначенні рівня неорганічних елементів широко використовуються інші фізико-хімічні методи.

Як клініко-біохімічні показники пігментного обміну досліджу- ються білірубін та його фракції в сироватці крові, порфірини, порфо- біліноген, копропорфірин і уропорфірин у сечі.

552

Серед ферментів, які мають діагностичне значення, найчастіше визначаються в сироватці крові: амінотрансферази (АСТ і АЛТ), α-амілаза, глюкозо-6-фосфатдегідрогеназа, креатинкіназа, сорбітол- дегідрогеназа, лужна фосфатаза, уроканіназа, псевдохолінестераза, фруктозо-1,6-дифосфатальдолаза, γ-глутамінілтрансфераза та ін.

Визначення концентрації гормонів у методичному відношенні є найбільш складним розділом клінічної біохімії. Цим займаються лише спеціальні лабораторії або відділення великих клінічних лабо- раторій, оскільки для їх виявлення необхідні певні умови, у тому чис- лі, використання радіонуклідів.

Використовуються також колориметричні, хроматографічні і флюориметричні методи. Відносно доступним та досить інформа- тивним є визначення таких показників: 17-кетостероїдів і 17-окси- кортикостероїдів у сечі, адреналіну, норадреналіну, ванілілмигдаль- ної кислоти в сечі, гістаміну та серотоніну в крові.

У керівництвах, присвячених використанню біохімічних методів дослідження в клініці, поряд з описом методик, характерних тому чи іншому виду обміну, містяться дані про обмінні зміни при різних фо- рмах патології. Наприклад, біохімічні показники при захворюваннях печінки, біохімічні зміни при хворобі Боткіна, при гіпертонічній хво- робі, атеросклерозі, інфаркті міокарда, ревматизмі, недостатності кровообігу, інфекційних захворюваннях різної етіології та ін.

Кожне захворювання або патологічний стан організму характе- ризується сукупністю біохімічних порушень, які відображають різні функції органів і систем організму. І лікар мусить прагнути до вико- ристання набору найбільш інформативних щодо конкретного захво- рювання біохімічних методів у залежності від попереднього діагнозу. Наприклад, при діагностиці цукрового діабету спочатку визначається вміст глюкози, кетонових тіл у крові та сечі, а кінцевий діагноз уста- новлюється за концентрацією інсуліну в крові.

Одним із раціональних шляхів діагностики, зокрема при захво- рюваннях печінки, може бути використання принципу синдромів, тобто сукупності біохімічних порушень, які характеризують ту чи ін- шу функцію печінки. Так, виділяють наступні біохімічні показники: дегенерації, реактивних змін і холестазу. При дегенерації найбільш показовими є методи визначення активності сорбітолдегідрогенази, трансаміназ, альдолази тощо.

Для реактивних змін найбільш інформативними є тимолова проба, а для холестазу – білірубін крові та сечі, активність лужної фо- сфатази і співвідношення: сироваткове залізо/сироваткова мідь. Над- звичайно велике діагностичне значення має визначення в динаміці активності ферментів у крові при інфаркті міокарда: лактатдегідро- генази (ЛДГ), креатинфосфокінази (КФК) і аспартатамінотрансфе- рази (АСТ). Ступінь гіперферментемії залежить від розмірів інфарк- тного осередку. Вже в перші години після інфаркту активність КФК підвищується і досягає максимуму через 24 години. Дещо пізніше по- чинає підвищуватися активність АСТ і ЛДГ.

553

Таким чином, класифікація порушень обміну речовин будується за різновидами обміну (порушення обміну білків, вуглеводів, ліпідів, водно-сольового обміну); за фізіологічними системами (патобіохімія захворювань серцево-судинної системи, захворювань органів трав- лення, захворювань печінки, захворювань екскреторної системи і т.ін.), за нозологічними формами захворювань (наприклад, патобіо- хімія цукрового діабету, патобіохімія атеросклерозу і т.ін.).

Усе це свідчить про відсутність загальноприйнятих принципів класифікації патобіохімічних порушень. Останнє зумовлюється тим, що біохімія і клінічна біохімія – це ті галузі вчення про па- тологію, які знаходяться на межі біохімії і клінічної медицини і постійно розвиваються.

554

ГЛАВА 16. ФАРМАЦЕВТИЧНА БІОХІМІЯ

Фармацевтична біохімія являє собою сукупність біохімічних знань, які використовуються для виконання завдань фармації, і ви- вчає метаболізм (грецьке metabole – перетворення, перехід з одного стану до іншого) лікарських засобів в умовах живого організму в по- єднанні з нормальним обміном речовин. Лікарська речовина, яка по- трапляє в організм, проходить у ньому складний шлях. На першій стадії – стадії введення – діюча речовина повинна вивільнитися з лі- карської форми, в якій вона перебуває (таблетки, мазі і т.ін.), і прой- ти шлях до місця всмоктування. Згідно з законами дифузії на другій стадії лікарська речовина всмоктується, тобто транспортується через біомембрани, потрапляючи в біологічну рідину. При цьому на кіне- тику дифузії впливають як фармацевтичні фактори (наприклад, до- поміжні речовини, механічна міцність таблеток тощо), так і фізіоло- гічні (стан клітинних мембран, ферментативна активність клітин тощо). Ще більшу роль фізіологічні та біохімічні фактори відіграють на наступних стадіях, коли лікарська речовина надходить із крові до тканини і зазнає ферментативних перетворень до кінцевих продук- тів, які відповідними шляхами виводяться з організму. Можливості фармацевтичної біохімії широко використовуються в розв'язанні за- вдань фармації з залученням досягнень фармацевтичної хімії, тех- нології ліків, токсикологічної хімії і т.ін.

Перетворення лікарських речовин в органах і тканинах організ- му одержало назву біотрансформації ліків (грецьке bios – життя, лат. transformare – змінювати). Багато лікарських засобів, які є чужорід- ними для нормальних метаболічних шляхів, можуть змінювати і по- рушувати перебіг обмінних процесів. В умовах патології лікарські за- соби можуть нормалізувати метаболізм і тим самим зумовити ви- дужання хворого. Організм має захисні біохімічні механізми, здатні певною мірою нейтралізувати активність чужорідних сполук (дезін- токсикація, інактивація) і прискорити їх виділення з організму.

Фармацевтична біохімія є фундаментом для біофармації – теоре- тичної основи технології ліків, яка розкриває закономірності взаємо- зв'язку лікувального ефекту з лікарською формою засобу, що застосо- вується. Для розробки оптимальної лікарської форми лікарської речо- вини необхідне знання ферментативного складу і фізико-хімічних вла- стивостей біологічних рідин ротової порожнини, шлунка і кишечника для ентеральних лікарських форм та внутрішніх рідких середовищ і тканин для парентеральних лікарських форм. З метою оцінки ступеня вивільнення препаратів із лікарських форм використовують біохімічні методи в дослідах на тваринах або спостереження за людьми-добро- вольцями, для чого визначають вміст лікарських речовин та їх мета- болітів у крові, сечі, інших біологічних рідинах і тканинах, що дозволяє скласти уявлення про фармакокінетику цих речовин.

555

Знання кінетики всмоктування, транспорту, розподілу, метабо- лізму і виведення речовин з організму є основою для розробки лікар- ських форм препаратів із заданими властивостями.

Останніми роками особливого значення набуло питання ство- рення лікарських форм, які забезпечують спрямований транспорт лі- ків у зону ураження. Безсумнівно, реалізація цілеспрямованого кон- центрування високоактивної лікарської речовини виключно або пе- реважно в зоні ураження може значно підвищити терапевтичний ефект, різко знизити побічну дію препарату та його лікувальну дозу, оптимізувати застосування. Раніше цей підхід можна було реалізува- ти в окремих випадках, наприклад, під час внутрішньосуглобного введення гормональних препаратів (гідрокортизону тощо) при ліку- ванні ревматоїдного артриту. Сьогодні цю проблему розв’язують за допомогою іммобілізації (приєднання) лікарської речовини до роз- чинного полімеру високої молекулярної маси (це викликає накопи- чення речовини в ниркових канальцях через неможливість фільтра- ції), або шляхом створення подібної системи, із якої вивільняється лікарський засіб при потраплянні в зону з кислою рН і підвищеною температурою (що властиво зоні запалення). Розробляються лікар- ські форми з магнітоспрямованим транспортом. В основі цих лікар- ських форм лежить метод хімічної або фізичної іммобілізації лікар- ського препарату на носієві, який має феромагнітні властивості. Такі «магнітні» ліки вводяться в організм, а потім до певного органу або тканини прикладається зовнішнє магнітне поле. Велику перспектив- ність має метод одержання лікарських препаратів спрямованої дії за допомогою зв'язування молекул лікарської речовини з молекулами, для яких уражений орган або його клітини є природними мішенями. Такими молекулами (векторами) є гормони, білки, ферменти, гліко- ліпіди, глікопротеїни й особливо – імуноглобуліни.

Здійснено також попереднє включення ліків у певний мікроконтей- нер– мікрокапсулу, клітину (наприклад, ліпосому, еритроцит, «тінь» клітини) – з наступною іммобілізацією векторних молекул на зовнішній поверхні наповненого ліками мікроконтейнера. Такий спосіб дає змо- гу отримувати препарати, здатні поглинатися клітинами-мішенями і доставляти лікарську речовину у внутрішньоклітинний простір. Цей підхід надзвичайно ефективний під час лікування хвороб, пов'язаних з ураженням певних клітин або порушенням нормального функціону- вання внутрішньоклітинних ферментних систем в органі-мішені.

Нині найбільш вивчені та апробовані в клініці як засіб транспорту лікарських речовин різноманітні капсули й ліпосоми. Мікрокапсули мо- жуть містити різні лікарські сполуки, але особливе значення надається мікрокапсулам, які містять ферменти. Ці мікрокапсули можна назвати першим типом «штучних клітин». Мікрокапсульовані препарати фер- ментів являють собою крихітні реактори діаметром від 103 до 5·104 нм, тоненька оболонка яких (200–400 нм) проникна для низькомолекуляр-

556

них сполук, у тому числі субстратів та продуктів перетворення замкне- них у капсулу ферментів. Фермент, розташований усередині оболонки, не контактує з рідинами й тканинами організму, не руйнується його протеїназами, не інгібується, не викликає імунної відповіді організму. Основна перевага мікрокапсул у тому, що їх можна імплантувати в по- трібне місце, наприклад, у безпосередній близькості від пухлини. Мік- рокапсула з відповідним вмістом буде переробляти метаболіти, необ- хідні для росту пухлинної тканини, іцятканина не будерозвиватися.

Біохімія і фармакологія

Фармацевтична біохімія найтіснішим способом пов'язана з наукою про ліки – фармакологією (грецьке pharmakon – ліки), її розділами– фармакокінетикою, фармакодинамікою й фармакогенетикою, які вивчають відповідно рух лікарських засобів в організмі та вплив спад- кових(генетичних) факторів наефективність медикаментозної терапії.

Створення загальної теорії метаболізму ліків в організмі факти- чно ґрунтується на функціонуванні ферментних систем на різних етапах контакту ліків з організмом і специфічності взаємодії з при- родними процесами регуляції. Виключне значення має також про- блема екзо- і ендогенного впливу різних факторів на синтез фермен- тів, які беруть участь у метаболізмі ліків.

Утворення ферментів лікарського метаболізму та інших білків здійснюється під суворим генетичним контролем. Генетична інфор- мація, необхідна для синтезу ферментів, у закодованій формі знахо- диться в ДНК хромосом клітинного ядра (див. Перенос генетичної інформації і біосинтез білка).

Серед різних причин і умов, що впливають на чутливість орга- нізму до лікарських засобів і ефективність фармакотерапії, важливу роль відіграють ензимопатії – спадкові порушення структури і вла- стивостей ферментів лікарського метаболізму. При ензимопатіях у відповідь на введення деяких лікарських речовин можуть виника- ти побічні реакції й ускладнення. Ензимопатії зумовлюються мута- цією відповідних генів (див. Мутації). Залежно від характеру мута- ції гена може змінитися структура ферменту. Будь-які порушення в молекулярній структурі ферменту супроводжуються змінами його властивостей: каталітичної активності, стабільності, відношення до індукторів та інгібіторів тощо. Багато мутацій генів спричиня- ють порушення каталітичної активності ферментів, а це впливає на метаболізм лікарських засобів. Частіше за все зустрічаються ензи- мопатії, пов'язані зі зниженням активності ферментів лікарського метаболізму аж до повної її втрати. Мутації в ділянці активного центру ферментів призводять до втрати їхньої активності, в інших ділянках – відбиваються на їхній стабільності. Такі ферменти знач- но швидше витрачаються в біохімічних реакціях, які забезпечують метаболізм ліків. Мутація може позначитися на швидкості синтезу

557

ферменту: в одних випадках вона зростає, в інших – падає. У пер- шому випадку інтенсивність метаболізму фармпрепаратів посилю- ється, у другому – послаблюється. Мутації можуть позначитися на утворенні ряду внутрішньоклітинних індукторів та інгібіторів, що впливають на каталітичні властивості ферментів. Іноді зустріча- ються мутації, які призводять до синтезу ферментів з якісно нови- ми каталітичними властивостями. З'ясувати етіологію ензимопа- тій, особливо у людини, важко й нерідко неможливо. Нові дослі- дження в галузі біохімічної генетики уже найближчим часом будуть сприяти розробці певних методів, які полегшать з'ясування суті ен- зимопатій у кожному конкретному випадку.

Разом зі змінами активності ферментів змінюється й інтенсив- ність метаболізму фармпрепаратів, що позначається на їхній лікува- льній і токсичній дії. Важко переоцінити важливість і такого напрям- ку, як виявлення в лікарських речовин властивостей змінювати акти- вність ферментів, які їх метаболізують. Уже є дані про те, що деякі лікарські препарати можуть депресувати або репресувати матричну активність хроматину. Отже, з'явилася можливість регулювати фун- кціональний стан оперонів, а значить, синтез РНК, які несуть інфор- мацію до білоксинтезуючого апарату клітин. Перші дослідження в цьому напрямку виявили, що під впливом одних фармпрепаратів ак- тивність ферментів у печінці та інших органах зростає (індуктивна дія), під впливом інших – падає (інгібіторна дія). У зв'язку зі збіль- шенням активності ферментів прискорюється метаболізм ліків, знижується ступінь і тривалість фармакологічної дії. Лікарські засо- би, які пригнічують синтез і активність ферментів, знижують інтен- сивність метаболізму ліків, що призводить до зростання їх фармако- логічної активності і в більшості випадків – токсичності.

Здавна було відомо, що одна й та ж лікарська речовина в біль- шості хворих викликає певний фармакологічний ефект; в інших відмічається дуже слабка фармакологічна реакція і навіть її повна відсутність, оскільки ліки в цьому випадку дуже швидко метаболі- зуються й не досягають необхідної концентрації в ділянці рецепто- ра; у решти хворих виявляється незвичайно різка фармакологічна реакція, пов'язана з накопиченням лікарського засобу, оскільки він дуже повільно метаболізується, а хворий продовжує його прийма- ти, що може призвести до виникнення так званих лікарських хво- роб, алергічних реакцій та отруєння.

Тому дію будь-якого фармпрепарату прийнято виражати пев-

ними показниками, зокрема, періодом його напіввиведення з організ-

му. Визначається він після однократного прийому лікарської речови- ни в стандартній дозі й виражається кількістю годин, за яку з органі- зму виводиться половинна доза лікарського засобу, й позначається Т1/2. Періоди напіввиведення різних лікарських речовин коливаються в широких межах залежно від їхньої хімічної структури, ліпофільнос-

558

ті, сполучення з білками, швидкості виведення з організму і т.ін. Є таблиці з даними Т1/2 для основних фармпрепаратів. Наприклад, для дикумарину він дорівнює від 25 до 72 год, антипірину – від 6,9 до 14,9 год, сульфаметоксазолу – 8–10 год, сульфалену – 65–94 год, бу- тадіону – від 1,9 до 4,1 доби, неоміцину – 6–8 год, ацетилсаліцилової кислоти – 4 год, фенобарбіталу – 8 год, для тіазидів – 12–18 год, бу- таміду – 8–12 год і т.ін.

Індивідуальні відмінності в інтенсивності метаболізму лікарсь- ких речовин можна проілюструвати на прикладі антипірину. За да- ними проведених експериментів (Dollery, 1975) у групі здорових осіб (26 чоловік, які одержували одноразово 0,3 г антипірину) коефіцієнт періоду напіввиведення розподілився неоднаково (рис. 94).

Рис. 94. Тривалість періоду напіввиведення антипірину з плазми в 26 здорових осіб, які не приймали інших лікарських засобів

Із рис. 94 випливає, що в 6 людей половинна доза антипірину метаболізується швидко й виводиться за 3,8–6,5 год (при лікуванні таких хворих фармакологічний ефект може бути відсутнім або вияв- лятися слабко), у 16 людей – за 6,9–14,5 год, тобто фармакологічна реакція буде типовою, у 4 людей – за 15,5–25 год, тобто фармаколо- гічна реакція може бути в хворих незвичайною, з появою негативних явищ, алергії та ін.

У нинішній час у клініці застосовується так званий антипірино- вий тест, коли за швидкістю метаболізму чужорідної сполуки анти- пірину (в одноразовій стандартній дозі) визначається антитоксичний стан печінки у хворого і генетична здатність організму синтезувати ферменти лікарського метаболізму. Антипірин – це речовина, яка легко розподіляється у водному середовищі організму, майже не зв'язується з білками крові й має анальгезуючу, жарознижуючу і про- тизапальну дію.

Визначення Т1/2 дає змогу контролювати наявність фармаколо- гічного ефекту в хворого, а також попередити негативну побічну дію фармпрепарату завдяки взаємозамінності ліків, прийому фармако- логічних засобів, які посилюють або уповільнюють біосинтез фер-

559

ментів лікарського метаболізму, проведенню спеціальних профілак- тичних заходів.

Нині лікарю необхідно мати не тільки певний анамнез хворого, результати клінічних досліджень крові, сечі тощо, але й інформацію про здатність організму хворого метаболізувати і виводити лікарські речовини та їхні метаболіти. Залежно від цього спільно з клінічним провізором складається індивідуальна програма лікування хворого. Особливо це важливо у разі комбінованого лікування кількома пре- паратами. Тут необхідно знати метаболізм кожного, а також сукуп- ний вплив препаратів на організм, на шляхи їх знешкодження і виве- дення. Слід уникати призначення ліків, які мають спільні шляхи знешкодження, бо це може уповільнити їхній метаболізм. Сьогодні нараховується понад 5000 найменувань ліків. Лікар і клінічний прові- зор мусять вибрати лише ті, які необхідні конкретному хворому з урахуванням вищезазначених і багатьох інших факторів.

Від швидкості метаболізму лікарських речовин залежить доза, частота й тривалість їх прийому. Так, якщо препарат метаболізуєть- ся швидко, то для досягнення терапевтичного ефекту необхідні ве- ликі дози або збільшення частоти прийому (це стосується пеніцилі- ну, сульфаніламідів короткої та середньої дії). Якщо обмін уповіль- нений, треба діяти навпаки (це стосується сульфаніламідів тривалої дії, гормонів щитовидної залози тощо). Під час прийому деяких лі- ків, особливо тих, що мають здатність до зв'язування з білками, не- обхідно робити перерву.

Створювати нові лікарські засоби і вивчати механізм їхньої дії не можна без всебічного вивчення метаболізму. Метаболізм лікар- ських речовин є обширною ділянкою досліджень у таких галузях, як фармакологія, фармація, біохімія, аналітична і токсикологічна хімія. Результати й узагальнення цих досліджень є тією фундаментальною основою, на якій будується й розвивається наукова і раціональна фа- рмакотерапія захворювань та їх профілактика.

Біохімія і фармація

Біохімічні методи дослідження широко використовуються під час розробки раціональних лікарських форм, стандартизації й контролю якості ліків, аналізу й виробництва лікарських засобів, у цілеспрямо- ваному пошуку нових фармпрепаратів і оцінці їхньої ефективності на основі вивченого метаболізму. Розв’язуючи ці завдання, біохімія тісно співпрацює з фармацевтичними науками.

Із розвитком біофармацевтичних знань стало цілком очевидним, що пошук нових лікарських речовин повинен мати цілеспрямований характер. Спрямований синтез розраховано на одержання сполук із заданими властивостями, тобто з передбаченою, певною фармаколо- гічною активністю. Спрямований синтез – найбільш прогресивний шлях пошуку нових лікарських засобів. Він базується на накопиченні й

560