n1

Після закінчення синтезу РНК-затравки до її 3′-OH-кінця приєдну- ється ДНК-полімераза III. Далі за участю цього ферменту відбувається приєднання до РНК-затравки дезоксирибонуклеозид-5′-трифосфатів із вивільненням пірофосфатів (елонгація). Одночасно ДНК-полімераза III синтезує на другому материнському ланцюзі реплікативної вилки короткі фрагменти Оказакі (синтез відбувається човниково). Важливим є той факт, що під час синтезу ДНК-полімераза III може виправляти помилки в разі неправильного включення нуклеотидів. Якщо станеться помилка, то цей нуклеотид відразу відщеплюється ферментом завдяки нуклеазній активності, а за правильного включення нового нуклеотиду приєднує його до вжеутвореного фрагментаДНК. Потім РНК-затравка видаляється або рибонуклеазою Н, або ДНК-полімеразою I, а на її місці добудовується ланцюг ДНК за участю ДНК-полімеразиI.

Сполучення синтезованих фрагментів відбувається за допомо- гою ДНК-лігази.

Термінація, або процес завершення синтезу молекул ДНК, ви- вчена недостатньо. У геномі деяких бактерій термінацію здійснює спеціальна ділянка – термінатор, в інших же вона відсутня. Тому припускають, що двостороння реплікація закінчується відразу ж піс- ля зустрічі двох реплікативних вилок.

Рис. 73. Механізм реплікації ДНК (за Є.О.Строєвим, 1986 р.)

а – розходження ланцюгів материнської ДНК і синтез РНК-затравки, б – утворення комплементарної гібридної ланки РНК-ДНК і синтез фрагментів Оказакі в напрямку 5′→ 3′, в – гідроліз РНК-затравки, г – добудовування ком- плементарного ланцюга ДНК на місці РНК-затравки; д – зшивання фрагме- нтів комплементарного ланцюга ДНК, 1 – материнські ланцюги, 2 – розплі-

таючий білок; 3 – РНК; 4 – фрагменти Оказакі

361

Процес реплікації відбувається з досить великою швидкістю: 1000–2000 нуклеотидів на секунду. Характерна дуже велика точність. Так, на 1010 пар нуклеотидів зустрічається лише одна помилка. Ви- правлення помилок відбувається миттєво шляхом їх усунення і замі- ни. Наприклад, якщо в нуклеотиді замість тиміну з'являється урацил, то із синтезованого полінуклеотидного ланцюга цей нуклеотид ви- даляється і на його місце вводиться тимідилова кислота.

Реплікація ДНКв еукаріотів. Деталі реплікації хромосом еукаріотів вивчені недостатньо. Відмінною властивістю реплікації в еукаріотів є те, що реплікуються саме нуклеосоми. При синтезі дочірніх ланцюгів вони на деякий час руйнуються, але позаду реплікативної вилки знову збираються, причому в зборціберуть участь якстарі, такі нові гістони.

Реплікація ДНК у хромосомах еукаріотів відбувається також на- півконсервативним шляхом і складається із трьох основних стадій: ініціації, елонгації і термінації. В еукаріотичних клітинах містяться різноманітні розплітаючі ферменти й регуляторні фактори, ДНК- полімерази, ДНК-лігази. Відомо про наявність трьох типів ДНК- полімераз у клітинах еукаріотів: α, β, γ. Припускають, що реплікацію основної клітинної ДНК здійснює ДНК-полімераза α, відновлення пошкоджень – ДНК-полімераза β, а реплікацію ДНК мітохондрій – ДНК-полімераза γ. Як і в прокаріотів, у реплікативній вилці один із ланцюгів – лідируючий, а другий – відстаючий. Провідний ланцюг синтезується безперервно, тоді як ланцюг відстаючий – фрагмента- ми Оказакі. Ініціація починається з утворення РНК-затравки, яка си- нтезується, можливо, РНК-полімеразою I. Швидкість руху репліка- тивних вилок повільніша – близько 60–100 нуклеотидів на секунду, але в еукаріотичних хромосомах одночасно працюють тисячі або на- віть більша кількість реплікативних вилок.

Репарація пошкодженої ДНК

Під впливом хімічних, фізичних та інших факторів зовнішнього середовища в молекулах ДНК можуть відбуватися різні пошкодження, пов'язані, головним чином, із порушенням процесів реплікації, розри- вом молекул ДНК і т.ін., що призводить до серйозних наслідків.

Так, ультрафіолетове (УФ) опромінення у великих дозах чинить летальну, а в малих– антимітотичну і мутагенну дію. При цьому в мо- лекулі ДНК виникає ряд змін, наприклад:

а) окислювальне дезамінування азотовмісних пуринових і піри- мідинових основ, що входять до складу ДНК. Так, цитозин перетво- рюється на урацил, аденін – на 6-гідроксипурин, гуанін – на 2,6-ди- гідроксипурин, що порушує процес комплементарності (урацил стає комплементарним аденіну, а утворені похідні аденіну й гуаніну – ци- тозину), що надалі призводить до порушення в структурі закодова- ного білка;

б) між двома поряд розміщеними залишками тимідилової кис- лоти в одному ланцюзі ДНК, або між її ланцюгами, внаслідок реакції фотодимеризації молекули тиміну утворюють димери – подвійні тимінові кільця з утворенням між ними 5,6-циклобутанового кільця.

362

Між димерами виникають ковалентні зв'язки, які порушують стеричні умови, необхідні для реплікації ДНК, тобто виникають пе- решкоди при реплікації ДНК;

в) можлива поява ділянок локальної денатурації ДНК (розхо-

дження ланцюгів), які також перешкоджають реплікації.

У процесі еволюції в клітинах живих організмів утворилися пев- ні механізми репарації (відновлення) пошкодженої ДНК. У клітині існує система репараційних ферментів, функція яких полягає в усу- ненні пошкоджень у генетичному матеріалі.

Один із процесів репарації, що відбувається внаслідок дії світла, називають фотореактивацією. Існує фермент (ДНК-фотолаза), яка, приєднуючись до хромофору, поглинає видиме світло, доставляючи необхідну для здійснення реакції енергію. Фермент специфічно вза- ємодіє з тиміновим димером, розщеплюючи його на мономери. При цьому відновлюються водневі зв'язки між звільненими двома тимі- нами й аденінами в комплементарних полінуклеотидних ланцюгах ДНК. Функція ДНК відновлюється приблизно на 90–95%.

Іншій вивчений процес репарації, який не залежить від наявності світла, одержав назву темнової репарації або ексцизійної (від лат. excisio – вирізання). У цьому випадку видаляються пошкоджені діля- нки за участю цілого комплексу ферментів. Так, специфічна ендону- клеаза розпізнає ушкодження і надрізає ланцюг ДНК поблизу тимі- нового димера. Інший фермент (УФ-ендонуклеаза) вирізає олігонук- леотид, який містить тиміновий димер, ДНК-полімераза I або II за- повнюють утворений прорив шляхом заміщення тимідиловими нук- леотидами. Фермент ДНК-лігаза утворює фосфодиефірний зв'язок між новосинтезованим фрагментом і залишком молекули ДНК.

Якщо пошкодження охоплюють обидва ланцюги ДНК, то зазна- чені пошкодження не можуть бути ліквідовані системами репарації, оскільки забудова прориву вимагає наявності матриці – непошко- дженого ланцюга ДНК.

За допомогою темнової репарації може відбуватися виправлен- ня більшості потенційно летальних порушень генома. Так, у бактерій вона може усувати розриви полінуклеотидних ланцюгів ДНК, викли- кані дією рентгенівських променів; може видаляти зшивки пурино- вих основ у ДНК, викликані дією іприту.

Таким чином, системи репарації підвищують стабільність носія спадкової інформації – ДНК.

Деякі спадкові захворювання людини пов'язані з дефектами в ре- парації пошкоджень ДНК, наприклад, пігментна ксеродерма. Хворі

363

на ксеродерму надзвичайно чутливі до сонячного світла; у них часто виникає рак шкіри. Доведено, що ця хвороба шкіри в одних хворих пов'язана з інактивацією УФ-ендонуклеази, в інших – клітини не зда- тні репарувати ДНК, які мають однониткові розриви, у зв'язку з від- сутністю, ймовірно, ДНК-полімерази I.

Біосинтез білка

Біосинтез білка є центральним питанням біохімії. Розкриття йо- го має важливе теоретичне і практичне значення. Вчення про біоси- нтез білка тісно пов'язане з такими найважливішими проблемами, як спадковість, мінливість, пристосовуваність, природний відбір, ви- ведення нових форм рослинних і тваринних організмів, розробка методів керування процесами життєдіяльності організму.

Розшифровка процесів біосинтезу білка і його регуляції має пер- шорядне значення і для охорони здоров'я, у тому числі, – для фармації, дозволяє розібратися в природі спадкових захворювань, ставить пи- тання їх профілактики і лікування; сприяє направленому синтезу фар- мпрепаратів, у тому числі антиметаболітів, які використовуються для пригнічення процесів біосинтезу білка в онкологічних хворих: антиму- тагенів, що забезпечують охорону ДНК від мутаційних змін, радіопро- текторів, що захищають нуклеїнові кислоти від радіаційних та інших пошкоджень; дозволяє розкривати механізми дії деяких лікарських за- собів, наприклад, антибіотиків, які пригнічують на тому чи іншому етапі біосинтез білків у мікроорганізмів і вірусів, розкриваючи необ- хідність обережного і розумного їх використання.

Досягнення останніх років у галузі молекулярної біології стали підґрунтям для розвитку генної інженерії, яка дозволяє отримувати ряд цінних продуктів (білки, амінокислоти та ін.), у тому числі й лі- карських засобів (інсулін, інтерферон, гормон росту, брадикінін та ін.). Використовуючи сучасні досягнення в галузі передачі спадкової інформації, біосинтезу білка та його регуляції, дослідники навчилися пересаджувати гени з їх регуляторними ділянками з ДНК клітин од- ного виду організму (наприклад, гени людського інсуліну, інтерфе- рону) у ДНК клітин іншого виду організмів, переважно найпрості- ших, які швидко діляться (наприклад, кишкової палички), де в нормі цих генів немає, і примусили їх виробляти людський інсулін та ін- терферон. Завдяки генній інженерії можна отримувати біологічно активні речовини, які дуже необхідні для медицини, сільського гос- подарства, тваринництва та інших галузей народного господарства.

Розвиток генної інженерії піднімає науку на новий якісний рівень.

Коротка історія вивчення питань синтезу білка

Вперше на наукових засадах це питання стало розглядатися у дру- гій половині XIX сторіччя.

На той час більшість вчених вважали, що біосинтез білка в орга- нізмі йде за реакцією, зворотною протеолізу (гідролізу) завдяки обо- ротності дії ферментів протеїназ, але для цього їм необхідно ство- рювати дещо інші умови дії. Отже, білки можуть синтезуватися в

364

присутності протеолітичних ферментів шляхом сполучення вільних амінокислот або невеликих пептидів за реакцією:

Проте отримати вихідний білок з певною біологічною активніс- тю не вдавалося.

Ці невдачі можна пояснити так: специфічність білка залежить від первинної структури його поліпептидного ланцюга– кількості, складу і порядку розташування залишків амінокислот у поліпептиді (білку). Але в цих дослідах розташувати амінокислоти (як продукти гідролізу білка) увизначеному порядкубуло неможливо, оскільки синтезішовхаотично.

На початку XX ст. німецькі вчені Е.Фішер і Е.Абдергальден на- магались вирішити ці питання хімічним шляхом. Е.Фішеру вдалося синтезувати поліпептидний ланцюг із 18 амінокислот, а Е. Абдер- гальдену – із 19, але більшого вони не змогли досягти, оскільки до цього часу мало що було відомо про будову білкової молекули, і рі- вень експериментальної техніки був низьким. На той час у науці про білки продовжувало панувати помилкове уявлення, що обов'язковою частиною протоплазми є особлива речовина білкової природи – «протеїн», яка й забезпечує в усіх живих організмах життєві функції (Г. Мульдер, А.Кессель та ін.). Таке твердження затримало розвиток науки на кілька десятків років.

У 30–40-х роках ХХ сторіччя з'явилася теорія про шляхи біосин- тезу білка, згідно з якою з амінокислот в організмі спочатку буду- ються невеликі пептиди, а потім вони об'єднуються й утворюють довгі поліпептидні ланцюги. Надалі це було спростовано за допомо- гою методу мічених атомів, який показав, що вихідними продуктами для біосинтезу білка є амінокислоти.

Великі успіхи в цій галузі були досягнуті починаючи з 50-х років, коли була остаточно розкрита структура білків.

У шістдесяті роки було здійснено перший синтез специфічного білка – гормону інсуліну. Синтез тривав довго: було проведено 223 хімічні операції, робота здійснювалась 10 співробітниками протягом 3 років (Ф.Сенгер та ін.). Вихід був мізерним, і синтезований гормон спочатку був біологічно неактивним. Це пояснювалось тим, що амі- нокислоти – це активні сполуки і, щоб вони вбудувалися у певне міс- це поліпептидного ланцюга, їх активні групи необхідно було захис- тити, а потім захист усунути, що вимагало багато часу і зайвих опе- рацій. В організмі такі білки синтезуються протягом 1–3 хвилин, оскільки біосинтез є матричним. Потім синтез інсуліну було здійсне- но в багатьох країнах, але з меншими витратами часу.

У 1962 році Р. Меррифільдом було запропоновано конструктив- ніший метод одержання пептидів, так званий твердофазний синтез (матричний). Його сутність полягала в тому, що поліпептидний лан- цюг нарощувався на твердому носії – полімерній смолі. Йому вдалося за невеликий строк синтезувати фермент рибонуклеазу, яка склада- ється зі 124 амінокислот. На даний час твердофазний синтез пептидів

365

проводять у спеціальних синтезаторах, усі етапи якого здійснюються автоматично із запрограмованою подачею відповідних амінокислот.

У живих організмах за декілька хвилин синтезуються дуже скла- дні поліпептидні ланцюги. Потрібно було встановити, які фактори забезпечують велику швидкість і точність синтезу білка в організмі. Починаючи десь із 50-х років XX сторіччя, численні та різнобічні до- слідження великої групи вчених багатьох країн (Замечник П., Ро- бертс Р., Хогленд М., Касперсон Т., Чаргафф Е., Уотсон Дж., Крік Ф., Бреннер С., Жакоб Ф., Моно Ж., Ніренберг М., Очоа С., Маттеї М., Корана Г., Корнберг А., Дубінін М.П., Бєлозерський А.М., Спі- рін О.С., Кисельов Н., Колосов М.М., Баєв О.О., Георгієв Г.П. та ба- гато інших) показали, що місцем біосинтезу білка є рибосоми; були відкриті тРНК, встановлено роль ДНК, різних видів РНК і фермен- тів у процесі білкового синтезу. Це сприяло розкриттю основних етапів біосинтезу білків та їх послідовності.

Роль нуклеїнових кислот

У живих організмах синтезуються тисячі різних специфічних білків. Вони відрізняються один від одного в першу чергу первин- ною структурою, інформація про яку міститься в молекулі ДНК. Проте сама ДНК не використовується як безпосередня матриця для синтезу білка.

Інформація про структуру білка, яка записана в геномі ДНК, пе- редається до рибосоми за допомогою інформаційної РНК (іРНК), яка служить сполучною ланкою між генами та системою білкового синте- зу. Цей процес називається транскрипцією або переписуванням.

Транскрипція – процес, за допомогою якого наявна в ДНК гене- тична інформація «переписується» у молекулу РНК. Вона утворю- ється на ділянці одного ланцюга ДНК за принципом комплементар- ності й подібна до ділянки другого полінуклеотидного ланцюга ДНК. Різниця полягає лише в тому, що замість тимідилового нукле- отиду в РНК знаходиться уридиловий, і замість дезоксирибози нук- леотиди містять рибозу.

Таким чином, іРНК є точною копією генетичної інформації, яка за- кодована у певній ділянці ДНК, а саме– інформації про послідовність амінокислот у білках. У прокаріотів іРНК утворюється одразу ж у про- цесі транскрипції на ДНК. У міру поступового відділення іРНК від мат- риці ДНК, до неї приєднуються рибосоми і починається синтез білка. В еукаріотичних клітинах у процесі транскрипції спочатку синтезується попередник – пре-іРНК, який згодом уже перетворюється в іРНК. По- тім іРНК переходить у цитоплазму до рибосом і виконує роль матриці– томуїї частішеназиваютьматричною РНК (мРНК) (рис. 74).

Інші різновиди РНК (рРНК, тРНК) також синтезуються на мо- лекулі ДНК і є частиною апарату білкового синтезу.

У нормі потік генетичної інформації в клітині йде в такому на- прямку:

366

Рис. 74. Загальна принципова схема біосинтезу білка.

Молекулярні основи транскрипції

У процесах життєдіяльності зрілої клітини тільки частина гене- тичної інформації, яка записана в ДНК хроматину, реалізується при транскрипції у вигляді переписаних копій різних РНК. Ділянки неак- тивної (репресованої) ДНК входять до складу глобулярних нуклео- сом хроматину, а активної – до складу міжнуклеосомних фрагмен- тів – розгорнутих лінійних нуклеосом.

Елементарну структурну одиницю транскрипції в прокаріотів і еу- каріотів зазвичай називають транскриптоном. Іноді транскриптони звуться також оперонами. Довжина транскриптонів варіюється від 300 до 108 нуклеотидів (остання цифра характерна для еукаріотів, у котрих розміри транскриптонів набагато більші, ніж у прокаріотів). Окремі ді- лянки транскриптонів виконують різну функцію: одні є інформативни- ми, тобто несуть інформацію про структуру поліпептиду або нематрич-

367

них РНК (рРНК, тРНК), інші – неінформативні, які не містять генетич- ної інформації. Особливо значною є неінформативна частина в еукаріо- тів. Ділянки структурних генів, які несуть інформацію про склад поліпе- птидів, називаютьекзонами, анеінформативні ділянки– інтронами.

В останні роки в ДНК хромосом знайдені рухомі ділянки, що одер- жали назву мобільних генів або транспозонів, які можуть пересуватися уздовж полінуклеотидного ланцюга. Переміщення (міграцію) транспо- зонів пояснюють механізмом зворотної транскрипції (див. нижче), тоб- то спочатку відбувається утворення транскрипту мобільного гена (транспозону), який потім використовується як матриця для вбудову- вання ДНК-копій в іншій ділянці хромосом. Функцію цих стрибаючих генів ще цілком не з’ясовано. Вважають, що вони можуть призводити до зміни в ділянках ДНК, поряд із якими вони вбудовуються. Напри- клад, вклинюючись поряд з онкогеном (ділянкою ДНК, яка призводить до перебудови нормальної клітини в пухлинну), який в нормі не функці- онує, транспозони активують його, що може призвести до перероджен- ня тканини і виникнення пухлини. Разом із цим транспозони, беручи участь у перебудові деяких ділянок хромосом, також впливають на мін- ливість, пристосовуваність організмів та їх еволюцію.

Регуляція процесу транскрипції здійснюється завдяки наявності на транскриптоні ДНК спеціальних регуляторних ділянок (промо- тор, оператор, термінатор та інші ділянки керування, див. нижче).

Схема структурно-функціональної організації транскриптонів у прокаріотів і еукаріотів представлена на рис. 75.

Рис. 75. Функціональна організація транскриптонів у прокаріотів і еукаріотів (І – інтрон, Е – екзон)

1. Ділянка транскриптону, з якої починається транскрипція – промотор. До нього приєднуються білки, що полегшують початок процесу, і фермент транскрипції РНК-полімераза.

368

2.Оператор – регуляторна ділянка, яка взаємодіє з білками- регуляторами транскрипції (репресорами).

3.Структурні гени, які несуть інформацію про послідовність

амінокислот у поліпептидних ланцюгах. У прокаріотів до складу оперону входить декілька генів, що кодують структуру ферментів одного метаболічного ланцюга (обмін однієї речовини).

4. Термінатор, який несе інформацію про припинення синтезу пре-мРНК (певний стоп-сигнал про закінчення транскрипції).

У транскриптоні еукаріотів є ділянка, яка отримала назву акцепто- рної або керуючої зони. Із нею взаємодіють різні регулятори, які впли- вають на транскрипцію. В акцепторній зоні знаходяться ділянки ДНК (посилювачі або «енхансери»), які підвищують початковий рівень транскрипції, і «сайленсери» – ділянки, які ослаблюють транскрипцію.

Процес транскрипції складається із трьох фаз: ініціації (початок синтезу мРНК), елонгації (подовження) і термінації (закінчення). Стадія ініціації починається із приєднання до промотора ферменту ДНК-залежної РНК-полімерази. Промотор виявляє високу спорід- неність до зазначеного ферменту. У прокаріотів РНК-полімераза складається з 5 різних білкових субодиниць. В еукаріотів є три РНК- полімерази (I, II і III). Це білки, які побудовані з декількох субоди- ниць, і відрізняються один від одного специфічністю транскрипції. РНК-полімераза I відповідає за транскрипцію генів рРНК, РНК- полімераза II – за синтез мРНК, а РНК-полімераза III відповідає за синтез тРНК і 5S-рРНК. Ці ферменти каталізують нарощування по- лінуклеотидного ланцюга тільки в напрямку 5′ → 3′, тому 5′ кінець має завжди трифосфат, а 3′ – вільну ОН групу.

Починається синтез усіх ланцюгів або з АТФ, або з ГТФ, які з'єд- нуються комплементарно зі стартовими основами транскриптонів. Процес елонгації пов'язаний із пересуванням РНК-полімерази вздовж матриці ДНК, розривом водневих зв'язків між ланцюгами ДНК транскриптону й одночасним приєднанням комплементарних рибонуклеозидтрифосфатів (із відщепленням пірофосфатів), які зв'язуються між собою за допомогою фосфодиефірних зв'язків із утворенням зростаючого ланцюга пре-мРНК.

Термінація настає після досягнення ферментом ділянки термі- натора. Вважають, що такими стоп-сигналами в транскриптоні мо- жуть бути полі-(А) послідовності, тому в пре-мРНК на 3′-кінці зна- ходяться комплементарні їм полі-(У) послідовності. Виділено також спеціальний ρ-фактор – білок, який має відношення до термінації, певним чином взаємодіючи з термінуючими послідовностями транскриптону. Завдяки термінаторам, утворюються тільки певної довжини ланцюги пре-мРНК.

Утворена пре-мРНК є абсолютною копією одного ланцюга транскриптону ДНК і містить як інформативні, так і неінформа- тивні ділянки.

Під час транскрипції (рис. 76) утворюються всі типи РНК (мРНК, рРНК і тРНК). Із цього випливає, що цистрони ДНК містять інформацію не тільки про структуру поліпептидного ланцюга, але й

369

структуру тРНК і рРНК. Усі пре-РНК являють собою лінійні ланцю- ги, які не замикаються в кільце. Вони набагато довші, ніж цитоплаз- матичні РНК, тому в ядрі зазнають процесингу (дозрівання).

Процесинг пре-мРНК

Пре-мРНК містять від 5000 до 50000 нуклеотидів, у той час як мРНК відносно короткі, їх середній розмір складає близько 2000 нук- леотидів. Кожна молекула пре-мРНК найчастіше дає початок тільки одній молекулі мРНК, при цьому більша частина ланцюга пре-мРНК (інколи до 90%), що відповідає некодованій зоні ДНК, зазнає ферме- нтативного розщеплення й у цитоплазму не надходить. Для прокарі- отів процесинг не характерний. Ферменти екзо- й ендонуклеази ви- різають неінформативні ділянки завдяки гідролізу фосфодиефірних зв'язків, починаючи з 5′-кінця, при цьому відбувається вирізання інт- ронів. Отримані екзони поєднуються в єдиний полінуклеотидний ла- нцюг за допомогою малих ядерних РНК (мя РНК). Процес зшивання екзонів називається сплайсингом (англ. splicing – зшивання канатів без вузлів). Сплайсинг відбувається в еукаріотичних клітинах у про- цесі біосинтезу як мРНК, так і рРНК, тРНК. При цьому відновлюєть- ся безперервність кодонів, що кодують поліпептидні ланцюги. По- тім іде модифікація 5′ і 3′-кінців утвореної мРНК. До 5′-кінця приєд- нується олігонуклеотид, який називають «ковпачком» або «кепом». Він складається, як правило, із двох чи трьох метильованих нуклео- тидів, у яких кінцевим нуклеотидом є мінорний 7-метилгуанозин, сполучений з іншою частиною мРНК не 5′ → 3′, а 5′ → 5′ фосфодие- фірним зв'язком. «Ковпачок» захищає мРНК від руйнування 5′- екзонуклеазами. До 3′-кінця приєднується поліаденіловий фраг- мент – полі-(А), який складається приблизно з 200 нуклеотидів. При- єднання здійснюється за допомогою полі-(А)-полімерази. Вважа- ють, що він необхідний для транспорту мРНК із ядра в цитоплазму. На відміну від прокаріотів, в еукаріотів є ядерна мембрана, через

370