КПК_комен_2012_ч

Стаття 21

значення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дис­ циплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і ді­ яльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; при­ тягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Саме з цих позицій розглядається рівень незалежності суддів у рішенні ЄСШІ «Фіндлі проти Великої Британії» від 25 лютого 1997 р.

Важливим елементом незалежності суду є його неупередженість (безсторонність). У практиці ЄСПЛ сформовано гарантії незалежного і неупередженого суду, створе­ ного на підставі закону. Як зазначав ЄСПЛ у рішенні «Салов проти України»: для того щоб встановити, чи можна вважати суд «незалежним» відповідно до п. 1 ст. 6 КЗПЛ, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їхніх повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності.

Упередженим можна розглядати суд або суддю, якщо, зокрема, він або присяжний брав участь на попередніх стадіях кримінального провадження («Нортьє проти Ні­ дерландів», «Фаррантелі і Сантанджело проти Італії», «Пероте Пелон проти Іспанії», «Екеберг і інші проти Норвегії», «Лендон, Очаковські-Лоран і Жулі проти Франції»); поведінка судді мала обвинувальне спрямування («X проти Сполученого Королівства», «С. С проти Сполученого Королівства»); суддя припускався заяв щодо винуватості особи поза судовим розглядом («Лавентс проти Латвії»); на суддю здійснювали тиск ЗМІ чи інші особи («Папон проти Франції», «Краксі проти Італії», «Фархі проти Франції»); безпідставно змінювався склад суду («Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії», «Моїсеєв проти Росії»).

Увиробленні своїх правових позицій щодо розуміння неупередженості суддів ЄСПЛ кожного разу критично ставиться до конкретних обставин. Зокрема, у справі «Губер проти Швейцарії» від 23 жовтня 1990 р. йшлося про те, що один із суддів на стадії досудового слідства виконував функції слідчого судді. Оскільки суддя ще до початку судового провадження добре ознайомився з деталями справи, обвинувачений міг резонно остерігатися, що суддя вже сформував свою думку про його винність або невинуватість, а також, що він матиме надмірний вплив на рішення суду, який про­ водить розгляд справи, включаючи можливість перегляду його власних рішень - як слідчого судді. Тому в цій справі ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ

узв'язку з тим, що заявникові було відмовлено у праві на проведення розгляду його справи незалежним і неупередженим судом.

Уінших справах ЄСПЛ критично оцінював твердження про те, що попередня причетність судді до розгляду справи вимагає усунення його від подальшого її роз­ гляду. Так, у справі «Нортьє проти Нідерландів» від 24 серпня 1993 р. ЄСПЛ зазначив, що лише той факт, що суддя приймав рішення на досудовому етапі розгляду справи, не можна вважати виправданням побоювання щодо його неупередженості, оскільки при цьому велике значення мають обсяг і характер цих рішень.

69

Глава 2. Засади кримінального провадження

Усправі «Ремлі проти Франції» від 26 квітня 1996 р. перед початком слухання

внаціональному суді справи за обвинуваченням двох осіб африканського походження один із присяжних зробив заяву про те, що за переконанням він є расистом. Підсудний у цій справі не зміг заявити відвід присяжному, який зробив таке висловлювання, й оскаржити рішення національного суду, оскільки це заборонено національним за­ конодавством. ЄСПЛ визнав дії національного суду такими, що порушують неупе­ редженість суду (п. 1 ст. 6 КЗПЛ), враховуючи важливість довіри, яку в демократич­ ному суспільстві зобов'язані викликати суди у всіх осіб.

Схожу позицію зайняв ЄСПЛ у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства» від 17 грудня 1996 р. До початку слухання справи в суді присяжних за обвинуваченням у вчиненні злочину особи неєвропейського походження декілька присяжних припус­ тилися висловлювань расистського змісту. Суддя, що головував у справі, прийняв рішення не розпускати журі присяжних, оскільки весь склад журі запевнив, що спра­ ву буде розглянуто неупереджено. Проте ЄСПЛ визнав, що ситуація, яка склалася під час розгляду справи, дає підстави для сумніву в неупередженості присяжних, а отже, для констатації порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ.

Отже, неупередженість слід розглядати як якість, сутність якої складає вимога безстороннього і справедливого ставлення суду до кожного суб'єкта кримінального провадження.

Суд у контексті коментованої статті має бути створений на підставі закону. При тлумаченні цього положення слід виходити із таких основних аспектів: законодавчо­ го визначення системи судів, яка передбачена Конституцією України, ЗУ «Про судо­ устрій і статус суддів», КПК та законністю складу суду, який відповідно до КПК по­ винен розглядати кримінальне провадження (ст. 31 КПК).

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 412 КПК судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуван­ ню, якщо таке рішення ухвалено незаконним складом суду.

Гарантії незалежності та неупередженості поширюються відповідно до КПК і на присяжних. Так у ст. 389 КПК зазначено, що прокурору, обвинуваченому, потерпілому та іншим учасникам кримінального провадження протягом усього судового розгляду забороняється спілкуватися з присяжними інакше, ніж у порядку, передбаченому КПК. Крім того, присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний

урезультаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону (п. 2 ч. 1 ст. 390 КПК).

2.Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається

уформі вироку. Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається

уформі ухвали (ст. 369 КПК). Зазначені судові рішення набирають законної сили

впорядку та у строки, визначені КПК.

Статтею 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішен­ ня, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами держав­ ної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими осо­ бами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визна-

70

Глава 2. Засади кримінального провадження

гані, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіцій­ ні повноваження.

Статтею 55 Конституції встановлено, що кожен має право будь-якими не заборо­ неними законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Крім того, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­ родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Стаття 22

Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості

1.Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

2.Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

3.Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.

4.Повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушен­ ня, звернення з обвинувальним актом та підтримання державного обвинувачен­ ня у суді здійснюється прокурором. У випадках, передбачених цим Кодексом, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором, а обвинувачення може підтримуватися потерпілим, його представником.

5.Захист здійснюється підозрюваним або обвинуваченим, його захисником або законним представником.

6.Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

1.Конституційне закріплення засади змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. 1 ст. 129 Основного Закону) обумовило його особливу роль у кримінальному провадженні.

Провідною ідеєю цього принципу є паритетність сторін обвинувачення і захисту, які самостійно відстоюють їхні правові позиції у формі судового спору шляхом реа­ лізації наданих законом процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Традиційно наука кримінального процесу виділяє у структурі змагальності три основні риси: 1) чітке розмежування функцій державного обвинувачення, захисту

72

Стаття 22

і судового розгляду; 2) рівність сторін у процесуальних правах для здійснення своїх функцій; 3) особлива роль суду в процесі як об'єктивного та неупередженого суб'єкта.

2. Сторони кримінального провадження - це учасники кримінального проваджен­ ня, які виконують на засадах змагальності функцію обвинувачення або захисту. Сто­ роною обвинувачення є: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установ­ лених КПК. Стороною захисту є: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засудже­ ний, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосу­ вання, їхні захисники та законні представники (п. 19 ч. 1 ст. З КПК).

Оскільки засада змагальності знаходить свій прояв у реалізації протилежних за своїм змістом функцій обвинувачення і захисту, сторони для відстоювання своїх інте­ ресів наділяються правами, які урівнюють їх процесуальні можливості. Рівноправність сторін означає, що кожна з них користується однаковим обсягом процесуальних прав для здійснення своїх функцій і жодна із сторін не має перед судом переваг у доведен­ ні переконливості своєї позиції, заявленні та задоволенні клопотань, поданні скарг, доказів тощо. Реалізація сторонами їхніх процесуальних прав дає можливість ефек­ тивно виконувати властиву їм процесуальну функцію.

3.Закон забороняє суміщення функцій державного обвинувачення, захисту і су­ дового розгляду і покладення їх на одного суб'єкта. Розмежування цих функцій озна­ чає, що ні сторона обвинувачення, ні сторона захисту не мають права здійснювати функцію судового розгляду, а суд не має права виконувати функції сторін криміналь­ ного провадження. По суті відбувається професійний спір, при цьому жодна із сторін не має права перебирати на себе функції іншої.

4.Функція державного обвинувачення здійснюється прокурором (визначення «прокурор» див. п. 15 ч. 1 ст. З КПК). Письмове повідомлення про підозру у вчинен­ ні кримінального правопорушення складається прокурором (п. 11 ч. 2 ст. 36 КПК) або слідчим за погодженням з прокурором (ч. 1 ст. 277 КПК). У кримінальному прова­ дженні щодо окремої категорії осіб (народного депутата України, судді КСУ, профе­ сійного судді, кандидата у Президенти України, адвоката тощо) письмове повідомлен­ ня про підозру здійснюється лише прокурором відповідного рівня у межах його по­ вноважень (ст. 481 КПК).

Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досу­ дового розслідування, уповноважений звертатися до суду з обвинувальним актом та підтримувати державне обвинувачення в суді (пп. 14, 15 ч. 2 ст. 36 КПК). Проте про­ курор зобов'язаний відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якщо в результаті судового розгляду дійде переконання, що пред'явлене особі обвинувачен­ ня не підтверджується (ч. 1 ст. 340 КПК). Таку норму не можна вважати відступом від принципу змагальності, оскільки він не передбачає обов'язку прокурора підтримува­ ти обвинувачення у будь-якому разі, всупереч доказам, які є у матеріалах криміналь­ ного провадження та внутрішньому переконанню. У випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення підтримувати обвинувачення в суді від свого імені особисто або через свого представника має право потерпілий, який користується

73

Глава 2. Засади кримінального провадження

всіма правами сторони обвинувачення під час судового розгляду (п. 4 ч. З ст. 56; ст. 340 КПК).

5.Функцію захисту може здійснювати підозрюваний або обвинувачений як осо­ бисто шляхом реалізації передбачених законом прав, що дозволяють йому захищати свої інтереси на всіх стадіях процесу (ст. 42 КПК), так і за допомогою захисника (статті 48-49 КПК) та (або) законного представника (ст. 44 КПК).

6.У змагальному кримінальному процесі головуючий у судовому засіданні забез­ печує здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав

івиконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження (ст. 321 КПК).

Змагальна побудова кримінального процесу обумовлює особливу роль суду, який є об'єктивним та неупередженим у дослідженні доказів та не виступає на стороні об­ винувачення або захисту. Тому суд не має права направляти матеріали кримінального провадження на додаткове розслідування, давати органам досудового розслідування вказівки щодо поповнення доказової бази обвинувачення, приймати з власної ініціа­ тиви заходи щодо доведення винності обвинуваченого. Разом із тим засада змагаль­ ності не виключає активності суду у дослідженні та перевірці наданих сторонами доказів у справі. Зокрема, за власною ініціативою суд має право доручити проведення експертизи (ч. 2 ст. 332 КПК); викликати експерта для допиту для роз'яснення виснов­ ку (ч. 1 ст. 356 КПК); перевіряти показання та інші надані суду докази шляхом по­ становки запитань свідку (частини 11,13 ст. 352 КПК), потерпілому (ч. 2 ст. 353 КПК), експерту (ч. 2 ст. 356 КПК), спеціалісту (ч. 2 ст. 360 КПК); ставити запитання сторонам чи іншим учасникам кримінального провадження у разі заявлення клопотань про до­ повнення судового розгляду (ч. 2 ст. 363 КПК); відновити з'ясування обставин, вста­ новлених під час кримінального провадження, та перевірку їх доказами, якщо обви­ нувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження (ч. 4 ст. 365 КПК); оголошувати в судовому засіданні протоколи слідчих (розшукових) дій та інші долучені до матеріалів кримі­ нального провадження документи (ч. 1 ст. 358 КПК) тощо.

Наведені вище повноваження дозволяють суду об'єктивно оцінювати викладені сторонами правові позиції, усувати сумніви, що виникли у ході судового розгляду, і відповідно, вирішувати кримінально-правовий конфлікт шляхом дотримання вста­ новленої законом процедури і постановлення законного, обґрунтованого та вмотиво­ ваного рішення.

Принцип змагальності сторін найбільш повно реалізується у ході судового роз­ гляду, проте з певними обмеженнями він діє й у досудовому провадженні. КПК перед­ бачає інститут слідчого судді, основним призначенням якого є здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та законних інтересів осіб у кримінальному провадженні. Зокрема, у ході досудового розслідування слідчим суддею з дотриманням змагальної процедури розглядаються питання щодо: застосування заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132 КПК); розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяль­ ність органів досудового розслідування чи прокурора (ст. 306 КПК); надання дозволу на проведення окремих слідчих (розшукових) дій (статті 233-235 КПК) тощо.

74

Стаття 23

Стаття 23

Безпосередність дослідження показань, речей і документів

1.Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

2.Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, перед­ бачених цим Кодексом.

3.Сторона обвинувачення зобов'язана забезпечити присутність під час судо­ вого розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

1.Безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону особисто дослідити в судовому засіданні всі зібрані у кримінальному провадженні докази шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису й демонстрації відеозапису. Правило про безпосередність дослідження всіх доказів у кримінальному проваджен­ ні покликане забезпечити пряме, вільне від суб'єктивного впливу осіб, які провадили досудове розслідування, сприйняття учасниками судового провадження (перш за все судом) всіх обставин кримінального провадження. Безпосереднє дослідження всіх доказів у судовому засіданні є важливою умовою їх одностайного сприйняття судом та іншими учасниками судового провадження, засобом усунення сумнівів і неясностей.

Дослідження доказів у кримінальному судочинстві може здійснюватися тільки в усній формі. Факт дослідження має бути відображений у протоколі й журналі судо­ вого засідання. Не суперечить усності судового розгляду можливість його учасників користування нотатками, коли показання стосуються розрахунків чи інших даних, які важко зберегти в пам'яті (ч. 12 ст. 352 КПК), бо й у цьому разі показання даються усно.

2. На підставі вимоги безпосередності судового розгляду всі належні й допустимі згідно із законом докази підлягають установленню й дослідженню під час судового засідання. „

Суд зобов'язаний обґрунтовувати своє рішення на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими у процесі судового розгляду й оці­ неними судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом і оцінюючи кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності і взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Безпосередність дослідження доказів, як і будь-яке правило, має винятки. Суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються

75

Глава 2. Засади кримінального провадження

(ч. З ст. 349 КПК). Якщо виникає необхідність у встановленні обставин або в перевір­ ці тих із них, що мають істотне значення для кримінального провадження, суд має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії (частини 3-5 ст. 333 КПК). Суд має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому за­ сіданні за відсутності учасників судового провадження (ст. 381 КПК). Свої висновки суд може обґрунтувати показаннями свідка, потерпілого, отриманими слідчим суддею в порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Показання свідка, потерпілого, отримані на допиті під час досудового розслідування в судовому засіданні, можуть бути оголо­ шені під час судового розгляду з метою перевірки їх правдивості і з'ясування роз­ біжностей (ч. 5 ст. 225 КПК). Вирок може бути постановлений без безпосереднього дослідження в судовому засіданні доказів, якщо у кримінальному провадженні були досягнуті угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим або між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості,

асуд визнав за можливе затвердження угод (див. коментар до гл. 35 КПК).

3.Частина 3 коментованої статті забезпечує реалізацію міжнародно-правового стандарту, закріпленого у підп. «сі» п. З ст. 6 КЗПЛ, який передбачає, що кожен обви­ нувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення. Обов'язок достав­ ления свідків обвинувачення покладається на сторону обвинувачення.

Стаття 24

Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності

1.Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2.Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

1.Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчо­ го судді, прокурора, слідчого є однією з найважливіших гарантій захисту особою своїх прав і свобод від їх порушення як із боку органів, що здійснюють кримінальне провадження, так і з боку інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Свобода оскарження будь-яких дій (бездіяльності) зазначених органів і посадових осіб, з одного боку, дозволяє учасникам кримінального провадження повною мірою реалізувати свої процесуальні права й забезпечити захист власних інтересів, а з друго­ го - сприяє виявленню й усуненню порушень і помилок, допущених при здійсненні кримінального провадження.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскар­ ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, їх по-

76

Стаття 24

садових і службових осіб. КСУ у правовій позиції, сформульованій у Рішенні від 25 листопада 1997 р. у справі гр. Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді не­ правомірних дій посадової особи, вказав, що ч. 2 ст. 55 Конституції України необхід­ но розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадян­ ства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самовряду­ вання, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або зачіпають права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешко­ джають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Специфіка кримінальної процесуальної діяльності визначає особливу процедуру оскарження дій (бездіяльності) і рішень осіб, які її здійснюють (див. коментар до гл. 26 КПК). Закон передбачає два основних способи оскарження процесуальних рі­ шень, дій чи бездіяльності державних органів і посадових осіб, які здійснюють кри­ мінальне провадження, - до прокурора чи до слідчого судді. Право вибору способу оскарження - прокуророві чи до суду - належить особі, права якої порушені.

Скарга - це звернення учасника кримінального провадження до уповноваженої особи з приводу порушення його прав та охоронюваних законом інтересів з проханням про їх поновлення. Вона є правовим засобом захисту прав та інтересів учасників кримінального провадження, а якщо вони порушені, то й засобом їх відновлення.

Предметом скарги можуть бути процесуальні рішення, дії чи бездіяльність суду, слідчого судді, прокурора, слідчого.

Під діями слід розуміти будь-які процесуальні дії, здійснювані слідчим, прокуро­ ром, слідчим суддею і судом під час досудового й судового провадження. Наприклад, це можуть бути незаконні дії, пов'язані з проведенням слідчих (розшукових) дій, із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження, із забезпеченням прав учасників кримінального провадження тощо.

Бездіяльність має місце у ситуації, коли дотримання прав та інтересів учасників кримінального провадження передбачає необхідність вчинення посадовою особою певної дії або прийняття конкретного рішення, однак ця особа не діє, а в результаті рішення, яке повинно прийматися, не приймається, процесуальна дія не вчиняється. Така бездіяльність істотно зачіпає права та інтереси особи у кримінальному прова­ дженні, а тому може бути предметом скарги.

Під рішенням у кримінальному процесі розуміється процесуальний документ владно-розпорядчого характеру, прийнятий слідчим, прокурором, слідчим суддею або судом у межах своєї компетенції у конкретному кримінальному провадженні. Це мо­ жуть бути рішення, що визначають рух кримінального провадження; про визнання правового статусу того чи іншого учасника кримінального провадження; про прове­ дення слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій тощо.

Право на оскарження у кримінальному процесі забезпечується встановленням у нормах КПК порядку і строків принесення (у деяких випадках і розгляду) скарг на дії (бездіяльність) і рішення суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Гарантією здійснення права на оскарження дій (бездіяльності) та рішень у кримінальному судо­ чинстві є обов'язок посадових осіб роз'яснювати порядок оскарження при проведен-

77

Глава 2. Засади кримінального провадження

ні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень, а також забезпечувати можливість реалізації цих прав.

2. Конституційні гарантії права на судовий захист і на перегляд вироку припуска­ ють забезпечення кожному розгляд його справи в судах першої, апеляційної й каса­ ційної інстанцій. Право особи на перегляд вироку вищим судом передбачено МПГПП (п. 5 ст. 14) та іншими міжнародно-правовими документами.

Частина 2 коментованої статті, відтворюючи цей міжнародно-правовий стандарт, відсилає до статей КПК, в яких вона реалізується (див. глави 31-32 КПК). Забезпе­ чення апеляційного й касаційного оскарження грунтується на інстанційній побудові судової системи, розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості розгляда­ ти те або інше кримінальне провадження декількома судами.

Право на перегляд судових рішень судом вищого рівня мають учасники судового провадження (оскільки саме їхніх прав, свобод чи інтересів стосується судове рішен­ ня), а також інші особи (незалежно від того, чи брала дана особа участь у судовому розгляді), якщо ухвалюване рішення прямо зачіпає їх права, свободи чи інтереси. Надання заінтересованим особам права на оскарження - одна з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.

Публічність

1. Прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримі­ нального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне про­ вадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушен­ ня, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

1. Загальна засада, яка міститься у коментованій статті, характеризує кримі­ нальне провадження як владно-організаційну діяльність посадових осіб та органів, які діють ОҐАБІО, тобто в офіційному порядку, відповідно до службового обов'язку, від імені держави. Цей принцип становить основу правового регулювання повно­ важень прокурора та слідчого у кримінальному провадженні, їх взаємовідносин з іншими суб'єктами та судом, системи і порядку застосування заходів забезпе­ чення кримінального провадження, процедури винесення процесуальних рішень тощо.

Правовий зміст принципу публічності становлять такі положення. На початково­ му етапі кримінального провадження прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви (по­ відомлення) про вчинення кримінального правопорушення. Відповідно до ст. 214 КПК слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідом-

78