КПК_комен_2012_ч

Стаття 18

показання можуть стати підставою для підозри, обвинувачення особи у вчиненні нею кримінального правопорушення, будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу у кримінальному провадженні, може відмовитися від дачі показань або по­ яснень. Причому слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд не мають права примушу­ вати цю особу визнавати свою вину або давати показання чи пояснення.

Для того щоб скористатися цим правом, кожна особа має бути повідомлена про нього. Отже, з цією метою КПК встановлює загальну вимогу про те, що перед про­ веденням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, роз'яснюються їх права і обов'язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність, встановлена законом (ч. З ст. 223 КПК).

Право особи не свідчити проти самого себе, членів сім'ї чи близьких родичів при­ пускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер,

ай поширюються на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосередковано бути використані проти інтересів зацікавлених осіб,

атакож містить право на відмову від надання прокурору, органам досудового розслі­ дування, слідчому судді або суду інших доказів.

2.Закріплюючи права осіб у кримінальному провадженні, закон зазначає, що підозрюваний, обвинувачений має право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати (п. 5 ч. З ст. 42 КПК). Свідок має право відмовитися давати показання щодо себе, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним кримінального право­ порушення (п. З ч. 1 ст. 66 КПК).

Право особи не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї повинно бути своєчасно та в повному обсязі роз'яснено уповноваженими особами на будь-якій зі стадій кримінального провадження.

Про це право особі повинен негайно повідомити слідчий, прокурор, слідчий суд­ дя, суддя або суд. Слідчий, прокурор зобов'язані роз'яснити його перед проведенням слідчої дії (ч. З ст. 223 КПК). Також відповідно до ч. 2 ст. 193 КПК слідчий суддя, суд, до якого прибув або доставлений підозрюваний, обвинувачений для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу, зобов'язаний роз'яснити його пра­ во відмовитися давати пояснення, показання з приводу підозри або обвинувачення (також див. ч. 4 ст. 208 КПК). При затриманні уповноважена службова особа повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз'яснити право мати захис­ ника, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього (ч. 4 ст. 208 КПК). Судовий розпорядник повинен роздати особам, які беруть участь у судовому розгляді, пам'ятку про їх права та обов'язки, передбачені КПК. Причому після ознайомлення обвинуваченого та інших осіб з пам'яткою, головуючий з'ясовує, чи зрозумілі їм їх права та обов'язки і у разі необхідності роз'яснює їх (ст. 345 КПК).

Роз'яснення вищезазначеного права має принципово важливий характер, оскільки якщо під час досудового розслідування або у судовому провадженні буде встановлено, що це право особам не було роз'яснено, такі показання не можуть бути визнані до­ пустимими доказами у кримінальному провадженні.

59

Глава 2. Засади кримінального провадження

3. Частина третя коментованої статті містить ще одну складову імунітету СВІДКЕ право особи відмовитися давати показання, які можуть стати підставою для підозр обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінально правопорушення.

Поняття близьких родичів та членів сім'ї міститься у п. 1 ч. 1 ст. З КПК. До ні зокрема, належать: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинс падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правну правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка пер буває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'яза спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільї проживають, але не перебувають у шлюбі.

Гарантією дотримання права особи, наданого коментованою статтею, є встано лена законом заборона використання доказів, отриманих внаслідок істотного пор; шення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами Україні міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВР України, а тако будь-яких інших доказів, здобутих завдяки інформації, отриманій внаслідок істотної порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушена ми прав людини і основоположних свобод, зокрема, отримання доказів внаслідс катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, повс дження або погрози застосування такого поводження, а також отримання показань ч пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від даванн показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього прав (ст. 87 КПК).

Крім того, гарантією є також прямо встановлена у кримінальному законі заборон притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які мають право імунітету свідк; Зокрема, у ч. 2 ст. 385 та ч. 2 ст. 396 КК зазначається, що особа не підлягає кримінальні відповідальності за відмову давати показання під час провадження досудового розслі дування або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яки визначається законом, та не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегід не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила зло чин, коло яких визначається законом. Із приводу цього слушним є тлумачення, надав в ППВСУ від 23.12.2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законо давства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», відповідно до якоп суди мають розмежовувати передбачені КК випадки звільнення від кримінальної відпо відальності і випадки, коли відповідно до КК вона взагалі неможлива, наприклад, колі особа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК).

Стаття 19

Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення

1. Ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі ви­ року суду, що набрав законної сили.

60

Стаття 19

2. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили.

1. Положення частини першої коментованої статті кореспондують із вимогами Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61), та міжнародно-правовими зобов'язаннями, які взяла на себе Україна, що містяться у МПГПП: «жодна людина не повинна вдруге бути судимою чи покараною за злочин, за який вона вже була остаточно засуджена чи виправдана у відповідності до закону та кримінально-процесуального права кожної країни» (п. 7 ст. 14); Протоколі № 7 до КЗПЛ: «жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або по­ карана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і криміналь­ но-процесуального права цієї держави» (ст. 4).

Таким чином, кримінальне процесуальне законодавство запроваджує загально­ визнаний принцип «non bis in idem» (двічі за одне й те саме не карають), який також знайшов своє втілення у ч. З ст. 2 КК.

Увагу необхідно звернути на назву коментованої статті та її правовий зміст, оскіль­ ки назва окреслює положення про «заборону двічі притягувати до кримінальної від­ повідальності за одне і те саме правопорушення», а частина перша передбачає не­ можливість двічі бути «обвинуваченим чи покараним за кримінальне правопорушен­ ня... »'. Уявляється, що в назві статті відтворений текст ст. 4 Протоколу № 7 до КЗПЛ та ст. 61 Конституції України, який може бути поширений на будь-які види відпові­ дальності. Частина 1 ст. 19 КПК містить конкретизацію змісту правила «non bis in idem» щодо кримінального провадження.

Убудь-якому випадку при тлумаченні положень ст. 19 КПК необхідно виходити

злегального визначення поняття «обвинувачення», яке дається у п. 13 ч. 1 ст. З КПК, відповідно до якого обвинувачення - твердження про вчинення особою діяння, перед­ баченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК. Притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримі­ нального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру

вчиненні кримінального правопорушення (п. 14 ч. 1 ст. З КПК).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком уду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому заном обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК). Покарання є головною найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності. До осіб, изнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути астосовані тільки такі види покарань, які передбачені ст. 51 КК.

Рівною мірою ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримі­ нальне правопорушення, за яким він був не тільки засуджений, а й виправданий. Ви­ правданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ч. 1 ст. 43 КПК).

Важливим для тлумачення частини першої розглядуваної статті є те, що особа не може бути двічі обвинуваченою або покараною за кримінальне правопорушення, якщо

61

Глава 2. Засади кримінального провадження

вона вже була виправдана або засуджена, а обвинувальний чи виправдувальний ви] набрав законної сили. Порядок набрання судовими рішеннями законної сили пер бачений ст. 532 КПК.

Найбільш складним у розумінні змісту правила «non bis in idem» є осмислеї суті поняття «двічі за одне і те саме правопорушення». Уявляється, що мова повні йти про заборону притягати фізичну особу щонайменше двічі до юридичної від відальності одного виду, тобто до кримінальної відповідальності за одне й те сі кримінальне правопорушення. Звідси випливає, що взагалі особа може бути прш нена за кримінальне правопорушення до різних видів відповідальності. У криміна ному провадженні це має важливе значення, оскільки за вчинений злочин особа мс нести цивільно-правову та кримінальну відповідальність, що не повинно розгляда ся як притягнення двічі за одне й те саме діяння.

До тлумачення ч. 4 ст. 7 Протоколу № 7 до КЗПЛ звертався в своїй прецеденті практиці ЄСПЛ. Зокрема, у рішенні «Франц Фішер проти Австрії» від 29 травня 2001 ЄСПЛ встановив, що головна мета ст. 4 полягає в забороні повторення кримінальї го процесу, який вже був завершений прийняттям остаточного рішенням.

Урішенні у справі «Градингер проти Австрії» від 23 жовтня 1995 р. ЄСПЛ сф< мулював критерії оцінки двох правопорушень як тотожних. Така тотожність стої ється не лише назви правопорушень за відповідним законом, а також, що найбіл важливо, їх змісту та мети. Виходячи з цього ЄСПЛ визнав таким, що порушує сі Протоколу № 7, стягнення із заявника адміністративного штрафу за керування тр; спортним засобом у стані сп'яніння, оскільки раніше він вже був засуджений за саме діяння як за кримінальний злочин. Суд розцінив адміністративне правопорупк ня і злочин «одним і тим самим діянням» у сенсі розглядуваної статті.

Урішенні «Радчиков проти РФ» від 27 травня 2007 р. ЄСПЛ зазначив, що не рі глядається як порушення ст. 4 Протоколу № 7 до КЗПЛ повторний розгляд спра згідно із законом і кримінальними процесуальними нормами відповідної держа

втому випадку, якщо є відомості про нові або нововиявлені обставини та якщо в х< попереднього розгляду були допущені істотні порушення, що вплинули на резулы розгляду справи.

2.Закон передбачає, що кримінальне провадження підлягає негайному закритт якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набр законної сили. Гарантією дотримання цього припису закону є передбачена ст. 284 КГ процедура закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідуван

вразі якщо існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, а постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самої обвинуваченню (п. 6 ч. 1). З цієї підстави закрити кримінальне провадження що, підозрюваного має право тільки прокурор.

Якщо в стадії судового розгляду стало відомо про існування по тому самому о винуваченню вироку суду, що набрав законної сили, або ухвали суду про закрит кримінального провадження по тому самому обвинуваченню, суд повинен винее ухвалу про закриття кримінального провадження (ч. 6 ст. 284 КПК).

62

Стаття 20

С гаті я 20

Забезпечення права на захист

1.Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з при­ воду підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захис­ ника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

2.Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язані роз'яснити підозрювано­ му, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.

3.У випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює на­ дання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави.

4.Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвину­ ваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюва­ ного, обвинуваченого, потерпілого.

1.Право підозрюваного (обвинуваченого), виправданого, засудженого на захист - це сукупність наданих йому законом повноважень для спростування підозри або об­ винувачення, пом'якшення покарання, а також захисту своїх особистих інтересів.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому права на захист є однією з основних засад судочинства в Україні (див. п. 6 ч. З ст. 129 Кон­ ституції України).

Право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий роз­ гляд. Доступ до адвоката як невід'ємна гарантія права на захист у разі кримінального обвинувачення передбачений ст. 14 МПГПП, а також статтями 5, 6 КЗПЛ, згідно з якими кожному заарештованому або затриманому повідомляються негайно причини арешту та пред'явлене обвинувачення і забезпечується право на невідкладне вирішен­ ня судом питання про законність затримання і справедливий публічний розгляд спра­ ви при наданні можливості захищати себе особисто або за посередництва обраного ним самим захисника.

Поняття «право на захист» включає в себе:

-права, які підозрюваний (обвинувачений) може реалізувати власними діями шляхом надання усних або письмових пояснень із приводу підозри або обвинувачен­ ня, збирання і надання доказів, особистої участі у кримінальному провадженні, в тому числі участі в допитах інших підозрюваних (обвинувачених), потерпілих, свідків та експертів у суді, подачі скарг на дії й рішення слідчого, прокурора, слідчого судді

йсуду (див. коментар до ст. 42 КПК);

-права, які можуть здійснюватися підозрюваним (обвинуваченим) за допомогою захисника й законного представника шляхом реалізації прав та обов'язків цих осіб (див. коментар до статей 44-54 КПК);

63

Глава 2. Засади кримінального провадження

- наявність у слідчого, прокурора, слідчого судді й суду обов'язків сприяти пі­ дозрюваному (обвинуваченому) в реалізації його права на захист, роз'яснювати йому права й обов'язки (зокрема, забезпечити участь захисника, надати у встановлених законом випадках для ознайомлення необхідні документи й матеріали кримінального провадження, надати можливість зняття з них копій, розглянути клопотання і скарги, заслухати показання шляхом проведення допиту і т. ін.).

Гарантіями права підозрюваного (обвинуваченого) на захист є, зокрема: презумп­ ція невинуватості, включаючи покладання тягаря доказування на обвинувача і тлума­ чення сумнівів на користь підозрюваного (обвинуваченого); правило про недопусти­ мість доказів; правило про недопустимість погіршення правового становища виправ­ даного й засудженого; норми, що забезпечують свободу оскарження в апеляційному й касаційному порядку вироку та інших судових рішень.

Незабезпечення підозрюваному (обвинуваченому) можливості особисто обстою­ вати свої інтереси у кримінальному провадженні всіма допустимими засобами і спо­ собами або обмеження його можливості скористатися допомогою захисника є істотним порушенням кримінального процесуального закону, що тягне за собою скасування вироку й визнання недійсними інших рішень і дій.

Право на захист мають як підозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий, так і деякі інші учасники кримінального провадження, до яких належать особи, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності (ст. 507 КПК). Це право реалізується ними в ме­ жах і порядку, встановлених кримінальним процесуальним законодавством.

ЄСПЛ сформулював ряд положень, згідно з якими відмова затриманому в досту­ пі до адвоката впродовж першого часу допитів поліцією у ситуації, коли праву на захист могло бути завдано непоправної шкоди (якою б не була підстава такої відмови), є несумісним із правами обвинуваченого, передбаченими підп. «с» ч. З ст. 6 КЗПЛ (рішення у справі «Мюррей проти Об'єднаного Королівства» від 8 лютого 1996 p.). При цьому під обвинуваченням у розумінні ст. 6 КЗПЛ ЄСПЛ розуміє не лише офі­ ційне повідомлення про обвинувачення, а й інші заходи, пов'язані з підозрою у вчи­ ненні злочину, які спричиняють серйозні наслідки або істотним чином позначаються на становищі підозрюваного, тобто вважає необхідним виходити зі змістовного, а не формального розуміння обвинувачення (рішення у справі «Девеєр проти Бельгії» від 27 лютого 1980 p.; «Екле проти ФРН» від 15 липня 1982 p., «Фоті та інші проти Італії» від 10 грудня 1982 p.). Саме такі підходи ЄСПЛ мають для вітчизняного правозастосовника важливе значення, оскільки за новим КПК з'явився інститут підозри, а при­ тягнення до кримінальної відповідальності починається саме з повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Само наділення підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого правом на захист ще не є забезпеченням у повному обсязі цього права. Воно є лише передумовою забезпечення. Публічний характер кримінального процесу визначає обов'язок слідчого, прокурора, слідчого судді, суду роз'яснити особі право мати за­ хисника, забезпечити їм право отримати кваліфіковану правову допомогу з боку об­ раного ним або призначеного захисника, а також можливість захищатися встановле­ ними законом засобами захисту від підозри та обвинувачення. Ця вимога коментова-

64

Стаття 20

ної статті узгоджується з положеннями КЗПЛ (п. «с» ч. З ст. 6), а також практикою ЄСПЛ, який у рішенні у справі «Артико проти Італії» від 13 травня 1980 р. визнав, що у ст. 6 Конвенції йдеться про правову допомогу, а не про призначення захисника. Само призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою, призна­ чений адвокат може через різні обставини (об'єктивні чи суб'єктивні) не виконати належним чином свої професійні обов'язки. Органи влади, «якщо вони поінформо­ вані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов'язки».

Зокрема, відповідно до п. 9 ст. 206 КПК слідчий суддя зобов'язаний вжити необ­ хідних заходів для забезпечення особи, яка позбавлена свободи, захисником і від­ класти будь-який розгляд, у якому бере участь така особа, на необхідний для забез­ печення особи захисником час, якщо вона бажає залучити захисника або якщо слідчий суддя вирішить, що обставини, встановлені під час кримінального провадження, ви­ магають участі захисника.

При затриманні особи відповідно до ч. 4 ст. 208 КПК уповноважена службова особа, що здійснила затримання, повинна негайно повідомити затриманому зрозумі­ лою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрю­ ється, а також серед інших роз'яснити право мати захисника. Закріплюючи права підозрюваного, обвинуваченого, закон передбачає, що вказані особи мають право бути чітко і своєчасно повідомленими про свої права, передбачені КПК, а також отримати їх роз'яснення; на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого до­ питу з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після першого допиту - мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених КПК та/або зако­ ном, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв'язку з від­ сутністю коштів на її оплату (пп. 2, 3 ч. З ст. 42 КПК).

3. Конституція України (ст. 59) гарантує кожному обвинуваченому право на ква­ ліфіковану юридичну допомогу адвоката (захисника). Це означає, зокрема, що у ви­ падках, коли сам підозрюваний (обвинувачений) з тих чи інших причин не може за­ просити захисника, але й не відмовляється від юридичної допомоги, суд, слідчий суддя, прокурор, слідчий зобов'язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні. ш

З урахуванням матеріального становища чи інших обставин підозрюваний (обви­ нувачений) має право на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави (п. З ч. З ст. 42 КПК, ст. 25 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно зі ст. 14 Закону України «Про безоплат­ ну правову допомогу» мають, зокрема, такі категорії осіб: 1) особи, які затримані за підозрою у вчиненні злочину; 2) особи, до яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою. Така допомога надається протягом 72 годин з моменту затримання. У разі якщо слідчий суддя, суд прийняв рішення про тримання особи під вартою, безоплат­ на правова допомога надається, якщо така особа належить до однієї з категорій осіб, зазначених у пп. 1 і 2 ч. 1 ст. 14 цього Закону; 3) особи, стосовно яких у кримінальних

65

Глава 2. Засади кримінального провадження

провадженнях відповідно до положень КПК захисник залучається слідчим, прокуро­ ром, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведен­ ня окремої процесуальної дії.

Наведені положення щодо участі адвоката у кримінальному судочинстві й мож­ ливості звільнення особи від оплати його праці відповідають міжнародним вимогам, зокрема: а) підп. «с» ч. З ст. 6 КЗПЛ зобов'язує державу гарантувати право підозрю­ ваному (обвинуваченому) на безкоштовну допомогу адвоката у випадках, коли той не має достатніх коштів для оплати послуг захисника або коли цього вимагають інте­ реси правосуддя; б) п. З ст. 14 МПГПП встановлює, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому обвинувачення бути судимим у його присутності й захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника, а якщо він його не має, бути поінформованим про це своє право й мати призначеного йому захисника (коли цього вимагають інтереси правосуддя) безоплатно в будь-якому випадку, коли в нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника.

4. Захисник підозрюваного (обвинуваченого), представник потерпілого, які беруть участь у кримінальному провадженні, надають їм юридичну допомогу і сприяють у здійсненні їх прав, не замінюють цих осіб. Підозрюваний (обвинувачений) або по­ терпілий особисто може реалізувати весь обсяг прав, наданих йому законом, і в тих випадках, коли його захисник чи представник здійснює певні дії за його дорученням.

Стаття 21

Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень

1.Кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи

врозумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

2.Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов'язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

3.Кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов'язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

4.Якщо інше не передбачено цим Кодексом, здійснення кримінального про­ вадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів право­ вого захисту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами України.

1.Положення, закріплене в частині першій коментованої статті, впроваджує у віт­ чизняне кримінальне процесуальне законодавство міжнародно-правовий стандарт, який міститься у ч. 1 ст. 6 КЗПЛ, згідно з яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безсторон­ нім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Конституція України у ст. 124 передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є

66

Стаття 21

обов'язковими до виконання на всій території України. Відповідно до ЗУ «Про судо­ устрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій

іВСУ (частини 1, 2 ст. 7).

Укримінальному процесуальному законодавстві зазначений вище конституцій­ ний припис знаходить своє втілення у ст. ЗО КПК, відповідно до якої у криміналь­ ному провадженні правосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами, перед­ баченими КПК. Відмова у здійсненні правосуддя не допускається. Це дуже важлива гарантія для людини, що залучається до кримінального провадження, оскільки вона заздалегідь знає, що її долю може вирішити тільки суд відповідно до встановленої демократичної процедури, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому право на захист.

Загальна засада, що передбачає виняткове право суду здійснювати правосуддя, не допускає перекладення цієї функції на жоден інший орган держави. Принцип, сфор­ мульований у ст. 124 Конституції України, набуває свого розвитку в ст. 62 Основного Закону, що розкриває саму суть правосуддя: особа вважається невинуватою у вчинен­ ні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це надає судовому розгляду значення найважливішої стадії процесу, а суд виділяє зі всіх інших органів, які ведуть процес, надає йому особливого становища, зобов'язуючи бути гарантом прав і свобод людини і громадянина.

Принцип, що розглядається, не обмежується судовим розглядом у суді першої інстанції, а характеризує всі судові стадії кримінального провадження. У кожній з них правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають характеру і призначенню вирішуваних у цій стадії завдань.

Щодо поняття «суд» у контексті статті, то відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ «судами» вважаються органи, що здійснюють юрисдикційні повноваження, тобто які уповноважені виносити шляхом застосування норм права згідно з певною процедурою обов'язкові для виконання юридичні рішення. Узагальнення практики ЄСПЛ дає можливість зробити висновок, що «суд» у значенні ст. 6 КЗПЛ має задо­ вольняти таким вимогам: він має бути створений відповідно до закону; строк повно­ важень суддів повинен бути достатньо тривалим, вони мають бути незмінювані протягом цього строку; суд має бути незалежним та неупередженим; характер його функціонування має бути публічним, а суспільство повинно контролювати судову владу; держава повинна забезпечувати юридичну обов'язковість рішень суду; рі­ шення суду мають бути обґрунтованими і вмотивованими; судова процедура має забезпечувати достатню гарантію справедливого рішення в кожному конкретному випадку.

Як зазначив ЄСПЛ у справах «Белілос проти Швейцарії» від 28 квітня 1988 р., «Н. проти Бельгії» від ЗО листопада 1987 р., поняття «суд» характеризується в мате­ ріальному сенсі цього терміна, його функцією є здійснення правосуддя, тобто вирі­ шення справ, що належать до його компетенції, на основі норм права та після про-

67

Глава 2. Засади кримінального провадження

вадження, що відбулося згідно із визначеною досудовою процедурою. Він також має відповідати низці інших вимог — незалежності, зокрема від виконавчої влади, неупе­ редженості, строку повноважень його членів, гарантіям його процедури. Аби вважа­ тися «судом», цей орган також повинен мати компетенцію ухвалювати по суті справи рішення обов'язкового характеру.

Під справедливим розглядом та вирішенням справи в контексті коментованої статті слід розуміти процесуальну (процедурну) справедливість, яка передбачає роз­ гляд обвинувачення відповідно до встановлених законом судових процесуальних процедур.

Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання про­ цесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (ст. 28 КПК). Вимога про дотри­ мання розумності строків стосується як усього кримінального судочинства в цілому, так і окремих його стадій та процесуальних дій: розумними мають бути в тому числі і строки на досудовому розслідуванні; як строки судового провадження у першій ін­ станції, так і строки судового провадження з перегляду судових рішень тощо.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах ЄСПЛ виробив у своїй практиці кілька взаємопов'язаних критеріїв:

1)складність справи; 2) поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до суду);

3)поведінка судових та інших державних органів; 4) важливість предмета розгляду для заявника; 5) довга тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з правового кутів зору (справа «Альне де Рибермон проти Франції» від 10 лютого 1995 р.) (про поняття «розумний строк» див. також коментар до ст. 28 КПК).

Згідно з вимогами КЗПЛ, Конституції України, коментованої статті розгляд справи має здійснюватися незалежним та неупередженим судом. Забезпечення незалежності суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організа­ ції і функціонування судів та професійної діяльності суддів. Він закріплений у статтях 126, 129 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні принципи та стандарти правосуддя, у тому числі й незалежність суддів, слід віднести Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № Я (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р., Основні принципи незалежності судочинства Організації Об'єднаних Націй.

Під незалежністю слід розуміти виключення будь-якого впливу на суддів інших осіб і організацій при розгляді судом конкретних справ.

Як зазначається в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституцій­ ним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 01.12.2004 р. № 19рп/2004, незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є кон­ ституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Неза­ лежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або при-

68