49. Основні наукові парадигми сучасної соціальної психології.

Поняття "сучасна соціологія" далеко не однозначне. Воно вживається й у найширшому розумінні — як соціологія усього XX сторіччя, і в порівняно більш вузькому, але теж досить широкому розумінні — як соціологія, що склалася лише до 20 - 30-м років нашого століття; і в ще більш вузькому розумінні — як соціологія тільки другої половини XX ст., і в найобмеженішому значенні — як соціологія лише останніх десятиліть. Зазначене поняття використовується тут у досить широкому розумінні — як соціологія 20 -90-х років XX ст. у рамках цього широкого етапу можна, у свою чергу, виділити особливі періоди (20-і - середина 40-х років; середина 40-х - кінець 60-х років; 70 - 90-і роки), що мають суттєві особливості, про які мова йтиме нижче.    Перше, що кидається в око при найбільш загальному погляді на сучасну соціологію, ця надзвичайна розмаїтість навіть загальних підходів різних соціологів до вивчення соціальної реальності.    Для принципового розмежування різних соціологічних вчень у літературі широко використовується таке важливе поняття, як парадигма, висунуте ще в 20-х роках американським науковцем Г. Куном. Соціологічна парадигма — це система найбільш загальних, вихідних і важливих основ досить визнаної соціологічної теорії, що визначає її концептуально-методологічний підхід до постановки і розв'язання соціальних завдань. (Іноді під парадигмами розуміються великі теорії, групи теорій чи метатеорії). Кожна парадигма визначає специфічний підхід дослідника до вивчення, інтерпретації й оцінці соціальних об'єктів і вимагає вироблення своєрідного категоріального апарату. Соціологія, як свідчать її історія й особливо сучасність, — це не монопарадигмальна, а поліпарадигмальна наука. Її розвиток пов'язаний з постійним виникненням, обґрунтуванням, розширенням впливу одних парадигм, спростуванням і падінням інших, їхнім протиборством і зміною. Різноманіття соціологічних парадигм не виключає можливості і їх групування. Так, наприклад, вони можуть бути об'єднані в структурні:    • функціоналізму,    • конфліктології;    • інтерпретативні (інтерпретивні), куди повинні бути включені парадигми:    • інтеракціонізму,    • феноменології,    • етнометодології та ін.    Та сама парадигма може лежати в основі не однієї, а ряду теорій, і розроблятися представниками декількох соціологічних шкіл. Соціологічна школа — це більш-менш велика і визнана група соціологів, що досліджує суспільство на основі вироблених нею дослідницьких традицій і у відповідних інституційних рамках. Яскравими прикладами тут можуть служити Чикагська школа емпіричної соціології при Чикагському університеті і Дюркгеймівська (Французька) соціологічна школа, що склалася навколо заснованого Е. Дюркгеймом журналу "Соціологічний щорічник". Від соціологічних шкіл нерідко відрізняють напрямки в соціології, що поєднують тих соціологів, які розробляють певну ідентичну проблематику і/чи мають загальні світоглядні позиції (наприклад, конфліктологічний, позитивістський, антропологічний, психологічний, гуманістичний напрямки в соціології).    Найважливішими особливостями сучасного етапу в розвитку цієї науки є не тільки поява багатьох нових теорій і напрямків, посилення плюралізму теоретичної соціології, але й становлення і розвиток емпіричної соціології, тенденція до об'єднання теоретичної та емпіричної соціології, макро- і мікросоціологією.    Перший період у розвитку сучасної соціології — 20-і - середина 40-х років — був ознаменований насамперед твердженням, бурхливим розвитком і домінуванням, особливо в США, емпіричної соціології. Бурхливий розвиток у ці роки емпіричної соціології в США був пов'язаний, з одного боку, з назрілою потребою подальшого розвитку самої соціологічної науки, насамперед із прагненням перебороти європейську традицію, що панувала до цих пір, розглядати соціологію як філософію історії з її абстрактно-теоретичними міркуваннями, не підкріпленими вивченням соціальних фактів; а з іншого боку, насамперед з потребою індустріального суспільства, що швидко розвивається в конкретному дослідженні і практичному розв'язанні численних нових і складних соціальних проблем, що загострюються.    Свого роду рубіжним явищем тут виявився вихід у світ у 1918 -1920 роках спільної праці американських соціологів У. Томаса (1863 -1947 рр.) і Ф. Знавецького (1882 - 1958 рр.) "Польський селянин у Європі й Америці", цілком побудованої на емпіричному матеріалі. На основі аналізу насамперед особистих документів (листів, щоденників, спогадів, біографій та ін.) вони досліджували різноманітні проблеми адаптації іммігрантів у нових для них соціальних умовах, приділивши особливу увагу установкам особистості і соціальної групи. Вони показали, що джерелом соціальних конфліктів і дезінтеграцій, що породжують багато хвороб сучасного суспільства, с розбіжність визначення ситуації діючим індивідом із груповими цінностями.    Особливо великий і серйозний внесок у становлення і розвиток емпіричної соціології внесла Чикагська школа соціологів однойменного університету — Р. Парк (1864 - 1944 рр.), Е. Берджес (1886 -1966 рр.), Л. Вірт (1897 - 1952 рр.), У. Огборн (1886 - 1959 рр.), Р. Маккензі та ін., заслуга яких полягала насамперед в емпіричному соціологічному дослідженні процесів індустріалізації та урбанізації в такому великому промисловому місті, як Чикаго, яке вони називали соціальною лабораторією. У центрі їхніх емпіричних досліджень були зростання міст, життя громад сільських та іноземних мігрантів, проблеми їхньої адаптації до міського середовища, соціалізації особистості, сім'ї, громади, девіантної поведінки (поведінки, що відхиляється), злочинності, бродяжництва й ін. Р. Парк та Е. Берджес видали перший підручник з соціології "Введення в науку соціології", у якому були узагальнені відомі тоді принципи і методи емпіричних соціологічних досліджень.    Велике значення мало і проникнення соціології у виробничу сферу і розвиток індустріальної соціології та соціології управління. Особливу роль тут зіграв так званий Хоторнський (від назви м. Хоторна, поблизу Чикаго) експеримент, проведений американським соціологом Е. Мейо (1880 - 1949 pp.), що наприкінці 20-х - початку 30-х років здійснював свої дослідження на підприємствах Вестерн Електрик Компані.    В основу своєї концепції Мейо заклав такі три моменти:    1) погляд на людину як на соціальний організм, зорієнтований і включений в контекст групової поведінки;    2) несумісність людської природи з конкретною ієрархією підпорядкованості в бюрократичній організації;    3) керівники організації повинні орієнтуватися в більшій мірі на людей, ніж на виробництво продукції.    Такий підхід, за Мейо, забезпечує соціальну задоволеність людини своєю безпосередньою працею і в кінцевому рахунку — соціальну стабільність суспільства.    Емпіричний напрямок у сучасній соціології одержав у наступні десятиліття ще більший розвиток. На його основі створювалися різноманітні соціологічні служби прикладного характеру, які називалися "соціальна інженерія", тобто соціальний менеджмент, і клінічна соціологія (психологічний тренінг). В емпіричній соціології виявилися два варіанти: радикальний і помірний емпіризм. Перший поширився в 40-х роках і був представлений у першу чергу Дж. Ліндбергом (1895 - 1966 рр.), який вважав предметом соціології лише поведінку індивідів та груп, що зовні спостерігається, а її методом — сукупність логічних принципів і дослідницьких нормативів вивчення суспільної реальності, на зразок того, що використовується природознавством, особливо фізикою. У 50-і роки радикальний емпіризм багато в чому поступається місцем помірному емпіризму П. Лазарсфельда (1901 - 1976 рр.) і С. Стауффера (1900 - 1960 рр.), що на відміну від Ландберга зайнялися розробкою насамперед логічних прийомів узагальнення і систематизації емпіричних даних, а не процедурно-технічними сторонами соціологічного дослідження.    Бурхливий розвиток емпіричної соціології в США у 20 - 30-і роки, а потім і в Європі, зіграв, безсумнівно, дуже важливу роль у подальшому розвитку всієї соціологічної науки, різко підсилив її зв'язок з реальним громадським життям і підняв престиж соціології. Разом з тим, чим далі, тим усе більше та ясніше проявлялася однобічність у розвитку соціологічного знання, оскільки величезний прогрес в емпіричній і прикладній соціології не супроводжувався тоді відповідним прогресом у теоретичній соціології, необхідним для узагальнення і серйозного аналізу фактичного матеріалу, який швидко накопичувався. У 30-ті роки гостро виявилася потреба в створенні такої систематичної соціологічної теорії, що могла б знайти застосування в емпіричній соціології. Ця теорія проявилася в особі структурного функціоналізму і зайняла пануюче положення в західній соціології 50 - 60-х років.    Структурний функціоналізм — це такий напрямок у соціології, що розглядає суспільство, соціум, їхні явища і процеси як соціальні системи, які мають свою структуру і механізм взаємодії відповідних структурних елементів, кожний з яких виконує своєрідну роль, функцію в даній системі.    У 1937 р. вийшла у світ перша велика праця видного представника Гарвардської соціологічної школи Толкотта Парсонса (1902 -1979 pp.), що називалася "Структура соціальної дії" і визначила основи і загальну спрямованість усієї його творчої діяльності у створенні загальної соціологічної теорії.    Т. Парсонс увійшов в історію соціологічної думки насамперед як творець сучасної теорії соціальної дії і на цій основі — структурно-функціональної теорії соціальних систем, покликаної бути основою рішення приватних емпіричних і прикладних проблем. Вихідне місце в цих теоріях займає розуміння соціальної дії як єдності трьох підсистем:    1) суб'єкта дії (індивіду як діючої особи),    2) певної ситуації,    3) ціннісно-нормативних розпоряджень як умов дії.    Емпіричні дані, за Парсонсом, знаходять справжнє розуміння, якщо вони досліджуються в системі координат "діюче обличчя — ситуація". Найважливіше значення надається ним категорії "система дії", а сама соціальна система розуміється не як система "культурних стандартів" (Е. Дюркгейм), а як система соціальної дії мотивованої поведінки, яка взаємодіє з культурними стандартами, як і з фізичними та біологічними елементами навколишнього середовища. Соціальна дія для Т. Парсонса — це самоорганізуюча система, яка відрізняється:    • символічністю (мова, цінності та ін.),    • нормативністю,    • волюнтаристичністю (незалежністю від середовища),    У загальній системі соціальної дії Т. Парсонс виділяв чотири підсистеми:    1) соціальна система,    2) культура,    3) особистість,    4) поведінковий організм,    Які один для одного виступають як специфічні середовища їхньої діяльності. Завдяки цьому йому вдалося перебороти характерне для багатьох попередніх соціологічних концепцій, у тому числі Конта і Спенсера, Дюркгейма і Вебера, протиставлення суспільства й особистості.    Велику увагу Т. Парсонс приділив проблемі стійкості, стабільності соціальних систем.    Суспільний розвиток, за Парсонсом, відбувається в напрямку усе більшої структурної диференціації суспільств, ускладнення їхньої соціальної структури, що веде до зменшення їхньої стабільності. Так, у "примітивному" суспільстві соціальна диференціація відсутня; у "проміжному" — виявляється, розширюється і поглиблюється; а в "сучасному" суспільстві — одержує найбільший розвиток. Зміна цих типів суспільств пов'язана з послідовним здійсненням відповідно трьох типів революцій:    1) "промислової", яка спирається на диференціацію економічної і політичної систем;    2) "демократичної", яка спирається на розподіл соціальної і політичної систем;    3) "освітньої", яка спирається на відокремлення системи відтворення культури від соціальної системи.    Іншим, не менш відомим представником структурного функціоналізму, є Роберт Мертон (1910 р. н.), що особливо багато зробив для органічного поєднання теоретичного й емпіричного в соціології на основі розроблених ним теорій функціонального аналізу і "середнього рівня".    У роботах Р. Мертона центральне місце займає розробка теорії і методології структурного функціоналізму. На відміну від Т. Парсонса він відмовився від ідеї створення загальної, всеохоплюючої теорії соціальних систем і єдиної високої соціологічної теорії та зосередив свої зусилля на функціональному аналізі соціальних систем середнього рівня і розробці соціологічної теорії "середнього радіуса дії".    Саме такі теорії, що відкидають претензії на всеохоплення й універсальність, дозволяють, на думку Р. Мертона, найкраще забезпечувати єдність теорії, методу й емпіричних фактів, вирішувати на цій основі принципове завдання взаємозв'язку і взаємодії макро- і мікросоціології, емпіричних і теоретичних соціологічних досліджень.    Подальший розвиток у працях Р. Мертона одержали і проблеми функціоналізму. Функціональність у прямому розумінні виражена в його вченні навіть більш рельєфно, ніж у Т. Парсонса.    Функція для Р. Мертона — це "ті наслідки, які спостерігаються та служать саморегуляції даної системи чи пристосуванню її до середовища", а дисфункція — це прямо протилежні наслідки. Важливим внеском у теорію функціоналізму стало його вчення про дві форми прояву функцій — явної і схованої (латентної). Перша має місце тоді, коли мова йде про об'єктивні і навмисні наслідки соціальних дій, а друга — про ненавмисні і неусвідомлені наслідки. Таке розмежування служить меті недопущення змішання свідомої мотивації соціальної поведінки з його об'єктивними наслідками, а також точці зору діючої особи з точкою зору спостерігача.    У дослідженні порівняно менше загальних соціологічних проблем особливо великий внесок Р. Мертона в розробку теорії аномії і девіантної поведінки, а також у соціологію соціальної структури, професій, науки, бюрократії, масових комунікацій, медицини та ін.    Усі ці проблеми досліджувалися ним також на основі й у ракурсі структурного функціоналізму.    У 70-і роки вплив структурного функціоналізму трохи послабився, як під впливом критики з боку інших соціологічних напрямків, особливо за його відому метафізичність і консерватизм (незважаючи на те, що Р. Мертону частково удалося перебороти ці недоліки поглядів Т. Парсонса), так і під впливом нової суспільно-політичної ситуації в країнах Заходу, яка різко загострилася, насамперед у зв'язку з непристосованістю структурного функціоналізму до адекватного відображення й аналізу гострих соціальних конфліктів.    У 50-і роки склався особливий конфліктологічний напрямок у сучасній соціології.    У цьому особливо велика заслуга американських соціологів Ч. Р. Мілса та Л. Козера, німецького соціолога Р. Дарендорфа й англійських соціологів Т. Боттомора та Д. Рекса.    Льюс Козер (1913 р. н.) — один із засновників функціоналістської теорії соціального конфлікту, який прагне об'єднати еволюційний функціоналізм і теорію соціального конфлікту. Виступивши проти "рівноважної" концепції Т. Парсонса, у якій немає місця для соціального конфлікту, він разом з тим залишився на позиціях традиційного функціоналізму і вважає, що соціальні конфлікти виростають і розвиваються не поза, а усередині суспільства як соціальної системи в результаті посилення його диференціації і зростання відокремленості його структур. Тому соціальний конфлікт виступає в нього як атрибут соціальних відносин. При цьому Л. Козер наголошує на позитивній ролі соціальних конфліктів, у той час як представники класичного функціоналізму розглядали їх традиційно в негативному плані, як перешкоду стабільності і порядку, як фактор розладу, дезінтеграції соціальної системи. У роботах "Функції соціального конфлікту" (1956), "Продовження дослідження соціального конфлікту" (1967) та ін. він звертає увагу на важливу роль соціальних колізій в інтеграції та стабілізації громадського життя і підкреслює, що шлях руху до стійкого суспільного порядку в сучасних західних суспільствах не тільки не виключає, але й припускає боротьбу різних інтересів особистостей та соціальних груп і соціальні зіткнення між ними, навіть їхнє посилення і поглиблення, оскільки одночасно зростає гнучкість соціальної системи і її інститутів, їхня здатність переборювати наслідки цих конфліктів. За конфліктом визнається важлива роль і в край необхідному відновленні суспільства.    Найбільший представник сучасної конфліктології Ральф Дарендорф (1929 р. н.) створив свою "конфліктну модель суспільства". Як і Л. Козер, він визнає, що соціальний конфлікт притаманний будь-якому суспільству, завжди існував і буде існувати, оскільки люди і їхні групи мали, мають і будуть мати різні інтереси.    Р. Дарендорф зробив великий внесок у сучасну теорію соціальної диференціації (стратифікації) і соціальних конфліктів, він показав, що класи — це соціальні групи людей, які розрізняються участю чи неучастю в пануванні і знаходяться в конфлікті, оскільки одні мають владу і хочуть її зберегти, а інші її не мають і хочуть змінити існуюче становище. Відносини панування і підпорядкування органічно властиві будь-якому суспільству. У кожному суспільстві, за Дарендорфом, відбуваються постійні зміни; мають місце незгода і конфлікт; будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам; його основу складає насильство одних над іншими. Загострення і вибух соціального конфлікту, суть якого полягає в протиборстві влади і безвладдя, що чинить опір існуючій владі, складає джерело і рушійну силу соціальних змін, соціального прогресу. Сам же конфлікт виростає з нерівності статусного становища людей та їхніх груп, насамперед стосовно влади, управління суспільством.    Визнаючи чималу заслугу К. Маркса в аналізі конфліктів минулого сторіччя, Р. Дарендорф разом з тим вважає його підхід застарілим для XX ст., особливо коли мова йде вже про посткапіталістичне, постіндустріальне суспільство. У такому суспільстві, на його думку, основний соціальний конфлікт переміщується зі сфери відносин власності в сферу управління. Тут головне джерело соціального конфлікту лежить не в області економічних відносин, а в області відносин володарювання, і зміст конфлікту визначається характером влади.    Засновником символічного інтеракціонізму був Джордж Мід (1861 -1931 pp.) — американський філософ, соціолог і соціальний психолог, професор Чикагського університету, який написав дуже мало робіт, у зв'язку з чим про його погляди доводиться судити за посмертно опублікованими записами його лекцій, насамперед за опублікованою лише в 1934 році роботі "Розум, Я і Суспільство". Стоячи на позиціях соціального біхевіоризму, він виходив з того, що в основі всіх соціальних явищ і процесів лежить соціальна взаємодія індивідів, яка формує соціальний світ як індивіда, так і суспільства. На відміну від ортодоксального біхевіоризму Д, Мід визнавав примат соціального над індивідуальним, ішов від зовнішнього до внутрішнього у вивченні процесу формування свідомості в поведінці, надавав вирішальну роль в цьому "символічному оточенню". Він вважав, що спілкування, взаємодія (інтеракція) між людьми здійснюється шляхом особливих засобів — символів (жестів і особливо мови), що мають певне значення і викликають відповідну реакцію з боку партнера чи партнерів. Тому його вчення й одержало після його смерті назву "символічний інтеракціонізм".    Концепція "міжіндивідуальної взаємодії" Д. Міда ґрунтується на тому, що сприйняття індивідом навколишньої соціальної дійсності обумовлено його досвідом спілкування з іншими, особливо його здатністю сприймати світ і себе таким чином, щоб це відповідало баченню інших і значенню символів. Поведінка індивіда в групі, вважав Д. Мід, "є результатом прийняття даним індивідом установок інших стосовно себе і наступної кристалізації всіх цих приватних установок у єдину установку чи точку зору, що може бути названа установкою "узагальненого іншого". Поведінка людини, за Д. Мідом, визначається структурою його особистості, його соціальною роллю і сприйняттям установок "узагальненого іншого". Важливою заслугою Д. Міда є розробка ним рольової теорії особистості, відповідно до якої сутність особистості, її багатство і своєрідність визначаються і виявляються насамперед через виконані нею соціальні ролі.    У символічному інтеракціонізмі більше ніж у, будь-якому іншому, теоретичному підході надається значення активному, творчому індивіду.    Учень Д. Г. Міда американський соціолог і соціальний психолог Герберт Блумер (1900 - 1987 pp.) розвинув далі вихідні основи символічного інтеракціонізму, показавши, що люди діють, керуючись насамперед значеннями, які вони надають тим чи іншим об'єктам. Ці значення — продукт соціальної взаємодії. Соціальна реальність та її зміна служать результатом постійних і нескінченних взаємних узгоджених значень між діючими соціальними суб'єктами (авторами). Його особлива заслуга — у дослідженні колективної поведінки людей, особливо в неорганізованих чи слабко організованих групах (юрба, маса, громадськість, рухи і т. п.).    Близьким до символічного інтеракціонізму є феноменологічний напрямок у сучасній соціології, що також розглядає соціальну реальність як продукт інтерпретуючої діяльності людей, ототожнює суспільство з уявленнями про нього і зосереджує свою увагу на виявленні універсальних структур розуміння й інтерпретації людьми соціальних явищ і процесів, що виявляються при соціальній взаємодії.

50. Спілкування як форма існування і виявлення людської сутності. Афіліація як потреба в спілкуванні

Вопрос об истоках общения до сих пор остается дискуссионным. Во-первых, дискутируется вопрос о том, имеется ли потребность в общении (или коммуникативная потребность) как специфическая потребность, отличная от других социальных или духовных потребностей, или же за нее принимают разновидности последних. Во-вторых, если потребность в общении все-таки существует, то каково ее происхождение: является ли она врожденной (базовой) или вторичной, т. е. формируется в онтогенезе в процессе социализации ребенка. Оба этих вопроса явились предметом рассмотрения в монографии М. И. Лисиной (1986). Ниже я даю краткое изложение вопроса о потребности в общении по этой книге.

Что касается первого вопроса, то большинство авторов (Н. Ф. Добрынин, 1969; А. Г. Ковалев, 1963; А. В. Петровский, 1970; Б. Ф. Парыгин, 1971; М. Айнсворт [M. Ainsworth, 1964]; К. Обуховский, 1972) склонны считать, что потребность в общении является специфической самостоятельной человеческой потребностью, отличной от других потребностей, хотя на практике ее нередко сводят к более частным потребностям: потребности во впечатлениях (М. Ю. Кистяковская, 1970), в безопасности (А. Пейпер, 1962), в комфорте от соприкосновения с мягким теплым телом (Х. Харлоу, М. Харлоу [H. Harlow, M. Harlow, 1966]) и др. Поэтому более логичной представляется позиция Л. И. Марисовой (1978), которая говорит о иерархичной структуре коммуникативных потребностей, служащей мотивационно-потребностной основой общения. В связи с этим она выделила девять групп коммуникативных потребностей:

1) в другом человеке и взаимоотношениях с ним;

2) в принадлежности к социальной общности;

3) в сопереживании и сочувствии;

4) в заботе, помощи и поддержке со стороны других;

5) в оказании помощи, заботы и поддержки другим;

6) в установлении деловых связей для осуществления совместной деятельности и сотрудничестве;

7) в постоянном обмене опытом, знаниями;

8) в оценке со стороны других, в уважении, авторитете;

9) в выработке общего с другими людьми понимания и объяснения объективного мира и всего происходящего в нем.

В отношении второго вопроса – о происхождении потребности в общении – имеются две крайние точки зрения. Ряд ученых (А. В. Веденов, 1967; Д. Т. Кемп-белл [D. Campbell, 1965]) считают, что у человека имеется врожденная потребность в самом процессе общения. Б. Ф. Ломов (1984) тоже считает, что потребность в общении относится к числу основных (базовых) потребностей человека и что она диктует поведение людей с не меньшей властностью, чем витальные потребности.

Однако врожденность потребности в общении признается не всеми учеными (С. Л. Рубинштейн, 1946; Ф. Т. Михайлов, 1976; А. Н. Леонтьев, 1983). М. И. Лисина тоже считает, что эта потребность формируется прижизненно, как результат контакта ребенка со взрослыми.

В доказательство этому приводятся наблюдения, проведенные психологами над младенцами. В первые недели жизни ребенок не отвечает на обращения старших и сам к ним не адресуется (если не считать его плача, адресованного всем и ни к кому конкретно). Но уже в возрасте двух месяцев он способен отличить «добрую» мимику или интонацию взрослого от «злой», причем на первую у него появляется реакция оживления: поворачивает голову из стороны в сторону, открывает и закрывает рот, перебирает ручками и ножками, пытается улыбаться.

Интересный эксперимент проведен О. В. Баженовой: взрослый наклонялся над младенцем со специально отрепетированным «индифферентным» выражением лица. В первый раз экспериментатор, как правило, встречал со стороны младенца обычную реакцию оживления, но намеренно сохранял безучастный вид. Во второй или последующие разы такой эксперимент вызывал плач – младенец протестовал против «необщения» с ним.

Эти и подобные им исследования привели М. И. Лисину к выделению 4 этапов становления потребности в общении и 4 критериев, по которым можно судить об этой потребности. Первый этап и критерий – внимание и интерес ребенка к взрослому; второй этап и критерий – эмоциональные проявления ребенка в адрес взрослого; третий этап и критерий – инициативные действия ребенка, направленные на привлечение интереса взрослого; четвертый этап и критерий – чувствительность ребенка к отношению и оценке взрослого.

Однако и эти наблюдения не дают окончательного ответа на вопрос о происхождении потребности в общении, так как запаздывание проявления этой потребности у младенцев может быть связано с этапностью «созревания» мозговых структур и психики. По этому поводу М. И. Лисина ставит закономерный вопрос: не означают ли все указанные ранее этапы становления потребности в общении, что она унаследована (точнее было бы сказать – врожденна) и лишь «проявляется» после рождения ребенка?

Отвечая на этот вопрос отрицательно, она ссылается на исследование М. Ю. Кистяковской (1970), которая наблюдала, что в условиях госпитализма дети не проявляют к взрослым ни внимания, ни интереса даже по истечении 2-3 лет жизни. Но стоило педагогу наладить взаимодействие с ребенком, как в течение короткого времени удавалось далеко «продвинуть» его по пути развития, сформировать активное отношение к людям и окружающему миру. Все это можно принять, если рассматривать только потребность детей в общении со взрослыми для познания этих взрослых и самих себя через взрослых (что соответствует пониманию потребности в общении М. И. Лисиной). Не ясно, однако, как обстояли у этих детей дела с общением друг с другом (по данным М. И. Лисиной, такая потребность возникает в 2 года), с животными.

М. И. Лисина определяет потребность в общении (коммуникации) как стремление к познанию и оценке других людей, а через них и с их помощью – к самопознанию и самооценке. Она полагает, что потребность в общении строится в онтогенезе на основе других потребностей, которые начинают функционировать ранее. Основой коммуникативной потребности она считает органические жизненные нужды ребенка (в пище, тепле и др.). Жизненная практика помогает ребенку открыть существование взрослого как единого источника поступления к нему всех благ, а интересы эффективного «управления» таким источником создают нужду ребенка в том, чтобы его выделить и исследовать (читай – нужду в общении со взрослым). Второй базовой потребностью, ведущей к возникновению коммуникативной потребности, является, по М. И. Лисиной, потребность в новых впечатлениях (о которой говорят Л. И. Божович (1972), М. Ю. Кистяковская (1970), Д. Берлин [D. Berlyne, 1960], Г. Кантор [G. Cantor, 1963]). Однако стремление ребенка к удовлетворению органических потребностей и получению информации – это еще не общение, пишет М. И. Лисина (действительно, как потребность может быть деятельностью?). Лишь когда он захочет познать взрослого и самого себя, когда взрослый проявит внимание к ребенку, определит по отношению к нему свою позицию, тогда можно говорить и о потребности в общении.

Думается, что понимание потребности в общении и ее роли, данное М. И. Лисиной, слишком заужено и потому не очень удачно, впрочем, как и подмена понятия «потребность в общении» понятием «потребность в коммуникации», т. е. в получении и обмене информацией. С нашей точки зрения, не всякая коммуникация является общением. Для последнего характерен не просто обмен или получение информации (ее можно получить и из газеты, телепередачи), а установление психического контакта между общающимися. Не ясно, почему самопознание не может осуществляться без общения с другими людьми. Или к какому самопознанию и самооценке приводит общение с животными? Очевидно, что М. И. Лисина гиперболизированно рассматривает лишь одну из функций общения, которой она подменяет сущность потребности в общении. Более близко к сути этой потребности было бы понимание ее как потребности в контакте с другим реальным или воображаемым живым существом. Тогда можно говорить и о потребности ребенка в кукле, и о его любви к животным, и о стремлении кошек и собак к себе подобным, и о страданиях человека из-за нарушенных контактов с другими людьми (ведь в одиночной камере тюрьмы человек страдает не потому, что он не познает других и себя!).

В связи с этим вряд ли стоит искать причину прижизненного формирования потребности в общении только в совместной деятельности. Тогда надо признать, что у младенцев потребности в общении быть не может (как и у животных), так как совместная деятельность у них как таковая отсутствует. Между тем сама М. И. Лисина на основании исследований своих учеников делает вывод, что потребность в общении появляется у детей уже со второго месяца жизни.

Представление М. И. Лисиной по существу соответствует пониманию потребности в общении как вторичной, и возникновение ее не выходит за рамки концепции социального научения. Однако М. И. Лисина считает, что это не так. Рождение потребности в общении не сводится, по ее мнению, к надстройке новых сигналов над прежней потребностью, когда вид взрослого, звук его голоса и прикосновение напоминают ребенку о предстоящем насыщении или смене белья. В первые недели жизни у ребенка появляется именно новая, отсутствовавшая ранее потребность в общении – для понимания себя и других. Это не корыстная нужда в полезном человеке, а (говоря словами К. Маркса) высокая духовная потребность в том величайшем богатстве, каким является другой человек, заключает М. И. Лисина.

Все это, может, и так, но не опровергает тезиса о вторичности этой потребности, на чем бы она ни базировалась. Даже если это потребность в познании себя и других, то все равно это частный случай проявления познавательной потребности. Если же понимать потребность в общении как потребность в психическом контакте, то взрослые (как и дети, животные), к которым ребенок привыкает, становятся просто средством удовлетворения потребности в контакте. А это значит, что и в данном случае потребность в общении со взрослыми – не базовая, а вторичная, наподобие потребности в ложке, вилке для удовлетворения потребности в пище.

Нужно подчеркнуть, что потребность в собственно общении, если таковая все же существует, – это только одна причина общения как вида активности человека. Через процесс общения человек удовлетворяет потребность в впечатлениях, в признании и поддержке, познавательную потребность и многие другие духовные потребности.

Не случайно поэтому выделение в зарубежной психологии такого собирательного понятия, как «потребность в аффилиации», содержание которой отнюдь не однородно. Это потребности: контактировать с людьми, быть членом группы, взаимодействовать с окружающими, оказывать и принимать помощь.

Таким образом, вопрос о наличии у человека собственно потребности в общении, специфичной по сравнению с другими социальными и духовными потребностями, остается открытым. Используемые при изучении этой потребности наблюдения за поведением младенцев не являются прямым доказательством наличия таковой. Регистрируемые параметры можно расценивать и как проявление любопытства, интереса к объекту, в роли которого выступает взрослый, и как операции общения. Более надежным критерием может быть изучение эмоциональных реакций в ответ на появление и особенно на исчезновение объекта общения, что позволило бы выявить у ребенка потребностное состояние в контакте с другим человеком, которое можно принять за чистую потребность в общении. Примером такой потребности, с моей точки зрения, является привязанность к другому человеку или животному (когда человек говорит: «Я по тебе соскучился», то явно проявляется потребностное состояние, сопровождающееся соответствующей эмоцией). К сожалению, в этом плане можно сослаться только на исследование О. В. Баженовой, хотя жизненные ситуации показывают нам, что у детей эта потребность в контакте имеется. Так, уход родителей из дома по делам вызывает плач у ребенка, несмотря на то что он остается с бабушкой. Что же касается так называемой потребности в общении, о которой говорит М. И. Лисина, – это, с моей точки зрения, приобретаемое в онтогенезе знание о способе и средстве удовлетворения различных потребностей путем общения (контакта) с другими людьми (или животными). Сам же мотив общения может строиться на совершенно различных основаниях (потребностях и целях).

Кстати, мотив общения понимается М. И. Лисиной по А. Н. Леонтьеву – как объект общения, т. е. мотивом у нее выступает другой человек, партнер по общению; критика такого понимания мотива давалась нами в разделе 1.2. Правда, почти тут же она пишет, что мотив – это опредмеченная потребность и что мотивы вырастают из потребностей, ведущими из которых являются: потребность во впечатлениях, в активной деятельности, в признании и поддержке.

Потребность в общении выражена у разных людей неодинаково, в связи с чем говорят об эктра– и интровертах. Однако, по данным Л. С. Сапожниковой (1973), однозначная связь между стремлением к общению и экстра– и интровертностью не выявляется.

По ее же данным стремление к общению подростков связано с уровнем притязаний. У лиц с адекватным уровнем притязаний стремление к общению выражено умеренно, у лиц с неадекватным уровнем – либо повышенное, либо пониженное. У девочек независимо от уровня притязаний стремление к общению более выражено, чем у мальчиков.

Аффилиация – это стремление быть в обществе других людей, потребность в создании доверительных, теплых, эмоционально значимых отношений. Под это понятие попадают такие категории как общение, дружба, любовь и многие другие. Характер взаимоотношений с родителями и сверстниками в раннем детстве обусловливает формирование данной потребности. Аффилиация ведет к снижению тревожности и смягчает последствия как психологического, так и физиологического стресса. Негативный опыт, закрепленный при частом повторении ситуаций, сопряженных с неуверенностью в себе и недоверием к другому человеку или группе людей, блокирует аффилиацию и вызывает отчужденность, одиночество и фрустрацию. Высокая и низкая аффилиация Под аффилиацией в психологии понимают уровень социальных потребностей человека. Каждый из нас в разной степени нуждается в общении. Одни хотят всегда находиться в обществе, видеться с друзьями и коллегами на различных мероприятиях или вечеринках. Другим для общения достаточно использовать Интернет – недаром такое распространение получили социальные сети и различные коммуникационные программы, которые обеспечивают не только текстовую связь, но и позволяют видеть и слышать собеседника. Третьи, напротив, предпочитают шумным компаниям уединение, не любят привлекать к себе внимание и даже выбирают удаленную работу с целью ограничить контакт с окружающими. Разумеется, сколько людей – столько и вариантов. Аффилиация – это и есть то понятие, которое определяет, насколько человека воодушевляет перспектива общения с другими. Высокая и низкая аффилиация – это две крайности, которые редко встречаются в чистом виде. В первом случае – это безусловные экстраверты. Они открыты для общения, без труда могут завести разговор с незнакомцами, часто бывают душой компании. Не выносят одиночества и добиваются лучших результатов только в окружении людей. Им важен обмен идеями и мнениями "вживую". Низкий уровень аффилиации больше свойственен интровертам. Такие люди, как правило, независимы и самодостаточны, для них важно личное пространство. Долгое общение с окружающими их выматывает, а душевное равновесие восстанавливается только в одиночестве. Дело не в недостатке социальных навыков, а в желании устанавливать и поддерживать близкие отношения с небольшим кругом друзей, не знакомясь постоянно с новыми людьми.

51. Соціально-психологічний аналіз конфліктів.

Конфликт – это особый вид межличностного взаимодействия, в основе которого лежит объективное несоответствие интересов участников. Свойственен разным системам социальных отношений. Конфликт должен включать в себя: конфликтную ситуацию, конфликтующих, и, собственно, объект конфликта. Виды конфликтов:

По влиянию на функционирование организации: Конструктивные (функциональные). Деструктивные (дисфункциональные) По содержанию: Реалистические (предметные). Нереалистические (беспредметные). По характеру участников: Внутриличностные, межличностные, между личностью и группой, межгрупповые. Классификация конфликтов

По своему содержанию конфликты могут быть реалистическими или нереалистическими (классификация Л. Коузера).

Реалистические конфликты вызываются неудовлетворением определённых требований участников или несправедливым, по мнению одной или обеих сторон, распределением между ними каких-либо преимуществ.

Нереалистические конфликты имеют свое целью открытое выражение накопившихся отрицательных эмоций, обид, враждебности, то есть острое конфликтное взаимодействие становится здесь не средством достижения конкретного результата, а самоцелью.

По характеру участников конфликты делятся на 4 вида: внутриличностные, межличностные, между личностью и группой, межгрупповые.

Внутриличностный конфликт имеет место тогда, когда отсутствует согласие между различными психологическими факторами внутреннего мира личности: потребностями, мотивами, ценностями, чувствами и так далее. Такие конфликты, связанные с работой в организации, могут принимать различные формы, однако чаще всего это ролевой конфликт, когда различие роли человека предъявляют к нему различные требования. Например, будучи хорошим семьянином (роль отца, матери, жены, мужа и так далее), человек должен вечера проводить дома, а положение руководителя может обязывать его задерживаться на работе. Здесь причина конфликта – рассогласование личных потребностей и требований производства. Другой случай: начальник цеха дал рабочему одно задание, а мастер в то же самое время – другое. Причина конфликта в этом случае – нарушение единоначалия.

Внутриличностные конфликты могут возникать на производстве вследствие перегруженности работой или, напротив, отсутствия работы при необходимости находиться на рабочем месте.

Межличностный конфликт – это самый распространённый тип конфликта. В организациях он проявляется по-разному. Однако причина конфликта – это не только различие в характерах, взглядах, манерах поведения людей (то есть субъективные причины), чаще всего в основе таких конфликтов лежат объективные причины. В основном это борьба за ограниченные ресурсы (материальные средства, оборудование, производственные площади, рабочую силу и т.п.). Каждый считает, что в ресурсах нуждается именно он, а не кто-то иной. Конфликты возникают также между руководителем и подчинённым, например, когда подчинённый убеждён, что руководитель предъявляет к нему непомерные требования, а руководитель считает, что подчинённый не желает работать в полную силу.

Конфликт между личностью и группой возникает тогда, когда кто-либо из членов организации нарушает нормы поведения или общения, сложившиеся в неформальных группах. К этому виду относятся конфликты между группой и руководителем, которые протекают наиболее тяжело при авторитарном стиле руководства.

Межгрупповой конфликт – это конфликт между формальными и (или) неформальными группами, из которых состоит организация. Например, между администрацией и рядовыми работниками, между работниками различных подразделений, между администрацией и профсоюзом.

Когда конфликт развивается и проходит разные стадии, некоторые из них «проскакиваются», присутствие всех не является обязательным, но последовательность развития событий всегда одинакова.

Все начинается с каких-либо предпосылок, такой предконфликтной ситуации, которая вызывает в одном или в нескольких личностях напряженность в отношениях и такое положение может сохраняться довольно долго.

Инцидент. С него собственно все и начинается. Это завязка конфликта, в результате которого он появляется на свет. Как правило, повод, по которому проявляется инцидент, является последней каплей, переполнившей чашу.

Эскалация конфликта подразумевает его нарастание, увеличение напряженности и силы удара, которыми стороны обмениваются, но может быть и так, когда период активной конфронтации сменяется временным затишьем.

Кульминация. Наступает в виде «взрывного» эпизода (одного или нескольких). В момент кульминации воюющие стороны совершают действия, наносящие серьезный ущерб делу, которым они занимаются или организации, в которой они работают. Здесь имеет значение предел терпимости конфликтующих. При его превышении наступает усталость и появляется желание все уладить. Если конфликт тяжелый – кульминации долго не нет, то в такой ситуации у людей накапливаются отрицательные эмоции, не находящие разрядки, которые способны разрушать в то числе и их самих.

Завершается конфликт тогда, когда стороны приспосабливаются к сосуществованию друг с другом, не наступая оппоненту на «больную мозоль».

Постконфликтная ситуация всегда оставляет след в душах конфликтующих: горечь, утрата веры в себя, разочарование, иногда чувство гордости за свою моральную cтойкость и принципиальность. Это так называемые деструктивные и конструктивные последствия конфликта. И в зависимости от этих характеристик конфликт считается либо конструктивным, способствующим перемене дел к лучшему, либо деструктивным, оказавшим отрицательное влияние на участвовавших в нем людей.

Выделяют пять основных стратегий выхода из конфликта ( К.Томас): соперничество, компромисс, сотрудничество, уход, приспособление.

Соперничество заключается в навязывании другой стороне выгодного для себя решения. Соперничество оправдано в случаях: явной конструктивности предлагаемого решения; выгодности результата для всей группы или организации, а не для отдельного лица или микрогруппы; важность результата борьбы для того, кто поддерживает эту стратегию; отсутствие времени на договоренность с оппонентом. Соперничество целесообразно в экстремальных и принципиальных ситуациях, в случае дефицита времени и высокой вероятности опасных последствий.

Компромисс состоит в желании оппонентов завершить конфликт частичными уступками. Он характеризуется отказом от части требований, которые ранее выдвигались, готовностью признать претензии другой стороны частично обоснованными, готовностью простить. Компромисс эффективен в случаях: понимания оппонентом, что он и соперник имеют равные возможности; наличия взаимоисключающих интересов; удовлетворения временным решением; угрозы потерять все.

Приспособление или уступка, рассматривается как вынужденный или добровольный отказ от борьбы и сдача своих позиций. Принять такую стратегию оппонента вынуждают различные мотивы: осознание своей неправоты, необходимость сохранения хороших отношений с оппонентом, сильная зависимость от него; несерьезность проблемы. Кроме того, к такому выходу из конфликта приводит значительный ущерб, который нанесен в процессе борьбы, угроза еще более серьезных негативных последствий, отсутствие шансов на иной результат, давление третьей стороны.

Уход от решения проблемы или избегание, является попыткой выйти из конфликта при минимальных потерях. Отличается от аналогичной стратегии поведения во время конфликта тем, что оппонент переходит к ней после неудачных попыток реализовать свои интересы с помощью активных стратегий. Собственно, речь идет не о решении, а о угасании конфликта. Уход может быть вполне конструктивной реакцией на длительный конфликт. Избежание, применяется при отсутствии сил и времени для устранения противоречий, стремление выиграть время, наличия трудностей в определении линии своего поведения, нежелании решать проблему вообще.

Сотрудничество считается наиболее эффективной стратегией поведения в конфликте. Оно предполагает стремление оппонентов к конструктивному обсуждению проблемы, рассмотрение другой стороны не как противника, а как союзника в поиске решения. Наиболее эффективным является в ситуациях сильной взаимозависимости оппонентов; склонности обоих игнорировать различия во власти; важности решения для обеих сторон; беспристрастности участников.

Выбор стратегии выхода из конфликта зависит от различных факторов. Обычно они указывают на личные особенности оппонента, уровень нанесенного ему ущерба и собственного ущерба, наличие ресурсов, статус оппонента, возможные последствия, серьезность решаемой проблемы, продолжительность конфликта.

52. Психологічні характеристики великих соціальних груп.

Великі соціальні групи, як правило не мають чітко вираженого кількісного визначення, а характеризуються певними специфічними ознаками, насамперед за принципами їх виникнення, формування і розвитку. Загальноприйнятим вважається розподіл великих у кількісному відношенні груп людей на два види:  а) стихійно утворені спільноти, які характеризуються короткочасним терміном існування (натовп, публіка, аудиторія);  б) соціальні групи, як займають певне місце в системі суспільних відносин і характеризуються чітко визначеними параметрами (етнічні групи, професійні групи, статево-вікові і т.ін.)  Перший вид великих груп в силу своєї невизначеності і стихійності формування не має детального теоретичного обгрунтування. Однак увага до існування таких спільностей з боку соціальної психології повинна поглиблюватись. Насамперед це пов’язане з потенціальними можливостями впливу таких груп на формування громадської думки і групової свідомості, що може призвести до загострення соціальної напруженості (мітингова стихія, масова ейфорія під час рок-концертів, панічний стан в екстремальних ситуаціях та ін.)  Для всіх виділених таким чином великих соціальних груп характерні деякі спільні признаки, значимі з точки зору соціально-психологічного аналізу і які відрізняють ці групи від малих груп.  Особливий інтерес сучасної соціально-психологічної науки становить другий вид великих груп, де існують специфічні регулятори соціальної поведінки – звичаї, традиції. Тут предметом аналізу можуть бути особливі форми спілкування, тип контактів і взаємовідносин, інтереси та потреби. В той же час кожен тип цих груп має своєрідні відмінності, наприклад, етнічна група відрізняється від професійної групи і т.ін. Тому загальні характеристики великих соціальних груп повинні бути наповнені специфічним, тільки їм притаманним змістом. В зв’язку з цим для вивчення великих соціальних груп застосовують особливі методи досліджень: етнографію та етнопсихологію, порівняльні дослідження, соціологію, статистичний аналіз, психолінгвістику та ін.  Як і будь-які соціальні суб'єкти, великі соціальні групи класифікують за різними ознаками. За характером зв'язку розрізняють два види великих спільнот людей:  1) соціальні класи, етноси тощо. Основою їх є об'єктивні соціальні зв'язки. Належність людей до цих груп не зумовлюється їх волею, свідомістю, а є наслідком дії об'єктивних чинників;  2) партії, громадські, професійні об'єднання та ін. Людина вступає до них внаслідок свідомого прагнення до об'єднання на основі певних цілей і цінностей.  За тривалістю існування виокремлюють більш тривалі (класи, нації) і менш тривалі (мітинги, натовп тощо) великі соціальні групи.  За характером організованості великі соціальні групи поділяють на ті, що виникли стихійно (натовп, публіка тощо), і ті, що були організовані свідомо (асоціації, партії тощо).  Соціальна психологія виокремлює також умовні (статево-вікові, професійні) і реальні великі групи. Важливою ознакою класифікації є контактність і взаємодія. Так, до реальних великих груп з тісними контактами відносять передусім мітинги і збори. Великі групи можуть бути закритими і відкритими. Найпоширенішим є поділ великих груп на соціальні групи, які сформувалися у процесі історичного розвитку суспільства, відіграють певну роль у системі суспільних відносин і відзначаються тривалістю, стійкістю (етнічні, професійні, статево-вікові групи та ін.), і стихійно утворені спільноти, які є нестійкими, короткочасними (натовп, публіка, аудиторія).  Великі соціальні групи перебувають у сфері впливу специфічних регуляторів соціальної поведінки — звичаїв, традицій, моралі. Сформовані ці регулятори суспільною практикою, з якою пов'язана група. Важливою характеристикою великих соціальних груп є мова. Етнічні групи без неї не можуть існувати. Ознакою інших груп (професійних, вікових тощо) є жаргон як різновид мови [15, с. 143-144].