§ 11. Спадкове право

Спадкування виникло разом з виникненням цивілізації і буде існувати, доки існуватиме цивілізація.

Спадкування – це перехід майна померлої особи до інших осіб.

Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлої особи до інших осіб.

Особа, після смерті якої залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті спадкодавця, називаються спадкоємцями. Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи визнання його померлим у судовому порядку. Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути лише громадяни, а спадкоємцями можуть бути фізичні особи, юридичні особи і держава.

Майно, що залишилося після смерті спадкодавця і переходить до спадкоємців, називається спадщиною. Спадщина складається з прав і обов’язків спадкодавця (наприклад, сплата боргу). Якщо спадкоємець приймає спадщину, то приймає всі права і обов’язки по ній. Право спадкоємця – прийняти таку спадщину або відмовитися від неї.

Нормами цивільного права встановлюються два види спадкування – за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування за заповітом і за законом. Наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті і народжені після його смерті. Громадяни і держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом, а юридичні особи – тільки спадкоємцями лише за заповітом.

Певні особи не мають права бути спадкоємцями:

1) особи, які навмисне позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя;

2) після смерті дітей батьки, які на момент відкриття спадщини були позбавлені батьківських прав відносно них;

3) батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялись від виконання покладених на них у силу закону обов’язків по утриманню спадкодавця, якщо це підтверджено в судовому порядку.

Спадкоємство за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець при житті розпоряджається своїм майном так, що воно після його смерті переходить до тих осіб, які визначені в заповіті.

Заповіт – це розпорядження власника своїм майном на випадок його смерті.

Заповіт може укладати лише дієздатна особа. Якщо буде встановлено, що заповідач діяв у стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій, заповіт може бути визнаний недійсним. Заповіт укладається в нотаріальній формі. Закон передбачає також те, що деякі заповіти можуть прирівнюватися до нотаріальних (наприклад, заповіти громадян, котрі перебувають на лікуванні в лікарнях, засвідчені головними лікарями цих лікарень, їх заступниками). Заповіт повинен бути законним (наприклад, заповідач не може позбавити повністю спадщини неповнолітніх дітей).

Заповіт заповідач може в будь-який час змінити, скасувати, написати новий. Заповіт обов’язково підписується спадкодавцем. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням, у його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може підписати інший громадянин. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.

Спадкування за законом має місце у таких випадках:

1) якщо немає заповіту;

2) заповіт визнано недійсним (наприклад, його укладала недієздатна особа);

3) спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились її прийняти.

Існує дві черги спадкоємців. Спадкоємцями першої черги в рівних долях визнаються діти (у тому числі усиновлені), чоловік (дружина), батьки (усиновителі) померлого, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкоємця є спадкоємцями за законом, якщо в час відкриття спадщини немає в живих того із їх батьків, який був би спадкоємцем.

За відсутності спадкоємців першої черги чи не прийнятті ними спадщини, а також у випадку, коли всі спадкоємці першої черги не призиваються до спадкування, успадковують у рівних долях рідні брати і сестри померлого, а також дід і баба померлого як зі сторони батька, так і зі сторони матері (це спадкоємці другої черги).

До числа спадкоємців за законом відносяться непрацездатні особи, які знаходились на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. При наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні із спадкоємцями тієї черги, які призиваються до спадкування.

Закон передбачає право на обов’язкову долю в спадщині. Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатний чоловік (дружина), батьки (усиновителі) та утриманці померлого успадковують, незалежно від заповіту, не менше, 2/3 долі, яка була б надана кожному з них при успадкуванні по закону.

У певних випадках спадщина переходить до держави:

1) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за заповітом, ні за законом;

2) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;

3) якщо всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;

4) якщо ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину.

Для прийняття спадщини спадкоємець повинен фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, або подати державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії спадкоємець повинен учинити протягом 6 місяців з дня, коли відкрилася спадщина (часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця).

Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину.