§ 9. Зобов’язання

Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Особи щоденно по декілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов’язально-правовими.

Зобов’язання – це таке правове відношення, в силу якого одна сторона – боржник – зобов’язана вчинити на користь іншої сторони – кредитора – певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Суб’єктами зобов’язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов’язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при заподіянні шкоди потерпілий має право вимагати відшкодування завданих збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов’язаний відшкодувати нанесені ним збитки (він є боржником).

Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця передати йому куплену річ. Цьому праву покупця відповідає обов’язок продавця передати покупцеві продану ним річ. Ось такі права та обов’язки сторін у зобов’язанні (договорі) і складають його зміст.

У зобов’язаннях чітко визначений склад осіб – боржник і кредитор, тобто зобов’язання передбачають переміщення майна взагалі не до всіх, а лише до чітко визначених осіб (наприклад, від заподіювача до потерпілого).

Важливою рисою зобов’язальних відносин є також конкретність їх змісту. Боржник у кожному конкретному зобов’язанні повинен вчинити чітко визначені дії чи утриматися від них (наприклад, боржник не може бути зобов’язаний до повернення боргу взагалі, а тільки з вказівкою конкретної суми).

Зобов’язально-правові відносини, як правило, встановлюються на певний, конкретно визначений строк.

Підставою виникнення зобов’язання є передбачені законом юридичні факти, з наявністю яких правові норми пов’язують виникнення прав і обов’язків сторін. Зобов’язання можуть виникати з договорів, і вони називаються договірними зобов’язаннями. Наприклад, сторони уклали договір, за яким одна сторона приймає на себе зобов’язання збудувати дім, а замовник – оплатити вартість робіт. Це зобов’язання, за яким кожна із сторін має права і несе обов’язки, що визначаються договором, який, звичайно, укладається відповідно до вимог закону.

Переважна частина зобов’язально-правових відносин – це договірні відносини, але значна частина зобов’язань встановлюється не договором, а іншими юридичними фактами. Це, зокрема, адміністративні акти, в тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій (наприклад, органи управління видають розпорядження про поставку продукції), акти планування матеріально-технічного постачання, збуту, закупівлі сільгосппродукції та інші (за цими актами одна сторона має право вимагати від іншої укласти з нею договір про поставку продукції тощо).

Підставами виникнення зобов’язання є охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі, набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та інше.

Оскільки зобов’язальні правовідносини діють протягом певного часу, то вони можуть у період свого існування як зазнати деяких змін, так і припинити існування. Обставини, з якими пов’язано припинення зобов’язань, називаються підставами припинення зобов’язань. У Цивільному кодексі України є спеціальна глава, присвячена загальним підставам припинення зобов’язань. Крім того, існують окремі види зобов’язань, що мають свої специфічні підстави, вказівка про які міститься в розділах кодексу, що регламентують даний вид зобов’язань.

Найбільш поширеною підставою припинення зобов’язання є його виконання. Тобто зобов’язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з його змістом і оформлене належним чином.

У цивільному законодавстві вказується ще на ряд підстав припинення зобов’язань, які часто зустрічаються.

По-перше, зобов’язання припиняються при збігу в одній особі боржника і кредитора, що у відносинах між громадянами можливе при спадкуванні, коли спадкодавець і спадкоємець були зв’язані зобов’язанням і спадкоємець у порядку правонаступництва отримав від спадкодавця права і прийняв обов’язок щодо зобов’язання, став одночасно і боржником, і кредитором.

По-друге, зобов’язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.

По-третє, зобов’язання припиняється при неможливості його виконання.

Крім того, зобов’язання припиняється з урахуванням зустрічної однорідної вимоги. Також зобов’язання припиняється через смерть боржника (якщо зобов’язання не може бути виконано без особистої участі боржника) чи кредитора (якщо виконання проводиться особисто для кредитора), або ліквідацією юридичної особи. Таким чином, припиненню за цією підставою підлягає тільки те зобов’язання, яке не може бути виконане без особистої участі боржника чи кредитора (наприклад, зобов’язання автора написати твір).

У цивільному праві є таке поняття, як “забезпечення виконання зобов’язань”, під яким розуміють спеціальні правові міри майнового характеру, які встановлені законом або договором з метою забезпечення точного виконання зобов’язання. У випадку невиконання договору боржником кредитор має право домагатися виконання у примусовому порядку шляхом звернення до суду чи арбітражного суду, примушуючи боржника до виконання зобов’язання. Але примус до виконання застосовується не до кожного зобов’язання, іноді він не дає потрібного ефекту. Тому необхідні додаткові міри, які б гарантували задоволення вимог кредитора чи відшкодування збитків, що виникли внаслідок неналежного виконання зобов’язання.

Способи забезпечення виконання зобов’язань зазначені в Цивільному кодексі України:

1) неустойка;

2) застава;

3) завдаток;

4) порука;

5) гарантія.

Ці способи забезпечення виконання зобов’язань є додатковими до тих зобов’язань, на забезпечення яких вони направлені.

Виконання зобов’язань може забезпечуватись згідно з законом або договором-неустойкою, заставою і порукою. Крім того, зобов’язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов’язання між організаціями – гарантією.

Неустойка – це визначена законом чи договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язання. Різновидністю неустойки є штраф і пеня. Якщо неустойка встановлюється в договірному порядку, а не на підставі закону, то угода про неустойку повинна бути укладена в письмовій формі. Недотримання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку.

Застава – це таке правовідношення, в силу якого кредитор-заставодержатель має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. При цих відносинах в особі кредитора виступає заставодержатель – особа, що бере майно під заставу, а заставодавець – особа, що передає майно під заставу; ним, як правило, виступає боржник. Застава може виникати в силу договору або закону. Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари в обігу або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений.

Завдаток – це грошова сума, яка дається однією із сторін іншій в рахунок належних з неї за договором платежів у підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток в основному застосовується в побутових договорах між громадянами та організаціями, але не має місця при відносинах між організаціями. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Угода про завдаток повинна бути оформленою письмово, інакше вона визнається недійсною.

За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за невиконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або частково. Тобто кредитор у випадку невиконання зобов’язання боржником має право пред’явити вимогу про погашення боргу як до самого боржника, так і до поручителя. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі.

Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується лише у відносинах між організаціями. За таким договором організація-гарант зобов’язується перед організацією-кредитором погасити заборгованість організації-боржника, якщо остання цього не зробить. Гарантом може бути лише організація, вищестояща по відношенню до боржника, і її відповідальність наступає лише при відсутності коштів у боржника.