І.П.Мартос. Пам’ятник Мініну і Пожарському. 1818. Москва.

Вихідна думка композиції пам’ятника – це думка про провідну роль простолюдина Мініна. Могутня фігура Мініна, що закликає Пожарського піднятись на спасіння Росії, величавий образ Пожарського, готового зі зброєю в руках стати на захист Вітчизни, сповнені рішучості й сили. Мартос виразив в цьому пам’ятнику національну гордість російського народу, що намагається вигнати загарбників. Скульптор відтворив в образі своїх героїв ідеал громадянина і патріота.

Пам’ятник градоначальнику Рішельє, встановлений І.П. Мартосом спільно з архітектором А.І.Мельниковим в Одесі, втілює ідею громадянства. Скульптурна фігура в античних шатах ніби ступає донизу з вершини пагорба. Перед нею відкриваються сходи, що ведуть до моря. Весь ансамбль набуває при цьому надзвичайного розмаху і грандіозності.

І.П.Мартос. Пам’ятник герцогу де Рішельє. 1823-28. Одеса. Спільно з архітектором а.І.Мельниковим.

Широко відоме пояснення академіка Мартоса до ескізу пам’ятника, дане в його листі в Одесу у лютому 1824 р.: "Фігура герцога Рішельє зображена в момент ходи...". Важко собі навіть уявити щось найбільш вдале по формі і змісту, ніж це рішення, яке настільки вірно і точно відбило не лише особистість Арманда-Еммануїла Рішельє, але й дух міста.

 

І.Мартос. Світліший князь Потьомкін-Таврійський. Портрет.

І.П.Мартос. Пам’ятник Потьомкіну-Таврійському. 1836. Відновлений у 2003. Херсон.

В Архангельську Мартос виконав пам’ятник М.В.Ломоносову, одягнувши поета в античну тогу. Крилатий геній подає йому ліру – поет ніби готовий оспівати північне сяйво.

І.Мартос. Пам’ятник м. В. Ломоносову. 1826-1829. Архангельськ.

Навколо Мартоса утворилась ціла плеяда скульпторів, що відобразили в своїх творах патріотичне піднесення.

Під впливом широкої народної хвилі епохи Вітчизняної війни 1812 р. Демут-Маліновський, Пименов, Орловський, Толстой намагались надати своїм творам патріотичного народного характеру.

Василь Іванович Демут-Малиновський (1779–1846) народився в Петербурзі в родині українця Василя Демута, котрий служив при Адміралтействі різьбярем по каменю. Закінчивши Петербурзьку Академію мистецтв (1785–1800) у М. И. Козловського, був пансіонером у Римі, користувався порадами Антоніо Канови.

З 1807 року – академік. Діяльно брав участь в скульптурному вбранні цілого ряду значних нових споруд Петербургу – Гірничого інституту (група «Викрадення Прозерпіни Плутоном» і барельєфи, 1809–1811), Казанського собору (статуя апостола Андрія Первозванного, 1811), Адміралтейства, Академії мистецтв (горельєф «Архітектура» в інтер’єрі, 1819), Михайлівського палацу (нині Російський музей), арки Головного штабу на Дворцовій площі, Зимового палацу та ін. Будівель. Строго-класицистичні твори майстра прекрасно вписуються в архітектурні пропорції і ритми, підсилюючи їхню риторичну велич.

В. І. Демут-Малиновський. Викрадення Прозерпіни. Група перед портиком Гірничого інституту. Камінь. 1809—1811. Санкт-Петербург.

За його моделлю виконаний і пам’ятник рівноапостольному князю Володимиру, встановлений у Києві вже після кончини скульптора, в 1853.