6. 6 Пінські болота

Пінські болота (Прип'ятські болота, Поліські болота) - болота в заплаві й першій надзаплавній терасі Прип'яті розташовані на півночі території сучасної України уздовж ріки Прип'яті і її припливів, і на території Білорусії від Бреста до Лунінца. Площа боліт - близько 98 419,5 квадратних кілометрів. У дореволюційній літературі Пінські болота іноді називаються Прип'ятським Поліссям. Пінські болота входять у міжнародний список Рамсарської конвенції про захист водно-болотних угідь.

Пінські болота перебувають в основному в Поліській низовині й займають більшу частину південної частини Білорусії й північний захід України. Долина боліт прорізана ріками Прип'яттю і її припливами Стирью, Горинню, Уборттю й Словечної із правої і Ясельдой, Цной, Случчю й Пташину з лівої сторони.

Глибина торф'яного або рослинного шару доходить у місцями до 6 метрів. Під ним залягає звичайно кварцовий пісок, у нижніх шарах якого попадаються валуни північних гранітів. Піски, у свою чергу, спочивають на глині.

Для Пінських боліт характерне чергування відкритих осоково-очеретяних просторів з майже непрохідними чагарниковими заростями. Під час весняного повіддя болота майже суцільно покриваються водою, тому місцеве населення змушене найчастіше переправлятися по них на човнах. На сухих «островах» ділянки сосново – широколиственних лісів.

Найбільші болота: Хольча, Морочно, Дедково болото, Городищенське болото, Дубник, Домашици, Черневське - Леднежево.

Сама велика й безперервна ділянка пінських боліт лежить між ріками Ясельдою, Прип'яттю й Стирью, називається Заріччям. Ця ділянка перетинається незліченною безліччю рік, рукавів і проток, те що з'єднуються, те знову розділяються. Окремі піщані пагорби серед боліт, покритих те очеретами й лозою, те видні поверхні, що представляють відкриті, зайняті невеликими селами, число яких доходить до 70. При розкритті рік, коли води їх зливаються. Заріччя представляє одне велике озеро, серед якого, як на островах, розсіяний відокремлені друг від друга населені місцевості. Сухопутне повідомлення між ними припиняється тоді звичайно на 2 місяці, повідомлення ж на човнах сполучено з більшими труднощами, а під час бур навіть і з небезпекою. Те ж повторюється й при осінніх розливах, хоча й улітку, особливо після тривалих дощів, болота затримують повідомлення або роблять його навіть неможливим. Втім, у сухе літо багато боліт перетворюються в прекрасні косовиці й пасовища, отут прокладаються дороги, так що місцевість втрачає характер безумовної непрохідності, яким вона відрізняється в дощовий час.

Поліська низовина, плоска з піднятими краями западина на півдні Білорусі й півночі України. Обмежена на півночі горбкуватими рівнинами центральна частини Білорусі, на півдні Придніпровською й Волинською височинами, на заході Прибугської рівниною, на сході Придніпровською низовиною. У Білорусі простирається із заходу на схід уздовж ріки Прип'ять більш ніж на 500 км, з півночі на південь - приблизно на 200 км. Рельєф переважно рівнинний і слабоволнисті, виділяються окремі денудировані моренні гряди, височини дніпровського віку. Характерні параболічні (поліські) дюни. У межах Білорусі переважають абсолютні висоти 130 … 150 м над рівнем моря. Вододіли рік плоскі, заболочені. Переважають дернові заболочені й торф'яно-болотні ґрунти. Лісу займають близько 33 % території (в окремих районах до 60 %). У найбільш зниженій частині низини з майже плоским рельєфом - болота (найбільші масиви Поддубичі, Великий Ліс, Вигонощанське болото, Гричин, Загальський масив). Частина боліт меліорована. На території Поліської низовини. у межах Білорусі виділяється Білоруське Полісся (фізико-географічні райони Брестське Полісся, Прип'ятське Полісся, Загородня, Мозирське Полісся, Гомельське Полісся).

Ровенський природний заповідник - другої по величині в Україні. Його площа більше 42 тисяч гектарів, а його територія розміщена в 4 районах Ровенської області - Володимирецькому, Сарненському, Рокитневському і Дубровицькому. Створено заповідник був в 1999 році. Складається із шести лісництв: Північного, Старосільського, Бєльського, Білоозерського, Карасинського й Грабунського. Охоронювана територія істотно розкидана. Таким чином, на північному сході заповідник граничить із Житомирською областю, на північно-заході - з Волинської, а на півночі - із сусідньою Білоруссю.

Флора й фауна заповідника мають важливе наукове й природоохоронне значення. Унікальні ландшафти, болота, ліси, слабка заселеність території - все це допомогло зберегти первозданний рослинний і тваринний мир. Тут проводиться робота, спрямована на збереження рідких, зникаючих видів рослин і тварин, а також знайомство людини з недоторканою частиною природи.

На території заповідника спостерігається унікальне сполучення болотних, озерних і лісових природних комплексів Західного Полісся. Найбільшою цінністю цього заповідника вважається присутність у ньому боліт всіх типів Українського Полісся. Незначні площі займають лишайникові й зеленомошні сосники на сухих грядах і островах серед болотних масивів. Унікальні фрагменти природних ялинових лісів, комплексні угруповання верхівкових боліт. На території заповідника розташований єдиний в Україні залишок системи Пінських боліт - унікальне місце перебування рідких і зникаючих видів тварин.

Водна рослинність представлена незначно, оскільки на її ділянках практично відсутні ріки й озера. Виключення - Біле озеро, прибережна зона якого не вважається заповідної і є улюбленим місцем відпочинку місцевого населення.

Серед лісів основні площі займають соснові ліси, значно поширена береза, рідше зустрічаються березово-соснові ліси. На території заповідника можна зустріти граб, іноді дуби.

Фауна краю представлена 663 видами тварин, з них 387 безхребетних і 276 хребетних, з яких 210 видів перебувають під охороною. Характерними представниками цього краю є такі види як черепаха болотна, лелека чорний, сірий журавель, річкова видра, лось, бобер, дика свиня. Характерна наявність тайгових видів: тетерева, рябчика, зрідка - глухаря.

Усього ж на землях заповідника живуть 36 видів тварин і 28 видів рослин, занесених у Червону книгу України. Зустрічаються також види, занесені в міжнародні списки рідких і зникаючих тварин миру.

Болота відбуваються шляхом заростання озер, або частині річок, або шляхом заболочування, появи рослин, що збирають воду, на суходолах. На березі готової водойми, у місцях більш-менш захищених від руйнівної дії хвилювання, з'являються рослини з надзвичайно довгими (іноді в трохи саджений) кореневищами, які, переплітаючись, утворять на поверхні води міцну, але коливну при хвилюванні кірку. Такі, наприклад, як Menyanthes (болотний трилисник), Comarum (шабельник), Cicuta (віх), Carices (осоки), Iris (касатик). Щорічно, що відмирають частини, цих рослин падають на дно, служачи матеріалом для заповнення басейну й перетворення його в торф. Кора, що утворилася на поверхні води, поступово заселяється новими рослинами, усе більше міцніє, захоплюючи разом з тим все більшу й більшу площу, так що від колишнього озера залишається іноді незначне по своїх розмірах ( 2 … 3 м² і менше), але сягаючої значної глибини (до 4 м²) окнище, що зрештою також зникає (що спочиває на воді кірка, звичайно досить хитка, відрізняється іноді значною міцністю).

Із числа рослин, що з'являються на поверхні боліт, особливої уваги заслуговують мохи, а серед них насамперед білі мохи, Sphagnum, зовсім своєрідний по своїй анатомічній будові (див. сл. Sphagnum) і до того жадібно вбираючий у себе рідина, що, наприклад, для мешканців сибірській тундрі він виконує роль світильника. Цей-тип мохів покриває найпоширеніші в нас мохові болота, клюквенники, мшави, мшари або "мохи", що відрізняються, між іншим, і своєю опуклістю (див. нижче). Звичайним супутником Sphagnum є журавлина (Oxycoccus palustris) і низькоросла корява сосна, а в більше північних місцевостях, крім того, морошка (Rubus Chamaemorus), лохина (Vaccinium uliginosum), пухівка (Eriophornm), карликова береза (Betula nana) та інш. Мохові болота надзвичайно характерні для вододілу рік нашої півночі, займають іноді площі в кілька десятків тисяч десятин, досягаючи глибини в 3 … 4 м². Як Sphagnum, так Hypnum постійно наростають верхівкою, тоді як нижні частини стебла відгнивають і поступово переходять у торф. Втім, мохи можуть і не з'являтися на болотах; воно живе тоді й розростається лише завдяки діяльності вищих рослин, що поступово накопичують органічну речовину й затримуючу воду.

Лісова зона відрізняється найбільш оптимальними умовами для утворення боліт. Тут зосереджена основна маса боліт і близько 80 % всіх запасів торфу. Цьому сприяє не тільки тривале надлишкове поверхневе зволоження, але й. відносно тепле літо, яке сприяє торфоутворенню. Потужність торф'яного покладу досягає тут 4 … 6 м, а місцями - 10 м і більше. Для зони типовим є широкий розвиток боліт як у знижених частинах рельєфу, так і на плоских вододілах і межирічних просторах. Найбільше поширення в лісовій зоні мають верхівкові або мохові (олиготрофні), болота, що утворяться на плоских вододілах або межиріччях у результаті вповільненого або скрутного стоку поверхневих вод. Харчування їх відбувається майже винятково за рахунок атмосферних опадів, бідних живильними речовинами. У цих умовах на верхівкових болотах розвиваються лише різного виду сфагнові мохи. На купинах і грядах ростуть напівчагарники: кассандра, подбел, багно та інш. Деревна рослинність представлена низькорослою пригнобленою сосною. Центральна частина болота звичайно буває безлісної.

Внаслідок нерівномірного росту сфагнових мохів (більше інтенсивного в центрі й уповільненого на периферії) верхівкові болота звичайно мають опуклу форму. У ряді випадків центральна частина піднімається над периферією на 4 … 6 м, а іноді до 10 м.

У лісовій зоні зустрічаються й інші типи боліт - низинні й перехідні, однак вони відіграють підлеглу роль. Так, наприклад, у Ленінградській області верхівкові болота становлять більше 80 % всієї площі, зайнятий болотами. Низинні, або трав'яні (інакше евтрофні), болота зустрічаються в зниженнях рельєфу, у заплавах рік і по берегах озер; харчування їх відбувається переважно за рахунок ґрунтових вод, відносно багатих живильними речовинами.

Для лісостепової зони, що є перехідний від лісової зони на півночі до степів на півдні, характерно різке зменшення ступеня заболоченості, складовій у середньому не більше 3 … 5 %, що зв'язано у свою чергу з різким збільшенням втрат на випар. Разом зі зменшенням ступеня заболоченості міняється й характер боліт. У лісостеповій зоні переважають уже низинні (евтрофні) болота, розвинені в заплавах рік, і рідко зустрічаються, верхівкові болота на вододілах і межирічних просторах.

Південніше, у степовій зоні, кількість боліт і ступінь заболоченості ще більше зменшуються; болота взагалі не є характерним елементом степового ландшафту. На вододілах і межирічних просторах болота тут зовсім не виникають у силу несприятливих кліматичних умов; вони зустрічаються лише в заплавах рік і харчуються за рахунок вод від розливів рік і ґрунтових вод. У степах Керченського півострова характерні своєрідні озерно-болотні утворення - коли, що виникають на місці усихання тимчасових водойм.

У гирлових ділянках більших рік Чорноморсько --Азовського узбережжя - Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Дону - виникають специфічні утворення, що носять назву плавні; вони являють собою заболочені широкі річкові заплави, розсічені численними рукавами, періодично затоплювані під час весняних повідь. Поверхня плавнів покрита густими заростями очерету й очерету, що досягають висоти 5 … 8 м.

Нарешті, ще південніше, у напівпустельній і пустельній зонах, боліт у звичайному змісті зовсім немає. У силу сухості клімату й різкої переваги випару над атмосферними опадами, що випадають, болота тут не можуть утворюватися. Зустрічаються своєрідні мінеральні заболочені землі без торфу, що характеризуються тимчасовим надлишковим зволоженням у період весняного сніготанення або зливових дощів (солоні бруди - хакки).

Велике поширення мають засолені землі, так звані солонці й солончаки. Поняття "болото" і "пустеля" взагалі здаються несумісними. Проте й у пустелі зустрічаються болота, але утворяться вони в умовах місцевого надлишку вологи; такі умови надлишкового зволоження створюються, наприклад, у гирлових ділянках більших рік - Сирдар'ї, Амудар'ї. Або при частих і тривалих затопленнях і високому стоянні рівня ґрунтових вод у дельтах названих рік утворяться своєрідні болота, покриті очеретом і очеретом; заросли місцями досягають висоти 4 … 6 м. У передгір'ях Середньої Азії, у зоні передгірних шлейфів, з їхніми рясними виходами ґрунтових вод, утворяться своєрідні трав'яні болота, що носять місцеву назву "сази".

Болото - ділянка суши (або ландшафту), що характеризується надлишковим зволоженням, стічними або проточними водами, але без постійного шару води на поверхні. Для болота характерне відкладення на поверхні ґрунту органічної речовини, що неповно розклалося, преобертового надалі в торф. Шар торфу в болотах не менш 30 см, якщо менше, те це заболочені землі.

Значна заболоченість характерна для вологих субтропіків. Так, наприклад, Колхідська низовина на 40 % була зайнята болотами; у цей час більша частина їх осушена. Поряд з осоковими болотами тут часто зустрічаються болота, що розвилися на мулувато - торф'яному ґрунті, із чагарниками, переплетеними ліанами. Зустрічаються також мохові болота. У Ташликській низовині болота займають не менш 50 %.

Болота частіше зустрічаються в Північній півкулі, частіше в лісах. У Росії поширені на півночі Європейської частини, у Західному Сибірі, на Камчатці.

Дослідження природи боліт почав ще Ломоносов М. В., великий внесок вніс радянський ботанік Доктуровський В. С., творець посібника з болотоведенню.

Васюганські болота - одні із самих більших боліт у світі, розташовані в межиріччя Обі й Іртиша, на території Васюганській рівнини, що перебуває в межах Томської, Новосибірської й Омської областей.

Площа боліт 53 тис. км² (для порівняння: площа Швейцарії — 41 тис. км²), довжина із заходу на схід — 573 км, з півночі на південь — 320 км, координати — від 55°40' до 58°60' півн. ш. і від 75°30' до 83°30' схід. довг.

Васюганські болота виникли близько 10 тисяч років тому й з тих пор постійно збільшуються – 75 % їхньої сучасної площі було заболочено менш 500 років тому. Болота є основним джерелом прісної води в регіоні (запаси води - 400 кв. км), тут розташовані близько 800 тисяч невеликих озер, безліч рік беруть початок з боліт, зокрема: Ава, Бакчар, Великий Юган, Васюган, Дем’янка, Ікса, Кенга, Нюролька, Малий Тартас, Малий Юган, Омь, Парабель, Парбиг, Тара, Туй, Уй, Сподіваючись, Чертала, Чижапка, Чузик, Шегарка, Дуля.

Болота містять величезні запаси торфу й протидіють парниковому ефекту, зв'язуючи вуглець. Розвідані запаси торфу становлять більше 1 млрд. тонн, середня глибина залягання - 2,4 м, максимальна - 10 м.

Васюганські болота - будинок для численної місцевої фауни, у тому числі рідкої. З рідких видів тварин на болотах живуть, зокрема, північний олень, беркут, орлан – білохвіст, скопа, сірий сорокопуд, сапсан. У значних кількостях є білки, лосі, соболі, глухарі, білі куріпки, рябчики, тетерева, у менших кількостях норка, видра, росомаха. Флора також містить у собі рідкі й зникаючі види рослин і рослинні співтовариства. З дикоросов широко поширена журавлина, лохина, морошка.

Зараз тваринний і рослинний мир боліт перебуває під загрозою у зв'язку з освоєнням території при розвідці й експлуатації нафтових і газових родовищ. Екологічну небезпеку також представляють падаючі другі щаблі ракет-носіїв, що стартують із (космодром) космодрому «Байконур», які забруднюють територію залишками гептилу.

10 березня 2006 року був утворений ландшафтний Васюганській заказник площею 5,1 тис. км², крім того, існують плани додати заказнику статус об'єкта Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО.