Переливання крові. Кровозамінні рідини

План

1.Інфузійно-трансфузійна терапія в сучасній хірургії, реаніма­тології та інтенсивному лікуванні.

2.Шляхи введення інфузійних речовин.

3.Донорство.

4.Переливання крові. Основи ізосерології.

5.Показання та протипоказання до гемотрансфузії.

6.Способи і методи переливання крові. Проби на сумісність крові донора і реципієнта. Догляд за хворими під час гемо­трансфузії і після неї, лабораторний контроль.

7.Документація, яку веде медична сестра.

8.Помилки та ускладнення під час переливання крові.

9.Компоненти і препарати крові, їх клінічне застосування.

10.Кровозамінники і гемокоректори, їх класифікація.

11.Поняття про повне та часткове парентеральне живлення.

Інфузія — парентеральне введення в організм великої кіль­кості рідини. її проводять для нормалізації об'єму і складу кро­ві, боротьби з інтоксикацією, парентерального живлення, поліп­шення реологічних властивостей крові.

Інфузійні розчини вводять внутрішньовенно і внутрішньо- артеріально, украй рідко — внутрішньокістково (у губчасті кістки).

Розрізняють одномоментні і довготривалі, струминні і крап­линні інфузії.

Краплинні внутрішньовенні інфузії проводять зі швидкістю 60 — 70 крапель за 1 хв. Струминне введення лікарських засобів найчастіше застосовують у реанімації та під час проведення інтен­сивної терапії.

Для інфузійної терапії застосовують системи одноразового ви­користання. При довготривалій інфузії у вену вводять тонкий пластиковий катетер.

Інфузії проводять у периферійні або центральні вени (під­ключичну, верхню порожнисту та ін.)

Доступ у вену здійснюють шляхом венепункції, пункційної інтубації вени за Сельдінгером або венесекції.

Трансфузіологія — розділ медичної науки про керування функціями організму шляхом цілеспрямованої корекції морфо­логічного складу крові за допомогою переливання цільної крові, її компонентів і препаратів, а також кровозамінників та інших лікарських засобів. Трансфузіологія вивчає також мієлотрансп- лантацію (трансплантацію кісткового мозку),

Трансфузійна служба (науково-дослідні інститути, станції і відділення переливання крові) забезпечує лікувальні заклади кров'ю, її компонентами і кровозамінниками.

Донорство є головним джерелом крові, її препаратів і компо­нентів. Осіб, які добровільно здають свою кров для введення хворим, називають донорами. Хворих, яким уводять донорську кров, називають реципієнтами.

Безплатні донори здають кров без грошової компенсації.

Платні донори систематично здають свою кров протягом ба­гатьох років і одержують за це грошову компенсацію.

Донорів, які регулярно здають кров у заклади служби крові, називають активними.

Донорами резерву називають осіб, які хоча б 1 раз здавали кров і згодні в разі потреби здати її знову.

Імунні донори — донори, у крові яких містяться антитіла до антигенів у достатньому титрі. їх імунізують шляхом уведення специфічних антигенів, наприклад стафілококового чи правце­вого анатоксину.

Під антигенною системою розуміють сукупність антигенів крові, які визначаються алельними генами.

Антигени крові поділяють на клітинні і плазмові.

Клітинні антигени — це складні структурні компоненти мембрани клітин крові. Розрізняють 3 види клітинних антигенів: еритроцитарні, лейкоцитарні і тромбоцитарні.

Відомо близько 250 антигенів еритроцитів, які утворюють майже 20 антигенних систем (АВ0, резус-фактор Rh — Нr, Келл, Даффі, MNSs та ін.).

Чотири груш крові за системою АВ0 визначаються алельни­ми генами, які містяться в IX хромосомі.

Антигенна система AB0 є головною серологічною системою, яка визначає сумісність чи несумісність крові, котра перелива­ється. її складають 2 аглютиногени (А і В), які містяться в стро­мі еритроцитів і 2 аглютиніни (α і β), які містяться в сироватці крові. В еритроцитах і сироватці крові одного пацієнта не мо­же бути однойменних аглютиногенів і аглютинінів. За наявності однойменних аглютиногенів і аглютинінів виникає реакція ізо- гемагл ютинації.

Резус-фактор був відкритий у сироватці кроликів, імунізова­них еритроцитами макак резус. Він зустрічається в сироватці кро­ві 85 % людей.

Група крові — це поєднання нормальних імунологічних і генетичних ознак крові, що спадково детерміновано і є біоло­гічною властивістю кожного індивідуума.

Залежно від наявності в еритроцитах аглютиногенів А і В, а в сироватці крові відповідних їм аглютинінів а і р виділяють 4 гру­пи крові:

1-ша група — 0 (І) — еритроцити не містять аглютиноге­нів (0), у сироватці крові містяться обидва аглютиніни — α і β;

2-ша група — А (II) — еритроцити містять аглютиноген А, у сироватці крові міститься аглютинін β;

3-тя група — В (III) — еритроцити містять аглютиноген В, у сироватці крові міститься аглютинін α;

4-та група — АВ (IV) — еритроцити містять аглютиногени А і В. У сироватці крові аглютинінів немає (0).

З урахуванням серологічних факторів групи крові можна по­значати так: І - 0αβ, II - Аβ, III - Вα, IV — АВ(0).

Аглютиноген А має різновиди A1 (виявляють у 95 % випад­ків) і А₂ (у 5 % випадків). У зв'язку з цим розрізняють дві під­групи в 2-й і 4-й групах: II (A1) і II (А₂), IV (А1В) і (A2B), Оскільки існує два різновиди аглютиногену А, слід дуже уважно перевіряти реакцію на сумісність крові, переливаючи хворим кров II (А) групи.

Під час переливання крові відбувається реакція аглютинації між аглютиногенами еритроцитів крові донора та аглютиніна­ми сироватки хворого (реципієнта). Аглютиніни крові донора не вступають у реакцію аглютинації з аглютиногенами еритроцитів реципієнта, оскільки кров, що переливається, значною мірою розводиться в крові реципієнта. При значних крововтратах і переливанні великої кількості крові групи 0(1) можлива зворотна аглютинація між аглютинінами донорської крові і еритроцитами реципієнта. Тому при крововтраті слід переливати кров тільки однойменної групи.

Визначення групи крові за допомогою стандартних сирова­ток. Найчастіше застосовують методику визначення групи крові за допомогою реакції ізогемаглютинації зі стандартними сирова­тками І (0), II (А) і III (В) груп крові.

Стандартні сироватки готують із крові донорів відповідної групи. Сироватки випускають в ампулах з консервантом (тимо­лом або борною кислотою). На кожній ампулі є паспорт, де за­значені група, час приготування і термін придатності сироватки. Вона має бути прозорою, без пластівців. Титр сироватки пови­нен бути не нижчий від 1:32. Реакцію проводять за температури 15-25 °С у приміщенні з добрим освітленням.

Визначають групу крові так. На чистій білій невеликій тарілці проставляють зліва вгорі і справа написи: І (0), II (А) і III (В). Під кожним написом наносять відповідну краплю стандартної сироватки І (0), II (А) і III (В) груп крові.

Кров на дослідження беруть, проколовши голкою шкіру ніг­тьової фаланги IV пальця лівої кисті. Голки перед цим стерилі­зують кип'ятінням, шкіру обробляють етиловим спиртом.

За допомогою скляної стерильної палички кров наносять на тарілку поряд із сироваткою. Крові має бути менше, ніж сиро­ватки (1/10).

Кожну краплю крові і сироватки за допомогою окремої скля­ної палички або одним із ріжків предметного скла змішують між собою/ після чого тарілку обережно похитують протягом 5 хв, спостерігаючи за реакцією аглютинації. Потім у кожну краплю додають по 1 краплі ізотонічного розчину натрію хлориду. Мож­ливі такі результати реакції:

1.Реакція аглютинації не відбулася. Отже, еритроцити не мі­стять аглютиногенів і належать до І (0) групи крові.

2.Реакція аглютинації відбулась із сироваткою І та III груп і не відбулась із сироваткою II групи. Отже, еритроцити містять аглютиноген А і належать до II (А) групи крові.

3.Реакція аглютинації відбулась із сироваткою І та II груп і не відбулась із сироваткою III групи. Отже, еритроцити міс­тять аглютиноген В і належать до III (В) групи крові.

4.Реакція аглютинації відбулася з усіма трьома групами си­роваток. Отже, еритроцити містять аглютиноген А і В і належать до IV (АВ) групи крові.

Визначати групу крові слід у добре освітленій кімнаті за температури повітря 12 —20 °С. За низької або дуже високої тем­ператури можлива панаглютинація, тобто аглютинація з будь- якою кров'ю (в усіх трьох краплях). У разі використання слаб­ких сироваток можлива несправжня аглютинація (псевдоаглютинація).

На відміну від справжньої аглютинації, при псевдоаглютинації реакція нечітка, настає пізно, пластівці еритроцитів менш стійкі і розпадаються після струшування. У сумнівних випадках слід повторити визначення групи крові, суворо дотримуючись інструкції.

Визначення групи крові за допомогою цоліклонів анти-А і анти-В. Цоліклони анти-А і анти-В — розведена асцитна рідина мишей — носіїв відповідної гібридоми, в якій містяться специ­фічні імуноглобуліни класу М — антитіла до групоспецифічних антигенів (А або В) людини.

Цоліклони анти-А і анти-В випускають у ліофілізованій фор­мі в ампулах, в яких окрім реагентів міститься також консервант (натрію азид) і відповідний барвник. До кожної ампули цолі- клону додається ампула розчинника, який ідентичний для обох компонентів).

Цоліклони анти-А (рожевого кольору) і анти-В (синього ко­льору) випускають в ампулах по 20, 50, 100 і 200 доз, розчин­ник — в ампулах по 2, 5, 10 і 20 мл відповідно. Термін збе­рігання — 3 роки (у холодильниках за температури 2 — 8 °С). У темному місці за температури 10 — 25 °С і відносній вологості (65±15) % ампули можна зберігати протягом 2 років.

Техніка визначення групи крові людини така. Розкривають ампулу цоліклонів анти-А й анти-В і дві ампули з розчинником. Окремими чистими піпетками переносять розчинники у відповід­ні ампули. Кожну ампулу струшують кілька разів. Повне розчи­нення відбувається_протягом 1л-2 хв.

Поряд iз краплями антитіл наносять по одній краплі крові,

приблизно в 10 разів меншій від краплі антитіл. На пластинці скляною паличкою змішують краплі. При позитивному резуль­таті протягом 1—2 хв відбувається аглютинація еритроцитів.

Результати реакції оцінюють так:

1.Аглютинації немає ні з цоліклоном анти-А, ні з цоліклоном анти-В. Отже, в еритроцитах немає антигенів А і В і кров належить до групи 0 (І).

2.Аглютинація (+) спостерігається тільки з цоліклоном ан­ти-А. Кров належить до групи А (II).

3.Аглютинація (+) спостерігається тільки з цоліклоном ан­ти-В. Кров належить до групи В (III).

4.Аглютинація спостерігається з цоліклонами анти-А й анти-В. Кров належить до групи АВ (IV).

Для виключення автоаглютинації, яка спостерігається в деяких випадках (при мієломній хворобі, опіках), а також під час дослідження пупкової крові немовлят у разі аглютинації еритроцитів із цоліклонами анти-А й анти-В необхідно провести контроль з ізотонічним розчином натрію хлориду.

Визначення групи крові за допомогою стандартних еритро­цитів. Дослідження проводять у лабораторії.

Стандартні еритроцити готують із крові донорів з відомою групою крові, зберігають за температури 4 —8 °С протягом 2 — 3 днів.

Кров для дослідження беруть з вени в суху пробірку, центри­фугують для відокремлення сироватки й еритроцитів.

На маркіровану тарілку піпеткою в 6 лунок наносять по одній великій краплі сироватки досліджуваної крові з пробірки, а по­руч з ними — по одній маленькій (у 10 раз меншій) краплі стан­дартних еритроцитів груп 0 (І), А (II) і В (III) по 2 серії, змі­шують скляними паличками. Тарілку похитують, спостерігають за реакцією протягом 5 хв. У краплі, де відбулась аглютинація, додають ізотонічний розчин натрію хлориду, після чого оціню­ють результати реакції (табл. 2).

Результати визначення групи крові перехресним методом ві­рогідні, якщо результати реакцій зі стандартними ізогемаглютинувальними сироватками і стандартними еритроцитами (відпо­відно до групи досліджуваної крові) збігаються.

Під час визначення групової належності за допомогою реакції аглютинації можливі помилки через низьку якісіь реагентів, особливості досліджуваної крові або технічні по­милки.

Таблиця 2. Оцінка результатів визначення групи крові

перехресним методом

Наявність аглютинації при реакції зі стандартними ізогемаглютинувальними сироватками таких груп					Наявність аглютинації при реакції зі стандартними еритроцитами таких груп				Група крові
0(1)	А (II)	В (III)	АВ (IV)	0(1)		А (II)	В (III)
—	—	—		—		+	+	0αβ(І)
+	-	+		—		—	+	Аβ (II)
+	+	—		—		+	—	Вα (III)
+	+	+	—	—		—	—	AB0(IV)
Примітка: +— аглютинація є, - — аглютинації немає.

Стандартні ізогемаглютинувальні сироватки і стандартні ери­троцити можуть мати низькі аглютинувальні властивості. Тому треба слідкувати за терміном придатності реагенту та умовами його зберігання.

Технічні помилки пов'язані з недотриманням методики та умов проведення реакції. Погане освітлення не дає можливості виявити реакцію аглютинації. Підвищення температури повітря (понад 25 °С) різко гальмує аглютинацію. За низької температу­ри може спостерігатись аглютинація із сироватками всіх груп крові (холодова панаглютинація). Неправильне розміщення си­роваток, порушення співвідношення кількості сироватки і крові, змиття сусідніх крапель можуть призвести до неправильної ін­терпретації результатів реакції.

Псевдоаглютинацію можна прийняти за справжню, якщо в краплю, де відбулась аглютинація, не додати ізотонічного розчи­ну натрію хлориду.

У 1940 р. К.Ландштейнер і О.С. Візнер виявили в ерит­роцитах людини новий антиген, названий ними резус-фактор (Rh).

Визначеюія резус-належності крові в клініці:

1.Експрес-метод зі стандартним універсальним реагентом у пробірці без підігріву. На дно центрифужної пробірки об'ємом не менше ніж 10 мл наносять 1 краплю стандартного універсаль­ного реагенту, який являє собою антирезусну сироватку групи АВ (IV), що містить 33 % поліглюкіну. Потім до неї додають 1 краплю досліджуваної крові. Круговими рухами похитують пробірку так, щоб її вміст розтікся по стінках. Стійкий комплекс антитіло-антиген утворюється через 3 хв. Потім додають 2 —3 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і перемішують вміст про­бірки.

Наявність аглютинації (великі пластівці на фоні світлої ріди­ни) свідчить про те, що кров є резус-позитивною.

2.Експрес-метод на площині без підігріву. На білій пластин­ці пишуть прізвище та ініціали особи, кров якої досліджують. На лівому краю пластинки пишуть "сироватка антирезус", на правому — "контрольна сироватка". Останньою служить розве­дена альбуміном сироватка групи АВ (IV), яка не містить анти­тіл антирезус. Відповідно до напису на пластинці розміщують по 1—2 краплі реактиву "антирезус" і контрольної сироватки. До обох крапель додають досліджувані еритроцити. Кров розмі­шують з реактивом сухою скляною паличкою, розмазуючи на пластинці до утворення краплі діаметром 1,5 см. Пластинку по­хитують. Через 3 — 4 хв до кожної краплі додають 5 — 6 крапель ізотонічного розчину натрію хлориду. Пластинку знову похиту­ють протягом 5 — 6 хв.

Виражена аглютинація в краплі зліва свідчить про те, що кров є резус-позитивною, а відсутність аглютинації в цій краплі — про те, що вона резус-негативна. Результат вважають вірогідним лише за відсутності ознак аглютинації в правій (контрольній) краплі.

Визначення резус-належності крові в лабораторії. Застосо­вують реакцію з анти-О-моноклональними антитілами (реаген­том анти-D супер).

На пластинці змішують велику краплю (0,1 мл) реагенту з маленькою краплею (0,01—0,05 мл) крові. Через 20 — 30 хв по­чинають похитувати пластинку. Через 2 —3 хв відбувається пе­люсткова аглютинація. Якщо кров резус-негативна, аглютинація відсутня.

Якщо резус-фактор виявляють у донора, то в разі негативної реакції аглютинації обов'язково проводять дослідження крові з реагентом анти-С супер (методика така сама, як і з реагентом ан- ти-В супер). За відсутності аглютинації з анти-С-моноклональ ними антитілами кров можна вважати резус-негативною.

Для визначення показань до гемотрансфузії треба знати, який вплив справляє на організм перелита кров.

Переливання крові дає такі ефекти:

замісний — нормалізується об'єм крові після крововтрати;

гемодинамічний — позитивно діє на серцево-судинну систему;

імунологічний — посилює функції імунної системи реци­пієнта;

гемостатичний —стимулює систему гемостазу (особливо кров з малим терміном зберігання — до 3 діб);

стимулювальний — стимулює гіпоталамо-гіпофізарно-адре- налову систему.

Показання до переливання крові та її компонентів можна поділити на абсолютні та відносні.

Абсолютні показання: гостра крововтрата (понад 15 % ОЦК), травматичний шок, важкі операції, які супроводжуються крово­течею.

Відносні показання: анемія, важка інтоксикація, кровотеча, яка продовжується, зниження імунологічної реактивності орга­нізму, деякі отруєння.

Протипоказання до гемотрансфузії теж поділяють на абсо­лютні та відносні.

Абсолютні протипоказання: гостра серцево-легенева недо­статність, яка супроводжується набряком легень, інфаркт міо­карда.

Відносні протипоказання: "свіжий" тромбоз, емболія, важ­кі розлади мозкового кровообігу, септичний ендокардит, вади серця, міокардит, міокардіосклероз із недостатністю кровообі­гу ІІБ —III ступеня, гіпертонічна хвороба III стадії, важкі роз­лади функцій печінки і нирок, дисемінований туберкульоз, ревматизм.

При масивній крововтраті та травматичному шоку абсолют­них протипоказань до переливання крові немає. У таких випад­ках кров переливають обов'язково.

Розрізняють внутрішньовенні та внутрішньоартеріальні гемо- трансфузії. Найчастіше кров уводять внутрішньовенно краплин­но. Лише при масивній крововтраті і дуже низькому АТ кров уводять внутрішньоартеріально.

Методи переливання крові можна розділити на дві групи:

1)автогемотрансфузія (переливання власної крові);

2)переливання донорської крові.

Автогемотрансфузія здійснюється двома способами:

трансфузія власної заздалегідь заготовленої крові;

реінфузія крові.

У клінічній практиці найчастіше користуються консервова­ною кров'ю. Це донорська кров, змішана з консервувальним роз­чином у співвідношенні 4:1 (або заморожена). Консервувальні розчини дозволяють:

1)стабілізувати кров у рідкому стані (кров не згортається);

2)запобігти передчасному руйнуванню формених елементів крові;

3)запобігти псуванню крові.

Нині застосовують різноманітні консерванти. Вони містять стабілізатор (завдяки йому кров не згортається), речовину, що дозволяє запобігти передчасному гемолізу крові, та антибакте­ріальні препарати.

Одним із консервантів є глюкозоцитратний розчин. Кров, змішана з цим консервантом, може зберігатися в холодильнику за температури 4 —6 °С протягом 10-14 діб.

Консервант, до складу якого входять антикоагулянтні речо­вини (цитрат, фосфат, глюкоза, аденін), що підтримують мета­болізм в еритроцитах, дозволяє зберігати кров за температури 2 —6 °С до 35 днів.

Для стабілізації крові, крім цитрату натрію, можуть бути ви­користані катіонно-обмінна смола (зв'язується з іонами кальцію), гірудин, гепарин.

Зараз практикують консервування і зберігання крові за до­помогою холоду. Заморожена кров може зберігатися впродовж 15 — 16 років. Для цього на станціях переливання крові органі­зовано спеціальні відділення, так звані банки тривалого збері­гання крові. Такий банк є в Київському інституті гематології і переливання крові, а також на великих станціях переливан­ня крові.

Свіжоцитратна кров — це донорська кров, змішана з 3,5— 4 % розчином цитрату натрію (1:9). У холодильнику може збері­гатися протягом кількох годин.

Гепаринізоваиа кров. Як стабілізатор і консервант до неї до­

дають гепарин, глюкозу і левоміцетин. Така кров зберігається протягом доби. її використовують для заповнення апаратів штуч­ного кровообігу.

Плацентарна кров. Одержують із плаценти після перев'язки пуповини із дотриманням усіх правил асептики.

Автокров — це кров, яка під час травми вилилася в порож­нини плеври, перикарда або очеревини і не забруднена вмістом великих бронхів і порожнистих органів черевної порожнини. Змі­шана зі стабілізатором і профільтрована, вона може бути пере­лита цьому самому хворому.

Останніми роками проводять переливання крові, яку заздале­гідь беруть у хворого. Кров цю беруть до операції (400 — 600 мл), консервують і переливають хворому під час операції або в після­операційний період.

Трупна кров (посмертна, фібринолізна). Основоположником переливання фібринолізної крові в клініці є С.Юдін. Трупну кров беруть у хворих, які загинули раптово.

Штучна кров по суті є кровозамінником. Вона виконує одну з основних функцій крові — переносить кисень. Жоден інший кровозамінник не здатний виконувати цю функцію. Препарат штучної крові синтезований у Росії. Нині він застосовується як у Росії, так і в Україні.

Переливання донорської крові та її компонентів може бути прямим і непрямим. Крім того, виділяють обмінне переливання крові.

Переливання крові та її компонентів виконує лікар. Фельд­шер або медична сестра під контролем лікаря виконують усі ма­ніпуляції, пов'язані з гемотрансфузією.

Для переливання крові необхідно:

визначити показання до гемотрансфузії, зібрати трансфузіо- логічний анамнез;

візуально оцінити придатність крові;

визначити групу крові, резус-фактор реципієнта;

вибрати відповідну одногруину та однорезусну кров і візуаль­но оцінити її придатність;

перевірити групу крові донора (із флакона) за системою АВ0; провести пробу на індивідуальну сумісність та на сумісність за резус-фактором;

провести діагностичну пробу.

Тільки після цього проводять гемотрансфузію, заповнюють документацію.

Після гемотрансфузії необхідно спостерігати за станом паці­єнта.

Оглядаючи флакон з кров'ю або його компонентами, слід звер­нути увагу:

на правильність паспортизації; на термін придатності; на герметичність упаковки;

кров повинна бути розділена на 3 шари: внизу розміщується червоний шар — еритроцити, вище — вузька сіра смужка лейко­цитів і тромбоцитів, над ними — жовта прозора плазма;

плазма повинна бути прозорою, не містити плівки і пластів­ців (інфікована кров), згустків; вона не повинна мати червоного забарвлення (гемоліз).

Проби на індивідуальну сумісність проводять за системою АВ0 і за резус-фактором.

Проба на індивідуальну сумісність за системою АВ0. На білу поверхню (тарілку, пластинку) наносять велику краплю сироватки крові реципієнта і маленьку краплю крові донора з флакона, змішують їх, періодично похитуючи тарілку (пластинку).

Пробу проводять за температури 15 — 25 °С, результат оціню­ють через 5 хв. Відсутність аглютинації еритроцитів донора свід­чить про сумісність крові донора і реципієнта за системою АВ0, а її наявність — про її несумісність.

Проба на індивідуальну сумісність за резус-фак­тором. її проводять у центрифужній пробірці без підігріву про­тягом 5 хв. На дно пробірки вносять 2 краплі сироватки реципі­єнта, 1 краплю донорської крові й 1 краплю 33 % розчину поліглюкіну. Після цього вміст пробірки перемішують, нахиляючи пробірку та обертаючи її навколо осі протягом 5 хв. Потім до­дають 3—4 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і обережно перемішують, 2 — 3 рази нахиляючи пробірку до горизонтальної

площини. Оцінюють результат проби. Аглютинація еритроцитів свідчить про несумісність крові донора і реципієнта за резус-фа- ктором, а рівномірне забарвлення крові — про сумісність крові донора і реципієнта за резус-фактором.

Теплова проба. На чашку Петрі наносять 2 краплі сиро­ватки хворого і маленьку краплю крові донора, перемішують скляною паличкою. Чашку поміщають у водяну баню (42—45 °С) на 10 хв. Відсутність аглютинації свідчить про біологічну суміс­ність крові донора і реципієнта.

Після підключення системи для переливання крові до голки, уведеної у вену хворого, слід провести пробу на біологічну суміс­ність крові донора і реципієнта. Для цього кров вливають тричі (по 25 мл через 3 — 5 хв). Відсутність реакції хворого свідчить про біологічну сумісність крові реципієнта і донора.

За відсутності ознак біологічної несумісності розпочинають краплинне переливання крові. За 30—40 хв до трансфузії фла­кон із кров'ю виймають із холодильника, а в екстрених ситуаці­ях його підігрівають до 37 °С на водяній бані. Переливання про­водять за допомогою одноразової системи для переливання крові з фільтром зі швидкістю 40 — 60 крапель за 1 хв.

Під час гемотрансфузії медсестра або фельдшер повинні спо­стерігати за станом хворого. Треба контролювати пульс, АТ і температуру тіла, слідкувати за кольором шкірних покривів.

Після переливання крові пацієнт повинен лежати протягом 2 год. Необхідно візуально оцінити першу порцію сечі після пе­реливання крові. Якщо переливання проводилося під наркозом, то на операційному столі необхідно вивести сечу катетером.

Через 1 год після переливання крові тричі вимірюють темпе­ратуру тіла хворого і реєструють ці дані в протоколі переливан­ня крові.

Наступного дня (вранці) проводять загальний аналіз крові і сечі.

Після переливання крові пляшку з 10—15 мл крові хворого протягом 2 діб зберігають у холодильнику (вона може знадоби­тися для проведення аналізів у разі розвитку гемотрансфузійних ускладнень).

Після закінчення гемотрансфузії лікар повинен оформити про­токол переливання крові.

П ротокол переливання крові

Переливання крові розпочато

Температура тіла хворого до переливання крові

А Т до переливання крові

А Т після переливання крові

В ізуально кров визнана придатною

Д вома серіями стандартних сироваток визначена група крові хворого і у флаконі № заготов­лена

(Дата заготовки)

Перед переливанням проведено пробу:

1.На антигенну сумісність

Кров хворого (-ої) сумісна с кров'ю донора

У вену краплинно (струминно) перелито мл крові

П оказання:

2.Під час переливання крові проводили біологічну пробу.

Стан хворого (-ої) до переливання

після переливання

П ереливання закінчено

1)своєчасне виявлення та ізоляція хворих із гнійною інфек­цією; 7

1 ) в операційну не допускаються хворі і співробітники з під­вищеною температурою тіла і катаральними явищами, а також носії інфекції; 8

2) кожного співробітника, якого беруть на роботу в хірургічне відділення, слід обстежити на носійство патогенних мікроорганіз- 8

Основні групи хімічних антисептиків 16

Кліндаміцин (капсули по 0,25 і 0,075 г). 25

Г емостаз 27

4.Припинення кровотечі (самостійне, тимчасове, остаточне). 27

5.Перша медична допомога при зовнішніх і внутрішніх крово­течах на догоспітальному етапі. 27

6.інтенсивна терапія хворих у стаціонарі. 27

Туга тампонада рани. Цей метод застосовують при кровоте­чах з носа, піхви і прямої кишки, а також при кровотечах з ран. 32

Загальне та місцеве знеболювання 38

План 38

Біль — вид чутливості, що сигналізує про наявність пато­логічного процесу в організмі або дію сильного зовнішнього под­разника. 39

Механізм дії наркотичних засобів складний. Вони пригнічу­ють і блокують механізми, які забезпечують передачу больових імпульсів у ЦНС. Для пояснення наркозу запропоновано низку 40

Бронхоспазм і ларингоспазм проявляються утрудненими вди­хом та видихом, ціанозом, пітливістю. Для компенсації дихання 46

Найчастіше застосовують такі види анестезії: анестезія за Лукашевичем — Оберстом під час операцій на пальцях; 50

анестезія за Усольцевою під час операцій на кисті; 50

Медсестра проводить місцеву анестезію (термінальну, інфіль­траційну, блокади, провідникову) і асистує під час спинномозко­вої й епідуральної анестезії. 52

Переливання крові. Кровозамінні рідини 52

План 52

Для інфузійної терапії застосовують системи одноразового ви­користання. При довготривалій інфузії у вену вводять тонкий пластиковий катетер. 53

У 1940 р. К.Ландштейнер і О.С. Візнер виявили в ерит­роцитах людини новий антиген, названий ними резус-фактор (Rh). 58

визначити групу крові, резус-фактор реципієнта; 61

вибрати відповідну одногруину та однорезусну кров і візуаль­но оцінити її придатність; 61

Протокол переливання крові 63

Дренуваня ран і порожнин тіла 78

План 78

Фельдшер повинен здійснювати контроль за ефективністю дренування і догляд за шкірою навколо дренажу, а також асис­тувати лікареві під час його видалення. 80

Оперативна хірургічна техніка 80

План 80

Термінові операції виконують протягом 1—7 діб після госпі­талізації хворого або встановлення діагнозу. Перед операцією хворого обстежують, проводять передопераційну підготовку. Так, 81

Для лікування звужень сечівника широко застосовують зігнуті металеві й еластичні бужі. Металеві бужі випускають дванадцяти номерів за шкалою Шар'єра — від № 16 (діаметр 5,33 мм) до 85

Надання першої медичної допомоги 87

План 87

Порушення життєво важливих 90

функцій організму. Серцево-легенева реанімація. Інтенсивна терапія 90

відсутність пульсу на центральних артеріях; 92

агональне дихання або відсутність спонтанного дихання; 92

Існує два види масажу серця: закритий (зовнішній, непр мий) і відкритий (внутрішній, прямий). При закритому серце, фіксоване в середостінні між грудною кліткою і хреобтом, 94

Травматичний шок являє собою динамічний процес. Розріз­няють первинний і вторинний шок. Первинний шок розвиваєть- 99

При відкритому пневмотораксі необхідно герметизувати ра­новий дефект до транспортування хворого і виконати вагосимпатичну блокаду на боці ураження. При клапанному напружено- 101

Інтенсивна терапія при порушеннях водно-електролітного ба­лансу та КОС включає боротьбу зі зневодненням організму та 102

Застосовують синтетичні анальгетики. Уводять 50 % розчину анальгіну в поєднанні з 25 мг супрастину або 20 мг димедролу. 103

Амбулаторна хірургічна допомога 104

План 104

Деонтологія в хірургії 113

План 113

Медична деонтологія — наука про обов'язок медика перед хворим і суспільством, причому йдеться не тільки про професій­ні обов'язки, але й про моральні аспекти його діяльності, духов- 114

ність, людяність. "Деонтологія — моральна стратегія і тактика лікаря, фельдшера, медичної сестри, душа медицини і мудрість лікування", — писав А.Ф. Білібін. 114

Лікування хворого в хірургічному відділенні. Діагностика хірургічної патології 116

План 116

Соматичний біль, на відміну від вісцерального, постійний, має точну локалізацію і супроводжується напруженням м'язів. Хво- 117

Слід зазначити, що часті рідкі випорожнення можуть спосте­рігатися при гострому апендициті в дітей, інвагінації кишок, тром­бозі мезентеріальних судин, пневмококовому перитоніті тощо. 118

Далі звертають увагу на конституціональні особливості хво­рого. Розрізняють нормостенічну, гіперстенічну та астенічну кон­- 120

Під час пальпації за ходом сечоводу можна виявити різку бо­лючість (за наявності каменя або запалення). 122

Під час пальпації печінки визначають її величину, розміщен­ня нижнього краю, особливості поверхні. 123

Фельдщер повинен сісти справа біля ліжка хворого, поклас­ти чотири пальці лівої руки на поперекову ділянку, а долоню 123

3.Цитологічне дослідження (визначення кількості і виду клітин). 125

Догляд за хворими в хірургічному відділенні. Підготовка хворих до операції 131

План 131

4.Транспортування хворого в операційну. 131

Одяг медичного персоналу повинен бути пошитий з бавов­няної тканини. У хірургічному відділенні бажано носити штани зеленого або білого кольору та спеціальну курточку. Співробіт- 133

до яких підводиться кисень. Такі ліжка оснащені радіоприйма­чем з навушниками. Повинна бути кнопка для електричного або звукового сигналу. 135

Абсолютними показаннями до планової операції є злоякісні новоутворення, стеноз стравоходу, стеноз вихідного відділу шлун­ка, механічна жовтяниця тощо. 136

Відносними показаннями до операції є захворювання, які можна вилікувати лише хірургічним методом, але такі, що не загрожують життю хворого (незащемлені грижі живота, жовчно- 136

Післяопераційний період. Лікування хворого у відділенні інтенсивної терапії 138

План 138

Післяопераційний період. Розрізняють ранній (до 3 —5 діб), пізній (до 2 — 3 тиж) і віддалений післяопераційний період, або період реабілітації (від 3 тиж до 2 — 3 міс). 139

Генеральне прибирання проводять 1 раз на тиждень. Постіль ну білизну міняють щодня. 147

У відділенні реанімації та інтенсивної терапії медична сестра веде таку документацію: 147

Дієту № 0-а призначають, як правило, на 2 —3-й день після операції. Вона включає рідкі, желеподібні страви. Дозволяється знежирений неміцний м'ясний бульйон, рисовий відвар з верш­- 147

Залежно від форми і розміщення площини перелому розріз­няють поперечні, косі, поздовжні, гвинтоподібні, осколкові, убиті і компресійні переломи. 158

1-ша фаза — катаболізм тканинних структур, проліферація клітинних елементів; 159

Відкриті механічні ушкодження (рани) 163

План 163

Опіки. Відмороження. Електротравма 171

План 171

Опіковий шок — це патологічний процес, який розвива­ється при значних термічних ушкодженнях шкіри і прилеглих 176

ту розвитку анемії, усім хворим із глибокими опіками показав переливання еритроцитної маси. 178

Перед транспортуванням уражені ділянки вкривають чистим випрасуваним простирадлом, накладають сухі марлеві або кон­турні пов'язки. Мазеві пов'язки протипоказані. 183

Хірургічна інфекція 185

Гостра та хронічна гнійна аеробна інфекція 185

План 185

(інфекційні захворювання, що супроводжуються накопиченням у тканинах та органах гнійного ексудату — абсцес, флегмона, карбункул, мастит, остеомієліт, апендицит тощо). 185

е)змішаною. 186

При гострій гнійній інфекції застосовують місцеве і за­гальне лікування. Місцеве лікування залежить від фази за- 187

антистафілококову гіперімунну плазму, антистафілококовий гам- ма-глобулін, протиправцевий гамма-глобулін, протиправцеву си­роватку, антирабічний гамма-глобулін тощо. 189

Детоксикацію здійснюють різними способами, серед яких го­ловним є знищення мікробів, зменшення концентрації токсинів та мікробів, їх розведення, нейтралізація і виведення токсинів. 189

Хворих із фурункулами за відсутності ускладнень лікують ам­булаторно. При локалізації фурункула на обличчі фельдшер зобов'язаний негайно направити хворого в стаціонар. 191

Абсцес є показанням до оперативного втручання. Проводять розтин і спорожнення абсцесу, дренування його порожнини. Після операції абсцес лікують так само, як і гнійну рану. 194

антибактеріальну терапію (напівсинтетичні пеніциліни в по­єднанні із сульфаніламідними препаратами), застосування цефа- лосиоринів; 195

Хворих лікують амбулаторно. Необхідно іммобілізувати кін­цівку. Призначають препарати з групи пеніциліну та напівсинте­тичні пеніциліни. 196

Лімфангіїт — це запалення лімфатичних судин. Розвива ся при гострих інфекційних процесах, травмах, ранах, садн опіках. Збудник інфекції — найчастіше стафілокок. 196

Лімфангіїт може бути гострим, підгострим і хронічним. Розрізняють також простий (серозний) і гнійний лімфангіїт. 196

Хронічний лімфаденіт може бути неспецифічним і специфічним. 197

Гостра анаеробна інфекція. Профілактика газової гангрени і правця 204

План 204

Можуть виникнути такі ускладнення: поступово наростаюча обструктивна дихальна недостатність, ателектази в легенях, пнев- 208

АДПа та АДПма; 212

Стан алкогольного сп'яніння не є протипоказанням допроя дення екстреної профілактики. 212

Загальна гнійна інфекція (сепсис) 218

План 218

вогнищем інфекції (його локалізацією, станом кровообігу у вогнищі та ін.); 219

імунологічною реактивністю організму. 219

торами, а також лімфогенно і гематогенно досягає головного мозку, спричинюючи в ньому характерні зміни (набряк, крововиливи, дегенерацію нервових клітин). 224

кісткова тканина уражуються в пізніх стадіях. При своєчасному лікуванні хворий одужує. 227

Лікування хворих проводять у спеціалізованих закладах - протитуберкульозних диспансерах і санаторіях. Призначають ви­сококалорійну, багату на вітаміни, білки і мінеральні солі дівту 228

Пухлини 231

План 231

Під час пальпації шкіри і підшкірної жирової клітковини мо­жна виявити м'які доброякісні пухлини жирової тканини, кісти сальних залоз, які нерідко локалізуються на волосистій частині 234

Розрізняють 4 стадії злоякісних пухлин: 235

1-ша стадія — пухлина невеликих розмірів, з чіткими м ми, не проростає в стінку органа, метастазів немає; 235

Цільові профогляди проводять з метою виявлення певних за­хворювань. 241

Загальна профілактика раку — це боротьба із забрудненням довкілля, створення нормальної екологічної обстановки. 242

Некроз. 243

Природжена хірургічна патологія 243

в)при травматичних ушкодженнях (кишкова і бронхіальна нориці). До цієї групи відносять також штучні нориці, які ство рюють хірургічним шляхом для відведення вмісту порожнисто 248

Розділ 3 250

Спеціальна хірургія 250

Захворювання та ушкодження голови, лиця та шиї 250

План 250

Ушкодження м'яких тканин голови і кісток черепа можуть бути закритими (забій, крововилив) і відкритими (рани). 254

шолому). За відсутності ушкодження кісток накладають шви. Ін­фіковані рани зашивати не слід. 255

3)менінгеальними симптомами (головний біль, блювання, ри­гідність потиличних м'язів, позитивні симптоми Керніга і Бруд- зінського); 257

Проводять корекцію метаболічного ацидозу (уводять 4 % роз­чин натрію гідрокарбонату) і водно-електролітного балансу. Призначають дегідратаційну терапію. 259

женій ригідності м'язів потилиці). Спостерігаються джексонів- ські епілептичні напади, розширення зіниці на боці ураження. У лікворі виявляють кров. 260

рані, розвитку енцефаліту, абсцесу та інших ускладнень пролапс і протрузія головного мозку можуть наростати. 262

Аденома гіпофіза буває трьох видів: еозинофільна, базофільна, хромофобна. Злоякісна аденома називається аденокар­циномою. 263

Серединні кісти та фістули зумовлені аномалією розвитку щи­топодібної залози. 270

Захворювання й ушкодження 276

грудної клітки та органів грудної порожнини 276

Ознаки гострого легеневого нагноєння з'являються в 2-й фазі патологічного процесу, коли сформований гнояк сполучається з 284

Захворювання спричинюють стрептококи, стафілококи і киш­кова паличка. 288

Хронічні захворювання органів черевної порожнини 292

План 292

Лікування оперативне (проста, субтотальна чи субтотально- тотальна резекція, екстирпація шлунка). 302

Холецистит — запалення жовчного міхура. Розрізняють хро­нічний і гострий холецистит. 302

Ушкодження і гострі захворювання органів черевної порожнини 305

План 305

У крові виявляють високий лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитар­ної формули вліво, збільшення ШОЕ, підвищення рівня біліру­біну, амінотрансферази, альдолази і лужної фосфатази. 311

В.О. Савельев виділяє механічні, нейрогуморальні і токсико- алергічні причини розвитку гострого панкреатиту. У 50,4 % ви­падків панкреатит є ускладненням жовчнокам'яної хвороби. 312

У крові виявляють нейтрофільний лейкоцитоз зі зсувом лей­коцитарної формули вліво, збільшення ШОЕ й еритроцитоз, який 313

За підозри на перфоративну виразку фельдшер повинен не­гайно госпіталізувати хворого, не вводячи йому ні анальгегиків, ні спазмолітиків. 316

Методами оперативного лікування перфоративної виразки є Ушивання її отвору, вирізування з пілоропластикою і ваготомією, первинна резекція, антрум-резекція із селективною ваготомією. 316

Закриті ушкодження печінки. Розрізняють ушкодження пе­чінки без порушення цілості капсули і з порушенням її цілості. 320

Захворювання та ушкодження прямої кишки 321

План 321

Розрізняють гострі та хронічні запальні захворювання пря­мої кишки та навколопрямокишкової клітковини. 322

Лікування оперативне (розтин гнояка, вирізування парарек- тальних нориць). 324

Захворювання та ушкодження сечостатевих органів 326

План 326

турією. Наприкінці сечовипускання біль посилюється. При ший­ковому циститі біль віддає в промежину і відхідник. Якщо сеча затримується, підвищується температура тіла. 330

У сечі виявляють білок, еритроцити і лейкоцити. При гостро­му циститі інструментальні дослідження і катетеризацію сечово­го міхура не проводять. 330

Лікування консервативне (антибіотики, простатилен, теплові процедури, сидячі ванни, грілки на промежину, гарячі клізми). 332

Ушкодження та захворювання кінцівок, хребта й таза. Синдром тривалого роздавлювання 336

План 336

Перелом діафіза стегнової кістки спостерігається у верхній, середній і нижній його третині. Він виникає при згинанні і скру­чуванні кінцівки. 342

Захворювання судин 350

нижніх кінцівок 350

Переливання крові — це дуже серйозне втручання. Іноді в но може супроводжуватися важкими ускладненнями. Усі ускладнення можна розділити на 3 основні групи.

1)ускладнення механічного характеру;

2)ускладнення реактивного характеру;

3)ускладнення, зумовлені переливанням інфікованої донор­ської крові.

До ускладнень механічного характеру відносять гостре роз­ширення серця, повітряну емболію, тромбоемболію і тромбоз.

До ускладнень реактивного характеру можна віднести гаряч­ку, алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотранс- фузійний і цитратний шок, калієву інтоксикацію.

Посттрансфузійна гарячка зумовлена надходженням у кров пірогенних речовин — продуктів розпаду білків і мікро­організмів.

Найчастіше гарячка виникає як наслідок взаємодії антитіл реципієнта з перелитими лейкоцитами, тромбоцитами чи імуно- глобуліном.

Гарячка звичайно виникає через 1,5 — 2 год після переливан­ня крові. У хворого з'являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, блювання. Температура тіла підвищується до 38 — 39 °С. Розрізняють три ступені важкості гарячкової реакції.

У разі легкої гарячкової реакції хворий відчуває загальну сла­бість, озноб, підвищується температура тіла (у межах 1 °С).

Гарячкова реакція середньої важкості проявляється ознобом, слабістю, головним болем, несильним болем у животі і попереко­вій ділянці, підвищенням температури тіла на 1,5 — 2 °С.

У разі важкої гарячкової реакції спостерігаються сильний озноб, головний біль, нудота, блювання, утруднене дихання, біль у поперековій ділянці, ціаноз губ, значне підвищення температу­ри тіла (більше ніж на 2 °С).

Легка гарячкова реакція і реакція середньої важкості через кілька годин минають. Важка гарячкова реакція тривала.

Легка і середньоважка гарячкові реакції не потребують ліку­вання. Хворого треба зігріти (вкрити ковдрою, покласти грілку До ніг, напоїти гарячим чаєм). У разі важкої гарячкової реакції необхідно зігріти хворого і ввести йому знеболювальні засоби (морфіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол); засоби, що нормалізують серцеву діяльність (сульфокамфокаїн, кофеїн, кор­діамін), антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супра- ^стин), кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), антипі- Ретичні засоби (ацетилсаліцилова кислота, аскофен, парацетамол. Внутрішньовенно краплинно вводять 10 мл 10 % розчину

кальцію хлориду, 500 мл 5 % розчину глюкози з аскорбіновою кислотою.

Алергічні реакції зумовлені сенсибілізацією організму до білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повтор­ної трансфузії крові і плазми, уведення білкових речовин і біл­кових препаратів, а також при деяких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини, хвороби крові).

Алергічна реакція може спостерігатися вже під час перели­вання крові або через 15 — 20 хв після його закінчення. До гаряч­кової реакції приєднуються кропив'янка, алергічний набряк, за­дишка тощо.

Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком анафілактичного шоку). Через 30 — 40 хв вони минають. Кропи­в'янка, біль у суглобах, свербіж можуть тривати 1 — 2 доби.

Якщо алергічна реакція з'являється ще під час переливання крові, його треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенно вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду і 5 —10 мл 5 % роз­чину аскорбінової кислоти, діазолін, димедрол або супрастин, кортикостероїди, за показаннями — кофеїн, сульфокамфокаїн.

Переливання великої кількості крові супроводжується синд­ромом масивних переливань (синдром гомологічної крові). Цей синдром розвивається внаслідок уведення в організм реци­пієнта консервованої донорської крові, що містить натрію і калію цитрат. Він може бути зумовлений змінами біохімічних констант і формених елементів, що відбуваються в процесі зберігання крові, імунологічною несумісністю крові донора і реципієнта за еритроцитарними, лейкоцитарними і тромбоцитарними антигена­ми й антитілами плазмових білків, які практично не враховують­ся під час підбору донорської крові.

При синдромі масивних переливань спостерігаються спазм судин, підвищення в'язкості крові реципієнта, склеювання ери­троцитів, закупорка капілярів, порушення кровообігу, дрібні кро­вовиливи в печінці і нирках, застій крові в легенях. Кров не згор­тається, виникає кровоточивість.

Аби запобігти цьому ускладненню, слід переливати тільки сві­жу консервовану кров, а під час переливання треба внутрішньо­венно вводити низькомолекулярні плазмозамінні розчини (р^е0" поліглюкін, реомакродекс, неокомпенсан та ін.).

Небезпечним ускладненням переливання крові єгемотранс- фузійний шок. Він зумовлений переливанням несумісної за системою АВ0 і резус-фактором крові, чи переливанням інфіко­ваної або зміненої крові (крові, яка була випадково заморожена і відтанула, чи крові, що нагрілася до температури понад 40 °С).

Це ускладнення спричинюють руйнування еритроцитів доно­ра, їх гемоліз і звільнення токсичних продуктів розпаду (гіста­міну, брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемо­ліз еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває в разі трансфузії крові 0(αβ) реципієнтам з іншими групами крові.

Усе це зрештою призводить до розвитку шоку, важкої інтокси­кації, порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.

У перебігу гемотрансфузійного шоку виділяють три періоди: І — період шоку; II — період ниркової недостатності; III — одужання.

Період шоку. Може розвиватися ще під час переливання кро­ві, після введення в кровоносне русло 20 — 40 мл крові. Хворий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за грудниною, головний біль і біль у поперековій ділянці, нудоту, блювання. Біль зумовлюється спазмом мозкових, мезентеріаль- них і ниркових судин. Пульс стає частим, АТ знижується. Біль такий сильний, що хворі починають кричати. Обличчя хворого спочатку червоніє, а пізніше блідне, з'являється озноб, підвищу­ється температура тіла. Згодом спостерігаються мимовільні сечо­випускання та дефекація. Розпочинаються гемоглобінурія та ге- моглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.

Період ниркової недостатності характеризується ознаками ураження нирок. Зменшується або взагалі припиняється виді­лення сечі. Розвивається уремія, яка характеризується головним болем, нудотою, блюванням, втратою апетиту, проносом, адина­мією, сонливістю, ознобом, підвищенням АТ. Наростають блі­дість і жовтяничність шкіри, пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше. Розвивається анемія, у кро­ві підвищується рівень сечовини, креатиніну, білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити, циліндри.

У разі важкого перебігу гемотрансфузійного шоку хворі по­мирають на 3-тю — 18-ту добу після гемотрансфузії. За сприят­ливого його перебігу з 2 —3-го тижня стан хворих починає поліп­шуватися і настає період одужання.

Першою ознакою періоду одужання є відновлення діурезу. Він поступово збільшується і до 8—12-ї доби може досягнути 3—4 л на добу. Поступово поліпшується загальний стан хворо­го. Щоправда, після відновлення функції нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слабість, підвищена втомлюва­ність, залишається зниженою концентраційна здатність нирок.

Клінічні прояви гемотрансфузійного шоку при резус-несуміс- ності мають багато спільного із шоком, що розвивається за АВ0- конфлікту, але він буває частіше після переливання крові і має не такий гострий період.

Лікування гемотрансфузійного шоку при АВ0- і резус-конф- лікті однакове. Воно залежить від періоду шоку.

У разі появи перших ознак гемотрансфузійного шоку перели­вання крові припиняють, систему для переливання крові від'єд­нують і підключають систему із сольовим розчином (голку з ве­ни не видаляють!).

Лікування гемотрансфузійного шоку. Уводять 90 — 120 мг преднізолону, 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, 100 мг лазиксу.

Слід також увести антигістамінні препарати і наркотичні аль- гетики. Розпочинають інфузійну терапію. Уводять реополіглю- кін, поліглюкін, желатиноль.

Для одержання лужної реакції сечі вводять 4 % розчин на­трію гідрокарбонату. Для виведення вільного гемоглобіну пере­ливають полііонні розчини.

Високоефективним є масивний плазмаферез.

Для запобігання внутрішньосудинній коагуляції доцільно ввес­ти 5000 ОД гепарину, антиферменті препарати (контрикал).

Після виведення хворого із шоку і за наявності гострої ниркової недостатності проводять гемодіаліз за допомогою апарата "штучна нирка". У період одужання призначають симптоматичну терапію.

Цитратний шок розвивається в разі швидкої трансфузії великої кількості крові, стабілізованої натрію цитратом. Це часті­ше буває в пацієнтів з патологією печінки чи нирок. Підвищення рівня натрію цитрату в сироватці крові супроводжується змен­шенням вмісту іонізованого кальцію, з яким натрію цитрат утво­рює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме: спазм судин легень, серця, ослаблення скоротливої функції міокарда, порушен­ня електролітного обміну (переважно іонів кальцію і калію). Все це призводить до порушення гемодинаміки і функції нервової

системи. Токсичною вважається доза натрію цитрату 10 мг/кг за 1 хв, що відповідає введенню 2 —3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.

Клінічно цитратний шок проявляється прискоренням пульсу, аритмією, зниженням АТ, утрудненим диханням, судомами. Ці ознаки з'являються під час переливання крові або наприкінці його. Цитратний шок може спричинити смерть хворого (від зу­пинки серця).

З метою профілактики цитратпого шоку рекомендується на кожні 500 мл крові вводити 10 мл 10 % розчину кальцію хлори­ду або кальцію глюконату.

У разі розвитку цитратного шоку треба негайно припинити переливання крові, внутрішньовенно ввести 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату, підшкірно — кофеїн.

Третя група ускладнень зумовлена переливанням інфікованої крові. Під час трансфузії можна заразитися вірусним гепатитом, малярією, сифілісом, бруцельозом, токсоплазмозом, трипаносо­мозом і СНІДом.

Під час зберігання крові з еритроцитів у плазму просочується калій, що в разі швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої інтоксикації. Це шкідливо впливає на міокард. Таке ускладнення часто буває у хворих з патологією нирок, а також при травматичному токсикозі.

Під час інфузійно-трансфузійної терапії нині застосовують не цільну донорську кров, а її компоненти і препарати в поєд­нанні з кровозамінними розчинами і засобами для парентераль­ного живлення.

На станціях переливання крові з цільної крові одержують та­кі компоненти крові: різні види еритроцитарної маси (еритроци­ти, еритроцитарну масу, еритроцитарну суспензію, відмиту еритроцитарну масу, розморожену і відмиту еритроцитарну масу), тромбоцитарну масу, нативну плазму, свіжозаморожену плазму, імунну і гіперімунну плазму, концентрат тромбоцитів, гранулоцитарну масу, плазму концентровану, лейкоцитарну масу.

З плазми донорів готують препарати крові; альбумін, протеїн, імунні препарати (гамма-глобуліни), кріопреципітат, очищені концентрати VII і IX факторів згортання крові, протромбіновий комплекс, засоби місцевого гемостазу (фібринна губка і плівка, Фібриноген, тромбін), фібринолізин.

Протишокові	Дезінтоксикаційні	Засоби
		для парентерального
кровозамінники	розчини	живлення
1. Похідні	1. Препарати полі-	1. Препарати для
декстрану:	вінілпіролідону:	білкового живлення:
поліглюкін,	перистон-Н, неоком-	гідролізат казеїну,
реополіглюкін,	пенсан, плазмол,	гідролізат казеїну
інтрадекс, рео-	колідон	освітлений, амінон,
глюман, макро-	2. Розчин поліві­	а мінотроф, аміно-
декс, реомакро-	нілового спирту	зол, інфузамін, по-
декс, стабізол,	(полідез)	ліамін, гідрамін,
хемодекс С,	3 . Препарати	аміностерил, вамін,
лонгастерил-40		фреамін
2. Препарати	декстрази: 5 % і 10 % розчини	2. Препарати для
желатину: же-	глюкози	енергетичного
латиноль, ге-		живлення:
можель, гемо- фузин, плазмо-	4. Препарати полі- відену: полівідон,	а) вуглеводи:
жель	ентеродез	5 % і 10 % розчини
3. Препарати,	5. Препарати крис­	глюкози, глюкосте- рил, ксиліт, сорбіт, маніт;
які містять	талоїд ного типу:
крохмаль: во- лекам, рефор-	ізотонічний розчин натрію хлориду, роз­	6) жирові емульсії:
тан , амінопек-	чин Рінгера—Локка,	інфузоліпол, ліпі-
тин, 6 % плаз-	розчин Гартмана,	дин-2, ліпофундин,
мостерил	лактасіль, сольові	емульсан, інтролі-
	розчини (ацесіль,	під, веноліпід, лі­
	хлосіль, трисіль, дисіль, манітол)	пому л, фатген

Сучасні кровозамінні розчини широко застосовують у клі­нічній практиці. Використання кровозамінників колоїдного типу покладено в основу методу керованої інфузійної гемодилюції-

Кристалоїдні розчини призначаються для поповнення об'єму міжклітинної рідини, відновлення електролітного складу й осмо­тичного тиску, поліпшення реологічних властивостей крові.

Парентеральне живлення є складовою частиною комплексно­го лікування хворих у тих випадках, коли повне або часткове природне харчування неможливе.

Розробляються кровозамінники, які мають функцію транс­порту кисню (розчин гемоглобіну, перфторан та ін.).

Парентеральне живлення застосовується в практиці інтенсив­ної терапії, як особливий вид замісної терапії, коли комплекс живильних речовин уводять в організм, обминаючи травний ка­нал. Розрізняють повне парентеральне живлення, коли вводять всі необхідні компоненти для поповнення енергетичних і пластич­них затрат і підтримання необхідного рівня обмінних процесів, і неповне, коли парентерально вводять деякі інгредієнти на фоні ентерального харчування.

Добова потреба в білках у дорослих становить 0,7 — 1,0 г/кг, у дітей — 2,5 г/кг. Після важких операцій вона зростає до 1,5-2 г/кг.

Кількість препарату (V) розраховують за формулою:

V = (М · В/А · 6,25) ·100 %,

де М — маса тіла хворого (кг); В — середня добова потреба в білках (г/кг); А — кількість загального азоту (г) у 100 мл препарату; 6,25 — коефіцієнт перерахунку азоту в білок.

Уведення засобів парентерального живлення слід розпочина­ти з розчину глюкози з інсуліном. Після інфузії 200—300 мл розчину глюкози підключають амінокислотний препарат або біл­ковий гідролізат в одноразову систему шляхом проколу гумо­вої трубки перед канюлею, що з'єднує систему з катетером, вста­новленим у центральну вену. Далі амінокислотну суміш або білковий гідролізат уводять разом з розчином глюкози. Амі­нокислоти, гідролізати і розчин глюкози доцільно вводити зі швидкістю не більше ніж 40 крапель за 1 хв. Жирові емульсії дозволяється переливати разом з розчинами амінокислот і гід­ролізатами. їх забороняється вводити одночасно з розчинами електролітів. На кожні 500 мл жирової емульсії вводять 5000 ОД гепарину.

Медична сестра повинна володіти методикою проведення па­рентерального живлення, слідкувати за швидкістю інфузії і про всі порушення стану хворого доповідати лікарю.