Хірургічна інфекція Гостра та хронічна гнійна аеробна інфекція План

1.Поняття про хірургічну інфекцію.

2.Класифікація хірургічної інфекції. Основні збудники гострої та хронічної гнійної аеробної інфекції. Шляхи проникнення інфекції. Загальні і місцеві ознаки гнійного запалення.

3.Принципи лікування. Антибактеріальна терапія і детоксикація.

4.Догляд за хворими з хірургічною інфекцією.

Хірургічна інфекція — це захворювання і патологічні проце­си інфекційного генезу, спричинені хірургічним втручанням чи нанесенням ран (інфекційні ускладнення ран, зокрема нагноєн­ня останніх та ранова токсикоінфекція), або такі захворювання, лікування яких потребує проведення оперативного втручаріня

(інфекційні захворювання, що супроводжуються накопиченням у тканинах та органах гнійного ексудату — абсцес, флегмона, карбункул, мастит, остеомієліт, апендицит тощо).

Чим вища вірулентність мікроорганізмів, які проникли в ор­ганізм, і чим нижча його імунологічна реактивність, тим більша ймовірність розвитку хірургічної інфекції. Поява антибіотикоре- зистентних форм мікроорганізмів, у тому числі і в зовнішньому середовищі, зумовила виникнення в клінічній хірургії проблеми внутрішньолікарняної госпітальної інфекції.

У 1983 р. В.І. Стручков запропонував таку класифікацію хірургічної інфекції:

І. Гостра хірургічна інфекція:

1.Гостра гнійна інфекція (фурункул, карбункул, гідраденіт, абс­цес, флегмона, рожа, еризипелоїд, лімфангіїт, тромбофлебіт, мастит та ін.).

2.Гостра анаеробна інфекція (газова гангрена, правець).

3.Гостра специфічна інфекція (сибірка, сказ та ін.).

4.Гостра гнилісна інфекція.

II. Хронічна хірургічна інфекція:

1.Хронічна неспецифічна інфекція (сепсис).

2.Хронічна специфічна інфекція (туберкульоз, сифіліс, актино­мікоз).

За клінічним перебігом розрізняють:

1.Гостру гнійну інфекцію:

а) загальну;

б) місцеву.

2.Хронічну гнійну інфекцію:

а) загальну;

б) місцеву.

За локалізацією ураження розрізняють:

а) інфекцію шкірних покривів, підшкірної клітковини;

б) інфекцію покривів черепа та його вмісту;

в) інфекцію шиї;

г) інфекцію грудної клітки, плеври, легень;

д) інфекцію середостіння;

е) інфекцію очеревини та органів черевної порожнини;

є) інфекцію таза та його органів;

ж) інфекцію кісток і суглобів.

За етіологією інфекція може бути:

а) стафілококовою;

б)стрептококовою;

в)пневмококовою;

г)колібацилярною;

д)синьогнійною;

е)змішаною.

Мікроорганізми, які проникли в організм, спричинюють гній­не запалення.

Прояви запалення залежать від анатомічних особливостей, функцій і кровопостачання органа, де розвивається процес. Так, при запаленні очеревини (перитоніту) і при абсцесі або флегмо­ні м'яких тканин розвиваються різні симптоми.

На прояви запалення впливає і загальний стан хворого.

У перебігу запального процесу виділяють дві клінічно вира­жені фази:

а)фазу запальної інфільтрації;

б)фазу нагноєння.

Фаза запальної інфільтрації. Спостерігаються розширення судин, набряк і клітинна інфільтрація. Клінічно при цьому прояв­ляються всі класичні ознаки запалення: припухлість, почервонін­ня, місцеве підвищення температури, біль і порушення функцій органа. При своєчасному лікуванні патологічний процес завер­шується на цій фазі. Під впливом мікробних токсинів, протеолі­тичних ферментів і лейкоцитів відбувається розплавлення змерт­вілих тканин. Унаслідок цього процесу в центрі вогнища накопи­чується в'язка рідина жовтуватого кольору, яка містить продукти розплавлення некротичних тканин, лейкоцитів і мікроорганізмів. Клінічно це проявляється флуктуацією (розм'якшенням). Накопи­чення гною обмежено зоною запальної лейкоцитарної інфільтра­ції тканин, в якій розвиваються процеси проліферації (піогенна мембрана). За відсутності вільного відтоку ці продукти всмокту­ються, спричинюючи загальну реакцію організму: підвищення температури тіла, інтоксикацію (головний біль, озноб, тахікар­дію). Характерна резорбтивна гарячка. У периферійній крові ви­являють нейтрофільний лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитарної фор­мули вліво. У важких випадках розвивається анемія, збільшуєть­ся ШОЕ. У сечі з'являється білок.

При гострій гнійній інфекції застосовують місцеве і за­гальне лікування. Місцеве лікування залежить від фази за-

пального процесу. У фазі інфільтрації необхідна іммобілізація ушкодженого органа. Показані теплові процедури (зігрівальний компрес, грілка). Призначають фізіотерапевтичні процедури, ком преси з маззю Вишневського, новокаїнові блокади з розчинами антибіотиків.

Якщо запальний процес перейшов у стадію нагноєння, то оду. жання можливе лише тоді, коли гній знайде собі вихід. Гній у вогнищі не може розсмоктатися. Де найважливіший закон гній­ної хірургії. Під час розтину гнояка потрібно дотримуватися та­ких правил:

1)слід правильно вибрати метод знеболювання;

2)розріз треба зробити якомога далі від судинно-нервових пучків;

3)слід провести ревізію порожнини, розсікти кишені і за­пливи гною; дренувати порожнину треба через розріз у найниж­чій її точці.

Після розтину гнояка його лікують як гнійну рану (залежно від фази ранового процесу).

Загальне лікування. Кожна інфекція супроводжується загаль­ними явищами, зумовленими інтоксикацією. Загальне лікування хворих насамперед передбачає створення оптимальних умов для реалізації ендогенних механізмів захисту від мікробної токсич­ної агресії — інтоксикації. Хворий потребує фізичного та психіч­ного спокою.

Загальне лікування хворих із гнійною інфекцією включає:

1)антибактеріальну терапію (антибіотики, сульфаніламідні препарати, нітрофурани);

2)підвищення захисних сил організму;

3)дезінтоксикаційну терапію.

Антибіотики широко застосовуються в хірургії для лікування та профілактики інфекції. Ефективність їх залежить від харак­теру інфекції та адекватності режиму лікування.

Загальні правила проведення антибіотикотерапії:

1)слід обґрунтувати необхідні призначення антибіотиків;

2)якщо збудник інфекції відомий, треба призначити найменш токсичні, а також доступні та дешеві антибіотики;

3)якщо збудник інфекції не встановлений та в разі важкого перебігу інфекції спочатку застосовують антибіотики широкого

спектра дії: аміноглікозиди, цефалоспорини, напівсинтетичні пе­ніциліни, тієнам;

4)необхідно якомога швидше визначити збудник інфекції та його чутливість до антибіотиків, у разі потреби провести корек­цію антибіотикотерапії;

5)у разі неефективності препарату протягом рекомендова­ного інструкцією терміну застосування його слід замінити на інший; не можна застосовувати один антибіотик довше ніж 10 днів;

6)необхідно суворо дотримуватися схеми введення антибіо­тиків, уникати призначення двох антибіотиків, які ослаблюють дію один одного (наприклад, не можна застосовувати левоміце­тин із тетрацикліном), або діють антагоністично (наприклад, пе­ніцилін і левоміцетин), або посилюють токсичну дію один одно­го (2 аміноглікозиди);

7)перед призначенням антибіотиків необхідно з'ясувати чут­ливість організму хворого до них; слід уникати місцевого засто­сування антибіотиків системного призначення; не можна засто­совувати антибіотики з метою профілактики інфекції при "чис­тих" операціях на поверхні тіла;

8)антибіотики необхідно застосовувати в комбінації з інши­ми протимікробними препаратами;

9)залежно від характеру інфекції, її локалізації та перебігу вибирають шлях парентерального введення антибіотиків (внут- рішньом'язово, внутрішньовенно, внутрішньоартеріально, ендо- лімфатично, ендолюмбально тощо).

Лікування сульфаніламідними препаратами починають з при­значення ударних доз.

Для підвищення захисних сил організму вводять такі препа­рати, як АТФ, екстракт алое, склоподібне тіло, екстракт плацен­ти, вітамін В₁₂ і продигіозан, лізоцим, левамізол, декарис, Т-активін, тимозин, мієлоліпід, комплексний імуноглобуліновий пре­парат (КІП).

З метою підвищення імунітету широко використовують актив­ну і пасивну імунізацію.

Для активної імунізації застосовують анатоксини (стафілоко­ковий, правцевий) і вакцини, для пасивної — препарати, які міс­тять антитіла до тих чи інших збудників хірургічної інфекції:

антистафілококову гіперімунну плазму, антистафілококовий гам- ма-глобулін, протиправцевий гамма-глобулін, протиправцеву си­роватку, антирабічний гамма-глобулін тощо.

Детоксикацію здійснюють різними способами, серед яких го­ловним є знищення мікробів, зменшення концентрації токсинів та мікробів, їх розведення, нейтралізація і виведення токсинів.

Насамперед призначають велику кількість рідини. Внутріш­ньовенно вводять ізотонічні розчини натрію хлориду чи натрію лактату, розчини Рінгера —Локка і Гартмана, лактасіль, ацесіль, хлосіль, дисіль. Застосовують також препарати полівінілпіролі- дону (перистон-Н, неокомпенсан, плазмодан, колідон), розчин полівінілового спирту (полідез), препарати полівідену (поліві- дон, ентеродез, ентеросгель). Для зв'язування токсинів застосо­вують такі білкові препарати, як альбумін (10 — 20 % розчин) та протеїн (10 % розчин). Дезінтоксикаційні властивості мають та­кож осмотичні діуретики — манітол та сорбітол. У разі вкрай важкої інфекційної інтоксикації, як це буває при сепсисі, засто­совують штучний гемодіаліз, перитонеальний діаліз, гемо- та лімфосорбцію, ультрафіолетове та лазерне опромінення крові (і навіть підключення ксеноселезінки чи ксенопечінки, переваж­но свинячої).

Фельдшер має проводити санітарно-освітню роботу серед на­селення, навчає його правилам надання першої допомоги при мі­кротравмах і відкритих ушкодженнях. Фельдшер проводить та­кож туалет рани, її первинну хірургічну обробку. Він повинен вчасно розпізнати нагноєння рани або початок запального проце­су, провести їх лікування. Фельдшеру дозволяється розтинати поверхнево розміщені гнояки, проводити їх лікування залежно від фази ранового процесу. Виявивши ускладнення захворюван­ня, фельдшер повинен своєчасно направити хворого на консуль­тацію до хірурга.

Роль медичних сестер при лікуванні хворих із хірургічною інфекцією надзвичайно велика. Вони повинні підтримувати ідеа­льну чистоту в палатах, суворо дотримуватися правил асептики, під час проведення лікувальних процедур здійснювати догляд за хворими.

Хворих із фурункулами (за виключенням обличчя) і панариціями звичайно лікують амбулаторно, а з фурункулами обличчя, абсцесами і флегмонами — у стаціонарі.