- •Загальне та місцеве знеболювання
- •Мал. 1. Рефлекторна дуга болю
- •Переливання крові. Кровозамінні рідини
- •Дренуваня ран і порожнин тіла
- •Надання першої медичної допомоги План
- •Порушення життєво важливих функцій організму. Серцево-легенева реанімація. Інтенсивна терапія План
- •Амбулаторна хірургічна допомога План
- •Лікування хворого в хірургічному відділенні. Діагностика хірургічної патології План
- •Основні лабораторні показники (у нормі)
- •Догляд за хворими в хірургічному відділенні. Підготовка хворих до операції План
- •Післяопераційний період. Лікування хворого у відділенні інтенсивної терапії План
- •Основні види хірургічної патології
- •Відкриті механічні ушкодження (рани)
- •Опіки. Відмороження. Електротравма План
- •Хірургічна інфекція Гостра та хронічна гнійна аеробна інфекція План
- •Місцеві гнійні захворювання шкіри, підшкірної жирової клітковини, судин, кісток і суглобів План
- •Гостра анаеробна інфекція. Профілактика газової гангрени і правця План
- •Загальна гнійна інфекція (сепсис) План
- •Пухлини План
- •Некроз. Природжена хірургічна патологія План
- •Розділ 3 Спеціальна хірургія
- •Захворювання й ушкодження грудної клітки та органів грудної порожнини План
- •Хронічні захворювання органів черевної порожнини План
- •Ушкодження і гострі захворювання органів черевної порожнини План
- •Захворювання та ушкодження прямої кишки План
- •Захворювання та ушкодження сечостатевих органів План
- •Ушкодження та захворювання кінцівок, хребта й таза. Синдром тривалого роздавлювання План
- •Захворювання судин нижніх кінцівок План
Загальна гнійна інфекція (сепсис) План
1.Поняття про сепсис. Класифікація, місцеві та загальні прояви.
2.Токсико-інфекційний (септичний) шок: симптоми, перша медична допомога, інтенсивна терапія, комплексне лікування.
3.Особливості догляду за хворими.
Сепсис розвивається зазвичай за наявності вогнища хірургічної інфекції на фоні зниженої імунологічної реактивності організму і проявляється своєрідною реакцією організму з однотипною, незважаючи на різні збудники, клінічною картиною.
Існує 5 основних теорій, що пояснюють виникнення сепсису:
1.Бактеріологічна теорія (усі зміни, що відбуваються в організмі, є результатом розвитку гнійного вогнища; вони зумовлея ростом, розмноженням і проникненням мікроорганізмів У Кров НОСНІ судини).
2.Токсична теорія (велике значення надається не мікроорґ нізмам, а продуктам їх життєдіяльності — токсинам).
3.Алергічна теорія (бактеріальні токсини спричинюють в організмі хворого реакції алергічного характеру).
4.Нейротрофічна теорія (ґрунтується на дослідженнях І.П. Павлова про роль нервової системи в регуляції нейросудин- них реакцій організму).
5.Цитокінова теорія (інфе'кційний агент або його ендотоксин індукує надходження в кров значної кількості цитокінів — речовин білкової природи, які регулюють імунітет).
Розрізняють первинний і вторинний сепсис. Первинний (крип- тогенний) сепсис зустрічається досить рідко. Причини його розвитку невідомі. Допускається зв'язок з автоінфекцією.
Вторинний сепсис розвивається за наявності в організмі гнійного вогнища.
За локалізацією первинного вогнища розрізняють гінекологічний, урологічний, одонтогенний, отогенний сепсис і т.д.
Виділяють також рановий і післяопераційний сепсис.
Ранній сепсис розвивається в термін до 10—14 днів з моменту ушкодження, пізній — через 2 тиж після ушкодження.
За типом клінічного перебігу розрізняють блискавичний, гострий, підгострий і хронічний сепсис. Блискавичний сепсис розвивається протягом 1 доби, гострий — протягом кількох діб. Тривалість захворювання — 2—4 тиж. Підгострий сепсис триває 6—12 тиж, прогноз зазвичай сприятливий. Хронічний сепсис перебігає роками (з періодичними загостреннями і ремісіями).
За характером реакції організму розрізняють гіперергічний, нормергічний і гіпергічний сепсис.
Клініко-анатомічно розрізняють септицемію (форма сепсису без метастатичних гнійних вогнищ) і септикопіємію (є вторинні метастатичні гнійні вогнища).
Сепсис можуть спричинити будь-які патогенні і умовно-пато- генні бактерії (найчастіше — стафілококи, стрептококи, синьо- гнійна паличка, протей, анаеробна мікрофлора, бактероїди).
Патогенез сепсису складний і остаточно не з'ясований. Він визначається 3 факторами:
мікробіологічним (видом, вірулентністю, кількістю і тривалістю дії бактерій, які проникли в організм);
вогнищем інфекції (його локалізацією, станом кровообігу у вогнищі та ін.);
імунологічною реактивністю організму.
У клініці сепсису переважають прояви гострого запального інфекційного захворювання. У хворого спостерігаються гарячка озноб, пітливість. Гарячка особливо характерна для септицемії' при якій температурна крива має гектичний характер (температура тіла вранці і ввечері відрізняється на З °С і більше). При септикопіємії температура тіла висока, температурна крива постійна, без різких коливань ранкової та вечірньої температури.
Загальний стан хворого із самого початку розвитку сепсису швидко погіршується. Проявами інтоксикації при сепсисі є різка слабість, втрата апетиту, головний біль, диспептичні розлади, ейфорія. Шкіра блідо-ціанотична або блідо-жовтянична, з пете- хіальними крововиливами, вкрита потом. Губи ціанотичні, язик сухий, з коричнево-сірим нальотом. Спостерігаються серцево-судинні розлади: тахікардія, зниження АТ і серцевого викиду, при- глушеність тонів серця. Розвивається міокардит або ендокардит.
Дихання прискорене, неглибоке. Нерідко розвивається пневмонія.
Виникають диспептичні явища (нудота, рідше блювання), розвиваються ентероколіт і токсичний гепатит.
У крові виявляють високий лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитарної формули вліво, зникають еозинофіли, різко зменшується кількість лімфоцитів. Розвивається анемія.
У сечі виявляють білок, лейкоцити, циліндри. Знижуються відносна щільність сечі та діурез.
При септикопіємії в різних тканинах та органах виявляють вторинні вогнища інфекції. Порушуються всі види обміну. Розвивається ацидоз. Швидко зменшується маса тіла хворого.
Септичний шок спостерігається при важких ураженнях серця та інших внутрішніх органів. Летальність при ньому становить 50 — 70 %. Септичний шок найчастіше спричинюють грамнега- тивні мікроорганізми (кишкова і синьогнійна паличка та ін.). Ендотоксини цих мікроорганізмів, потрапляючи в кров, зумовлюють різкий спазм прекапілярного русла. Розвиваються генера- лізована ішемічна гіпоксія тканин, важкий метаболічний ацидоз, порушення функцій життєво важливих органів. Спазм капілярів в ішемізованих тканинах закінчується їх парезом і розвитком необоротного колапсу, що спричинює смерть хворого.
Мікробні токсини, які виділяють грампозитивні коки, зумовлюють клітинний протеоліз зі звільненням гілазмокінінів, які ви-
являють гістаміно- і серотоніноподібну дію. Унаслідок парезу прекапілярів виникає артеріальна гіпотензія. Кровопостачання тканин порушується, настає летальний кінець.
Клінічний перебіг септичного шоку має такі особливості:
на відміну від інших форм шоку, шкіра хворого не холодна і не бліда;
наявні чітко обмежені ділянки некрозу шкіри;
на шкірі є петехіальні крововиливи, виражена мармуровість шкіри.
При сепсисі призначають місцеве і загальне лікування. Необхідно провести санацію первинного і вторинного вогнищ інфекції. Особливу увагу приділяють видаленню некротичних тканин з вогнища. Існують різні методи ведення операційної рани. Поширений метод глухого або часткового зшивання рани в поєднанні з тривалим промиванням її розчинами антисептиків і антибіотиків та одночасною вакуумною аспірацією виділень. Досить широко застосовується також відкритий метод ведення операційної рани. Важливо не тільки провести санацію вогнища інфекції, а й якомога раніше накласти вторинні шви або виконати шкірну пластику.
Загальне лікування сепсису комплексне. Воно включає антибактеріальну терапію, проведення дезінтоксикації й імунокорек- ції, компенсацію функцій органів і систем. З першого дня захворювання парентерально призначають антибіотики широкого спектра дії (ампіокс, лінкоміцин, гентаміцин, цефалоспорини). Доцільно вводити 2 антибіотики. Один з них потрібно вводити внутрішньовенно. З метою дезінтоксикації проводять інфузійну терапію на фоні форсованого діурезу. Застосовують методи екстра- корпоральної детоксикації (гемосорбція, плазмаферез, УФ-опро- мінення крові, електрохімічне очищення крові). Імунокорекція виконується шляхом активної і пасивної імунізації.
Рекомендується терапія кортикостероїдними і нестероїдними протизапальними препаратами. З урахуванням цитокінової теорії сепсису застосовують препарат інтерлейкіну-2 — ронколейкін. Його призначають при зниженні клітинного імунітету.
З метою компенсації функцій органів і систем уводять серцеві глікозиди, застосовують кисень, проводять ШВЛ. Для поліпшення периферійного кровообігу вводять реополіглюкін, реоглюман, но-шпу. Нормалізація кислотно-основного стану досягається введенням полііонних розчинів. Призначають парентеральне харчування (внутрішньовенні інфузії білкових препаратів і жирових емульсій, концентрованих розчинів глюкози з інсуліном). Гіпопротеїнемію й анемію коригують переливанням компонент і введенням препаратів крові (еритроцитарної маси, сухої крові, альбуміну, протеїну). Для корекції порушень згортан? крові і протеолізу призначають контрикал, препарати кальцій натрію тіосульфат, гепарин.
Медична сестра здійснює догляд за хворим. Хворого бажано помістити в окрему палату, яку потрібно регулярно провітрювати і регулярно прибирати. Щоденно проводять вологе прибирання опромінення бактерицидними лампами. Проводять профілактику пролежнів. Хворого кілька разів на день перевертають у ліжку. Розправляють складки на білизні; слідкують, щоб вона була чистою і сухою.
Медична сестра протирає вологим тампоном ротову порожнину хворого. Для профілактики легеневих ускладнень хворому необхідно надати положення напівсидячи. Слід проводити дихальну гімнастику, масаж грудної клітки. Для нормалізації функцій кишечнику хворому 1 раз на 2 доби ставлять очисну клізму.
У період одужання велику увагу приділяють повноцінному харчуванню хворого, допомагають йому ходити, проводять лікувальну гімнастику і масаж.
Гостра і хронічна специфічна інфекція
План
1.Сибірка. Причини виникнення, клінічні форми, симптоми, лікування.
2.Дифтерія ран. Особливості перебігу ранового процесу. Специфічна терапія, застосування антибіотиків і антисептиків.
3.Сказ. Клініка, стадії розвитку і прогноз. Лікування і профілактика сказу.
4.Туберкульоз, його клінічні форми. Туберкульоз лімфатичних
вузлів (клініка та лікування). Кістково-суглобовий туберку-
льоз (клініка, діагностика, лікування). Реабілітація хворих.
5.Актиномікоз. Клініка, діагностика і лікування.
6.Сифіліс. Проказа. СНІД.
Сибірка — це гостре інфекційне захворювання, яке виникає в разі проникнення в організм Bacillus anthracis (паличка сибірки). Джерело інфекції — хворі тварини. Інкубаційний період триває 2 — 7 днів.
Залежно від шляхів проникнення в організм спор сибірки розвиваються різні клінічні форми захворювання: шкірна, кишкова чи легенева. Найбільше значення для хірургів має шкірна форма сибірки. Існують 4 варіанти шкірної форми (карбункул, злоякісний набряк, бульозна форма, еризипелоїд). Захворювання розпочинається з набряку тканин. На шкірі з'являється невеликий пухирець, який свербить, з геморагічною пустулою на верхівці. Після прориву пустули ранка вкривається твердим чорним струпом. її оточують дрібні пухирці із серозно-геморагічним вмістом, які зливаються між собою. У фурункулі немає гнійно-некротичного стрижня. У рановому вмісті можна виявити палички сибірки. У разі проникнення їх у лімфатичні вузли і судини розвивається лімфаденіт і лімфангіїт.
При набряковій формі карбункули не утворюються, а розвивається некроз. Уражується шкіра обличчя. Клінічний перебіг важкий.
При бульозній формі пухирці заповнюються геморагічною рідиною. Через 5 —10 днів вони прориваються. Інтоксикація різко виражена.
Еризипелоїд розвивається на фоні гіперемії. Утворюються пухирці, заповнені прозорою рідиною.
Діагностика грунтується на даних епідеміологічного анамнезу і клінічних проявах, результатах внутрішньошкірної алергічної проби з антраксином, лабораторних досліджень виділень з рани і посіву крові з вени. Лікування хворого на сибірку комплексне. Воно включає:
ізоляцію хворого, накладання пов'язок з розчинами антисептиків;
уведення антибіотиків (пеніцилін, стрептоміцин, тетрацикліни);
специфічну терапію — уведення специфічної протисибірко- вої сироватки в дозі від 50 до 100 мл (залежно від важкості пере-
бігу захворювання), специфічного протисибіркового гамма-глобуліну. ^
Для лікування сибірки застосовують органічні препа миш'яку, зокрема сальварсан, який уводять по 0,6-0,9г внутрішньовенно.
Шкірну форму сибірки лікують тільки консервативними ме-
тодами. Активні заходи (розтин, вишкрібання та ін.) протипоказані.
Діагностувавши у хворого сибірку, фельдшер повинен накласти асептичну пов'язку і направити його на консультацію до хірурга.
Дифтерія ран — це гостре інфекційне захворювання, спричинене бацилами Лєффлєра. На поверхні рани з’являються сірі фібринозні нальоти, міцно спаяні з прилеглими тканинами. Під ними розвиваються некротичні процеси. З рани виділяється серозна і серозно-кров'яниста рідина. Навколо рани спостерігаються гіперемія шкіри і набряк тканин. Регіонарні лімфатичні вузли збільшені.
Розвиваються характерні для дифтерії симптоми (параліч окремих нервів, токсичне ураження серцевого м'яза тощо). Діагноз підтверджують результати бактеріологічного дослідження.
Лікування дифтерії ран комплексне. Воно передбачає:
ізоляцію хворого;
уведення 20 000 — 40 000 АО антитоксичної протидифтерійної сироватки (підшкірно, внутрішньом'язово чи внутрішньовенно після проведення проби за методом Безредки);
місцеве лікування — накладання на рану пов'язок, змочених розчинами антисептиків або протидифтерійною сироваткою).
Хірургічне втручання показане лише за наявності гнійних напливів чи флегмони.
Сказ — це гостре інфекційне захворювання, яке спричинюється вірусом із групи міксовірусів. Воно виникає, коли слина інфікованої тварини потрапляє на ушкоджену шкіру.
Джерела інфекції — хворі тварини (собаки, лисиці, вовки або вірусоносії. 1
Після проникнення в організм вірус периневральними прос-
торами, а також лімфогенно і гематогенно досягає головного мозку, спричинюючи в ньому характерні зміни (набряк, крововиливи, дегенерацію нервових клітин).
Інкубаційний період триває від 10 днів до 1 року (найчастіше 1-3 міс). У цей період у ділянці укусу або ослинения виникають неприємні відчуття (тягнучий біль, свербіж, гіперестезія шкіри). Стадія збудження характеризується гідрофобією, аерофобією, фотофобією. При цьому розвиваються судоми м'язів шиї і глотки. Посилюється виділення слини. З'являються слухові і зорові галюцинації. Через 2 — 3 дні розвивається параліч м'язів кінцівок, язика й обличчя. Смерть настає від паралічу судинорухового і дихального центрів.
Після появи клінічних симптомів врятувати хворого не вдається. Його слід помістити в затемнену звукоізольовану палату. Медична сестра здійснює догляд за хворим. Хворому вводять наркотичні анальгетики, аміназин і димедрол. Проводять ШВЛ на фоні введення курареподібних препаратів.
Фельдшер, до якого звернувся хворий із кусаною раною, повинен промити її водно-мильним розчином, обробити 5 % спиртовим розчином йоду, накласти асептичну пов'язку і направити хворого до лікаря-рабіолога. Ветеринарне спостереження за твариною проводять протягом 10 днів.
Профілактику сказу проводять відповідно до інструкції, затвердженої Головним державним санітарним лікарем України 04.06.1999 р.
Специфічну профілактику проводять культуральною антира- бічною очищеною концентрованою інактивованою сухою вакциною та антирабічним імуноглобуліном.
Схема лікування залежить від місця укусу (категорії ушкодження), характеру контакту (ослинення неушкоджених шкіри та слизових оболонок, ослинення ушкоджених шкіри і слизових оболонок, укус) і даних про стан здоров'я тварини на момент укусу (здорова, хвора на сказ) та через 10 діб після нього.
Туберкульоз. Збудником туберкульозу є туберкульозна паличка (micobacterium tuberculosis). Мікобактерії туберкульозу проникають в організм через дихальні шляхи, травний канал, шкіру і слизові оболонки.
Мікобактерії туберкульозу та їх токсини, потрапляючи в тканини, спричинюють місцеву реакцію — утворюються мікроскопічні туберкульозні горбики. З туберкульозних горбиків утворюються туберкульозні вузлики. Вони мають вигляд сіруватих
утворень величиною з просяне зерно. Горбики некротизуються, утворюючи сирнисті маси.
Розрізняють такі клінічні форми туберкульозу, які становлю інтерес для хірургів: кістково-суглобовий туберкульоз, туберну. льоз лімфатичних вузлів, серозних оболонок, шлунка чи кишечнику, туберкульоз легень.
Туберкульоз кісток та суглобів — найпоширеніша форма нелегеневого туберкульозу. З вогнища первинної інфекції мікроби потрапляють у кісткову тканину. Спочатку уражуються епіметафізи кісток. Тут формується осередок деструкції невеликих розмірів (первинний остит). Далі процес поширюється на суглоб. Зрідка виникають специфічні напливні холодні абсцеси в м'яких тканинах. Після їх прориву утворюються фістули на шкірі. Дуже рідко уражуються діафізи губчастих кісток. У разі переходу туберкульозного процесу з епіметафізу кістки на суглоб розвивається специфічний артрит (ексудативний синовіт) або фунгозний остеоартрит з переважанням продуктивно-альтернативного запалення. Порожнина суглоба заповнюється грибоподібними грануляціями, спостерігається деструкція хрящів. Первинне ураження синовіальної оболонки суглобів розвивається рідко.
Первинний остит — це осередок сироподібного некрозу, який після гнійного розплавлення перетворюється на порожнину в кістці (кісткову каверну). У разі поширення процесу назовні (на кортикальний шар кістки, окістя, м'які тканини та шкіру) відбувається деструкція шкіри. Це призводить до утворення нориць. З них виділяється рідкий біло-сірий гній та маленькі шматочки некротичної кістки (секвестру). У разі діафізарної локалізації туберкульозу спостерігається значне розростання окістя, через що кістка збільшується в об'ємі в середній частині, стає веретеноподібною. У разі переходу процесу на суглоб в останньому утворюються численні горбики. Спостерігаються набряк та гіперемія синовіальних оболонок, набряк ворсинок, накопичення серозного ексудату з фібрином у порожнині суглоба. Хрящ мутніє, стає пухким. Суглоб набрякає. Спостерігаються коливання колінної чашечки. У цій стадії анатомічні зміни ще оборотні.
У разі поширення процесу із суглобів і синовіальної оболонки на хрящі, зв'язки, суглобову капсулу та кістку розпад конгломератів специфічних горбиків призводить до гнійного артриту або емпієми суглоба.
При продуктивно-альтернативній або фунгозній формі ураження вся порожнина суглоба заповнюється м'якими специфічними грануляціями, які часто поширюються на хрящі та кістки. Суглоб збільшується в об'ємі, ексудату в порожнині суглоба практично немає.
Шкіра навколо суглоба (внаслідок дистрофічно-склеротичних змін у м'яких тканинах та стиснення кровоносних судин) бліда, розтягнута, а сам суглоб на тлі атрофії м'язів кінцівки має вигляд пухлини, через що цю форму артриту називають "білою пухлиною".
Некротичні маси розсмоктуються та відокремлюються, вогнища рубцюються. Повної ліквідації процесу майже не спостерігається. Загострення бувають часто. Після стихання процесу в суглобі розвивається фіброзна контрактура чи анкілоз.
При туберкульозному спондиліті уражуються переважно тіла хребців, зокрема їх передній відділ. Тут розвивається первинний остит.
Діагностика кісткового туберкульозу становить певні труднощі. Однією з ранніх діагностичних ознак є поява випоту в суглобах. Спостерігаються також зниження апетиту, втома під час ходьби, зменшення маси тіла. Під час об'єктивного огляду привертає до себе увагу блідість шкіри і слизових оболонок, атрофія м'язів однієї з кінцівок. Біль характерний для пізніх стадій, коли процес поширюється на окістя.
У крові виявляють анемію, незначний лейкоцитоз, збільшення ШОЕ.
Діагноз грунтується на даних анамнезу (контакт із хворим на туберкульоз), клінічних проявах (біль, припухлість і деформація суглоба, атрофія кінцівки, порушення її функції), результатах аналізів крові, рентгенографії (остеопороз, відсутність періоститу, секвестри мають вигляд розплавленого цукру) і внутріш- ньошкірної проби Манту.
При туберкульозі суглобів найчастіше уражуються кульшовий (коксит) і колінний (гоніт) суглоби.
Розрізняють 3 форми туберкульозу суглобів: синовіальну, фунгозну і кісткову.
При синовіальній формі уражується передусім синовіальна оболонка. Вона набрякає, у ній утворюються горбики і грануляційна тканина. Виділяється багатий на фібрин випіт. Хрящ і
кісткова тканина уражуються в пізніх стадіях. При своєчасному лікуванні хворий одужує.
При фунгозній формі розвиваються грануляції у вигляді сот, які, розростаючись, прориваються в порожнину суглоба, заміщуючи випіт і деформуючи суглоб. Розвивається набряк суглоба і навколосуглобової ділянки. Шкіра над суглобом набуває біл го кольору "біла пухлина". Унаслідок розпаду хряща і меніску виникають абсцеси і нориці.
При кістковій формі хрящі кістки, як правило, руйнуються на всьому протязі туберкульозного вогнища. Розвивається туберкульозна емпієма суглоба, виникають абсцеси і нориці. Спостерігається деформація суглобових поверхонь. У початкових стадіях захворювання загальні симптоми невиражені. При емпіємі суглоба та утворенні нориць розвивається важка інтоксикація.
У клінічному перебігу туберкульозу хребта виділяють 3 фази:
1-ша — передспондилолітична (ознаки загальної інтоксикації, лімфоцитоз, збільшення ШОЕ);
2-га — спондилолітична (деструкція тіл хребців). Характерний біль виникає при згинанні тулуба. Хребет викривлений. Спостерігаються позитивний симптом клавіші (біль під час натискування на виступаючий остистий відросток), симптом віжок (напруження м'язів спини при розгинанні тулуба);
3-тя — постспондилолітична (стихання запальних явищ).
Туберкульозний лімфаденіт розвивається в дитячому
та юнацькому віці. Розрізняють туберкульозний лімфаденіт бри- жових, мезентеріальних і шийних лімфатичних вузлів. Захворювання розпочинається зі збільшення лімфатичних вузлів, в яких розвивається туберкульозний процес, що призводить до сирнистого розпаду і склерозу лімфатичних вузлів. Лімфатичні вузли спаюються в щільний конгломерат.
Хірургічне лікування проводять при вторинних формах туберкульозу легень з наявністю каверн, бронхоплевральних фістул, емпієм або великих казеозних осередків, які розвиваються переважно у хворих з інфільтративними та дисемінованими формами туберкульозу.
Лікування хворих проводять у спеціалізованих закладах - протитуберкульозних диспансерах і санаторіях. Призначають висококалорійну, багату на вітаміни, білки і мінеральні солі дівту
Згідно з класифікацією міжнародної протитуберкульозної спілки (1975), усі протитуберкульозні препарати за своєю ефективністю поділяють на 3 групи: група А ((І) — найефективніші препарати — ізоніазид і рифампіцин; група В (II) — препарати проміжної (значної або середньої) ефективності — стрептоміцин, етамбутол, піразинамід, етіонамід, протіонамід, циклосерин і віоміцин (флориміцин); група С (III) — препарати найменш ефективні — ПАСК і тіоцетазон. До препаратів групи В (II) можна віднести і нові антибіотики — капреоміции і офлоксацин (ципро- флоксацин).
У разі неефективності медикаментозної терапії протягом 1 міс застосовують оперативні методи лікування. Проводять економну резекцію ушкоджених суглобових поверхонь з метою створення анкілозу (артродез). а також ендопротезування, пункцію гнояка. Розсікати холодні абсцеси не рекомендується.
Лікування туберкульозного лімфаденіту може бути як оперативним, так і консервативним. Можливе видалення всіх шийних лімфатичних вузлів єдиним блоком.
Лікування туберкульозу хребта включає накладання гіпсового корсету, пункцію абсцесів і хіміотерапію. У разі прогресування процесу виконують операцію: видаляють уражені кістки, а дефект заповнюють автогенним кістковим містком.
При туберкульозі легень проводять штучний пневмоторакс, резекцію уражених відділів легень (сегментектомію, лобектомію, пульмонектомію), видалення грудних лімфатичних вузлів.
Медична сестра повинна забезпечити догляд за хворими з кістково-суглобовим туберкульозом. Оскільки хворим накладають гіпсові пов'язки, необхідно проводити профілактику пролежнів, боротьбу з атрофією м'язів. Якщо утворюються нориці, вживають заходи проти занесення вторинної інфекції. Проводять дезінфекцію перев'язувального матеріалу та медичних інструментів. Останні замочують у 5 % розчині хлораміну протягом 4 год або в б % розчині перекису водню протягом 3 год (згідно з ДГСТом 42-21- 2-85).
Для дезінфекції застосовують сучасні дезінфекційні препарати: стериліум, стериліум-віругард, кутасепт, йодобак, карзо- лін іД, бацилоцид расант тощо.
Актиномікоз — хронічне захворювання, яке спричинюють актиноміцети. Ці мікроорганізми утворюють спори. Збудник проникає через ушкоджену слизову оболонку і спричинєю розвиток запального процесу в тканинах, де утворюється дерев’янистої щільності інфільтрат, який повільно, але невпинно збільшується, втягуючи в процес прилеглі тканини. Інфільтрат містить спеціфічні друзи. У центрі друзи міститься густе сплетення ниток міцелію. Найчастіше процес локалізується на шиї та обличчі, у кишечнику і легенях. Тому виділяють такі форми захворювання: шийно-лицеву, бронхолегеневу та кишкову. Інфільтрат малорухливий, спаяний зі шкірою. Якщо в процесс залучається шкіра, на ній з’являються щільні складки синьо-багрового забарвлення. Стоншення шкіри призводить до утворення виразок і нориць, через які виділяється рідкий гній, що містить друзи. Інфільтрат може поширюватися на основу черепа, в середостіння.
При бронхолегеневій формі актиномікозу в бронхах утворюються бронхоплевратичні вогнища. Інфекція уражує плевру і грудну порожнину. У грудній стінці утворюються нориці.
При кишковій формі актиномізу процес локалізується в ілеоцекальній ділянці і нагадує апендицит. Збудники проникають через дефекти слизової оболонки в кишкову стінку, потім на очеревину і черевну стінку. Утворюються нориці, з яких виділяються друз из гноєм і каловими масами.
Діагностика ґрунтується на результатах серологічних реакцій, реакції з актенолізатом, мікроскопічного дослідження гною.
Лікування консперативне і хірургічне. Поверхневі гнійні вогнища потрібно розтинати і дренувати, а внутрішні – видаляти. Консервативна терапія включає призначення бензилпеніциліну натрієвої солі в поєднанні зі стрептоміцину призначають антибіотики широкого спектра дії. Місцево застосовують препарати йоду: йодонат, 5% спиртовий розчин йоду. У цих же випадках призначають рентгенотерапію вогнищ інфекції. Проводять актинолізатотерапію ( у сідничний м’яз уводять по 3мл актинолізату 2 рази на тиждень; його також можна вводити у шкіру передньої поверхні передпліччя).
Сифіліс кітсок і суглобів нині зустрічається рідко. При вторинному сифілісі розвиваються періостити, зокрема уражуються кістки черепа, передня поверхня гомілки, груднина, ребра.
При третинному сифілісі розвиваються періостит, остит і остеомієліт. Крім того, вторинний і третинний сифіліс характеризується ураженням суглобів. При вторинному сифілісі виникають моноартрити і поліартрити, а при третинному спостерігається деструкція всіх тканин суглоба.
Лікування специфічне.
Проказа. Збудником прокази є кислотостійка нерухлива паличка.
Вхідні ворота — ушкоджені шкіра і слизові оболонки. Інкубаційний період при проказі триває від 6 до 50 років. У хворих спостерігаються парези, паралічі, контрактури і деформації дистальних відділів кінцівки, розсмоктування кісток стоп і кистей, трофічні виразки, деформація носа. При розвитку невритів у кінцівках з'являється сильний біль. У подальшому кістки кінцівок руйнуються.
Лікування комплексне. Проводять новокаїнові блокади, фізіотерапевтичні процедури, оперативне втручання (невроліз, переміщення ураженого нервового стовбура в нове ложе). Певний терапевтичний ефект дає діамінодифенілсульфон у комбінації з рифампіцином.
Синдром набутого імунодефіциту (СНІД). Усі медичні працівники, які виконують інвазивні процедури або асистують лікареві під час їх виконання, повинні добре знати епідеміологію ВІЛ-інфекції, шляхи її передачі і профілактику.
ВІЛ-інфекція передається при використанні нестерильних голок, шприців і інших медичних інструментів. Кров та інші біологічні рідини слід вважати потенційно зараженими, тому медичні працівники повинні працювати в гумових рукавичках. Порізи і садна слід заклеювати водонепроникними пластирами. Під час проведення лікувальних процедур ніс і рот потрібно захистити маскою, очі — окулярами. Надягають також халат і фартух. Руки треба мити до і після контакту з пацієнтом. Після процедури з високим ризиком інфікування (контакт із виразкою на слизовій оболонці або шкірі) необхідно вимити руки водою з милом, висушити їх і обробити 70 % етиловим спиртом. Після контакту з неушкодженою шкірою та слизовими оболонками достатньо лише вимити руки водою з милом.
Якщо інфікований матеріал потрапляє на халат, це місце треба негайно обробити одним із дезрозчинів. Потім слід дезінфіку-
вати рукавички, зняти халат і замочити його на 3 год в одному 3 дезрозчинів (1 % розчин хлораміну, 3 % розчин перекису водню з 0,5 % розчином мийного засобу за температури + 50 °С) або скласти в бікси для автоклавування (за температури 120 °С про. тягом 45 хв).
Сучасна промисловість випускає одноразовий вологовідштов-І хувальний медичний одяг і білизну, виготовлені з нетканинного матеріалу — поліпропілену (фірма "АХИЛЛ", м. Дніпропетровськ). Нові, розроблені фірмою "Best Manufacturing Company" рукавички з нітрилу більш міцні, ніж рукавички з натурального каучуку і вінілу.
Взуття необхідно двічі обробити ганчіркою, змоченою розчином одного з дезінфекційних засобів.
Якщо інфікований матеріал потрапляє на шкіру або інші ділянки тіла, їх потрібно вимити теплою водою з милом, потім обробити тампоном, змоченим б % розчином перекису водню або 0,1 % розчином дезоксану, або 0,5—1 % розчином хлораміну, або 70 % етиловим спиртом. Шкіру під забрудненим одягом протирають 70 % етиловим спиртом. Слизові оболонки ротової і носової порожнин обробляють слабким розчином калію перманганату, очі промивають 1 % розчином борної кислоти або струменем води і слабким розчином калію перманганагу, або закапують (кілька крапель) 1 % розчин срібла нітрату (у ніс - 1 % розчин протарголу). Ротову порожнину додатково полощуть 70 % етиловим спиртом або розчином калію перманганату, або 1 % розчином борної кислоти.
У разі ушкодження шкіри (поріз, укол) з ушкодженої поверхні необхідно видалити кров. Шкіру обробляють 70 % етиловим спиртом, потім 5 % спиртовим розчином йоду.
Для дезінфекції рук і шкіри застосовують також багатокомпонентні дезінфектанти фірми "БОДЕ" (Німеччина): стериліум, стериліум-віругард, кутасепт Г, кутасепт Ф.
Якщо інфікований матеріал потрапляє на підлогу, стіни, меіг лі чи обладнання, забруднене місце обробляють дезрозчин» . (6 % розчин перекису водню, 0,5 % розчин ДП-2 або сульфохлорантилу та ін.) — занурюють у цей розчин на 1 год або ДЛЯ протирають ним поверхню. Використовують такі дезрозчин як йодобак, карзолін іД, бодефен, дисмозон пур, мікрооак-форте, сокрено, бацилол плюс та ін.