7. Егалітаризм Рональд Дворкін

“Свобода, рівність, спільнота”

1. Дворкін підтримує просвітницьку ідею як Роулза, так і Нозіка, що справедиве суспільство та держава сприймає усіх своїх членів як рівних тобто рівною мірою автономних осіб.

2. Дворкін також поділяє думку своїх колег, що особи розглядаються суспільством та державою як рівні лише тоді, коли дефіцитні несурси розподілені між ними справедливо. Подібно до Роулза, Дворкін стверджує, що у справедливому суспільстві доступ людини до ресурсів не повинен залежати ані від природних випадковостей, ані від непередбачених суспільних обставин, а лише від того, за що ця людина несе відповідальність тобто від її дій та вибору.

3. З попередньої тези випливають два важливі висновки:

А. Суспільство, яке розглядає людей як рівних, має спиратися на егалітарний розподіл цінностей;

Б. Міра рівності повинна визначатися не через задоволення потреб людей, а через наявність ресурсів. Добробут, пов’язаний із використанням спільних суспільних ресурсів повинен бути однаковим для всіх. Люди, які використовують деякі дефіцитні ресурси для власних потреб, повинні відповідати за наслідки такого використання для інших. Люди повинні вирішити “яким способам життя сприяти за наявності інформації про те, скільки за їхній вибір мають платити інші, а, отже, про загальний фонд ресурсів, во вони його можуть чесно використовувати”.

4. Дворкін критикує “контрактистську теорію справедливості” Роулза (люди визначають во є справедливим на основі контракту). Насправді, люди обирають певні абстрактні принципи суспільного устрою лише тому, во вони забезпечують рівність для усіх (схожість на теорію історичних принципів справедливості Нозіка);

5. в іншому питанні Дворкін є набагато ближчим до Роулза аніж до Нозіка: суспільство – це плід колективних зусиль, а індивіди мають право лише на чесно визначену частку колективних ресурсів.

6. Теорія початкового привласнення теж не є схожою на теорію Нозіка. Якщо визнати, во на початку жодна людина не мала більших прав на дефіцитні ресурси аніж інша, то теорія “займанщини” як способу початкового накопичення визнається несправедливою. Прийнятною справедливою основою початкового привласнення є рівний початковий розподіл. (проблема як визначити початкову рівність: люди потрапили після катастрофи на острів і вирішили поділити ресурси острова між собою – “критерій заздрощів” – аукціон ресурсів (лічба за допомогою мушлів). Після цього людина є вільною виробляти і обмінювати ресурси цілком вільно (вона розпоряджається своєю рівною часткою ресурсів).

7. рівність початкових ресурсів означає, во суспільство залишає своїм членам максимальний діапазон можливостей жити так, як вони вважають за потрібне (тобто вказувати на те як використовувати ресурси, які їм дісталися). Ринок стає основним регулятором економічних дій, його закони поширюються і на політичні дії – егалітаризм Двойкіна цілком відповідає ліберальній традиції.

8. Комунітаризм

Чарлз Тейлор “Перехресні цілі” (1995 р.)

Джозеф Рей “Лібералізм, автономія та політика нейтрального ставлення”.

Якщо Роулз, Нозі та Двойкін вважали себе мислителями, які вдосконалили ліберальну традицію, то прибічники комунітаризму вважали свою теорію альтерантивною.

1. прибічники комунітаризму починають розгортати свою теорію з так званої “соціальної тези”, згідно якої ідентичність осіб визначається їх належністю. На людей накладають традиції та вартості спільнот, членами яких вони є.

2. критика класичного лібералізму за те, во його представники зображують людину як самодостатню істоту, чиї бажання та здібності сформовані самостійно і не залежать від суспільної співпраці. Ця традиція ігнорує той факт, во кожна людина виконує певну соціальну роль, во кожна людина залежить від соціальних та культурних традицій. Люди не обирають свою ідентичність, а уточнюють її.

3. на думку Чарльза Тейлора захист суспільством основних прав людини вимагає утвердити певні стандарти, за якими життя можна вважати повновартісним (“стандарти якості життя”);

4. хороше суспільство формує сприятливе культурне середовище для розвитку неповторних індивідуальних здібностей людини. Не можна стверджувати, во єдиним соціальним та політичним ідеалом повинен бути лише ідеал справедливості. Не можна також стверджувати, во вибір “хорошого життя” це індивідуальна справа; суспільство лише забезпечує справедливість. Індивідуальна автономія може підтримуватись лише за допомогою політики “загального добра”, яке здійснює суспільство, представлене державою.

5. розуміння ідеї справедливості також залежить від культурної специфіки суспільства. Традиція є справедливою, якщо вона узгоджується із загальним розумінням даної спільноти. Таким чином, визначення принципів справедливості є скоріше проблемою інтерпретації культури аніж абстрактних розмірковувань;

6. на думку деяких представників комунітаризму (Майкл Сендел) в деяких культурах ідея справедливості взагалі може бути відсутньою (Справедливість – це своєрідний лікарський засіб, який використовується в умовах дефіциту ресурсів та недостатнього альтруїзму людей. У суспільстві, де домінуючими культурними цінностями є солідарність та доброзичливість один до одного, запровадження принципу справедливості не має сенсу. Люди, задовольняють потреби один одного, оскільки поважають один одного і, окрім того, мають спільні цілі). Справедливість – це цінність, яка виникає досить пізно, в умовах, коли вже зникають людські спільноти, які будувалися навколо принципу солідарності.

7. Ліберальна держава, яка займається захистом індивідуальних прав абстрактних істот та утвердження абстрактного принципу справедливості, руйнує уявлення людини про приналежність до певної громади.