- •Розділ іі сучасні міжнародні відносини
- •2.Поняття зовнішньої політики,міжнародної політики та міжнародних відносин.
- •4.Проблема предмету і об*єкту сучасних міжнародних відносин. Сучасні міжнародні відносини в системі навчальних дисциплін.
- •6. Методи аналізу та дослідження міжнародних відносин.
- •8. Зміна характеру міжнародних відносин у хх ст. Вплив світових воєн.
- •9. Причини і характер Першої світової війни, співвідношення сил між головними державами та блоками.
- •10. Утворення Четвертного союзу. Дипломатична боротьба за нейтральні держави. Завершення формування двох ворожих таборів.
- •13. Паризька мирна конференція, її основні питання, хід та завершення.
- •21. Плани Дауеса та Юнга: зміст і направленість.
- •22. Пакт Бріана-Келлога та його значення.
- •24. Зовнішня політика фашистської Італії. Італо-абіссінська війна.
- •28. “Мюнхенська змова” та її наслідки.
- •30. Пакт Молотова і Ріббентропа
- •31. Співвідношення сил напередодні війни, її характер, періодизація.
- •35.Крах гітлерівської стратегії “блискавичної війни”.Міжнародне значення розгрому фашистів під Москвою, у ході Сталінградської та Курської битв
- •36. Перемоги Червоної Армії в 1944 р. Відкриття другого фронту та його міжнародне значення
- •37. Питання післявоєнного устрою в Європі на міжнародних конференціях учасників антигітлерівської коаліції (Тегеран, Ялта, Потсдам).
- •39. Нова розстановка сил на світовій арені. “Холодна війна” та її етапи
- •40. Створення воєнних блоків. Блокове протистояння (40-80-і рр. Хх ст.)
- •41. Міжнародні результати діяльності світової системи соціалізму в другій половині 40-х – 60-х рр. Хх ст.
- •42. Локальні конфлікти після Другої світової війни та їх результати і вплив на міжнародну обстановку.
- •43. Деколонізація та утворення нових незалежних держав.
- •44. Процес розрядки міжнародної напруги. Гельсінгський акт 1975 р.
- •45. Загострення міжнародних відносин в другій половині 70-х – на початку 80-х рр.
- •46. Нове політичне мислення срср у міжнародних відносинах: причини, суть, принципи.
- •47. Радянсько-американські відносини в 1985 – 1990 рр.
- •48. Проблема скорочення збройних сил і звичайних озброєнь у Європі в 1985 – 1990 рр.
- •49. Міжнародне значення революцій 1988 – 1990 рр. У країнах Центрально-Східної Європи.
- •51. Міжнародні наслідки краху срср і утворення снд
- •52. Снд в сучасних міжнародних відносинах. Інтеграційні процеси в рамках снд.
- •53. Проблеми деколонізації та постколоніального простору в 1985 – 1990 рр. Еволюція Руху неприєднання.
- •55. Ядерне роззброєння України в 1991 – 1994 рр. І світова спільнота.
- •56. Україна – нато: від програми “Партнерство заради миру” до “Хартії про особливе партнерство”.
- •58. Українсько-румунські відносини в 1991 – 2008 рр.
- •59. Українсько-чеські відносини в 1993 – 2012 рр.
- •60. Українсько-словацькі відносини в 1993 – 2012 рр.
- •61. Українсько-угорські відносини в 1991 – 2012 рр.
- •62. Українсько-польські відносини в 1991 – 2012 рр.
- •63. Українсько-російські відносини в 1991 – 2012 рр.
- •64. Українсько-німецькі відносини в 1991 – 2012 рр.
- •65. Українсько-американські відносини в 1991 – 2012 рр.
- •66. Основні принципи та засади зовнішньої політики незалежної України.
- •67. Україна в оон в 1991 – 2012 рр.
- •68. Україна в Раді Європи (1995 – 2012 рр.)
- •69. Україна – гууам: досягнення, проблеми, перспективи
- •70. Україна – очес: досягнення, проблеми, перспективи.
- •74. Від нбсє до обсє (Будапешт, 1994 р.). Основні інституції та місії обсє: суть, структура і вплив на сучасні міжнародні відносини.
- •75. Процес розширення нато на Схід в 1990-х роках.
- •76.Посилення ролі Західно - європейського Союзу в системі регіональної безпеки
- •77. Маастрихтський процес і утворення єс у 1992 р.
- •78.Єс і розвиток інтеграційних процесів у Європі в 1993 – 2012 рр.
- •80 Роль оон у сучасних міжнародних відносинах.
- •81. Основні риси сучасних системних трансформацій у країнах Центрально-Східної Європи.
- •82. Країни Вишеградської групи в системі сучасних міжнародних відносин.
- •83. Югославія у міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі ст.
- •84. Операція “Буря в пустелі” та її наслідки.
- •85. Китай у міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі ст.
- •88. Місце та роль Росії в сучасному геополітичному просторі Центрально-Східної Європи.
- •89. Російсько-американські відносини в 1991 – 1999 рр.
- •91. Зовнішня політика сша в 1988 – 1992 рр.
- •92. Зовнішня політика сша в 1992 – 2000 рр.
- •Прогрес
- •Переорієнтація на погрози з боку Аль-Каїди в Афганістані і Пакистані
- •Відповідально припинення війни в Іраку
- •Зупинка різанини і підтримки лівійського народу
- •Зберігання ядерної зброї до рук терористів
- •Сприяння миру і безпеки в Ізраїлі та на Близькому Сході
- •Повторне порушення Америки альянси
- •Відновлення американського лідерства в Латинській Америці
- •Забезпечення енергетичної безпеки і боротьби зі зміною клімату
- •95. Зовнішня політика фрн у 1998 – 2012 рр.
- •96. Зовнішня політика Великобританії з 1990-2012 рр.
- •97. Зовнішня політика Франції в період президентства Франсуа Міттерана, Жака Ширака та Ніколя Саркозі.
- •98. Італія на міжнародній арені в період “після холодної війни”.
- •99. Основні зовнішньополітичні пріоритети Канади в 1990 – 2012 рр
- •100. Міжнародне становище і пріоритети зовнішньої політики країн Африки у 1985 – 2012 рр.
- •101. Країни латиноамериканського регіону в міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі століття
- •102. Країни атр в міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі ст.
- •103. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин у Близькосхідному регіоні наприкінці хх – початку ххі ст.
- •104. Міжарабські та арабо-ізраїльські відносини в 1990-х роках у контексті проблеми близькосхідного врегулювання
- •106. Загострення арабо-ізраїльського протистояння та близькосхідної проблеми наприкінці хх – початку ххі століття
- •107. Індія та Пакистан у сучасних міжнародних відносинах регіонального характеру.
- •108. Система міжнародних відносин на початку ххі ст.: особливості та тенденції еволюції.
21. Плани Дауеса та Юнга: зміст і направленість.
В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті також працював ще один американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії «Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна.Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали свої доповіді. Згодом — 1 червня — пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру.Доповідь комітету Дауеса включала основні положення репараційного плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лондонська конференція 9 держав (у тому числі США й союзні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на закінчення конференції — з 5 серпня.План ДауесаКонференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали «планом Дауеса», і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.1. Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до 1928 — 1929 фінансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд. марок.2. Визначалися джерела репарацій — відрахування державного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транспортного податку, а також відрахування від прибутків промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% від яких — 960 млн марок — щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, а третя — часткова — зобов'язувала фірми й корпорації.3. Репараційна комісія з французьким керівником ліквідувалася. Встановлювалася посада репараційного генерального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо або опосередковано тим самим була поставлена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.4. Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини). Відразу ж після того, як «план Дауеса» ЗО серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надходжень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одержала, ніж виплатила репарацій.5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розвивав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співробітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придатком. У цій частині «план Дауеса» виявився нереальним.Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Рурі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умови виконання рішень конференції вони через рік евакуюють свої війська. Справді, рівно через рік — у серпні 1925 р. — достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.Таким чином, за планом Дауеса передбачався наступний механізм активізації відновлення німецької економіки:-країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;-Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;-на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;-за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга.План ЮнгаПроблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії «плану Дауеса» закінчувався в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.Союзники-переможці ще в 1929 р. створили «комітет експертів» на чолі з американським банкіром Юнгом, який виробив новий репараційний план. «План Юнга» після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.«План Юнга» встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд. марок, тепер — 113,9 млрд. марок). Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій зменшувався на 20 % — до 2 млрд. марок. Змінено порядок збирання репарацій — тільки за рахунок непрямих податків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, засновано Базельський банк міжнародних розрахунків (замість репараційної комісії).«План Юнга» становив продовження «плану Дауеса» й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.НаслідкиТак було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще більше загострила між імперіалістичні суперечності.На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний мораторій на борги — припинити на рік виплату репарацій і союзницьких боргів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів Сполученим Штатам втрачала 2 млрд. франків щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб виплатити репарації за «планом Юнга», вона мала збільшити свій експорт до 5 млрд. марок, що викликало різкий опір інших держав) — усе це робило неможливим виконання задумів західної дипломатії.Почалися нові консультації, нові конференції. Врешті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень — липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років залишок у розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошення мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила виплату репарацій. З установленої загальної суми репараційФранція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд. марок, хоча їй належало 52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р. становив 51 млрд. марок.Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й борги Сполученим Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні.План Юнга та планДауерса сприяв посиленню позицій США в Європі.В той же час була створена база для розповсюдження реваншистських ідей вНімеччині, укріплення крупного Німецького капіталу, котрий згодом привів до влади Гітлера.