1. Охарактеризувати історію становлення та розвитку дипломатії. Дати характеристику дипломатії рабовласницьких держав Сходу (Єгипет, Ассирія, Китай, Індія), Греції і Риму.Дипломатія - засіб здійснення зовнішньої політики держав, що представляє собою сукупність практичних заходів, прийомів і методів, що застосовуються з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, спеціальних органів зовнішніх зносин щодо здійснення цілей і завдань зовнішньої політики держав, а також по захисту інтересів цих держав. В міжнародних відносинах з поняттям дипломатії пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків згоди та взаємоприйнятних рішень, розширення та поглиблення міжнародного співробітництва. Вважається, що слово "дипломатія" походить від dplōma (в Стародавній Греції, де цим словом називалися здвоєні дощечки з нанесеними на них письменами, що видавалися посланцям як вірчих грамот і документів, що підтверджували їх повноваження). Як позначення державної діяльності в галузі зовнішніх зносин слово "дипломатія" увійшло в побут у Західній Європі в кінці XVIII століття. В рабовласницькому суспільстві, постійно использовавшем військові захвати для поповнення робочої сили, переважали воєнні засоби здійснення зовнішньої політики держав. Дипломатичні зв'язки підтримувалися лише епізодично посольствами, які прямували в окремі країни з певною місією і поверталися після її виконання. В умовах феодальної роздробленості одержала поширення "приватна" дипломатія феодальних суверенів, які в проміжках між війнами укладали мирні договори, вступали у військові союзи, влаштовували династичні шлюби. Широкі дипломатичні зв'язки підтримувала Візантія. В середині XV століття з розвитком міжнародних відносин поступово з'являються постійні представництва держав за кордоном. Особливості дипломатії буржуазних держав нової і новітньої історії визначаються новими цілями їхньої зовнішньої політики - боротьбою за завоювання зовнішніх ринків, за розділ, а потім і за переділ світу, за світове економічне і політичне панування. У нових умовах значно розширюються масштаби дипломатичної діяльності, яка стає більш динамічною і використовується державою для створення більш широкої опори серед керівництва і правлячої еліти іноземних держав, для встановлення контактів з певними політичними партіями, ЗМІ. Дипломатія, поряд з військовими засобами, зіграла важливу роль у боротьбі за здійснення цілей антифеодальних, демократичних і національно-визвольних рухів, в утворенні національних держав в Латинській Америці і на Балканах, в об'єднанні Німеччині, Італії. Дипломатія великих капіталістичних держав обслуговувала їх експансіоністські агресивні устремління.

Основні риси римської дипломатії.

Міжнародні зв'язки в Римі були такими ж давніми, як і в Греції. У Ри­мі існувало право гостинности (з'из ЬозріШ), колегія феціялів, яка нагадува­ла грецьку колегію амфіктіонів, відря­джалися посольства, укладалися міжна­родні договори й союзи. В Римі набули розвитку нові форми міжнародного права.Феціяли — жрецька колегія з грома­дянськими функціями, згадується в дже­релах пізньореспубліканського і навіть імператорського періодів. Феціяли регу­лювали суперечки й непорозуміння між племенами й племінними союзами, ого­лошували війну й укладали мир, підпи­сували договори. Жодний важливий за­хід не міг розпочатися без феціялів. Діяльність феціялів супроводжувалася здійсненням магічних обрядів, які закріплювали сакральний характер їх­нього чину.У республіканському Римі існувала інституція, яку називали патронатом. Вона полягала в тому, що кожен чужи­нець мусив там мати свого патрона, якого визначав Сенат з-поміж патриці­їв. Але патронат мав поважні відмін­ності від проксенії: проксена визначала інша держава, патрона ж визначав рим­ський Сенат. Отже, опіка над чужинця­ми цілком перебувала в руках римської влади. Крім того, в Римі існувала поса­да спеціяльного претора для чужинців, який розглядав справи, в яких при­наймні одна зі сторін була чужинцем.У найдавніший (царський) період римської історії право посилати посо­льства належало цареві, а послами були феціяли. Якщо в Греції закордонними справами займалася громада вільних мешканців, то в Римі часів республіки ці справи зосереджувалися в руках Се­нату, який представляв інтереси арис­тократії. Права народних зборів (коміцій) у Римі були більш обмеженими, ніж у Греції. Зовнішня політика, при­йом і відправлення посольств належали до відання Сенату.До часів давнього Риму належать формули т. зв. права народів (]и$ £епііит), яке протиставлялося цивіль­ному праву 0ш сіуііє). Початки міжна­родного права містяться вже в збірни­ках найдавніших юридичних формул феціялів. Право народів зберігало силу як під час миру, так і під час війни. Порушення «святости посольства й до­говорів» належало до галузі міжнарод­ного права.У'період'республіки посольства діяли на засадах колегіяльности. Ці функції не дозволялося покладати на одну осо­бу. Посольства складалися з 2—10 осіб, найчастіше — з трьох осіб. На чолі ко­жного посольства стояв його голова (ргіпсерз 1е§;аглот$), як правило, сена­тор високого рангу. Кожен посол на знак своєї функції носив особливий зо­лотий перстень, який давав йому право на безкоштовний транспорт і помеш­кання. З часом, в міру розвитку й зба­гачення римської держави її посольст­ва ставали щораз пишнішими й поваж­нішими. Посольствам надавали ескорт, утримання на дорогу, а також числен­ну свиту з вільних людей і рабів, секре­тарів, перекладачів та прислуги.Завдання посольств були різні: оголо­шення війни, укладання миру, підписан­ня договорів, організація підкорених провінцій та арбітраж у спорах.Римські посольства не мали постій­ного характеру, їх висилали час від часу з метою залагодження конкретної спра­ви. Після повернення до Риму посоль­ства складали сенатові звіт про діяль­ність місії.Прикметним нововведенням, яке підкреслювало панівне становище Риму як під час миру, так і під час війни, було встановлення точних термінів для заве­ршення переговорів. Так, македонським послам, які прибули до Риму 197 р. до х. е., відразу ж повідомили, що, якщо переговори не завершаться підписан­ням угоди протягом 60 днів, їх розгля­датимуть не як дипломатичну місію, що має імунітет, а як шпигунів, що потягне за собою допровадження їх під зброй­ною вартою до узбережжя.Одним з непривабливих прикладів запровадженої римлянами практики було включення в договори положень, що передбачали одержання заручників як гарантів дотримання договорів. Пі­сля другої Пунічної війни, коли римля­ни стали незаперечними володарями світу, вони продовжували вимагати на­дання заручників від переможених пле­мен і народів, але ніколи, ні за яких обставин не видавали заручників самі. Так, наприклад, Юлій Цезар взяв не менш ніж 600 заручників від галльських племен. Договори містили статті, в яких визначалося число заручників, яких на­лежало видати, їхні імена й звання, стать і вік за групами, а також вказувалося, чи можна було їх замінити через певне число років.Виникнення та основні історичні типи дипломатії 2.1. Дипломатія рабовласницьких держав.З історії стародавнього світу відомо, що дипломатія в сучасному значенні цього терміна, хоча і займала серйозне місце в міжнародних відносинах, тим не менш не була провідним засобом здійснення зовнішньої політики рабовласницької держави. Провідними засобами здійснення зовнішньої політики древніх держав були насильницькі, військові засоби, у міжнародних відносинах домінувала війна і військова дипломатія. Це значення війни визначалося в кінцевому рахунку самим рабовласницьким способом виробництва, його потребами у систематичному поповненні резервів робочої сили шляхом ведення воєн. Однак при всьому цьому не могла не розвинутися і формуватися дипломатія, що є в умовах експлуататорського ладу неминучим засобом підготовки воєн, неминучою супутницею самих воєн, під час яких відносини між союзниками виявлялися навіть більш тісними, ніж у мирний час. З історії таких древніх держав, як Китай, Вавилон, Єгипет, відомо, що дипломатична діяльність мала досить складну і цілком певну форму, і не тільки посилалися представники держав для переговорів, але й укладалися відповідні договори, угоди, що мали силу дипломатичних документів. Характер і форми дипломатії були тісно пов'язані з характером і формами держав даної епохи. У теократичних державах Сходу дипломатичні зносини велися від імені царів і керувалися ними. У рабовласницьких стародавньої Греції посли, посилали зі спеціальними місіями в окремі країни, обиралися на народних зборах, а, по виконанні своїх місій звітували перед ними. У Стародавньому Римі народні збори вирішували спільні питання війни і миру, а сенат - був повсякденним керівником зовнішньої політики і дипломатії. В імператорському Римі справи зовнішньої політики і дипломатії вершили імператори. У зовнішній політиці грецьких держав-міст ("полісів") переважала боротьба за розширення територій, за придбання рабів, за нові ринки. Дипломатія грецьких полісів прагнула до висновку оборонних і наступальних спілок. Такі видні представники Стародавньої Греції, як Фемістокл, Перікл, Філіп Македонський були майстерними дипломатами. Те ж можна сказати про Стародавньому Римі і Візантії. Про значення дипломатії в той час можна судити за словами, приписуваним Ганнібалу: «Могутність Риму полягає не в його військової могутності, а в його здатності роз'єднувати супротивників». [1]

Дипломатія стародавнього Риму РИМ не відразу став великим рабовласницьким державою. Спочатку Рим був невеликим містом в Італії, який, в VI ст. до нашої ери мав зносини тільки з сусідніми (племенами і міськими громадами Середньої Італії. В умовах розпаду племінного ладу і утворення класового суспільства в Римі спочатку зносини з сусідніми племенами і містами лежали «на плечах міської ради людей похилого віку, тобто сенату. Цей обов'язок залишилася за римським сенатом до кінця існування республіки (тобто до 30 «р. до н. е..). В Надалі для ведення міжплемінних переговорів були виділені жерці, феціали, в кількості 20 осіб. Із середовища цих жерців виділявся старший жрець, «патер латратус », що звичайно і очолював посольства до сусідніх племен. Вирушаючи в посольство, жерці здійснювали різні обряди, вимовляли магічні слова, заклинання. Війна оголошувалася таким чином: римські жерці були до кордону сусідньої держави, з яким Рим вступав «в конфлікт, з дерновими накладками на голові - символ території - і голосно «вимовляли прокляття адресу своїх ворогів. Одночасно висувалися вимоги римської громади. Якщо на ці вимоги протягом 33 днів не надходив відповідь, то жерці знову відправлялися до кордону і через неї кидали обпалений дротик. Цим визначався акт оголошення війни. «При цьому вважалося, що якщо Рим не« порушив договору з сусіднім містом, а, навпаки, порушення йшло від сусідів, то боги будуть «на стороні Риму і підтримають римське зброя »в IV-III ст. до н. е., коли встановилися зносини вже з більш далекими племенами, в Римі з'явилися і справжні посли. «Посол» йшов римським сенатом, називався легатом, а посольство - легадіей. Це латинське слово застосовується у цілого ряду сучасних націй і в даний час для позначення посольства. Легація буквально означає посольство. Легати - посли - звичайно супроводжувалися жезлоносцамі; часто сенатом прикомандировується до послів і оратори. Звичайно посли обиралися з найбільш досвідчених членів римського сенату. Їм давалися строгі інструкції, як діяти. Посол мав надходити згідно з гідністю римського народу. Міжнародні відносини і дипломатія у Стародавньому Китаї Перші рабовласницькі державні утворення в Східній Азії, що виникли на середній течії ріки Хуанхе ще на початку II тисячоріччя до нашої ери, із часом (XII в. до нашої ери) злилися в єдине велике царство. В I тисячоріччі єдине рабовласницька держава розпалася на ряд великих і дрібних царств, які з VIII в. до нашої ери стали зовсім самостійними. Ці держави, то ворогуючи між собою, то починаючи дружні переговори й укладаючи союзи, перебували в тісних взаєминах. Вони утворили комплекс культурних областей, оточених на півночі, північному заході й півдні племенами, що перебували на стадії родового ладу.Стародавні китайські держави неодноразово піддавалися спустошливим набігам кочових племен центральноазійських степів, яких у Китаї називали «сюн-ну» або «хун-ну» (гуни). Для захисту від набігів гунів правителі китайських держав змушені були об’єднуватися у союзи, а в середині VI в. до нашої ери уклали угоду, що передбачала відмову від вирішення спірних питань за допомогою військової сили й обов'язкове звертання обох конфлікуючих сторін до третейського суду. Цей перший з відомих в історії дипломатії «договір про ненапад» виявився незабаром порушеним. Правителі окремих китайських держав знову вступили між собою в напружену боротьбу, що завершилася в середині III в. до нашої ери перемогою Чженя, володаря царства Цинь. Він розгромив військові сили всіх своїх суперників і відтворив єдину давньокитайську рабовласницьку деспотію.Об'єднавши під своєю владою всю центральну частину сучасної території Китаю за течією рік Хуанхе і Янцзи, Чжен, що прийняв титул Цинь-ші хуан ді (Цинський великий жовтий цар), організував ряд експедицій для підкорення сусідніх племен і народів. Однак і після його смерті (209 р. до нашої ери) на півдні, в басейні ріки Перлинної й на узбережжі Південно-Китайського моря ще зберігалися незалежні від правителів китайської імперії невеликі рабовласницькі держави. При царях династії Хань (206 р. до нашої ери - 220 нашої ери) китайська рабовласницька деспотія перетворилася в потужну централізовану державу, правителі якої мали у своєму розпорядженні великі військові сили й добре організовану систему бюрократичного керування.В цю епоху в китайських царських канцеляріях ретельно записувалися всі найважливіші події внутрішнього й зовнішньополітичного життя. Керівники китайських посольств зобов'язані були давати докладні письмові звіти про виконання місій, що були доручені їм, відомості про які збереглися до нашого часу.Енергійну зовнішню політику проводив імператор У-ді (140-87 р. до нашої ери). Довідавшись, що далеко на заході, по іншу сторону степів, зайнятих гунами, є якісь культурні держави, У-ді вирішив налагодити з ними зв'язки й в 138 р. до нашої ери відправив посольство в далекі «західні» країни. Очолював це посольство воєначальник Чжань Цань, якому було доручено домовитися із правителями царств Заходу про союз проти кочівників. В степах Чжань Цань був захоплений у полон гунами й змушений прожити в них близько 10 років. Зовні він прийняв звичаї гунів і навіть обзавівся родиною, але як тільки помітив, що кочівники перестали стежити за ним, втік і продовжив свою подорож на Захід.Добравшись до Ферганської долини, Чжань Цань довідався, що Греко-Бактрійського царства, до правителів якого він направлявся, вже не існує. За кілька років до цього воно було завойовано кочовими племенами саків. Чжань Цань спробував домовитися з їхніми вождями про союз проти гунів. Зазнавши невдачі, китайський посол все-таки зібрав докладні відомості про суспільний і державний лад народів Середньої Азії й Ірану, про їхні військові сили, міста й торгівельні шляхи. Лише після цього він повернувся на батьківщину, пройшовши крізь нові небезпеки й халепи, в 126 р. до нашої ери.Через кілька років, використавши відомості, зібрані Чжань Цанем, китайські війська розбили гунів і до кінця II в. з'явилися на кордонах Середньої Азії. Тоді ж завдяки будівництву ряду укріплень був створений торгівельний караванний шлях з Китаю в Західні країни, що функціонував близько 300 років.Китайські посли їздили й у південні держави й сприяли їхньому підпорядкуванню правителям Китаю. Головним об'єктом зовнішньої політики Китаю на півдні була держава Нан-Нюе, столиця якої перебувала на місці сучасного Кантона. Плануючи приєднання цієї держави, правителі Китаю дали завдання своєму послові розвідати найбільш зручні річкові шляхи, по яких можна було б швидко перекинути війська. Після прибуття в Нан-Нюе посол на одному із свят зав'язав розмову про місцевості, де ростуть рідкісні плоди, подані до столу. Поступово він з'ясував, що верхня течія ріки Перлинної дуже близько від верхньої течії Янцзи, про що й повідомив у свою столицю.Інший китайський посол зумів викликати в Нан-Нюе внутрішні міжусобиці, у результаті яких цариця, що правила країною при малолітньому сині, була змушена звернутися до Китаю по допомогу, завдяки чому китайські війська зайняли Нан-Нюе майже без опору (111 р. до нашої ери).В I в. до нашої ери Китай неодноразово відвідували посольства парфянських царів і відбувався обмін з Парфією караванами, що пересувалися по «великому шовковому шляху».

Енергійну діяльність в галузі міжнародних відносин розвив китайський воєначальник і дипломат Бан Чао. Наприкінці I в. нашої ери Бан Чао, призначений намісником Західних областей, зумів зіштовхнути різні племена гунів між собою й нанести їм найжорстокішої поразки, раз і назавжди відкинувши їх від кордонівь Китаю. В 90-х роках нашої ери Бан Чао підкорив владі китайського імператора значну частину областей Середньої Азії й дійшов до міста Мерва. Почувши про те, що далі на захід перебуває потужна держава, що китайці називали Та-Цинь (Західна Цинь - Римська імперія), Бан Чао спробував установити з нею дипломатичні відносини. Він відправив в Та-Цинь посольство, що поїхало туди через державу Ан-Сі (Парфія). Китайські посли, з'явившись у столицю Парфії Ктесіфон, просили парфян показати їм дорогу до кордонів Римської імперії. Однак парфяни не бажали укладення союзу між римлянами й китайцями. Тому, погодившись виконати прохання послів, вони посадили їх на кораблі й відправили по ріці Тигр в Перську затоку, а відтіля збиралися везти навколо Аравії через Червоне море. Китайські посли, налякані перспективою тривалої морської поїздки, відмовилися від подальшого плавання й повернулися назад. Таким чином, спроби Бан Чао встановити дипломатичні зв'язки між Китаєм і Римською імперією не увінчалися успіхом.

Отже, Стародавній Китай виступав активний актором тогочасних міжнародних відносин, особливо у Азії. Будучи могутньою державою, зокрема, у військовому плані, Китай часто відігравав вирішальну роль у долях стародавніх держав.

2. Дати характеристику дипломатії періоду Середньовіччя, римських пап ита хрестових походів.

У період високого Середньовіччя дипломатичне життя особливо активізувалося — значною мірою завдяки Хрестовим походам. Його пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з мусульманським світом і Візантією, втягування Заходу і Сходу в іноді неймовірні союзи й коаліції, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (наприклад консульська служба).

Утворення національних держав у Європі ставило нові завдання перед дипломатією й зробило її більш реалістичною та гнучкою. Найефективнішу дипломатію демонстрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста-держави.Папська дипломатія, яка спиралася на авторитет католицької церкви, задавала тон у політичному житії християнського Заходу впродовж усього Середньовіччя. Із середини V ст. пани тримали при константинопольському дворі своїх резидентів — апокрисіаріїв (дослідники вважають їх першими постійними дипломатичними представниками при іноземних дворах).Апокрисіарії не лише залагоджували церковні справи, а й виконували окремі спеціальні доручення політичного характеру. Серед самих пап траплялися талановиті дипломати. Так, неабиякий дипломатичний хист мав Григорій І Великий (590—604), який ''уміло використовував впливи жінок-католичок на своїх чоловіків-язичників чи єретиків" (Є. О. Косминський). Він скромно називав себе "рабом рабів Божих", що практикують папи в офіційних документах і дотепер. Проте підмурівок папської дипломатії заклав за доби високого Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до королівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці — легатів, які могли зміщувати єпископів, проголошувати анафему королям тощо. Утім, діяльність цих посланців папа контролював. Блискучим дипломатом був також Інокентій III, який став справжнім політичним арбітром цілої католицької Європи. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII — на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Священній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами — для перетворення Англії у васала папської курії.Папи використовували в політичних цілях укладання і розриви шлюбів між коронованими особами, право римської курії вирішувати всі судові справи католицької церкви (це право трактувалося дуже широко й давало змогу церкві втручатися у внутрішні справи католицьких держав). Світська влада, щоб захистити свої інтереси в папській курії, направляла туди прокураторів — своїх посланців, їм доводилося надовго затримуватися при папському дворі, що робило їх фактично постійними дипломатичними представниками.Французькі королі, особливо Людовік IX Святий, Філіп IV Красивий та

Та Людовік XI, у міжнародній політиці більше покладалися не на військову силу, а на дипломатію. Людовік IХ успішно вирішував політичні проблеми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він порозумівся з королем Генріхом III Англійським (1216—1272), і коли французькі барони дорікали йому за надмірну поступливість, він відповів їм: "Мені здається, що я добре використовую те, що дав йому (Генріху III), адже раніше він не був моїм васалом, а тепер став ним". За правління Людовіка IX Франція здійснила спробу встановити дипломатичні зв'язки з могутніми монгольськими ханами. При цьому французькі посли зуміли вивідати важливі для Заходу військові таємниці монголів.За правління Філіпа IV було закладено підвалини всієї подальшої французької дипломатії. Якщо його попередники обмежувались спорадичним направленням нетривалих дипломатичних місій, то він споряджав посольства досить часто, а головне — започаткував регулярне дипломатичне листування з іноземними посольствами. Філіпп IV прагнув надавати своїм територіальним загарбанням видимість законності. Задля цього він часто організовував судові процеси, започаткував традиції королівської канцелярії, оточив себе юристами й нотаріусами, без участі яких не вів жодних міжнародних переговорів.Однак найбільші здобутки на дипломатичній ниві мав Людовік XI (1461 — 1483), якого нерідко називають "батьком сучасної дипломатії”. Цей неперевершений дипломат обрав основним знаряддям досягнення своїх політичних цілей дипломатичні хитрощі й інтриги. Від своїх дипломатів він вимагав уміння одурити досвідчених іноземних майстрів обману: "Вони вам брешуть? Гаразд! Брешіть їм більше". Король прислухався до порад свого італійського союзника у боротьбі з коаліцією феодальної знаті: "Роз'єднуйте своїх ворогів, тимчасово задовольніть вимоги кожного з них, а потім розбийте їх поодинці й не дайте їм знову об'єднатися".

Правління Людовіка XI, об'єднувача Франції, дуже вплинуло на розвиток західноєвропейської дипломатії, докорінно змінило її методи і форми. На зміну тимчасовим дипломатичним відносинам прийшли постійні представництва при дворах. Невдовзі жодна європейська держава вже не могла обійтися без дипломатичної служби. Услід за Людовіком XI інші європейські монархи зробили дипломатичні відносини монополією держави. Дипломатів зобов'язували також шпигувати і вербувати агентів.

Проте, на думку багатьох дослідників, справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була Італія. Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між містами-державами, часті зміни урядів і політичних режимів,

баланс політичних сил, загальна нехіть до політичного об'єднання країни, наявність на півострові папської держави з її обширними міжнародними зв'язками й відносинами, політична відособленість Південної Італії та

Сицилії й іноземне володарювання в них. Дипломатична служба в Італії була поставлена так добре, що окремі італійські міста-держави (особливо Флоренції!) постачали дипломатів для Франції, Англії, Угорщини та інших держав Європи. До плеяди блискучих флорентійських дипломатів входили в XIV ст. Данте, Петрарка, Бокаччо, па початку XVI ст. — Макіавеллі, Гвічарді та ін.

3. Визначити характер міжнародних зв’язків княжої доби на Русі - Україні, дати характеристику міжнародним відносинам Запорізької Січі, періоду визвольної війни 1648-1654 рр., смути та руйнування козацької держави. Київська Русь (9 століття - 1240) - середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін "Київська Русь" впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз у раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.Зародження Київської Русі ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ - майбутню столицю східнослов'янської держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава зародилась внаслідок об'єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода. Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов'янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964 - 969) та Святослава (964-972).У другій половині XVI ст. більшість українських земель перебувала під владою Речі Посполитої. В Україні зростав феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт, зокрема після Люблінської унії 1569 р. Внаслідок загострення соціальних і національних суперечностей наприкінці XVI-першій половині XVII ст. на українських землях спалахували народні повстання. Вони охопили майже всю Східну Україну і мали важливі історичні наслідки. По суті, всі народні виступи стали провісниками народно-визвольної війни, яка розгорнулася 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.Придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. і терор, що наступив після цього, вкрай загострили соціальні й національні суперечності, прискоривши загальнонародний вибух, який поклав початок визвольній війні українського народу за знищення влади польських феодалів.Селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. під проводом Я.Острянина (Остряниці) було жорстоко придушене, чимало учасників страчено. За Ординацією Війська Запорізького реєстрового 1638 р. реєстр козаків був зменшений до 6 тис. Було відмінено порядок обрання козацької старшини, яка призначалася з польської шляхти. Польська історіографія назвала період 1638-1648 рр. віком “золотого спокою”. Чим цей спокій закінчився - відомо: навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна українського народу. Розпочався новий період української історії. Нова Українська держава визріла у надрах Запорізької Січі, що проводила самостійну політику, налагоджуючи зв'язки з різними державами. З перших днів народно-визвольної війни фактична влада перейшла до рук Запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконував функції кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Вся територія була поділена на полки і сотні. Військові старшини (на відміну від Запорізької Січі) виконували також функції цивільної влади. Судова система набула козацького характеру. Зазнала змін податкова система — всі податки і данини, що надходили й належали польській владі, переходили тепер до військової скарбниці. Уряд України розгорнув широку дипломатичну діяльність з іноземними державами. Був складений також реєстр війська.Піднявшись 1648 р. на визвольну боротьбу, український народ передусім ліквідував польську адміністрацію в Україні, що потягнуло за собою необхідність негайного створення власної національної державності. Будівничими цієї державності стали українська шляхта, козацька старшина. Перед молодою державою виникли два основні завдання: внутрішнє, тобто забезпечення нормального функціонування економічної системи, правопорядку, захисту українського населення тощо; зовнішнє, тобто захист незалежності й території.Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи.При формуванні української державності використовувався досвід військово-адміністративної влади, створений у Запорізькій Січі. Власне такий досвід військової полково-сотенної організації був перенесений на визволені території України. Це зумовлювалося тим, що в екстремальних умовах виникла потреба максимально об'єднати і мобілізувати на боротьбу всі сили народу. Саме ця організація стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні.Система органів публічної влади мала три уряди: генеральний, полковий і сотенний. Сотенні, в свою чергу, у військовому відношенні поділялися на курені - у кожному по 20-30 козаків. Формально вищим органом влади у цей період вважалася військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв'язання найважливіших питань життя України, ведення війни, обрання генерального уряду. Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. До генерального уряду входили гетьман і його помічники, що утворювали раду генеральної старшини при гетьманові.Главою України, її правителем був гетьман. Він наділявся широкими державновладними повноваженнями у галузі політичній, військовій, фінансовій і судовій, видавав також загальнообов'язкові для всіх нормативні акти - універсали (від лат. universalis - загальний), скликав ради, був вищою судовою інстанцією.Як і в Запорізькій Січі, генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральні обозний, осавул, хорунжий відповідали за військові справи та матеріальне забезпечення. Звичайно, генеральний обозний вважався першою посадовою особою після гетьмана.Серед інших генеральних старшин обов'язки розподілялися так, як і в Запорізькій Січі. Зокрема, генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьманської влади, генеральний писар керував зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював вищий судовий орган, що був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, генеральний підскарбій відав справами казни.На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд становили полковник і полкові урядовці, які обиралися полковою старшиною. Сотенний уряд складався з сотника та його помічниківУ великих містах управління здійснювали магістрати, в малих, але привілейованих, - отамани. У звичайних містах управляли городові, які обиралися, а в селах - сільські отамани. Україна мала своє військо, чисельність якого не була постійною. Так, за Зборівським договором 1649 р. визнаний реєстр козаків - у 40 тис, за Білоцерківським (1651 р.) - до 20 тис. Загалом у 1648-1654 рр. армія сягала 300 тис.Територія Української держави наприкінці війни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. Звільнені території також поділялися на полки і сотні, які з літа 1648 р. вважалися територіальними одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке проживало на їх терені. За Зборівським договором звільнена територія України охоплювала три воєводства: Київське, Брацлавське, Чернігівське. Вони ж поділялися на 16 полків і 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20. Зазначимо, що Запорізька Січ становила адміністративно-територіальну одиницю.Така полково-сотенна ознака державності властива тільки Україні й проіснувала до ліквідації залишків української державності, тобто до 1783 р. Для матеріального забезпечення державного будівництва була введена податкова система. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в Україні створювалася своя грошова система.Особливості української державності - виборність органів публічної влади, роль колективних органів (рад) дає підстави вважати, що в неї були закладені основи республіканської форми правління. Україна визнавалася рівноправним суб'єктом міжнародних відносин, підтримувала дипломатичні відносини з багатьма іноземними державами (Туреччиною, Молдавією, Угорщиною тощо)Зміни у суспільно-політичному житті та соціально-економічній ситуації в період народно-визвольної війни відбилися на джерелах і розвиткові окремих галузей феодального права України. У цей період переважно зберегли чинність попередні джерела права. Припинили дію джерела права, які утверджували панування магнатів, польської шляхти, католицької церкви у Речі Посполитій: “Устава на волоки”, “Ординація війська Запорізького”, сеймові та королівські конституції тощоОсновні джерела продовжували діяти. Таким був Статут Великого князівства Литовського 1588 р. 3 нього вилучили тільки ті розділи й артикули, що визначали порядок створення і діяльність шляхетських станових судів. Окрім цього, магістрати керувалися “Порядком прав цивільних” та іншими джерелами права, які повністю зберегли дію.Без суттєвих змін залишилися джерела церковного праваВажливого значення набули правові звичаї. На їх основі регулювались порядок організації та структура козацького війська, порядок і основні принципи формування органів військово-адміністративної влади, судова система і судочинство, частина поземельних відносин, правове становище окремих станів і груп населення.Найпоширенішою в адміністративних і судових органах при розв'язанні конкретних питань вважалася формула “за попередніми правами і звичаями”. Звичаї були надзвичайно авторитетними. Вводилося навіть нове поняття - “козацьке право”, під яким розумілася сукупність норм звичаєвого права, що виникла у Запорізькій Січі, а згодом - сукупність доповнених і розширених гетьманською владою і в практиці судової діяльності військово-адміністративних органів.Чільне місце серед джерел права посідали універсали. Їх видавали гетьман, а іноді й полковники. Вони мали характер письмового розпорядження адміністративно-політичного акту. Найпоширенішими універсалами були ті, що регулювали питання про розподіл земельних володінь, підтвердження права власності на маєтки, недоторканість майна феодалів і підвладності селян, про встановлення повинностей і податків. Окрім цього, видавались універсали з військових питань, про призначення на посади тощо.Гетьманські універсали - основне джерело, з допомогою якого затверджувалися зміни у суспільному ладі, правовому становищі окремих станів. Тільки за допомогою універсалів гетьмана регулювався і затверджувався процес становлення окремих елементів української державності Визнання попередніх прав означало збереження основних інститутів цивільного, кримінального, процесуального та інших галузей права. У цивільному праві з'явилися нові правові норми, виникнення яких зумовлене деформуванням нового виду землеволодінь - рангових земель. Гетьманські та полковницькі універсали визначили правовий статус таких земель подібно до “держання” за литовським правом і “помість” за російським правом. Значно розширилося правове регулювання зобов'язальних відносин, зокрема у зв'язку з ліквідацією магнатського землеволодіння, передачі таких земель на ранг за службу чи в орендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не змінилися.У кримінальному праві спостерігається складний і суперечливий процес. Припинили дію правові норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти королівської влади і польсько-литовського, магнатсько-шляхетського порядку управління, а також проти католицької церкви.Тому система і види злочинів, мета і види покарань були спрощеними. Встановлювалися суворі покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу у битвах, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокору чи нанесення шкоди козацькій старшині, духовенству.У магістратських, ратушних, церковних, сільських і копних судах зберігся попередній процесуальний порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм звичаєвого права. Судові рішення і вироки можна було оскаржити у вищу інстанцію за підпорядкованістю у всіх випадках, окрім тих, які винесені в умовах бойових дій.Отже, у ході народно-визвольної війни не відбулося суттєвих змін у праві. Такий стан зумовлювався тим, що козацька старшина та інші панівні стани використовували органи військово-адміністративної влади для збереження основ феодально-кріпосних відносин, зміцнення своїх панівних інтересів і станових привілеїв.

4. Охарактеризувати основні тенденції розвитку дипломатії другої половини 18ст.Визначення поняття ’’дипломатія’’. Роль дипломатії на початку ХХІ ст. у вирішенні глобальних проблем сучасності.Поняття «дипломатія» походить із Стародавнього Риму, де «дипломатами» спочатку називали осіб, які мали диплом — рекомендаційну, або вірчу, грамоту, що видавалася сенатом офіційним посланникам, яких направляли у провінції імперії чи за кордонКласичне визначення дипломатії міститься в Оксфордському словнику англійської мови: «Дипломатія — це здійснення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво дипломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипломатія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав».Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і по своїй суті є одним із головних і найбільш ефективних засобів ЇЇ здійснення. Дипломатія — це діяльність щодо ведення переговорів, підписання міжнародних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин.Отже, критеріальними ознаками дипломатії є: належність до сфери міжнародних відносин, сфери зовнішньої політики держави;застосування переговорів як основного інструмента облаштування мирними засобами міждержавних стосунків;наявність інституту державних службовців-дипломатів, які безпосередньо ведуть переговори і виконують всі інші функції, передбачені статутом дипломатичної служби кожної держави.Щодо третьої складової —кадрового забезпечення дипломатії —надзвичайно влучними с слова відомого французького фахівця в цій галузі Жюля Камбона, який стверджував: «Я не знаю діяльності більш різноманітної, ніж професія дипломата. В усякому разі немає такої професії, де було б так мало твердих правил і так багато того, що засновано на традиції; де для успіху потрібна була б надзвичайна наполегливість, і де б сам успіх такою мірою залежав від випадку; де б потрібна була сувора дисциплінованість, і де особа повинна була б мати твердий характер та незалежність у міркуваннях».Роль дипломатії як знаряддя зовнішньої політики держави завжди була надзвичайно великою. Адже навіть між варварськими племенами існували більш-менш стабільні від­носини, відбувалися переговори, укладалися угоди і союзи як економічного, так і військово-політичного характеру. Багатий матеріал для розуміння витоків дипломатії, як одного із видів державної діяльності, дає історія Стародавнього Єгипту. В одній із гробниць було знайдено зображення міністерства закордонних справ, його канцелярії та архіву, яке датується 1400 р. до н. е. Це свідчить про те, що Давній Єгипет підгримував різнобічні стосунки із сусідніми державами, а значить проводив активну дипломатичну діяльність. Тому не випадково, що перший міжнародний договір, відомий історії, було виявлено саме в Єгипті. Цей договір про союз було укладено приблизно в 1270 р. до н. е. між єгипетським фараоном Рамзесом II та царем хеттів Хаттасілем, і виконаний він був за всіма правилами дипломатичного мистецтва.Постійні посольства почали з'являтися в Європі лише після підписання Вестфальської мирної угоди 1648 р., яка є епохальною в історії розвитку міжнародних відносин. На Сході, в Японії, перші постійні посольства з'являються лише в другій половині XIX ст., після «насильницького відкриття» цієї країни. Спочатку гармати американського командора М. Перрі зіграли роль перших «вірчих грамот», і лише згодом у цій країні з'явилися перші іноземні — голландські, британські, російські, американські — купці, консули, дипломати.Ще повільнішими темпами відбувалося утворення перших зовнішньополітичних відомств. Щоправда, вже в XIII ст. в Іспанії, Франції, а згодом і в Англії при монархах з'являються секретарі, які поряд із внутрішніми справами відали зовнішніми зносинами. Проте, по-перше, це дійсно були лише секретарі, які ретельно виконували волю своїх володарів, а, по-друге, вони тривалий час поєднували виконання як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних функцій. Лише наприкінці XVIII ст. в переважній більшості європейських монархій визначаються особливі статс-секретарі з іноземних справ і формуються спеціальні дипломатичні відомства та інститути.Історію сучасної, тобто класичної, дипломатії можна поділити на три великі етапи, кожен з яких, у свою чергу, ділиться на окремі періоди та півперіоди. Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії. Ще в XVI ст. італійський вчений і дипломат Франческо Гвіччардіні вивів правило зовнішньої політики держави, в якому стверджувалося: «Не варто давати можливості своєму маленькому сусідові стати більшим, а великому сусідові стати ще більшим». Острівна Англія у своїй дипломатичній діяльності виходила саме з цього постулату. Вона пильно стежила за тим, щоб на узбережжях, близько розташованих до «острова», та на головних морських шляхах, що простягалися до Альбіону, виникали б лише невеликі держави і щоб ці держави, не доведи Господь, не стали більшими, або не були захоплені іншими. Якраз через це Англія так переймалася незалежністю Голландії і Португалії'. Утвердженню суверенітету цих країн вона всіляко сприяла і, насамперед, не стільки військовими, скільки дипломатичними методами. Лондон сприяв також відокремленню Норвегії від Швеції в 1905 р.Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914—1918 рр. та облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939—1945 рр., вона стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових форм.Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські функції, у 1928 р.— Гаванську конвенцію про консульських чиновників. Водночас було прийнято «кодекс Бустаманте» (1928), названий за ім'ям його основного укладача — відомого кубинського вченого-міжнародника, професора А. Бустаманте. Цей документ став важливим колективним міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували більшість країн Центральної та Південної Америки.Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інформаційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли світова теорія і практика тота­літаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання —як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у провалля загального хаосу?Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» стають універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Статуту ООН у 1945 р.. Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 р.. Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р.. Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.З огляду на ці обставини професія дипломата в наш час набула ще більшої ваги. Дипломатія стала надзвичайно значущою, впливовою, відповідальною як за двосторонні, так і глобальні міждержавні стосунки. Класичний образ дипломата, виведений Бомарше, який вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату: «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслуховуватися в те, чого не розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є таємницею, і усамітнитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаждати шпигунів та утримувати зрадників, відклеювати печатки та перехоплювати листи і намагатися виправдати ницість засобів величчю мети»,— не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії дипломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються незмінними і в наш час. Безперечно, заувага видатного дипломата XIX ст. Талейрана про те, що мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку, є справедливою і нині. Можна також згадати вислів відомого французького дипломата Альберта Муссе, який у 1926 р. писав: «Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі». Все це правильно. Але перетягувати ковдру на себе жодна дипломатія світу сьогодні дозволити собі просто не може. Людство як ніколи щільно сидить в одному човні. І класична перемога, на зразок ХІІІ—ХІХ — початку XX ст., однієї країни над іншою може стати початком кінця благополуччя не тільки її власного, а й загальнолюдського. Адже не зможуть вважати себе щасливими економічно благополучні Західна Європа та Північна Америка, коли Південь планети залишатиметься зоною голоду, неписьменності, зростаючого тероризму, СНІДу, наркотиків.Отже, роль дипломатії, а відтак й дипломата, з огляду на об'єктивні обставини, в наш час незмірно зросла. Саме він — Дипломат — у складних умовах сьогодення покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слушні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія.

5. Визначити особливості дипломатії європейських держав періоду Англійської буржуазної революції. Королівська влада в Англії вже до початку XVII ст. стала оплотом відживаючих феодально-абсолютистських порядків, а економічно і соціально посилилися буржуазія і нове дворянство прагнули самостійно спрямовувати політику уряду в своїх інтересах. У нижній палаті парламенту вони знайшли готове політичне знаряддя для проваджень своїх цілей. Боротьба між короною і парламентом, що почалася ще при Єлизаветі I, призвела при Карлі I до розпуску парламенту (1629 р), а в 1640 р. - до буржуазної революції, що отримала назву "Великий заколот".

Історію англійської буржуазної революції прийнято ділити на чотири етапи:

• конституційний етап (1640-1642гг.);

• перша громадянська війна (1642 - 1646 рр..);

• боротьба за поглиблення демократичного змісту революції і друга громадянська війна (1646 - 1649 рр..);

• Індепендентська республіка (1649 - 1653гг.).

Початок революції прискорилося поразкою Англії в англо-шотландської війні 1639 спалахнули селянські та міські повстання, відсутність грошей, невдоволення не тільки в народних низах, але і серед фінансистів і купецтва зробили становище монархії безвихідним і змусили Карла I скликати новий парламент. З моменту скликання цього парламенту, названого Довгим і працював з 3 листопада 1640 до 20 квітня 1653 року, починається конституційний етап революції. Прийняті Довгим парламентом документи обмежували королівську владу і сприяли утвердженню конституційної монархії. Однак просвітеріане (лендлорди і велика буржуазія), що зайняли панівне становище в парламенті, побоювалися поглиблення революції, і до осені 1642 р. політичний конфлікт переріс у збройний. В кінці літа 1642 р - король оголосив війну парламенту. Почалася перша громадянська війна - між роялістами ("кавалерами") і прихильниками парламенту ("круглоголовими"). Були створені регулярні армії. Нерішуча політика пресвітеріан призвела до того, що парламентська армія зазнала поразки в першому ж бою. Після цього військове керівництво перейшло в руки індепендентів на чолі з Кромвелем. Взимку 1645 р. у відповідності з "Ордонансом про нову модель", прийнятим парламентом, була створена нова парламентська армія, яка повинна була утримуватися за рахунок держави. Рядовий склад комплектувався з вільних селян і ремісників. Офіцерські посади займалися за здібностями незалежно від походження. Влітку 1645 р. реорганізована парламентська армія розгромила королівські війська. До кінця 1646 перша громадянська війна завершилася перемогою парламенту. Для пресвітеріанського парламенту революція була завершена. Їх влаштовувала ідея політичного ладу на кшталт конституційної монархії - верховенство парламенту, що здійснює владу в країні разом з королем. Джентрі і буржуазія після перемоги над королівськими військами визнали революцію в основному закінченою. Їх головні цілі були досягнуті Ордонансом від 24 лютого 1646:

• знищено лицарське тримання і все що випливали з нього повинності на користь корони;

• зі знищенням монопольних прав у торгівлі та промисловості частково взяв гору принцип вільної конкуренції;

• було призупинено дію законодавства проти обгородження. Індепенденти і виділилися з їхньої партії левеллери ("зрівнювачі") прагнули до більш радикальних реформ. Боротьба між індепенден-тами і пресвітеріани призвела в 1648 р. до другої громадянської війни, розв'язаної королем і пресвітеріанських парламентом. Підтримка левеллеров забезпечила перемогу индепендентской армії. Наприкінці 1648 р. армія знову зайняла Лондон і остаточно очистила Довгий парламент від пресвітеріанської більшості. Після страти короля в 1649 р. Англія була оголошена республікою, верховна влада в якій належала однопалатному парламенту (палата лордів була скасована). Конституційне закріплення республіканської форми правління було завершено актом 19 травня 1649. Розпродавши за безцінь конфісковані землі короля, єпископів і "кавалерів", нова республіка, яка виявилася индепендентской олігархією, збагатила буржуазію і нове дворянство. Після установи республіки соціальна боротьба не послабшала, так як для левеллеров це було лише початковим етапом боротьби за поглиблення перетворень.Британська імперія ( англ. British Empire ) - найбільше з коли-небудь існували держав за всю історію людства з колоніями на всіх континентах. Найбільшою площі імперія досягла в середині 30-х років XX ст., тоді землі Сполученого Королівства простягалися більш ніж на 37 млн км , що становить близько чверті земної суші. Загальна чисельність населення імперії становила приблизно 500 млн осіб (приблизно одна четверта частина людства). Саме спадщиною Pax Britannica пояснюється роль англійської мови як найбільш поширеного в світі в сферах транспорту та торгівлі.Британська імперія зростала протягом більше двох сотень років. Кульмінацією розширення колосального держави прийнято вважати початок XX в. У цей час різноманіття різних територій на всіх континентах справедливо називають імперією, "над якою сонце ніколи не заходить". Експансивні етапи врегулювання і завоювань почалися з відносно мирного етапу торгівлі і дипломатії. Імперія сприяла поширенню британських технологій, торгівлі, англійської мови і форми правління по всьому світу. Імперська гегемонія має вирішальне значення для економічного зростання та впливу Сполученого Королівства на політику багатьох країн. З пристрою колоній ясно, що вплив Британської імперії мало досить двозначний характер. У колонії були завезені англійську мову, адміністративні і правові рамки, створені за образом і подобою самій Великобританії. В ході деколонізації Сполученого Королівства відбулася спроба ввести в колишніх колоніях парламентську демократію та верховенство права, хоча і з різним ступенем успіху. Більшість колоній вирішили, що Співдружність націй заміняє їм Імперію в психологічному плані. Британські колонії служили, головним чином, економічним інтересам Сполученого Королівства. Хоча в колоніях емігрантів створювалася інфраструктура для створення незалежної економіки, але в тропічних регіонах Африки і Азії вони грали тільки роль постачальників сировини та отримали лише мінімальну частину інфраструктури. Сьогодні економіка багатьох країн, що розвиваються найчастіше залежить від експорту сировинних ресурсів.Хоча в Середні століття Англія була переважно острівною державою, вона до XVI століття не мала військового-морського флоту і часто була об'єктом атак з континенту. Самі англи і сакси прибутку на Британські острови з Німеччини. Спочатку їх військові загони були запрошені місцевими британськими володарями, незадовго до цього отримали незалежність від Римської імперії, але не мали достатніх сил для її захисту, а потім заснували тут власні королівства. Чергове завоювання Англії було здійснено французькими норманнами в 1066 році, після чого очолював їх нормандський герцог Вільгельм I Завойовник заснував нову династію і розділив всі англо-саксонські землі між французькими баронами. Не обмежившись володіннями англо-саксів і бриттів, спадкоємці Вільгельма згодом приєднали до свого королівства Уельс (1282 р.) і в 1169 році почали колонізацію Ірландії. Шотландія приєдналася до Англії на правах рівноправного держави в XVII столітті. На континенті англійські королі також володіли половиною Франції і претендували на французький престол, до тих пір поки в ході Столітньої війни Англія не втратила всі підвладні собі французькі території. Посилення Франції співпало з розколом в середовищі англійської знаті, за яким послідувала війна Червоної та Білої троянди і нове завоювання країни засновником династії Тюдорів, Генріхом VII.Ще в 1496 році, незабаром після успішних плавань Колумба, король Генріх VII направив в Атлантичний океан експедицію Кабота до доручення дослідити нові торгові шляхи до Азії [1]. Як і Колумб, Кабот, який досяг о. Ньюфаундленд в 1497 році, прийняв його за азіатський берег і привіз звістки про це на батьківщину [2]. Але з наступної експедиції, що відбулася через рік, його судно не повернулося. На цьому англійські плавання до Нового Світу надовго припинилися. У XVI столітті Англію стрясала реформація, в результаті якої загострилися англо-іспанські протиріччя, що призвели до відкритої війні в кінці цього сторіччя. В 1562 році британський уряд видало каперські патенти пріватірам Хокінсу і Дрейку, які не без успіху зайнялися в південних морях работоргівлею і піратством. Їх морський досвід був згодом використаний для створення британського військово-морського флоту і послужив прикладом для цілого ряду інших пріватіров на службі англійської корони. Зокрема, у 1578 році Єлизавета I видала аналогічний патент Гілберту Гемфрі [3]. У тому ж році Гілберт відправився в Вест-Індію з наміром зайнятися піратством і заснувати колонію в Північній Америці, але експедиція була перервана ще до того як він перетнув Атлантику [4] [5]. У 1583 році Гілберт зробив другу спробу, цього разу діставшись до острова Ньюфаундленд, бухту якого він формально проголосив англійською. На зворотному шляху в Англію він помер, і його справа продовжував його брат Уолтер Релі, якому був виданий власний патент в 1584 році. Через рік Релі заснував колонію Роанок на узбережжі сучасної Північної Кароліни, але брак досвіду і постачання, а також, ймовірно, заходи, прийняті проти англійців іспанцями, призвели до того, що колонія зазнала невдачі [6]. Згодом англійці зробили ще декілька спроб заснувати тимчасові колонії в Північній Америці, в тому числі на її тихоокеанському узбережжі (під час кругосвітнього плавання Дрейка), але всі вони до початку XVII ст. були евакуйовані або зникли без сліду.Після розгрому в 1588 " Непереможної армади "потужність Іспанської імперії була подломлена і надалі Іспанія не представляла особливої ​​загрози для розвитку майбутньої Британської імперії. Непереможну армаду спіткала невдача: судна потрапили в бурю, частина флоту загинула, розбившись об скелі, а іншу потопили англійці." Розбита і розвіяна по всім румбам ", доповів віце-адмірал Френсіс Дрейк. У 1603 році король Яків I зійшов на англійський престол і в наступному 1604 уклав Лондонське угоду, яка завершила військові дії з Іспанією. Тепер, у час миру зі своїм основним противником, англійське увагу змістилося від нападів на іноземну колоніальну інфраструктуру до справи створення своїх власних заморських колоній [7]. Підстава Британської імперії нарешті відбулося на початку XVII століття з появою невеликих англійських поселень у Північній Америці і Вест-Індії та організацією низки приватних компаній для торгівлі з Азією (у тому числі Ост-Індської компанії в 1600 році). Період від цього часу до втрати Тринадцяти колоній під час Американської війни за незалежність до кінця XVIII століття згодом стали називати "Першою Британською імперією" [8]. Британська Вест-Індія спочатку надавала собою найбільш важливі та вигідні англійські колонії [9], але перш ніж вони стали успішними, кілька спроб колонізації провалилися. Так, спроба заснувати колонію в Британській Гвіані в 1604 році тривала всього два роки і зазнала невдачі у своїй основній меті - знайти золото [10], так як англійці довго намагалися повторити досвід іспанської колонізації і використовувати власні колонії як джерело дорогоцінних металів. Колонії Сент-Люсія (1605) і Гренада (1609) також незабаром зникли, але врешті-решт поселення були успішно засновані на островах Сент-Кітс (1624), Барбадос (1627) і Невіс (1628) [11]. Успіх цих колоній пояснювався тим, що вони перейняли систему вирощування цукрового очерету, успішно використовувану португальцями в Бразилії. Вона залежала від праці рабів, яких спочатку набували переважно у голландських работорговців, які купували потім вироблений тут цукор для перепродажу в Європі [12]. Щоб гарантувати, що безперервно зростали прибутки від цієї торгівлі залишаться в англійських руках, англійський парламент у 1651 році постановив, що тільки англійські кораблі зможуть займатися торгівлею в англійських колоніях. Це призвело до конфліктів з Об'єднаними голландськими провінціями та серії англо-голландських воєн, в результаті підсилили англійські позиції в Америці за рахунок голландських [13]. У 1655 році Англія анексувала острів Ямайка у Іспанії, а в 1666 році успішно колонізувала Багами.У другій чверті XIX ст. Англія вела активну загарбницьку політику на всіх морях і на всіх континентах земної кулі. Одним з найбільш послідовних провідників цієї політики був лорд Пальмерстон, який з 1830 до 1841 і з 1846 до 1851 р. обіймав посаду міністра закордонних справ. Безцеремонність Пальмерстона в обігу зі слабкими і малими державами не знала меж. У найважливішою англійської колонії - Індії безроздільно хазяйнувала Ост-Індська компанія. Вона містила свій флот та армію, творила суд і розправу. У 1833 р. при перегляді положення про компанію привілеї її були кілька урізані, зокрема торгівля з Китаєм була відкрита для більш широкого кола англійських купців і промисловців. Тим не менше Ост-Індська компанія все ще залишалася могутньої економічної і політичною організацією. Продовжуючи розширювати своє панування в Індії, англійські колонізатори в 1843 р. захопили Сінд, у 1846 р. - Кашмір. Під фальшивим приводом «оборони» підступів до Індії Англія зайняла в 1839 р. порт Аден, продовжувала розширювати свої володіння на Малаккській півострові. У тому ж році англійські колонізатори почали агресивну війну проти Афганістану, але, наштовхнувшись на рішучий опір афганського народу, змушені були в 1842 р. укласти договір з афганським еміром і на якийсь час відмовитися від захоплення цієї країни. У Китаї в результаті так званої першої опіумної війни (1839-1842) Англія захопила Гонконг і змусила Цінської уряд відкрити ряд портів для іноземної, головним чином англійської, торгівлі (зокрема, для ввезення опіуму). Продовжувалося розширення англійських володінь і в інших частинах земної кулі: в 1840 р. була захоплена Нова Зеландія, в 1842 р. - північна частина острова Борнео (князівство Саравак), у 1843 р. - території в Південній Африці (Наталь). Агресивна політика Англії загострювала її відносини з іншими державами. Англо-російські відносини на Близькому Сході безперервно погіршувалися. Загострювалися і англо-французькі протиріччя; кілька разів Англія і Франція опинялися на межі збройного конфлікту через Єгипту, Нової Зеландії і т. д. Серйозним супротивником Англії на американському континенті були США, що претендували на панування в Західній півкулі. Англія вела з США гостру боротьбу за визначення кордону між Канадою і штатом Мен, за територію Орегона і ін, а також за панування в Центральній Америці, де в кожної з обох держав був свій проект спорудження каналу, який з'єднав би Атлантичний і Тихий океани. Не прийшовши до угоди з цього питання, Англія і США ухвалили в 1849 р. взаємне зобов'язання не приступати до спорудження такого каналу, і аж до початку XX ст. судна, що прямували з одного океану в інший, змушені були здійснювати тривале і небезпечне плавання навколо Південної Америки. У середині XIX ст. Англія була найбільшою колоніальною державою світу. Її колонії займали територію більш ніж у 2 млн. кв. км з населенням в 100 мільйонів чоловік. Велика колоніальна імперія Англії була для її панівних класів джерелом казкового збагачення. Величезні цінності, отримували шляхом пограбування народів колоній, прискорювали розвиток капіталізму в метрополії. У 1833 р. англійської буржуазії довелося піти на скасування рабства в своїх колоніях, так як раби наполегливо домагалися свободи, піднімаючи, неодноразово повстання: весь кінець XVIII ст. і початок XIX ст. наповнені повстаннями рабів на плантаціях у Вест-Індії. У 1837 р. почалося стихійне повстання в Нижній Канаді, а потім і у Верхній Канаді, де головним гаслом фермерства була вимога вільного продажу землі. Буржуазія незабаром відійшла від руху, злякавшись активності народних мас. Англійські війська придушили повстання.