17. Фізика та етика Епікура

Епікур жив та вчив в Атенах, визначному філософічному центрі грецького світу. Мотиви свого філософування він сам пояснює, говорячи про своє бажання звільнити людей від страху перед невідомим, таємничим, головно перед смертю. З цим мотивом зв'язані всі частини його філософії: логіка, фізика і етика. Епікурейська "школа" — себто течія — проіснувала довгі століття, але по Епікурі вже не дала якогось мисленника більшого маштабу. Вчення про щастя та шляхи його досягнення, розроблене у працях Епікура, складає основу етики евдемонізму. Етичне вчення Епікура звернене до окремого суб´єкта життєвості, що бачить щастя у задоволенні від здоров´я тіла та душевного спокою. Філософ говорить, що для досягнення щастя необхідно задовольняти здорові потреби тіла та уникати тривог душі. Тобто, щастя досягається сумою корисних задоволень. Мудрий той, хто знає, яким задоволенням слід надавати перевагу, дотримуючись при цьому принципу міри. Духовні задоволення Епікур ставить на чільне місце, адже вони дають відчуття повноти життя. Щастя — це свобода від зла. Особливу увагу він звертає на задоволення, що отримуються у пізнанні. Провідне значення має заняття філософією, оскільки вона вчить людину мистецтву жити, не боячись смерті. "Адже, коли ми існуємо, смерть Ще не присутня, а коли смерть присутня, ми вже не існуємо". Велике значення має в системі Епікура фізика. Усунення із сфери фізичного світу всього таємничого є головний спосіб звільнення людини від страху. Епікур використовує теорію Демокрита, не додаючи до неї нічого нового. І пізніше епікурейці, що ніби так цікавилися природою, не зробили в галузі природнознавства, як здається, нічого, що дорівнювало б математичним досягненням платоніків. Не розвинули вони і якоїсь методи, нпр. експериментальної.

18. Скептицизм: теорія пізнання та етика

Скептицизм - античне філософське вчення, яке заперечувало можливість достовірного знання і раціональне обгрунтування норм поведінки. Скептики, як і епікурейці та стоїки, вбачали джерело моралі в самосвідомості індивіда. Та якщо епікурейці розглядали незворушність як наслідок утечі від світу, а стоїки — як результат беззаперечної покірності долі, то скептики джерелом незворушності вважали силу розуму. Засновником скептицизму був давньогрецький філософ Піррон. Сутність скептицизму значною мірою розкривають сформульовані Пірроном запитання (Яка природа речей? Як ми повинні до них ставитися? Яку отримуємо користь від такого ставлення?) і лаконічні відповіді на них (Непізнавана. Стримано. Незворушність). Отже, в етиці скептики, як і Епікур, проповідували незворушність, незатьмареність душі та ще утримання від суджень. Згідно з гносеологією (теорією пізнання) скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі. На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень: «Утримання від суджень є такий стан розуму, за якого ми нічого не заперечуємо і нічого не стверджуємо...» Сумнів і утримання від суджень не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень — спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.