28. Філософія природи доби Відродження

Після мороку Середньовіччя філософи Відродження спробували, перш за все, тверезо вирішувати проблеми гносеології, щоб на підставі накопичених тоді знань осягнути Природу в цілому, дати їй загальний філософський опис. Такий підхід до пізнання природи одержав тоді назву Натурфілософії (від слова "Natura» - Природа). В цьому відношенні філософів Відродження характеризує повністю негативне ставлення до середньовічної схоластики, яка свої натурфілософські погляди ґрунтувала на тексті Біблії, творах Платона та Аристотеля. Філософи Відродження майже одностайно дають пораді і вимагають шукати істину не писаннях схоластів, а у вивченні Природи, реальної дійсності. Уарте говорив, що Природа є єдиним об’єктом філософського дослідження. «Предмети природи, - писав він, - потрібно вивчати, довіряючи своїм відчуттям а не текстам святого письма чи схоластів. Наших п’ять органів відчуття вільні від помилок та хибних уявлень. Наші очі не створюють кольору, язик – смаку, органи дотику – чогось твердого, м’якого і шершавого. Все це є в самій Природі».

29. Соціальні теорії доби Відродження

Філософія епохи відродження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм. Термін "відродження" свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання. Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя - католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства. Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм. Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування. Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

30. Н. Макіавеллі про державу

Особливу увагу Н.Макіавеллі приділяв політиці. Він зазначав, що вона має свої цілі і закони, які незалежні не лише від релігії, але і від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої - зміцнення держави, є користь і успіх досягнення поставлених завдань. Добре не те, що сприяє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-якими засобами. Тут можна використовувати обман, шантаж, підкуп, насилля тощо. Головною особою у Макіавеллі є можновладець, розумний політик, який застосовує у своїй діяльності всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. В своїй діяльності політик не повинен користуватись гуманістичними ідеями, а бути жорстким прагматиком. Його ціль одна- вивести державу на високі і міцні позиції. Виділяючи дві форми держави - монархію і республіку Макіавеллі вказував на велике значення монархії в перехідний період. Проте перевагу віддавав республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом‘якшення майнових протиріч, які підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути здібності людей, викликати у них повагу до спільного блага.