51.Інтуїтивізм а. Бергсона.

Основоположником інтуїтивізму був французький філософ Анрі Бергсон, який у працях «Матерія і пам'ять» (1896), «Сміх» (1900), «Творча еволюція» (1907) та інші розробив концепцію мистецтва, художньої творчості. За А. Бергсоном, у Всесвіті є дві протилежні тенденції руху життя і матерії. Трактуючи життя як порив, що має чисто психологічний зміст, вважаючи його ірраціональним, не пізнаваним через поняття чи досвід, він розвивав положення, що людський розум, діяльність якого визначається завданням користі, дає людині знання про світ нижчого порядку, ніж інтуїція. Він твердив, що тільки інтуїція осягає життя у всіх його проявах, а не інтелект, який спроможний розглядати предмети і живі істоти лише збоку. Інтуїція ж проникає всередину об'єктів пізнання й адекватно осягає їх абсолютну сутність в її безкінечному русі чи розвитку. Інтуїція - це підсвідомий, інстинктивний стимул художньої творчості. Художня творчість, за А. Бергсоном, - особливе, ірраціональне бачення дійсності. Звичайне споглядання життя пов'язане із задоволенням утилітарних потреб і є «звуженим», а естетичне відношення до дійсності забезпечує більш повну її візію. Наукове пізнання, на його думку, має фрагментарний чи «кінематографічний» (механічно склеєний із окремих знімків дійсності) характер, тому не може осягнути, а тим паче відтворити в поняттях безперервні зміни дійсності чи внутрішній світ людини, яка являє собою найбільш повне і безпосереднє вираження довгочасності.

52.Філософія логічного аналізу.

Ця філософія зобов'язана своїм походженням досягнень математиків, задався метою очистити свій предмет від помилок і неохайних висновків. Великі математики XVII століття були налаштовані оптимістично і прагнули до швидких результатів, тому вони й не дали надійного обгрунтування переліченням нескінченно малих величин і аналітичної геометрії. Лейбніц вірив у реальність нескінченно малих величин, але, хоча ця віра відповідала його метафізиці, у математиці вона не мала твердої основи. У середині XIX століття Вейєрштрасс показав, як можна обгрунтувати числення без нескінченно малих величин, і, таким чином, зробив його, нарешті, логічно надійним. Потім прийшов у математику Георг Кантор, розвивав теорію безперервності і нескінченних чисел. Слово «безперервність», до того як Кантор дав йому визначення, було неясним, зручним для філософів типу Гегеля, які хотіли внести до математику метафізичну плутанину. Кантор надав точне значення цього слова і показав, що безперервність, як він її визначав, - це поняття, в якому потребують математики і фізики. Завдяки цьому багато вчень містиків, начебто Бергсона, були визнані застарілими.

53.Філософія неотомізму.

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, Ж.Марітен - у Франції; Е.Корет– в Австрії; Ю.М.Бохенський – у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила– у Польщі. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії. Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).