- •1. Поняття світогляду, його структура, види і типи.
- •5. Специфіка філософії. Світоглядна і методологічна функції філософії
- •7. Проблема субстанції (початок всіх речей) в до класичній античній філософії
- •10. Діалектичний метод Сократа і його ціль. 10. Діалектичний метод Сократа та його ціль.
- •11. Теорія ідей Платона.
- •12. Ідеальна держава за Платоном.
- •13. Метафізика Аристотеля.
- •14. Платон і Аристотель про душу.
- •15. Порівняльна характеристика атомізму Демокрита і Епікура.
- •16. Проблеми людини і суспільства в філософії софістів
- •17. Фізика та етика Епікура
- •18. Скептицизм: теорія пізнання та етика
- •19. Фізика та етика в течії стоїків
- •20. Загальна характеристика патристики. Головні періоди, представники і проблеми
- •21. Загальна характеристика схоластики. Головні періоди, представники і проблеми
- •22. Проблема створення світу і виправдання Бога в філософії Августина
- •23. Загальна характеристика філософії середньовіччя
- •24. Ідеї суспільного прогресу в творах Августина «Град Божий»
- •25. Суперечки про універсалії в середньовічній схоластиці
- •26. Докази буття Бога і проблема виправдання Бога в філософії Фоми Аквінського
- •27. Загальна характеристика доби Відродження
- •28. Філософія природи доби Відродження
- •29. Соціальні теорії доби Відродження
- •30. Н. Макіавеллі про державу
- •31. Загальна характеристика філософії Нового часу
- •32. Емпіричний метод м. Бекона. Вчення про ідоли і про очищення від них людського інтелекту
- •33. Вчення про суспільство і державу в філософії Гоббса
- •34. Вчення про суспільство і державу в філософії Локка
- •35. Вчення про суспільство і державу в філософії Руссо
- •36. Ідеалістичний агностицизм Юма і Берклі
- •37. Методичний сумнів і раціоналізм гносеологічної концепції р. Декарта
- •38. Натуралізм спінозівського пантеїзму. Етико - соціальна доктрина Спінози
- •41.Гносеологічна концепція "Критики чистого розуму" Канта.
- •42.Кант про кордони теоретичного пізнання. Антиномії розуму.
- •43.Етична концепція і. Канта.
- •44.Феноменологія духа Гегеля (філософія об'єктивного духа).
- •45. Езистенційно-феноменологічна орієнтація філософії с. К’єркегора.
- •46.Етика а. Шопенгауера.
- •47.Філософія життя ф. Ніцше.
- •48.Загальна характеристика філософії хх століття.
- •49.Філософія екзистенції.
- •50.Методологічна концепція герменевтики.
- •51.Інтуїтивізм а. Бергсона.
- •52.Філософія логічного аналізу.
- •53.Філософія неотомізму.
- •54.Філософія прагматизму.
- •55.Фрейдизм і неофрейдизм.
- •56.Виникнення марксизму.
- •57.Російська релігійна філософія кінця хiх - початку хх ст.
- •59.Філософські ідеї в культурі Київської Русі.
- •60.Філософсько-гуманістична думка України в XV-xviiі ст.
- •1. Поняття світогляду, його структура, види і типи
14. Платон і Аристотель про душу.
В плані погляду на основу буття Платон і Аристотель є антагоністами, представляючи різні світогляди – ідеалізм і матеріалізм. Філософія Платона характеризується своєрідним протиставленням душі і тіла. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене з елементів землі, води, вогню і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душу створив Бог. Душі творяться із залишків тієї суміші, з якої Бог створив душу космосу. Індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної (тобто чуттєвої). За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. На протиставленні душі і тіла ґрунтується й теорія пізнання Платона. Її суть полягає в тезі, що знання – це пригадування (анамнез) того, що душа знала колись, а потім забула. Метод анамнезу – сходження до ідей, до загального. Але не шляхом систематизації часткового і одиничного, а шляхом пробудження забутого знання. Найголовнішим в методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософські бесіди, запитання і відповіді тощо. Аристотель началом буття вважає матерію і форму. Він вважає що суть буття будь-якої речі – її форма. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія є чиста можливість, потенціал речі, а форм – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Не заперечуючи існування душі і Бога, Аристотель відводить їм другорядну роль. Він не вважає що матеріальні форми створені Богом. Але все ж таки Бог вніс в матеріальний світ першооснову форм. Душа – це здійснення можливості життя природного тіла. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки не можуть існувати без матерії. Третя душа – метафізична. Ця метафізична душа незалежна від тіла і лише вона має здатність уявляти і мислити. Але в кінцевому підсумку душа існує лише заради існування фізичного тіла.
15. Порівняльна характеристика атомізму Демокрита і Епікура.
Атомізм - одна з концепцій давньогрецькоЇ філософії, сформульована Левкіпом і Демокрітом, розвинена Епікуром, Лукреціем Карром. Згідно з нею, походження і будова світу пов'язуються з поняттям про атом як його першооснову. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.
16. Проблеми людини і суспільства в філософії софістів
Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антрополо-гічної думки. У V ст. до н. є. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Стародавиьо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом моралыю-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд па людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у плато-нівському вченні про дуалізм душі і тіла.