1. Івакін ю. Коментар до "Кобзаря" Шевченка. -к.-1964.

2. Мейзерська т.С. Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість т. Шевченка.- Одеса.- Астропринт.- 1997.

3. Неділько г.Я. Шевченко. Життя і творчість.-к.1998.

4. Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл. Інтерпретація лірики Т.Шевченка. – К.-Наукова думка.- 2004.

І. Дзюба. Поезія періоду заслання

Отже, кожну найменшу можливість усамітнитися Шевченко використовував для того, щоб віддатися поезії. Це була його внутрішня потреба, яка над ним панувала і навіть у найтяжчому душевному стані могла врятувати від розпачу, дати розраду, допомагала хоч подумки визволитися з гнітючої реальності, переносила в світ дорогих виплеканих дум. А втім, цей світ дум і був власне його світом, до якого інший світ, світ солдатчини, мав відношення лише «по дотичній». Саме як додаткові, ситуативні подразники або стимули входили в його поезію враження і досвід засланського життя, вписуючись у її постійні мотиви, збагачуючи і трансформуючи їх.

Тому поезія заслання не є чимось тематично чи естетично відособленим від усієї попередньої Шевченкової творчості, а є її органічним продовженням; Шевченко розкривається в ній у тих же якостях, що й раніше, – але це не самоповторення, а, сказати б, постійне і нескінченне доростання до самого себе; це невичерпність генія.

Але можна бачити зміну в творчому самопочуванні, в психології творчого процесу, сказати б – у творчому самопозиціонуванні. В петербурзький період Шевченко посилав свої думи в Україну, яка, сподівався, їх привітає. В період короткочасного повернення в Україну він звертається до земляків, а по суті до свого народу взагалі – вже в апостольській чи пророчій місії поета. Тепер же він немовби відсторонюється від такої місії:

Не для людей, тієї слави,

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!

Далі йде важливе психологічне уточнення:

Мені легшає в неволі,

Як я їх складаю.

Це зрозуміло. А от заявлене в попередній строфі, мабуть не можна абсолютизувати. Тут є певний виклик і «людям», і долі, – але, звичайно ж, він і далі, навіть пишучи «для себе», матиме на увазі й ту громаду, яку назвав «братія моя»; зрештою, в глибині душі він знає, що говорить не тільки із самим собою, а з вічністю. Але тепер уже не він посилає свої квіти-думи в Україну, а діти-думи й слова «прилітають» до нього з України, «з-за Дніпра мов далекого» і радують «одиноку душу // Убогую». Цей «зворотний зв’язок», можливо, символізує новий характер його причетності до України, коли на зміну очікуванню свого з’явлення Україні (петербурзький період), а потім драматичному тріумфові цього з’явлення з його екзальтаціями і гіркотами («Три літа») – прийшло відчуття катастрофічної втрати і піднімається вперта потреба не миритися з цією втратою, не обривати пуповину.

Як і в казематних поезіях (що є, власне, входженням у той самий стан брутальної поневоленості), образи України з’являються йому «вдень і вночі», то роз’ятрюють, то лікують душу – і в цьому останньому випадку чинять, сказати б, психотерапевтичну дію, допомагають відволікатися від низької рутини солдатчини.

Велику групу віршів становлять ті, в яких Шевченко звертається до картин народного побуту і людських колізій у традиційній сільській спільноті, подаючи їх у своїй узагальненій, ідеалізованій (у значенні сконцентрованості, сили вираження етнопсихологічної сутності) версії. Образи цих віршів органічно близькі до високих народно-поетичних стереотипів, але позначені інтимною пережитістю та індивідуальністю вислову.

Якоюсь мірою Шевченко в цих поезіях ніби повертається до своєї ранньої поетичної пори, призабутої в «Трьох літах» з їхньою патетикою, – але, на відміну від петербурзької пори, переважають не балади (хоч і вони є: «У тієї Катерини...»; «Коло гаю в чистім полю...» – в обох романтизовані історії кохання, що закінчуються нещасливо через «втручання» у людські відносини обману), – переважають етнографічні і психологічні етюди, замальовки (може, дається взнаки малярський рефлекс?). Настроєвий діапазон їх досить широкий. Тут і жартівливі пісеньки про лукаві дівочі вихватки («Утоптала стежечку через яр...»; «У перетику ходила по оріхи...»); і сумні – про дівоче безталання, зумовлене бідністю («Якби мені, мамо, намисто...»; «Якби мені черевики...»); і драматичні колізії, що виникають у родині або між закоханими через несхожість вдач або життєвої мети (як тепер кажуть: «ціннісних уявлень»), через втручання «чужих людей», людей «гордих, злих» – це ж вони «розрізнили»; при чому соціальна нерівність стає причиною недолі не тільки тоді, коли зазнають зневаги бідна дівчина («Закувала зозуленька…») або «безталанний сиротина», а й тоді, коли дівчині із заможної родини мати не дозволяє любитися з «чорнобривим сиротою» («І багата я, і вродлива я...»; «Породила мене мати у високих у палатах…»). Страждає дівчина, коли «не має пари», бо «тяжко, тяжко в світі жить // І нікого не любить»; та буває, що й подружжя гірше за самоту: «легше було б самій жити, // Як з гобою в світі битись» («Туман, туман долиною...»). А найболючіше в нещасливому коханні – зрада, коли «милий гуляє з другою» («Ой пішла я у яр за водою...»), коли з дівчини молодої «поганець сміється» («Навгороді коло броду…»).

Мабуть, важко знайти в світовій літературі другого такого поета, який би так переймався дівочою долею і недолею, так відчував дівочу вразливість на кривди та всі небезпеки, що чатують на дівчину в цьому недосконалому світі. Мотиви дівочої недолі – це частина великої Шевченкової теми: втрати людьми раю (раю щирості й правди поміж людьми, раю чистих людських почувань), який вони перетворили на пекло, пекло нещирості, обману, корисливості...

У віршах цього, умовно кажучи, фольклорного циклу Україна постає як замкнений традиційний світ без великих життєвих перспектив для особистості. Власне, таку перспективу давала тільки козаччина, що залишилася в минулому (але це минуле подається як позачасове або, принаймні, психологічно присутнє):

Нащо мені женитися?

Нащо мені братись?

Будуть з мене, молодого,

Козаки сміятись.

Оженився, вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив, нерозумний,

Молодую волю.

…………………………

Ні, не буду чужі воли

Пасти, заганяти;

Не буду я в чужій хаті

Тещу поважати.

А буду я красоватись

В голубім жупані

На конику вороному

Перед козаками.

Це знайомий мотив з «раннього» Шевченка, але тут виклик рутинній долі виглядає не як поривання до звитяжного успіху, а як безжурна готовність до красної смерті на очах товариства, що віддячить щирою повагою і нехитрими поминками як уміє:

Найду собі чорнобривку

В степу при долині –