І поле і море. –

засвідчувало реальне бачення фактичного стану справ.

При цьому, як і раніше, застосовувалася тактика випаленої землі: руйнування й спалення аулів («поражать население и уничтожать аулы»); захоплення худоби і нищення посівів та запасів продукції («уничтожение хлебов и запасов»; «...приказано было зажигать все запасы сена и зерна, которые встретятся на пути»); вирубання і випалювання лісів («вырубали громадные пространства вековых лесов»). На завоювання Кавказу Росія кинула максимум своїх мілітарних, інтелектуальних, господарських, колонізаційних сил. За цих умов Шевченкові заклики до горців живилися не так ілюзорними надіями, як незмиримістю людської совісті із торжествуючим злом.

Особлива роль відводилася православній релігії, яка мала ідеологічно і духовно ствердити російське панування на Кавказі. Слідом за драгунськими загонами ішов московський піп, щоб, словами Єрмолова, «умягчить сердца сих грубых и в заблуждениях закоренелых людей». Спеціальна духовна комісія займалася хрещенням горців, удаючись до обману: їм обіцяли, що хрещених звільнять від кріпацтва і від податків; коли ж обман виявлявся і горці повставали, їх придушували силою.

Царизм не зупинявся і перед тим, щоб релігійні ритуали і слово Боже, саме ім’я Боже використовувати для виправдання і благословляння кривавої війни, для освячення вбивства і дикої лютості православних героїв. У патріотичній літературі набуло широкого вжитку поняття «Русский Бог», який немовбито стояв за всіма «подвигами» імперії. Так християнского Бога, для якого не було «ні елліна, ні іудея», Бога вселюдства – перетворили в російського шовініста.

Але Шевченко ніколи не міг з ним змиритися. У всій його творчості знаходимо нестримно гостру реакцію на це фарисейство, на це принципове підпорядкування людської віри і совісті державній політиці, потребам начальства; це цинічне низведения Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму. У «Кавказі» то наскрізний викривальний мотив:

...Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед обра[зо]м твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!^*

Це, сказати б, «фактологічний» рівень теми – оскарження фундаментального лицемірства одержавленої, в Бога вкраденої церкви, поставленої на службу системі тотального обману і розбою.

Однак це лише обертон ширшого і глибшого оскарження – фарисейському і по суті дехристиянізованому суспільству. А воно, в свою чергу, – обертон головної мови, мови до самого Бога, вимогливого звертання до Нього з вічними питаннями про невідповідність світу Божому задумові, чи то про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду й наругу з Себе; і хоч Шевченко гірко застерігається: «Не нам на прю з тобою стати!», – по суті він стає на прю з Богом, але не як опонент, не як відпадень від Бога, а як той, хто Ним живе, хто міряє Його Ним же – незмірною мірою, хто повертає Йому Його власні глаголи:

Не нам на прю з тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать.

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати згнущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

Тут бачимо, як людська думка, пристрасть і совість мучаться серед протистояння двох неможливостей: неможливості змиритися з реальністю Божого світу і неможливості вийти з цієї реальності поза Богом, без Його «духу живого».

І хоч усі Шевченкові сумніви, картання й терзання залишаються в межах християнської віри і більше не має він до кого звертатися, як до Бога, – все-таки оте відзначене вище оскарження православної практики й сакралітету небезвідносне й до самих біблійних догматів:

...У нас

Святую біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі!..

Певно, цей полемічний мотив гостро постав у Шевченка як емоційний (і моральний) протест проти використання ідеї християнства для політичного гегемонізму, нав’язування образу християнського світу як нібито вищого, праведнішого, чистішого супроти інших, зокрема, мусульманського, поганського чи «примітивного». Тільки «християнською» зарозумілістю та колонізаторським невіглаством чи колонізаторською зловмисністю можна пояснити імперські догмати про «дикість» народів Кавказу, зокрема Північного Кавказу. Насправді вони – нащадки і носії давніх культур (не кажу вже про їхні моральні закони і кодекс честі – недарма Шевченко так гостро скартав облудність «християнської» науки супроти них). Навіть якщо культуру зводити до її писемних форм (неправомірний, але популярний підхід), то й тоді народи Кавказу далеко не були «дикими».

...Отож і в своїх гротескових з вигляду формулах царського світовпорядкування, «християнського» цивілізаторства Шевченко був не тільки метафорично глибокий і багатоємний, а й конкретно мотивований, точний з погляду реального змісту відповідних процесів, на документальному рівні історії:

...До нас в науку! ми навчим,

По чому хліб і сіль по чім!

…………………………………

...Ви ще темні,

Святим Христом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

У нас! чого то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм. Продаєм

Або у карти програєм

Людей... не негрів... а таких

Таки хрещених... но простих.

………………………………

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить!., і як плести

Кнути узловаті, –

Всьому навчим...

Тут разючої сили набирає характерний для Шевченка пафос саркастичного оголення формул імперської мови та фразеології офіційного суспільства, «розлущування» і «вивертання» їхнього справжнього змісту. ...Шевченків «Кавказ» є не тільки сатирою на державних фарисеїв, памфлетом проти державних розбійників, але й плачем над їхніми жертвами^*. І скорботним словом про горе матерів, батьків, сестер, удів, наречених:

...Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки – море розлилось,

Огненне море!..

Такого «повороту» кавказької теми не знайдемо в жодному іншому творі про Кавказ, принаймні, в XIX ст. У природі Шевченкової вдачі й Шевченкового поетичного генія було – сприймати будь-які історичні дійства у «людському вимірі».

Образ «огненного моря» сліз – матерних, батькових, удов’їх, дівочих – є одним із найбільш емоційно разючих і пам’ятних. «За горами гори... кровію политі» – і звучало довічне прокляття катам. Ось чому так благоговіють усі кавказькі народи перед іменем Шевченка – і завдяки Шевченкові живе в них і досі шана до України.

Інтелігенція народів Кавказу вирізняла і вирізняє Шевченка поміж усіх, хто писав про Кавказ (може, ще й Льва Толстого).

Варто сказати ще про якісну відмінність Шевченкового «Кавказу» від інших творів європейських літератур та почасти від голосів європейських мислителів, – викликаних реакцією гуманістичної особистості на насильства над чужими народами.

Шевченків голос був голосом на захист «малих», «неісторичних», «нецивілізованих» народів – у європейській поезії того часу цієї теми як сфери волелюбної думки ще не існувало.

По суті, Шевченко чи не перший так принципово піднявся над рутинним поділом народів на великі й малі, історичні й неісторичні, цивілізовані й нецивілізовані, – і «зняв» цей поділ звертанням до священного права кожного народу влаштовувати своє життя: «воно не прошене, не дане». Його велике гасло: «В своїй хаті своя й сила, і правда, і воля» – мало універсальний характер, і в «Кавказі» також бачимо багату і глибоку варіацію цієї світоглядної істини та цього живого почування.

На висоті цієї істини і цього світопочування Шевченко відкинув євроцентричну і христоцентричну картину світу, – хоч водночас підставу для заперечення цього «геополітичного» христоцентризму шукає в самому Христі: як у Тому, для Кого і перед Ким усі рівносущі й рівноцінні.

Ось чому Шевченків «Кавказ» і своїм змістом – не інвектива, не ідеологічний памфлет, не політична сатира мовою поезії. У всякому разі – не тільки. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства. Адже те, що дозволяв собі царизм з народами Кавказу, характеризувало не самий тільки царизм, а й якість людства взагалі. Ось чому Шевченкові оскарження царизму переростають у моторошні запитання й рахунки до Бога. І ось чому Шевченків «Кавказ» – не просто моральна інтелігентська (чи громадянська) позиція щодо певних явищ (як відповідні пасажі в «кавказьких» творах Пушкіна, Лермонтова, Полежаева; як антиколоніальні мотиви в творчості деяких європейських поетів), – а гнів, мука і палахкотіння всього його єства. Це найвищою мірою «інтимний» твір, у якому виявилися не тільки світоглядне осердя особистості поета, а й усі вигини вдачі й темпераменту. Він не «тему» розкривав, а себе, стан свого «Я» в ті хвилини високого гніву й болю.... У невеличкій поемі монологічного характеру бачимо таку концентрацію думок і пристрастей, таку температуру кипіння, що поетова мова згущується в суцільний потік афоризмів, багато з яких увійшло в інтелектуальне спілкування й щоденний ужиток не лише українців, стало знаками певних історичних явищ: «Не вмирає душа наша, // Не вмирає воля. // І неситий не виоре на дні моря поле…»; «Борітеся – поборете, // Вам Бог помагає! // За вас правда, за вас слава // І воля святая!»; «Од молдаванина до фінна // На всіх язиках все мовчить, // Бо благоденствує!»; «Нам тільки сакля очі коле…» – і далі, і далі.

Напружений монолог, включаючи в себе чужу мову, стає і діалогом, і полілогом. Поет мовби дає думці (невласній думці!) піти хибним, чужим ходом: «…Ми по закону!», – з тим, щоб зразу зійти на патетичну висоту викриття: «По закону апостола // Ви любите брата! // Суєслови, лицеміри, // Господом прокляті. // Ви любите на братові // Шкуру, а не душу!»

Діапазон внутрішнього боріння почуттів особливо видно в звертаннях до Бога, в яких і моторошні запитання, на які немає і не може бути відповіді, але які не можна не викричати; і болючі докори; і повернення до надії як наче б і вибачення за гріх богозневіри…

Вирування сумнівів, проклять і надій... але надія – над усе. Віра – над усе.

...Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!..

Практичне заняття № 7. Лірика Шевченка 1847-1861 років

План:

1. Інтимна проблематика.

2. Профетична лірика.

3. Антирелігійна, антисамодержавна сатирична поезія.

4. Тема творчості.

Література: