У могилах... Бо нічого

Уже в хаті взяти…

Тобто, українська ворона, попри все, ще й не від того, щоб похизуватися й своїм патріотизмом… В активі польської та російської ворон здобутків і аргументів набагато менше. Польська ворона може похвалитися хіба тим, що побувала в Парижі і «три злота з Радзівілом // Та з Потоцьким пропила» (натяк на те, що керівники польського повстання 1830-1831 років непогано влаштувалися в еміграції, тоді як багато тисяч інспірованих ними повстанців спіткала інша доля). Трохи більший здобуток у російської ворони:

И я таки пожила:

С татарами помутила,

С мучителем покутила,

С Петрухою попила

Да немцам запродала.

Але й польська, і російська ворони змушені визнати домінування української ворони, якій належить ініціатива не зовсім зрозумілої для них акції:

Чого ж ти нас закликала?

Щоб на льох дивиться?

І тут пріоритетна українська ворона втаємничує їх в апокаліптичну вість:

Сю ніч будуть в Україні

Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати !

Другий буде... оце вже наш!

Катам помагати…

Ця справді апокаліптична вість підтверджується космічними знаками:

...над Києвом

Мітла простяглася,

І над Дніпром і Тясмином

Земля затряслася.^*

Чи чуєте? Затряслася

Гора над Чигрином.

О!.. Сміється і ридає

Уся Україна!

То близнята народились,

А навісна мати

Регочеться, що Йванами

Обох буде звати!

Це, власне, центр ідейної напруги містерії, вершина її історіософської метафорики. Це та візія, що мучила Шевченка, і, знав він, мучитиме його живих і ще не народжених земляків в Україні й поза Україною сущих: смертельна розбратаність. Два Івани – це дві різноспрямовані енергії в одному народі, які протягом принаймні трьох з половиною століть української історії, руйнуючи Україну, діставали максимальне вираження в конкретних яскравих постатях. Героїзмові боротьби за Україну протистояло завзяття зради. А Україна «сміється» – і Україна ж «ридає». Вона, Україна, – «навісна мати», бо тільки «регочеться» з того, що «Йванами // Обох буде звати». Ось звідки непозбутня Шевченкова печаль – «мов я читаю // Історію України» («Сон»).

Мотив братів-антиподів бере свій початок ще з Біблії (Каїн – Авель, Яків – Ісав, Йосиф і брати), зринає в творах європейських літератур (як-от у Шиллера: Карл і Франц Моори), багатоманітно живе у фольклорі, зокрема українському. Але тут виникає інша асоціація – з народним переказом про гайдамаку Харка. «А ляхи як стали Харка рубать, то рубали аж три дні, та ніяк не порубають; і шабля позубилась гірш як залізо; то вже дорозумовались, щоб рубать його ж шаблею. А в його шабля була лицарська; то та шабля його і побідила»⁵.

В контексті української історії це ніби метафора того, що Україну можна «побідити» тільки використавши українську ж силу… Що й робилося… І робиться…

Третя частина містерії – «Три лірники» – немовби знімає апокаліптичну напругу і знижує тон містерії до побутового (що відповідає і традиції вертепу, де містерійна символіка перебивається бурлеском, де був «верх» і «низ»; відповідає і природі Шевченкової поезії з її безперервними перепадами емоційного «тиску»). Ці троє лірників – «Один сліпий, другий кривий, // А третій горбатий», – які йшли до Суботова з надією, що «пожива буде», – це ніби пародія на дорогий Шевченкові образ кобзаря-Перебенді; може, й сумна констатація виродження кобзарської місії (мотив, що почасти озветься в «Сліпцях» Миколи Бажана) або й пониження національного тонусу взагалі. А ще, мабуть, і презирлива реакція на українську ж вірнопідданчу поезію того часу. Недолугі ж «брехні» лірників відтінюють абсурдність ситуації з великодержавницьким шуканням своїх древностей на чужій землі. Лірницька морока плавно переходить у сатиричний ґротеск фіналу містерії (в дусі «Сну»): приїздить начальство, певно – щоб надати більшої урочистості завершенню «дєла», але – «Розламали, // Та й перелякались! // Костяки в льоху лежали […] От добро Богдана!» Розлючений начальник «по-московській лає // Увесь народ», зганяє злість і на лірниках: «Я вам дам Богдана, // Мошенники, дармоеды! // И песню сложили // Про такого ж мошенника...» – отож їх любісінько «випарили у московській // Бані-прохолоді».

Тут ще раз Шевченко недвозначно виказав своє ставлення до «спадщини Богдана» та наслідків його Переяславського акту.

Але кінцеві рядки містерії:

Так малий льох в Суботові

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась –

не дошукалась, бо він у глибині буття українського народу, – ці кінцеві рядки містерії повертають нас до її початку. Отже, три душі прилетіли дивитися, «як той розкопуватимуть льох», бо «так сказав Петрові Бог: // Тойді у рай їх повпускаєш, // Як все москаль позабирає, // Як розкопа великий льох». Ніби не зовсім зрозуміло звучить: у чім Божий задум щодо тих душ і щодо України? Колись простити трьом душам? Але хіба для цього треба, щоб москаль усе позабирав? розкопав великий льох? Така ціна не зовсім узгоджувалась би з Божою справедливістю щодо України, на яку міг би розраховувати Шевченко. Може, ці слова слід розуміти інакше: ніколи не потрапити цим душам у рай? (Нагадаємо: і вина, і кара – символічної міри, а не персональної!). Хіба що великий льох залишиться недоступним для москалів, і з нього відродиться українська воля!.. Чи, може, розкопають, і випустять свою погибель – підземелля вибухне полум’ям повстання?

До містерії «Великий льох» примикає вірш «Стоїть в селі Суботові…», що його деякі дослідники вважають закінченням містерії. Справді, це розвиток тієї самої теми. Але тут уже поет сам бере голос і «прямим текстом» дає свій присуд Богданові Хмельницькому, ще раз говорячи про наслідки його нерозважливості, – але й застерігає тих, хто сміється з України: це ще не останній акт історичної драми, ще буде правда на землі –

Не смійтеся, чужі люде !

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Дуже характерне оце Шевченкове: помолитися на волі!

Щастя національного воскресіння має увінчатися вільною молитвою! Молитвою очисною, яка кладе межу між часом бід, гріхів, жертв – і, через прощення, покаяння, благословіння, – часом щасливого вільного життя в ідеальному національному суспільстві, яким воно уявлялося Шевченкові. Це той настрій, що буквально через кілька днів промовить у безсмертному «Заповіті»...

...Колись великий француз, філософ Монтень, сказав: я писав книгу, а книга писала мене. Так і Шевченка творила його поезія. Вона вела його вгору і вгору. Поетичні осяяння утверджували щоразу вищу потугу духу. А те глибоке животворяще зворушення, яке викликала його поезія, пієтет, яким оточили його земляки, подвигали його до місії воїстину апостольської.

В такому апостольському піднесенні і народився його геніальний проповідницький архітвір – «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіе»^*.

Хай не вводить нас в оману розпачливий зачин «посланія»:

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день, і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає.

Оглухли, не чують...

До кого звертається Шевченко? Тут і ті, хто «людей запрягають // В тяжкі ярма» та деруть шкуру «з братів незрячих, гречкосіїв»; і ті, хто «преться на чужину» шукати «добра святого», «волі» й «братерства братнього», а приносить «великих слов велику силу» (ці фальшиві теоретичні правдолюбці й вільнодумці не раз будуть об’єктами Шевченкового сарказму)^*; і ті, хто «в слав’янофіли так і преться» і «всі мови слав’янського люду» знає, крім своєї; й витії фантастичної у своєму розгоні патріотичної фрази... І ті, хто «дурить» дітей своїх, «що вони на світі // На те тільки, щоб панувать...», прирікаючи їх на суд Божий і людський... Бо є «невчене око», яке «загляне їм в саму душу», – і «премудрих // Немудрі одурять!»^** До цих останніх – «закованих людей» Шевченко в «Посланії...» ніби не звертається прямо, але вони тут є як грізне тло, як народ, що ще скаже своє вирішальне слово:

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори !

І потече сторіками

Кров у синє море...

Від тих прозрілих, їхнім голосом, власне, й говорить Шевченко, застерігаючи вельможних «земляків» від осквернення Божих заповітів, Божого образу, що скінчиться Страшним судом, який чинитиме отой розкований люд…

Почуттєва насиченість «Посланія…» така, що кожне слово дихає вогнем, а кожен поетичний рядок має силу афоризму, що мільйоннократ буде повторений у поколіннях українців. І вперше Шевченко так суворо каже шукати причину своїх бід у самих собі:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Фактично в якихось моментах «Посланія…» Шевченко звертається і до самого себе, переглядаючи і свою колишню романтичну ідеалізацію минувшини. Певну роль, мабуть, відіграли і розмови на теми української історії з Бодянським, Кулішем, Костомаровим, Максимовичем, уважніше ознайомлення з історичними дослідженнями, хоч Шевченко йшов набагато далі за своїх сучасників. Отож «Посланіє» фактично адресоване уявленій українській нації, мрія про яку набирає у Шевченка конкретних рис. А щоб уявлена нація стала реальною історичною, потрібне насамперед адекватне самоусвідомлення, передумова якого – звільнення від фальшивих історичних міфів. Ось чому оскарження цих міфів та різних форм марного самовдоволення, заклик до правдивого погляду на самих себе, а відповідно й зміни своєї національної та соціальної поведінки і є фактично головним мотивом «Посланія», що вивершується полум’яним закликом до спокутної національної солідарності:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

…………………………

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Як бачимо, Шевченків, умовно кажучи, проект України передбачає різні, немовби прямо протилежні варіанти здійснення: з одного боку, – «настане суд», а з другого – «заплакана мати» «благословить дітей своїх». Але вони не взаємовиключні, а взаємозумовлені.

...У ці ж дні Шевченко створює і цикл «Псалми Давидові». Це вільний переспів десяти псалмів з Біблії. Які псалми обрав він для переспівів і чому саме їх? Читаємо ці переспіви і бачимо, що Шевченко обирав – і це природно, – ті, які були близькі його настроям у цей період «трьох літ» і перегукувалися з мотивами його поезії. В псалмах він немовби шукав підтвердження своєї правоти і свого права говорити з Богом про долю свого народу, як це робили біблійні псалмоспівці. Щоб звертатися до Бога зі словом боговгодним, говорити до нього достойно, треба ввійти в стан просвітлення й морального очищення; Шевченкова «правда серця», його любов до людини, зболене співчуття покривдженим і неприйняття жорстокості неправедних «сильних», фарисейства тих, хто свій соціальний егоїзм ховав за високоумними словесами, – все це творило той стан духу, в якому можна було піднятися на рівень отого особистого звертання до Бога, що в псалмах, і зробити його своїм власним^*.

Псалом 1 оспівує віру в «закон господній», дотримуючись якого, «муж... // В добрі своїм спіє», а «лукавих, нечестивих // – І слід пропадає», – отож «діла добрих обновляться, // Діла злих загинуть». Ця ж тема добротворення у згоді з Божими заповідями, але вже не в патетичному ключі, а в суто ідилічному, в дусі міжлюдської злагоди, розвинута в псалмі 132: «Чи є що краще, лучче в світі, // Як укупі жити, // З братом добрим добро певне // Познать, не ділити?» У псалмі 12 – прохання до Бога о поміч у спасінні душі перед «ворогом лютим», «ворогом хитрим». А псалом 43 настільки нагадує мотиви «Посланія» та деяких інших творів періоду «трьох літ», що змушує джерела цих мотивів бачити також і в Біблії та її псалмах.

Патетична лінія Шевченкової поезії 1845 року вивершується безсмертним «Як умру, то поховайте…», що ввійшов не тільки в історію літератури, а й у свідомість українського народу як «Заповіт». Написано його 25 грудня в Переяславі під час тяжкої хвороби, коли він лікувався у доброго приятеля, лікаря Андрія Козачковського. Загальноприйнята думка про те, що Шевченко був людиною з міцним здоров’ям, не зовсім відповідає дійсності. Він досить часто хворів і навіть потрапляв у критичний стан (наприклад, перед викупленням з кріпацтва, напевне, на ґрунті тяжких хвилювань). В його поезії, як ми вже бачили, страх померти на чужині – дуже характерний мотив, і це не тільки тому, що антитеза «життя – смерть» дає простір для глибоких рефлексій і до неї поети залюбки звертаються, а й тому, що Шевченко справді мав достатньо рутинних приводів для тривоги. Отож у «Заповіті» він чинив чесний ритуал прощання зі своїм народом і, вже відчуваючи себе його пророком (на рівні поетичного натхнення, звісно, а не побутової поведінки та побутового самоусвідомлення: в побуті він був людиною скромною), у стислій афористичній формі виклав квінтесенцію свого почуття України та своїх заповідей землякам:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого

На Вкраїні милій...

……………………………

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Ще не так давно «Заповіт» знав напам’ять чи не кожен українець. Він був нашим неофіційним гімном, що всіх об’єднував у національному болі, в національній надії, в національному обов’язку. Нині, в добу комерційно-глобалізаційну, здається, не скрізь так і не все так. Можна почути навіть скептичні голоси: мовляв, це анахронізм – повстання, кров... «А до того // Я не знаю Бога» – не по-християнському…

Тут насамперед треба сказати, що поетичні метафори апокаліптичного виміру не можна інтерпретувати як настанову до конкретної дії: вони є максималізацією почуття і закликом до боротьби, форми якої – то вже інша річ, вони можуть бути різними на різних історичних етапах і за різного ступеня розвитку цивілізації та суспільних відносин. Не забуваймо, що справедлива кара – поняття суто біблійне. І Божий суд – Страшний суд. Ці біблійні поняття і живуть у поезії Шевченка періоду «трьох літ» (хоч і не тільки цього періоду). Звернімо увагу: «Заповіт» написано у ті ж дні, що й «Псалми Давидові» (через шість днів). А що читаємо в псалмах (основні їх мотиви Шевченко відтворює адекватно)? Ось, наприклад, псалом 136: «...Вавілоня // Дщере окаянна! // Блаженний той, хто заплатить // За твої кайдани! // Блажен, блажен! // Тебе, злая, // В радості застане // І розіб’є дітей твоїх // О холодний камінь!» (Порівняйте в «Посланії»: «І потече сторіками // Кров у синє море // Дітей ваших…» Або в «Холодному яру»: «Бо в день радості над вами // Розпадеться кара…»). У «Заповіті» є буквальні цитати з Шевченкових переспівів псалмів: «В сім’ї вольній, новій» – «Воцариться в дому тихих, // В сем’ї тій великій»; псалом 132; «Незлим тихим словом» – «...погляну // Незлим моїм оком» – псалом 53...

Та справа, зрештою, не в прямих перегуках (переспівуючи псалми, Шевченко залишався Шевченком), а в глибокій відповідності соціальної етики й соціального пафосу Шевченка – соціальній етиці й соціальному пафосу біблійних пророків. Апостольське, євангельське супроводило пророче; воно переважить пізніше, але не скасовуватиме пророчого...

Практичне заняття № 6. Сатира Т.Шевченка.

1 . Поема "Сон":тема, ідея, композиція, образи збірки.

2.Поема "Кавказ". Оцінка Франком поем "Сон" і "Кавказ".

3.Викриття загарбницької та кріпосницької політики самодержавства. Антирелігійна проблематика.

4.Історія і утопія у творчості Шевченка.

5.Поема Шевченка "І мертвим. І живим, і ненарожденним..." як заповіт національній інтелігенції. Основні образи поеми.

6. Сатиричні мотиви у ліриці Шевченка 1857-1861 рр.

Література: