Таке диво... Отут крові

Пролито людської –

І без ножа.

І як підтвердження цього здогаду – перед «невченим оком» постає той, хто й учинив і це диво, й багато інших див. Постає славетною статуєю, що стала своєрідним «ідеологічним центром» імперської столиці, естетичним маніфестом Російської імперії взагалі.

Пам’ятник Петрові І описаний багатьма авторами різних часів. Статуя Петра у творі Шевченка – зловісний символ деспотизму. Непідвладний імперській магії, він простісінько, з почуттям козацької зверхності, десакралізує священну постать, стягує її з імперсько-патріотичного небесі.

він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому – вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доканала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?^*

А мабуть-таки взяли – загнали ж на той світ великі й великі тисячі люду. І як продовження українського рахунку «катам! людоїдам!» («Тяжко, тяжко мені стало, // Так, мов я читаю // Історію України» – ці Шевченкові слова мало не на століття «випередили» часто цитовані тепер Винниченкові про те, що історію України не можна читати без брому; щоправда, в обох випадках малося на увазі не зовсім те ж саме), – як продовження українського рахунку імперським душогубам «сумно співає // Щось такеє невидиме», голосом «наказного гетьмана» – Полуботка:

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І хмара на небі стає білою пташкою – душею погублених козаків – і голосить:

І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На страшному на судищі

Ми Бога закриєм

Од очей твоїх неситих...

Композиційно епізод з «мідним вершником» ділить «петербурзький» акт сновидіння на дві приблизно рівні частини, включаючи їх в історичну перспективу. В обох із них головним «героєм» є Микола І, але в неоднаковій іпостасі. У першій ми бачимо, як він державствує в своєму палаці, куди автора допровадив за «полтинку» метикований землячок. Тут Шевченкове мистецтво сатирика-демістифікатора сягає своїх вершин. Уже не з висоти захмарного лету, а з пункту тверезого глузду ритуали урядування виявляються не тільки абсурдними, а й сміховинними. Закінчується палацовий церемоніал знаменитою сценою державного мордобиття:

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого… та в пику

Його як затопить!

Облизався неборака;

Та меншого в пузо –

Аж загуло!.. а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. Ура! а, а, а...»

Окремо слід сказати про той непоштивий бурлескний тон, яким Шевченко говорить про імператрицю. Відомо, що це стало однією з причин тяжкого присуду, який скріпив сам Микола І своєю незабутньою резолюцією: «С запрещением писать и рисовать». Але, щоб зрозуміти причини Шевченкової глумливості, треба взяти до уваги, що поет розвінчував не особистість, а свого роду естетичний символ імперії. Адже сонм придворних і непридворних поетів уславляв царицю, сягаючи запаморочливих висот одописання.

И нет подобной ей и станом молодым,

Ни стройной плавностью походки лебединой,

Ни гибкой ловкостью, врожденной ей единой,

Ни кроткого чела спокойствием святым…

(Є.Ростопчина, 1838 р.)^*

...Какою

Возможно кистию земною

Тебя достойно описать,

Тебя – России благодать!

Я сам описывать тебя не смею,

Молчу, молюсь, благоговею...

(І.Мятлєв, 1842 р.)

Тож хіба важко зрозуміти Шевченків «мужицький» емоційний виклик цьому нестерпному політичному та естетичному фальшу:

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив т у п о р и л и м

Твоїм віршомазам.

До речі, Шевченко був не перший, хто «образив» царицю. З приводу вірша Пушкіна «Цапли» Франко зауважив: «Їдка сатира трохи чи не на царя Миколу та його жінку, яку названо чаплею – пригадую Шевченкове порівняння цариці з чаплею у «Сні»⁷. Хоч у пізніших щоденниках Пушкіна є цілком доброзичливі репліки про імператрицю.

Усе сновидіння закінчується новим візитом «до царя в палати» – після картини петербурзького ранку, коли «уже вбогі ворушились, // На труд поспішали, // І москалі на розпуттях // Уже моштрувались. // Покрай улиць

поспішали // Заспані дівчата, // Та не з дому, а додому!»; коли вже «і братія сипнула // У сенат писати // Та підписувать – та драти // І з батька і брата. // А меж ними і землячки...»

По-своєму зустрічають ранок і в царських палатах. Паралельно до ритуалу мордобитія в попередньому епізоді, відбувається інший ритуал, що символізує дію механізму державної машини:

Неначе з берлоги

Медвідь виліз...

……………………

...як крикне

На самих пузатих –

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба –

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає –

І ті в землю; він до дрібних –

І ті пропадають!

Він до челяді – і челядь,

І челядь пропала;

До москалів – москалики,

Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі...

Та ще більше диво: як тільки медвідь-самодержець залишився сам, без своїх міністрів, клевретів і челяді, без москалів-москаликів, – де й поділася його магічна сила. Грізний медвідь стає безпомічним кошенятком.

Так, магічна сила самодержавства – у сліпому послухові люду. Чи не перший на теренах Російської імперії Шевченко висловив цю думку так підкреслено, подавши її в соковитій картинній метафорі. А в нього самого вона визрівала давно. Вона логічно випливала з його «козацького» волелюбства, з духу непокори, заповіданого українською історією. Тим-то так зверхньо ставиться він до «священних» для обивателя ритуалів самодержавства, так убивчо профанує та пародіює його «високі» ідеологеми й мову вірнопідданої «братії» (по-теперішньому: «еліти») і так уїдливо шпигає землячків-перевертнів, що «по-московській так і ріжуть, // Сміються та лають // Батьків своїх…», – і це бештання знов-таки обертається плачем за добровільних жертв джагернаутової колісниці, за долю України:

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі,

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

...Типологічно Шевченків «Сон» стоїть у ряду визначних творів європейської політичної і сатиричної поезії. А до самої форми сновидіння – містерійного чи комедійного – часто вдавалися романтики. Зрештою, коли говорити про Шевченкову «комедію», варто насамперед ураховувати, що форма сновидіння сама собою є найприроднішою для розгортання фантастичних ситуацій, тим більше ґротескного характеру; вона ж дає і максимальну можливість насичувати об’єктивну візію пристрасною суб’єктивністю (у сні досягається абсолютно вільна комбінація елементів реальності і недоступний для буденного стану ступінь їх емоційного переживання). Тому форму сновидіння ніхто один не вигадав і ніхто ні від кого не запозичує: вона вічно присутня в інтелектуальному повітрі.

Тому варто, мабуть, говорити не тільки (і, може, не стільки) про впливи, як про типологічну схожість (або несхожість). Типологічні порівняння – з погляду як схожості, так і несхожості (несхожого в схожому і схожого в несхожому) – поглиблюють розуміння літературного явища, ставлячи його в історико-літературний контекст і самий цей контекст розгортаючи новими гранями.

І.Дзюба. «Кавказ»

Російська імперія 40-х років ХІХ століття робила максимальні зусилля для «остаточного» впокорення горців Кавказу, не рахуючись із жертвами серед власного воїнства (жертви ж серед «немирных» горців, звісно, взагалі не бралися до уваги). Ця тема дедалі більше стає предметом публічних і особливо непублічних обговорень.

Відомо, що мало яка імперія в світовій історії відзначалася таким благородством мет і мотивів, як Російська. Свого часу Ф. Енгельс, писав: «Усяке загарбання території, всяке насильство, всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвіщення, лібералізму, визволення народів».

Уся історія Російської імперії сповнена скарг на «измену» й кар за «измену», пошуків «измены» і попередження можливої майбутньої «измены»...

Кавказькі війни відбувалися на широкому тлі міждержавних і міжнародних відносин, зіткнень інтересів у цьому регіоні. Спершу тут довелося безпосередньо зіткнутися з Персією і Туреччиною, пізніше – з британськими імперськими інтересами (близькість Індії), почасти з французькими (зокрема, йшлося про боротьбу між Росією, Англією, Францією, іншими європейськими державами за турецький ринок; пізніше давалася взнаки зацікавленість бакинською нафтою). Значний вплив справляли і європейські чинники: тривала боротьба європейських держав з Туреччиною; політика Австро-Угорщини; походи Наполеона та ін.

Тут треба сказати, що в Росії першої половини XIX ст. витворився своєрідний «кавказький міф», водночас і дуже сталий своїм існуванням, і дуже мінливий своїми гранями. Вже самий склад російського війська на Кавказі був вельми строкатий. «Кавказ мав славу місця, де можна добре зайнятися грабунками. Він був «погибельним місцем» для російських солдатів, але «другою Індією» для панівних класів. Юрмою кидались туди найгірші елементи російського чиновництва, торгівців, підрядників, ті, хто хотів пограбувати, нажити статки, пожити собі на втіху»⁸, – писав грузинський історик-марксист старих часів.

………….. Зате ж і пішов Шевченко набагато далі, ніж будь-хто в тодішній Росії і Європі, піднявся до такого тотального заперечення тиранії, до такого «вживання» в біди іншого, не славетного, як греки чи іспанці (про неволю яких в різні часи багато писалося), а забутого Богом і людьми маленького народу; до такого розуміння рівності народів перед Богом і совістю людства, відповідальності людства і Бога за найменший народ; до такого розуміння його суверенності й незамінимості в світовому порядку речей, – які стали кодексом людства лише наприкінці XX ст., та й то лише теоретичним, «вербальним» кодексом, усупереч якому чиниться щодня і в різних куточках світу жорстоко й цинічно...

...Поему «Кавказ» написано восени 1845 року. В історії світової літератури небагато знайдемо прикладів, щоб поетичний твір півтора століття не втрачав своєї політичної злободенності і моральної гостроти, звучав так, ніби породжений нинішнім станом людства.

Шевченків «Кавказ» засвідчив адекватне уявлення поета про все, що діялося. Причому це було не тільки, сказати б, принципове знання на рівні цілісного образомислення природи російського царату (це зрозуміло: Україні вже довелося випити «з московської чаші московську отруту», і цей трагічний досвід дав Шевченкові прозірливість і чіткість бачення, силу застережного слова до людства), – але й знання на конкретному інформаційному рівні: вражає історична точність, майже документальність багатьох подробиць колоніального дійства як його подав Шевченко.

«Кавказ» присвячено пам’яті Якова де Бальмена. Цей добрий Шевченків приятель, ілюстратор рукописного «Кобзаря» 1844 року, – відома постать у його життєписі. І глибоко емоційний мотив, викликаний звісткою про його смерть у складі російського експедиційного корпусу на Кавказі, надав політичній інвективі чуттєвої вибуховості; але в свою чергу він, цей особистий мотив – що дуже характерно для Шевченка взагалі, – прийняв на себе потужний заряд ширших рефлексій та пристрастей національно-історичного й універсально-гуманістичного масштабу.

Безпосередній біль утрати доброго друга роз’ятрюється усвідомленням несправедливості цієї смерті – по суті невільницької, за несправедливу, чужу, розбійну справу.

В європейській історії не сама тільки Україна опинялася в ситуації, коли її сини служили її поневолювачеві та віддавали життя за нього, гинучи або вимушеною, або «героїчною» смертю. Кожного разу такі ситуації мали свої політичні й житейські особливості, своє емоційне забарвлення; але спільним для них було те, що вони виявляли спотвореність національної долі й глибоко травмували національне почуття.

Після закінчення Кримської війни Росія зосередила всі свої зусилля на Кавказі. Туди була кинена 250-тисячна армія.

Визвольна удавка стягувалась на горлі Кавказу дедалі тугіше.

Тому те, що звучало у фіналі Шевченкового «Кавказу»:

...тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії... бо вже взяли