Перша поїздка в Україну

Діждавшись весни 1843 р., Шевченко дістає відпустку і направлення для поїздки в Україну. Йому не терпілося побачити батьківщину після дванадцяти літ розлуки. Його охоплювали суперечливі передчуття й сподівання. З одного боку, в «гнилому болоті» – Петербурзі – він постійно уявляв картини мальовничої України, гіркі дитячі спогади забувалися, перекривалися світлими, дорогими, яких теж було немало, а романтичні картини героїчної історії народу не могли не кидати свій відблиск і на його образ взагалі.

Першою зупинкою в українських мандрах Шевченка стала Качанівка Борзенського повіту на Чернігівщині, маєток поміщика Г.Тарновського, з яким поет познайомився ще 1839 р., дещо малював на його замовлення, а до Качанівки привіз «Катерину», яку поміщик погодився купити.

У Качанівці Шевченко пробув кінець травня, виїздив і в сусідні села. Мабуть, бувши гостем Тарновського, Шевченко опинився в непростій моральній ситуації. Честолюбний поміщик, побудувавши руками кріпаків красивий палац (за проектом В.Растреллі), насадивши величезний парк навколо озера, зумів зробити свій маєток привабливим для тодішньої мистецької еліти, тим більше, що в палаці були велика бібліотека й картинна галерея. В різні часи тут побували М.Гоголь, С.Гулак-Артемовський, М.Максимович, Л.Жемчужников, М.Маркевич, В.Штернберг, В.Забіла, М.Костомаров, а М.Глинка писав тут оперу «Руслан і Людмила» та, познайомившись із В.Забілою, поклав на музику дві його поезії: «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі».

З Качанівки Шевченко виїхав до Києва через Прилуки, Пирятин, Переяслав, Бровари і був у Києві. Шевченко їхав в Україну, маючи не останньою метою замальовувати історичні пам’ятки, пейзажі та людський типаж. Вже в перші дні перебування в Києві Шевченко знайомиться з Пантелеймоном Кулішем, і це було доленосне для обох знайомство. Є цікавий спогад самого Куліша про першу зустріч із Шевченком; писаний він 1867 р. Отже: «Перша зустріч Куліша з Шевченком була характерна. (Куліш у цій автобіографії пише про себе ніби від третьої особи, що дає йому можливість не стримуватися в самохарактеристиках. – І.Дз.). Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. – «Здорові були!.. А вгадайте – хто?» – «Хто ж, як не Шевченко?!» (А ніколи не бачив його й намальованого). – «Він і є!.. Чи нема в вас чарки горілки?» і т.д. Тут уже й пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи. (Шевченко мав голос пречудовий, а Куліш знав незліченну силу пісень). Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром варити. Тільки Куліш не зовсім уподобав Шевченка за його цинізм; зносив його норови ради його таланту. А Шевченкові знов не здалась до смаку та аристократичність Куліша, що про неї ми вже натякнули. Кохавсь Куліш у чистоті й коло своєї особи вродливої, й навкруги себе, кохався у порядкові, як до речей, так і до часу; а вухо в його дівоче, гнилого слова ніхто не чував від його. Можна сказати, що це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини. Шевченко репрезентував собою правобережну козаччину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилась під лядською кормигою, що втікала на Січ, а з Січі верталась у панські добра гайдамаками... Куліш походить з того козацтва, що радувало з царськими боярами, спорудило цареві Петру «Малоросійську колегію», помагало цариці Катерині писати «Наказ» і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумувавсь української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини…. Глибиння чуття своєї народності була в їх однакова, тільки в Шевченка кров буяла без упину; Куліш уже й тоді шукав рівноваги серця й розуму, рівноваги хочу й мушу. Енергія холодна, мовчазна, а проте необорима ні щастям, ні лихом була і є ідеалом його».

Хоч тут маємо той погляд, який склався у Куліша пізніше, але істотну різницю між собою й Шевченком – не лише в особистій вдачі, а й у глибших підставах світогляду – схарактеризовано слушно. Але в ці роки ніщо не затьмарювало їхнього щирого приятелювання. В кінці червня Шевченко був у маєтку Гребінки Убіжище. Гребінка мав широкі зв’язки з місцевими поміщиками і радо представляв їм свого друга, слава про якого вже випереджала його приїзд. Невдовзі Шевченко стане модним серед українського, надто ж «українофільського» панства, його навперебій запрошуватимуть на гостини, і він не зразу навчиться «контролювати» цей процес.

Початок «ланцюговій реакції» гостин дало 29 червня, коли Гребінка привіз Шевченка в село Мойсівку до маєтку старої поміщиці Т.Волховської, яка в цей день за традицією відзначала іменини свого покійного чоловіка, і в неї збиралося до двохсот осіб.

Серед різномасної публіки, що зібралася в Мойсівці, було й чимало таких, хто вже чув про Шевченка або й читав «Кобзаря» чи вірші, які ходили в списках. Отож у Мойсівці Шевченко опинився в центрі уваги гостей, особливо жіноцтва й молоді, йому читали напам’ять уривки з його творів, і він був зворушений, тим більше, що це був його перший «вихід» на таку аудиторію. Серед знайомств, які в Шевченка зав’язалися за два дні перебування в Мойсівці, особливо позначилися на його долі знайомство з В.Закревським та з Олексієм Капністом, сином поета Василя Капніста. Як поет В.Капніст прославився у російській літературі, але твори його перейняті українськими мотивами: «Ода на рабство», 1782 р., була протестом проти скасування державної автономії України; комедія «Ябеда» таврувала потворні явища, які породжувала царська бюрократія. 1791 р. Василь Капніст їздив до Берліна з таємною місією: домовлятися про допомогу з боку Прусії в разі українського повстання проти Росії, але не дістав певної відповіді. Його сини Іван, Олексій і Семен, палкі патріоти України, були причетні до декабристського руху. Свого часу підполковник О.Капніст був членом Південного товариства декабристів, але незадовго до повстання його переведено у Воронізький полк, отже, участі у повстанні він не брав, і хоч його заарештували, але за браком доказів звільнили. Для Шевченка, звичайно ж, було великою подією познайомитися з «живим» декабристом – як і більшість передових людей того часу, він схилявся перед декабристами і мав багато спільного з ними у своїх поглядах. Вся родина Капністів прихильно ставилася до Шевченка; у них була велика бібліотека, якою Шевченко користувався. Знайомство з Капністом виявилося для Шевченка ще й тим важливе, що завдяки йому він побував у Яготині та познайомився з Рєпніними, а це стало однією з найзначущіших сторінок у Шевченковому житті.

В поміщицькому маєтку Рєпніних у Яготині центральною постаттю був, звичайно, сам князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778-1845), видатний діяч російської та української історії, постать досить суперечлива. Пік його блискучої військової кар’єри припав на війни з Наполеоном; він став прототипом Льву Толстому для образу князя Андрія Болконського. (Микола Григорович Рєпнін був сином кн. Григорія Волконского, мати ж його була єдиною донькою фельдмаршала кн. Миколи Васильовича Рєпніна. 1801 р. фельдмаршал помер, і щоб рід Рєпніних не припинився, цар Олександр І видав указ, що зобов’язував Миколу Григоровича Волконського взяти прізвище свого діда по матері.) У 1809-1810 він виконував важливі дипломатичні доручення у Вестфалії та Іспанії, а в 1813-1814 управляв Саксонією із титулом віце-короля. Бувши губернатором Саксонії, він здобуває репутацію ліберально налаштованої людини². В його адміністрації працювали В.Ф.Одоєвський, М.І.Тургенєв. Але їхня діяльність тривала недовго. Ставши 1817 року «Малороссийским военным губернатором», князь М.Рєпнін, поділяючи настрої, які ще панували в атмосфері патріотичного піднесення офіційного суспільства та надій на лібералізм «визволителя Європи» імператора Олександра I, сподівається відродити бодай дещо з престижу та привілеїв українського козацтва (про яке згадали були на час війни)^*, а водночас і полегшити долю поміщицьких селян, звісно, без якихось збитків для самих поміщиків.

Приводом для візиту до Рєпніних було замовлення Шевченкові від згадуваного вже Г.Тарновського: зробити копію портрета М.Рєпніна-Волконського (роботи швейцарського живописця Й.Горнунга). Дочка господаря, Варвара Миколаївна, в житті якої знайомство з Шевченком відіграло велику роль (як і в Шевченковому житті дружба з нею), пізніше в листі до свого духівника кальвініста Ш.Ейнара в Женеву (вона була під впливом протестантизму) подала свою версію і в романтичному тоні описала першу появу Шевченка в яготинському палаці Рєпіних: мовляв, вона з матір’ю прогулювалася на луках і побачила, що їхній добрий знайомий Капніст іде (певно, до себе додому: влітку він жив у Яготині із хворим сином) у товаристві якоїсь незнайомої людини; тим часом почалася буйна злива, і Капніст узявся одвести до палацу княгиню, а потім привів і гостя, яким і виявився Тарас Шевченко. Гість справив добре враження на господарів, а коли він ознайомився з домашньою картинною галереєю, зайшла мова про те, що він міг би зробити копію із згаданого вже портрета. Але справу цю довелося відкласти до осені, оскільки господарі мали виїхати до маєтку сина – Василя Миколайовича – в село Андріївку на Сумщині (згодом Шевченко побуває і там, малюватиме дітей В.М.Рєпніна).

Ще на балу у Вільхівської Шевченка взяло було в полон веселе товариство мужчин, які називали себе «обществом мочемордия». Ближче він познайомився з ними, коли після короткого побуту в Рєпніних його запросили до себе Закревські. З трьох братів Закревських старший –полковник у відставці Платон – був типовим кріпосником, для якого не становило проблеми власноруч улаштовувати екзекуцію «винним» селянам на стайні; натомість на Михайла Закревського пізніше сусід доносив, що той нібито виголошував тост: «Хай живе Французька республіка!» (хоч такі «вільнодумці» траплялися і серед запеклих кріпосників); третій брат, наймолодший, Віктор Закревський, ротмістр у відставці, відрізнявся тим, що, за спогадами селян, добре ставився до людей і, сам не господарюючи, землю віддавав селянам «на гурти» на прийнятних умовах. Вихід «Кобзаря» став для нього подією, і він на все життя захопився Шевченковою поезією. Ось він і очолював «Общество мочемордия»: тих, хто не просто пив, а «мочив морду».

Товариство це мало свій ритуал, свою градацію посвят – може, як забавну пародію на модні тоді масонські ложі чи й як спогад про бурсацькі витівки. Звання й «ордени» надавалися залежно від досягнень у актах колективного «мочемордія». Віктор Закревський мав титул «высокопьянейшества». Явище, звісно, потворне, але від однозначної оцінки його утримує той незаперечний факт, що «мочемордами» ставали якраз не найгірші екземпляри провінційного поміщицтва. Це були особисто не дурні й не підлі люди, не позбавлені почуття певної соціальної мулькості за своє поміщицьке становище – принаймні хоча б тією мірою, що не знаходили задоволення в кріпосницькому господарюванні, – але дезорієнтовані й деморалізовані в умовах задушливої політичної атмосфери та рутинного провінційного побуту, тим більше що й не дозрілі до якоїсь культурної роботи. Свій виклик сірості буденного існування вони кидали в такій-от доволі балаганній формі. Пізніше Іван Франко напише, що товариство мочемордів було елементарною, часто цинічною реакцією «проти усієї тієї фальші шляхетсько-панського життя, що виробилася віками, та особливо при кінці ХVІІІ і на початку ХІХ дійшла до найвищого ступеня…»³. Після Березової Рудки Шевченко побував у Линовицях – маєтку Петра де Бальмена, сини якого, Яків і Сергій, офіцери, під час відпустки приїздили до батька. Шевченко здружився з Яковом, художником-аматором, який захоплювався його поезією і разом із російським художником М.Башиловим проілюстрував рукописну збірку «Wirszy T.Szewсzenko», переписану латинкою для видання за кордоном. Щира дружба Тараса Шевченка і Якова де Бальмена тривала недовго: офіцером царської армії Яків потрапив на Кавказ і там загинув. Його пам’яті глибоко зворушений Шевченко присвятив поему «Кавказ». Після маєтку де Бальменів Шевченко побував в Ісківцях у О.Афанасьєва-Чужбинського, а разом з ним виїхав на ярмарок у Лубнах. Бувши в Україні, Шевченко, звичайно ж, не міг оминути свої рідні місця. Варфоломій Шевченко у «Споминах про Тараса Григоровича Шевченка» пише, що, «здається, він двічі приїздив у Кирилівку, але, наче на зло, я обидва рази не був дома; їздив в Одесу.

Восени 1843 р. Шевченко чималий час живе в Яготині в маєтку Рєпніних, виконуючи копію з портрета князя та інші роботи. В маєтку була величезна бібліотека, до якої перейшло багато книжок з бібліотек гетьмана Кирила Розумовського та його сина Олексія, батька дружини князя Рєпніна Варвари Олексіївни; з бібліотеки князів Куракіних – родини дружини князя та ін. Багато було літератури французькою мовою, а також богословської протестантської літератури, якою, мабуть, Варвара Миколаївна почала цікавитися, коли Рєпніни жили в Женеві^*. Був і цінний архів, багато документів з української історії, з якого користали Бантиш-Каменський, Ол.Лазаревський, Мик.Стороженко, Вас.Горленко та інші українські дослідники.

У родині Рєпніних Шевченко міг більше довідатися про декабристів, виступ яких залишив глибокий слід у свідомості всіх передових людей Росії. Немає сумніву, що Шевченко багато чув про них ще в Петербурзі, оскільки обертався в колі людей, які зберігали про них здебільше прихильну пам’ять, навіть якщо й не поділяли їхнього тираноборства. Шевченків інтерес до них глибшає в міру формування його революційно-демократичного світогляду (що засвідчуватимуть його твори), і перебування в Яготині додало цьому інтересові емоційності: він зійшовся з людьми, інтимно причетними до постатей декабристів. Щоправда, старий князь Рєпнін не схвалював свого молодшого брата, певно, мав серце на нього за «компрометацію» роду і до кінця свого життя не написав йому жодного листа до Сибіру, але жіноча частина родини зберігала до нього глибоку повагу (не зважаючи на суперечливі чутки про його поводження під час слідства: не то свідчив на всіх своїх друзів, не то, навпаки, поводився зухвало щодо влади) і щиро переживала його долю та долю його дружини й малого сина. А ця доля несподіваністю катастрофи в хвилини особистого щастя немовби була свого роду віщуванням долі декого з кирило-мефодіївців. Князь Сергій Волконський щойно одружився з молоденькою красунею Марією Раєвською, якій сам Пушкін був зобов’язаний хвилинами натхнення, – і ось арешт (порівняймо: Куліша заарештовано через кілька днів після весілля, а Костомарова – напередодні одруження). Марія Раєвська, тепер уже Волконська, нічого не знала про таємні справи чоловіка, була сприкрена тим, що він крився від неї; в неї й не було любові до нього; але, вражена таким поворотом його і своєї долі, вона вирішила їхати за чоловіком у Сибір фактично на вічне заслання – жінки декабристів, які вирішили їхати з ними на заслання, були попереджені, що не матимуть права повернутися до закінчення строку заслання чоловіків (їхньому подвигу присвятив свою славетну поему М.Некрасов). Марія Волконська поїхала після народження сина-первістка, залишивши його у Рєпніних (сина не було дозволено взяти). Варто нагадати про це тому, що все це діялося на очах і з участю 17-літньої Варвари Рєпніної і, можливо, вирішальною мірою позначилося на формуванні її гуманних поглядів, її ідеалізму й екзальтованості, – тих якостей цієї незвичайної особистості, що визначили і її сприйняття Шевченка, і її роль у житті нашого поета.

Напружена етична атмосфера, яку створювала навколо себе Варвара Рєпніна, схильна до високої «духопідйомної» проповіді, безумовно, знаходила відгук у Шевченкові, який бачив у княжні споріднену душу, «сестру». Але не більше. З її боку було не тільки розуміння його поетичного генію (вона першою з усіх Шевченкових знайомих, читачів, слухачів відчула в ньому не просто талант, а саме геній), – а й глибоке почуття любові, яке вона не дуже приховувала у своєму відомому листі до духівника Шарля Ейнара (як і в пізнішій незакінченій повісті^*), але яке в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства. «Мое влечение к нему обнаруживалось все более и более; он мне отвечал иногда теплым чувством, но страстным никогда», «Если бы я видела с его стороны любовь, я, может быть, ответила бы ему страстью», – зізнавалася княжна. Напевне, вона згодна була б задля Шевченка на все, і ніякі станові перешкоди її не стримали б. Але – не судилося їй, не судилося Шевченкові. Душа поета й художника живе якимись незбагненними, позараціональними імпульсами. Княжна Варвара з її високим духовно-повчальним тонусом жила в його сумлінні, але в серці його жили інші жінки. І не конче легковажніші (хоч і вони також). Якщо важко сказати щось певне про красуню Ганну Закревську, дружину Платона Закревського, до якої Шевченко був не байдужий (а дехто з дослідників уважає її його єдиною, на все життя, любов’ю), то молода художниця Глафіра Псьол, яка разом із сестрою Олександрою, майбутньою поетесою, жила в родині Рєпніних, була особистістю духовного ряду. За версією княжни Варвари, яка ревнувала Шевченка і до Глафіри Псьол, тá ладна була б відповісти на Шевченкове почуття, якби у ньому була постійність і ясність. Можливо, Глафіра Псьол – це ще один із утрачених поетом «шансів» убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті. Хтозна...

Але найбільше ревнувала княжна Варвара Шевченка до Ганни Закревської та до якоїсь «Ольги» (ймовірно, що саме Ганну Закревську і вивела вона під цим іменем у своїй повісті; Л.Білецький, однак, уважає, що це сестра В.Закревського^*). Товариство Закревських вона взагалі вважала згубним для Шевченка і не терпіла «мочемордів», дивуючись, як Шевченко може принижувати себе участю в їхніх п’яних оргіях. Тут вона дещо перебільшувала (Шевченка могли приваблювати не так друзі-пияки, як «вродлива Ганна»), а головне – у своїх прискіпливих нотаціях Шевченкові не враховувала психології поета, який лише п’ять років тому вирвався на волю з пут кріпацтва і міг піддаватися житейським спокусам, а дорого здобуту незалежність оберігав від будь-якого тиску, навіть предоброзичливого. Є, зрештою, в людській природі якась упертість, відрух робити протилежне тому, що від тебе настирливо вимагають. Щось таке, мабуть, траплялося і з Шевченком, зокрема і в стосунках із Варварою Рєпніною. Хоча, зрештою, щира повага, а може, і розуміння її правоти брали гору.

Княжна Варвара намагалася впливати на Шевченка своїми «алегоричними» записками. Одного разу Шевченко вернувся від «мочемордів» геть п’яний. «Неначе гострий ніж проколов моє серце», – так написала про це княжна в своєму листі до Ш.Ейнара. Переписуючи для Шевченка його вірші, що вона залюбки робила, княжна додала до списку свою «алегорію» й одіслала Шевченкові. Подаю цю алегорію в перекладі Леоніда Білецького: «Янгол-хоронитель поета сумно літає над його головою, обважнілою грішним сном. Він спинив свій літ. Зір його повний болючої любові. Він крильми благословляє, й молитва за ввірений йому сосуд, до якого Творець улив стільки прекрасного, – та молитва, яку можуть скласти тільки небожителі, що вповні збагнули, що таке споглядання божества, виривається із уст його. Гріх і спокуса намагаються сколихнути сосуд, і чиста, золота отрута готова через вінця з нього переллятись і бути поглинутою брудом розпусти... Гаряча сльоза спадає з очей янгола на серце поета; вона його пропалила й обновила: він не загине! І каяття окутується в білий одяг, як невинність»⁴.

Алегорія більш ніж прозора. І хто мав би бути тим янголом-хоронителем – теж зрозуміло. Шевченко був схвильований і, мабуть, присоромлений. У всякому разі, він «захворів» – чи то справді, чи то вдавано – щоб відбитися від настирливих запрошень «мочемордів». Після 9 листопада, коли княжна надіслала йому свою «алегорію», він чотири дні не виходить зі своєї кімнати.

10 листопада він шле записку Віктору Закревському і повідомляє, що через хворобу не може відвідати товариство; записка витримана у властивому цьому товариству грайливо-вульгарному стилі – так, ніби Шевченко не хотів відставати від своїх друзів у парубоцьких брутальностях. Здається, це єдиний текст такого роду, що дійшов з Шевченкової руки (записка збереглася тому, що її конфіскували жандарми під час обшуку в Закревського після арешту Шевченка); вперше її було надруковано в III томі «єфремовського» «Повного зібрання творів Тараса Шевченка» (Київ, ДВУ, 1929). Але, швидше, за цією «відписочною» бравадою крилося зовсім інше. Певно, ці чотири дні були для Шевченка сповнені і роботи душі, і творчого осяяння. І коли стурбована його відсутністю княжна Варвара попросила свою братовý запитати в нього, чи він не образився на неї, той відповів, що ні, і ввечері прийде. Прийшов він не з «порожніми руками». За ці дні він написав єдиний у 1843 році великий поетичний твір – поему російською мовою «Бесталанный» (пізніша назва в друку: «Тризна»), яку присвятив Варварі Рєпніній: «На память 9 ноября 1843 года» – такого важливого для обох дня. Важко уявити, щоб поет міг написати такий натхненний твір у стані поганої хвороби, якою «хвалився» друзям-мочемордам.

Текст поетичної присвяти є прямою відповіддю на лист – «алегорію» княжни Варвари і свідчить про те, як глибоко переживав він її докори та її нагадування про високе призначення поета:

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Цьому ж настрою відречення від суєти та зосередженості на духовному бутті в поетичній «священнодії» відповідає і епіграф із Соборного послання апостола Петра, в якому кличеться до очищення в істині, до братолюбія та послуху глаголові Господньому.

Поема, безумовно, стала наслідком тих переживань та думок про своє життя і свій шлях поета, які сколихнула в Шевченковій душі «алегорія» княжни Варвари, – тому й поема також є свого роду «алегорією», зрозумілою насамперед їм двом, хоч, завдяки силі поетичного вираження, вона набула ширшого значення, відтворивши світ романтичного поета в складних житейських і духовних колізіях.

А втім, тут-таки Шевченко декларує відмову від «байронического тумана» і гордині «космополита-мудреца», заявляючи інший, християнськи-людяний ідеал:

Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерять пропасти страстей,

Познать на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела...

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!..

Це знов-таки відповідь на заповідь княжни Варвари: берегти себе від бруду життя, – але Шевченко мислить глибше: не просто уникати (бо людської сутності не уникнеш), а, протистояти йому, йти до людей з любов’ю й чистою душею.

І Варвара Рєпніна зрозуміла Шевченкову «алегорію». Поема справила на неї таке враження, що через кілька днів вона подає Шевченкові своє оповідання «Девочка», яким у свою чергу «відкривалася» перед Шевченком. Той відповідає листом в екзальтованому стилі, який між ними встановився, знову згадуючи ангельську місію цієї доброї душі в його житті: «...О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!».

Історія стосунків Тараса Шевченка і Варвари Рєпніної сповнена зворушливого взаєморозуміння двох вразливих гуманних душ – і водночас драматичних колізій, що виникали з їхнього неоднакового соціального становища, життєвого досвіду та особистої вдачі. Княжна Варвара розуміла душевні муки поета, який бачив навколо себе приниження і страждання тих, хто був, як і він донедавна, кріпаками. Відомий його конфлікт з Платоном Лукашевичем, який вважав себе українським патріотом, ладен був дружити з Шевченком і навіть залучав його до своїх контактів з галицьким українством, але при цьому залишався брутальним кріпосником. Одного разу серед зимової хуги він прислав з Березані до Яготина пішого кріпака з запискою до Шевченка і з наказом зразу ж принести відповідь. Шевченко, вражений цією жорстокістю, відповів, що припиняє знайомство з ним, на що пан надіслав другу записку, в якій пояснив, що в нього таких, як Шевченко, триста душ. Шевченко тяжко переживав цю образу – може, не за себе, а за тих «триста душ», що асоціювалися в нього і з його кріпацькою ріднею. І княжні Варварі доводилося втішати його. Ось як писала вона про це все в тому ж листі до свого духівника Шарля Ейнара: «...Одного разу він був дуже засмучений: людина, яку він вважав своїм другом і братом, образила його брутально, низько, підло, докоривши йому його походженням. Раз увечері після чаю він сказав мені, що хотів би поговорити зі мною наодинці. Я пішла з ним до великої вітальні, і тут мій милий Шевченко, такий добрий і сердечний, що, здавалось, ніхто не наважився б завдати йому болю, розповів мені страшенну образу, що її завдав йому лист цього удаваного друга, і, розповідаючи, плакав од болю. Бачити чоловіка, що плаче, особливо коли палко любиш його, відчувати, що його принизили, – це дуже боляче; я не знала, що сказати, що зробити, щоб утішити його; я притиснула його голову до моїх грудей, обняла його, поцілувала його руку, цілувала б його ноги...».

Але й у родинному колі Рєпніних не всі ставилися до Шевченка так, як княжна Варвара. Була повага до нього як поета й художника, було захоплення, але й про соціальну та житейську різницю не всі забували. А може, викликали тривогу стосунки Шевченка й княжни Варвари з погляду безперспективності або ж невідповідності вдач. У всякому разі, робилися заходи для припинення цих стосунків – певну роль тут відводилося Олексієві Капністу як приятелеві Шевченка й «винуватцеві» знайомства княжни Варвари з ним.

…………………………………. Воно, українське панство, було тільки частиною, і не головною, величезної кріпосницької структури, що душила селянство насамперед, але також лягала гнітючим тягарем на всі вияви національного життя. Все це і побачив, відчув Шевченко за оті кілька місяців своєї першої поїздки в Україну, – і якщо до того й мав якісь ілюзії, то тепер їх позбувся. Трохи пізніше, в листі до Якова Кухаренка від 26 листопада 1844 року з Петербурга він напише: «Був я уторік на Україні – був у Межигорського спаса. І на Хортиці, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися» (VІ). Певна річ, ті або ті висловлювання в листах можуть бути ситуативно-емоційними, і насправді Шевченкові враження від української дійсності були не такими однозначними. Але загалом її бачення драматично змінилося.

Але тепер Шевченко побачив інше. Минуле – минулим, тепер же Україна розплачувалася і за те, що не втримала тієї волі, яку могла здобути (чи здобула на короткий час) у добу Богдана Хмельницького, у Визвольну війну 1648-1654 років. І нова біда починає бачитися Шевченкові тяжчою і грізнішою за біду стару. Так народжується антицаристська, антиколонізаторська політична лірика Шевченка, яка, разом з багатим емоційним спектром викриття кріпацтва, надасть основний зміст поезіям, що ввійдуть до рукописної збірки «Три літа», де Шевченко подасть твори 1843-1845 років.

Першою в цьому ряду стала поезія «Розрита могила», написана 9 жовтня 1843 року в Березані.

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила? –

і тут голос мовби зривається,– і за короткою паузою-спазмою набирає сили у звинуваченні:

...Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну…

…………………………

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Такий розпачливо-відчайдушний материнський вирок потребує великої сили мотивації, і вона дається:

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

У коментарях до цієї поезії зазвичай вказується, що в цей час провадилися археологічні дослідження та розкопини по всій Україні, і Шевченко то був свідком, то брав участь у дослідженні пам’яток старовини. Це останнє буде, власне, в другий його приїзд. Але річ не в цьому. Розкопування могил – це насправді метафора викорчовування історичної пам’яті та національного самоусвідомлення українського народу з усіма трагічними наслідками^*, серед яких – і найстрашніше: поява орди «перевертнів», які стануть опорою і ударною силою колоніального режиму. Звідси гнів, що переходить у біль розпачу, біль визнання поразки:

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати.

Це було сказано восени далекого-предалекого 1843 року, але неізреченний трагізм у тому, що всі наступні десятиліття нашої історії щодалі то виразніше ілюстрували цю гіпотетичну модель національного розвитку, в яку самому Шевченкові так не хотілося вірити, бо ж дав він надію у фіналі своєї поетичної візії:

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? – Ех, якби то,

Якби то найшли те, що там схоронили –

Не плакали б діти, мати не журилась.

…Душі народу не докопались, не викорчували найглибшого кореня, отож залишається надія на воскресіння... Цю метафору розритої-недорозритої могили, знищуваної, але незнищенної України ще зустрінемо в Шевченка, вона у нього одна з ключових. Ще буде містерія «Великий льох»...

А тим часом своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування – не перебування, життя – в Україні стала поезія «Чигрине, Чигрине», написана 19 лютого 1844 року вже в Москві, коли Шевченко повертався довгою дорогою в Петербург. Всього вісімдесят шість рядків у цій поезії. Як і в «Розритій могилі», як і здебільше в Шевченка, зачин поезії окреслює її «проблемне поле» і підставу звернення до нього:

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними...

Здавалося б: закон світової всеминущості й марноти, з яким залишається хіба змиритися, але ж змиритися несила: крім далекого космічного часу є час ближчий, людський, час людської відповідальності. І Шевченко бере голос на себе, переводить розмову в цю площину людської і національної відповідальності й долі:

За що ж боролись ми з ляхами!

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??..

Тут треба знати, що до такої категоричної, безкомпромісно-правдивої оцінки наслідків того історичного вибору, який вчинено чигиринською елітою і оприлюднено в Переяславі, до Шевченка ніхто не приходив. Шевченко сказав землякам страшну правду, якої вони воліли не бачити, і він у своїй звазі почувався самотнім – як «юродивий» або як біблійний пророк:

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила...

На таку апокаліптичну картину, здавалося б, немає розради. Але серце плаче, просить «святої правди на землі». І поет – уперше з такою силою і пророчою звагою – ставить на кін історії своє Слово правди:

Може викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло. –

І в тяжкі упруги...

Може зорю переліг той,

А на перелозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

І знов-таки – після такої вищої градації пристрасті – суто шевченківський катарсис: звертання до вічної людяності та до дівочого серця в його щирості – як до найістиннішої віддяки:

Моє слово тихо-сумне,

Богобоязливе,

Згадається – і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька,

І мене згадає...

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!

Оце раювання в щирості й правді і було власне Шевченковим вибором, а гнів, пристрасть боротьби, «ножі» – це те, до чого невблаганно штовхало життя, чого вимагала Доля: не своя (тільки), а людей, народу, України, і що, отже, ставало і його, Шевченковим, єством. Ось на цьому величезному і трагедійно осяяному душевному просторі між двома полюсами – лагідної ніжності й скорботного гніву – й чинилася Шевченкова поезія, а звідси й усе нестримне вирування її самовладних голосів.

Тому, коли говоримо про «політичну лірику Шевченка», то, хоча це загальновизнане й неминуче означення щодо багатьох його творів, – ми повинні пам’ятати, що це означення умовне, бо в Шевченка не буває вузько-політичної зосередженості думки й пристрасті: політичне переживання «детонує» в нього всією цілістю людської душі.

«Три літа»

Свої твори 1843-1845 років – років, коли під впливом вражень від перебування в Україні та нового широкого, багатоманітного і суперечливого досвіду скристалізувалася нова якість його світогляду, – Шевченко скомпонував у рукописній збірці «Три літа». Більшість із них за своїм змістом просто не могла бути подана до друку: частина розповсюджувалася у списках, а частина взагалі тривалий час залишалася невідомою ширшому колові читачів. І назву, і світоглядно-емоційний ключ до збірки давала однойменна поезія, що наче підсумовувала пережите за ці «невеликії три літа»; в ній поет говорив про тяжкі розчарування та глибоку зміну свого внутрішнього світу:

Невеликії три літа

Марно пролетіли…

А багато в моїй хаті

Лиха наробили…

Опустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо...

Своє «злеє лихо» поет порівнює то з тим, якби довелося «класти в домовину» рідних, то з тим, якби довелося годувати малих діток в «нетопленій хаті», то з тим, якби люба дружина зрадила й насміялася з чужим. Порівняння прості й разюче глибокі:

Отаке-то злеє лихо

Й зо мною спіткалось:

Серце люди полюбило

І в людях кохалось,

І вони його вітали,

Гралися, хвалили...

А літа тихенько крались

І сльози сушили,

Сльози щирої любові;

І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь, – Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

Ось такий сумний фінал трирічного занурення в те середовище, де Шевченко сподівався знайти живі сили сучасної йому України. І він уже не вірить, що вернеться «веселеє слово», тепер він «серце ядом гоїть» і не плаче, не співає, а «виє совою».

Це був найплідніший для Шевченка-поета період творчості. Протягом жовтня-грудня написано п’ять поем («Єретик» – основний текст закінчено 10 жовтня; «Сліпий» – 16 жовтня; «Великий льох» – без точної дати; «Наймичка» – 13 листопада; «Кавказ» – 18 листопада); «посланіє» «І мертвим, і живим...» – 14 грудня; «Холодний Яр» – І7 грудня; великий цикл «Псалмів Давидових» – 19 грудня; «Минають дні...» – 21 грудня; «Три літа» – 22 грудня; нарешті 25 грудня – «Заповіт». Неймовірне напруження, фантастичний творчий вибух! І хоч основний тон творчості цієї богоданої осені дає політична лірика, що сягає апогею поетичного пафосу, все-таки Шевченко залишається навдивовижу багатогранним і розкутим, «багатоголосим» у виявленні своєї спонтанної особистості. І всупереч своїй розпачливій декларації, він не тільки «виє совою», а й плаче, і сміється, і радіє, і бачить навколо себе не тільки «зміїв», а й рідний його душі люд. І так буде все життя, за всіх обставин…

...4 жовтня написано дві невеличкі поезії, які є справжніми ліричними перлинами: «Не завидуй багатому» та «Не женися на багатій»^*. Це аж ніяк не моралістичні рекомендації (як можна було б подумати із заголовків), а мимовільні поетичні рефлексії: у першому випадку – з приводу узвичаєних у суспільствах орієнтацій особистості на зовнішні щодо неї цінності (багатство, влада, слава) і протиставлення їм самопочуття незалежності від цих міражів; у другому випадку – майже апологія самотності як стану (хай і вимушеного), що забезпечує оту незалежність від чужих присудів. Поет ніби сам до себе звертається і сам себе переконує, порівнюючи різні життєві можливості, і відкидає омани. В обох поезіях маємо, власне, трагічно-мужнє прийняття земного життя людини яким воно є («Нема раю на всій землі, // Та нема й на небі»; «Оженись на вольній волі, // На козацькій долі; // Яка буде, така й буде…»; «...легше плакать, // Як ніхто не бачить»).

Натомість у славнозвісній поезії «Минають дні, минають ночі...», що давно стала хрестоматійною, ця трагічна недосконалість земного буття, приреченість на нездійсненність свого земного призначення, притлумленість марнотою («Заснули думи, серце спить»), – викликає принципове протистояння, висловлене з великою емоційною силою. Людина має відбутися на весь свій духовний масштаб – у цьому суть поетичного Шевченкового мотиву пошуку «долі». Невіднайденість своєї «долі» – це непрожите життя: «...однаково // Чи жив, чи загинув». Тому поклик:

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Цю поезію написано 21 грудня 1845 року. А днем раніше, 20 грудня, Шевченко написав невеличкий вірш, у характерній для нього формі монолога-присвяти, «Маленькій Мар’яні» – сумовите застереження невинній дитячій душі від бездольності: від тиранії людської зіпсутості, людської немилосердності до дівочої краси («неситих очей»). Є версія, ніби поет присвятив цей вірш сироті-наймичці, яку зустрів у В’юнищах. Так чи ні, проте це типовий для Шевченка мотив жалю за дівочою долею. Але він також розширює і спектр його, Шевченкових, «рахунків» до людської долі взагалі.

Водночас Шевченко вірить у можливість людини, яка зберегла добру основу народної моралі, – власне, у можливість людини традиційного (щоб не сказати патріархального) народного типу, – протистояти лихій долі, найтяжчим обставинам життя і знайти щастя навіть у нещасті: якщо вона не замурована в собі і живе любов’ю, а не злигодністю духу.

У жовтні 1845 року в Миргороді, гостюючи у свого знайомого П.Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка, Шевченко закінчив містерію «Великий льох». У ній роздуми поета про минуле та майбутнє свого народу, втілені в складну драматичну композицію й насичену символікою поетичну мову, набули історіософської і трансцендентальної глибини.

Форма містерії знайома була Шевченкові з українського народного вертепного театру, пов’язаного з традиціями релігійної драми середньовіччя. До цієї форми зверталися європейські та російські романтики; у шевченкознавстві не раз говорилося про можливість впливу на Шевченка Міцкевичевих «Дзядів», зокрема. Але в поетичній творчості такі впливи мають хіба другорядне значення, принаймні коли йдеться про поетів великого формату.

Символ «великого льоху» в Шевченка – це варіація і поглиблення символу могили (козацької могили, кургану), що проходить крізь усю його творчість, знаменуючи то історичну пам’ять народу й нагадування про героїчне минуле, то докір забудькуватим сучасникам, то марноту людських зусиль перед плином часу, то погубленість України або, навпаки, тимчасову запечатаність у підземеллі тієї сили, яка має визволитися й воскресити Україну. Могила (курган) – також високе сакральне місце для роздумів про світ (Перебендя), для кобзарського співу про долю України, зрештою – для всеосяжного погляду на рідну землю й апостольського слова до неї (в «Заповіті»).

Але могила у Шевченка має вимір не лише висоти, а й глибини: у ній сховано той дорогоцінний скарб, який, згідно з народною міфологією, відкривається лише посвяченому в таємницю, за сакральним кодом; якого шукають і не можуть знайти вороги, а в ньому ж – розгадка життя, дух воскресіння України. Оцей «вимір глибини» і став головним у символі могили – «глибокого льоху» – в містерії, безпосереднім поштовхом до написання якої були враження від археологічних розкопин, алегорично переосмислених у контексті привласнення російською офіційною ідеологією української минувшини, але зміст якої став «метасимволом» протистояння України й ворожої їй імперії.

Композиційно поема побудована за принципом троїстості: три частини, в кожній – три діючі особи, симетрія частин підкреслена «автономністю» змісту і настрою їх. Символіка троїстості посідає дуже важливе місце в культурі, мабуть, усіх народів землі і має великий спектр значень, сконцентрованих навколо уявлень про найзагальнішу формулу світу й буття (початок, тривання, кінець; верх, середина, низ; народження, життя, смерть людини; дух, душа, тіло – та ін.). Троїстість пронизує слов’янський, у тому числі й український, фольклор: три шляхи, три гори, три царства, троє синів, троєзілля, купання в трьох водах та ін. – «Ой на морі та три лебеді»; «Там на горі три криниченьки, // Любив козак три дівчиноньки»... Символіка троїстості постійно присутня в мистецтві; тричастинність – відомий композиційний принцип у музиці, живописі, літературі.

Перша частина Шевченкової містерії – «Три душі». В народній міфології пташка символізує людську душу. Тут три грішні людські душі – пташки – стають вельми зацікавленими свідками розкопин Богданової церкви в Суботові, бо

...так сказав Петрові Бог:

«Тойді у рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох».

За які ж гріхи їх так тяжко покарано і чому визначено саме таку умову прощення?

Перша душа, бувши людиною («Прісею звалась»), перейшла дорогу гетьманові з відром води вповні (за народним повір’ям – на щастя), –

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

Тією «клятою водою» вона «батька, матір, себе, брата // Собак отруїла».

Другу душу не впускають у рай, бо вона Петрові, «цареві московському коня напоїла», коли той вертався з Полтави, – а тим часом Батурин «Москва вночі запалила», вирізавши старого й малого; сама ж вона «меж трупами валялась», поки одірвали «од матері неживої», щоб пустити «москалям на грище», а потім і вона «зотліла у хаті», як інші, та й досі літає «над ярами…»

Третя ж у Каневі, коли цариця Катерина пливла на кораблі Дніпром^*, усміхнулася цариці – і зразу ж їй «духу не стало!»:

Чи я знала, ще сповита,