Високую могилоньку

На тій Україні.

На весілля товариство

Вийде погуляти

Та винесе самопали,

Викотить гармату.

…………………………

Заголосить, як та мати,

Голосна гармата.

Гукатиме, кричатиме

Не одну годину.

І рознесе тую славу

По всій Україні.

(«Нащо мені женитися?»)

У річищі фольклорної традиції написано і кілька віршів про неволю («Ой гляну я, подивлюся...»; «Та не дай, Господи, нікому...»), в яких Шевченко зобразив своє становище символічно: ліричного героя – «старого» – не випускають з «хати» погуляти степом-лугом, не кажучи вже про те, щоб піти на волю, в Україну... Це, можна сказати, перший підхід до зображення себе в неволі – «загальним планом»; у низці інших поезій маємо більш персоналізоване зображення, з безпосереднішим самовиявленням Шевченкового «я», з його невольничим звертанням до неназваного адресату, який уособлює для поета і Україну взагалі. Такий, скажімо, вірш «Н.Н.» («Сонце заходить, гори чорніють...»):

А я дивлюся... і серцем лину

В темний садочок на Україну.

…………………………………

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! – і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?..

Мотив чужини також по-різному звучить у багатьох Шевченкових поезіях – то з гострим розпачем, то з тихим замиренням. А здебільшого в одному вірші, навіть невеличкому, озивається ціла клавіатура настроїв або й драма думок. Ось послухаймо, наприклад:

Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Мені невесело було

Й на нашій славній Україні.

Ніхто любив мене, вітав,

І я хилився ні до кого,

Блукав собі, молився Богу

Та люте панство проклинав.

І згадував літа лихії,

Погані, давнії літа,

Тойді повісили Христа,

Й тепер не втік би син Марії!

Нігде невесело мені,

Та, мабуть, весело й не буде

І на Украйні, добрі люде;

Отже таки й на чужині.

Хотілося б... та й то для того,

Щоб не робили москалі

Труни із дерева чужого,

Або хоч крихотку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли,

Та й більш нічого. Так то, люде,

Хотілося б... та що й гадать...

Нащо вже й Бога турбовать,

Коли по-нашому не буде.

Одна з найскладніших за розвитком думки і настрою «засланських» поезій Шевченка – «Сон» («Гори мої високії...»). Власне, що ця химерна візія – сон, сказано лише в кінці поезії. З інтродукції – погляд на Україну, не з висоти пташиного лету, як у «Сні»-комедії 1844 року, а з гір, не так «високих», як «хороших», навколо «Переяслава старого» – з «Виблої могили». Панорама магічного українського диво-краєвиду заходить на «козацьку церкву невелику», яка «стоїть з похиленим хрестом», – і тут починається перехід від Богом даної України до України людом (чужим і своїм) сплюндрованої. Церквиця «давно стоїть, виглядає // Запорожця з Лугу». «Може, чаєш оновлення?». І молитовне звертання до гір «хороших», «блакитних здалеку», обертається прокляттям їм за те, що все – і козацькі села, і «монастир святий, скарбницю», і саме Запоріжжя – все вони віддали, «все пішло царям на грище […] все, все неситі рознесли!..» Але прокляття уривається: мовби стямившись, поет переводить свій гнів на справжніх призвідців лиха: «Ні, ні… Не ви прокляті... а гетьмани, // Усобники, ляхи погані!!..» А у «гір» він просить прощення:

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! найсвятії!

Простіть!.. Я Богу помолюсь…

І далі йде молитва... але не Богові, а Україні:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Важко уявити відчайдушнішу формулу любові до своєї занапащеної землі. кий», який повернувся на трахтемирівські гори після багатьох років розлуки з рідною землею.

І знову той невідступний запит, на який немає раціональної відповіді, той роздум про невтішний підсумок християнської історії людства та й козацького кривавого стояння за віру Христову, що не давав спокою Шевченкові:

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей божих?! – Котилися

І наші козачі

Дурні голови, за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получшали?.. ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують... Ой, ой, пани,

Пани християне!...

Так само конкретний епізод із минулого може набути в нього химерної поетичної «долі»: «Н.Н.» («Мені тринадцятий минало...»). Було невинній душі весело, і весело молилося Богові, і все навколо веселилося Але це – «підміна» реального стану світу хвилевим настроєм несвідомої душі; таке самозабуття довго тривати не може. І ось сонце, яке «гріло, не пекло» – враз «запекло, почервоніло // І рай запалило». Знову Шевченків мотив утрати «раю» (тієї можливості жити у злагоді з собою та зі світом, яка людині немовби «дається» в її призначенні на землі) – мотив, який зринає у Шевченка в безлічі варіацій. Тут – як утрата ілюзії, як прозріння, власне, повернення притомності, бачення реальності: «Поглянув я на ягнята – // Не мої ягнята! // Обернувся я на хати – // Нема в мене хати!.. // Не дав мені Бог нічого!..» Але є третій акт містерії: на «тяжкі сльози» хлопчини озвалася дівчина – «прийшла, привітала, // Утирала мої сльози // І поцілувала» (чи не з цього дитячого спогаду, що загніздився в серці на все життя, – у Шевченка оте постійне адресування до дівчини і дівчат, постійне жадання дівочої пам’яті, дівочої співчутливої сльози, що варта всіх благ світу: «одну сльозу з очей карих – і пан над панами!» – ?).

…. У поезії «Не додому вночі йдучи...» Україна являється поету не лише «Дніпром широким», «святим Києвом», «храмами Божими», «Великим Лугом», образами друзів, – а й «поганим панством», яке і вві сні ввижається, «не дає... спать», бо діла його страшні. Тут уже промовляє Шевченкове глибоке класове почуття, яке нині багато хто воліє оминати, хоч власне в ньому ж і є реальність Шевченкового зовсім не риторичного гуманізму; тут і переведення з етико-філософського плану в соціальний отієї проблеми перетворення людьми «раю» в «пекло», про яку говорилося вище:

...Скрізь здається любо, тихо,

І на Україні добро.

Меж горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі.

Але ця омріяна картина – ятруща ілюзія, бо ...

Воно б може так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.

(«І виріс я на чужині...»)

А поки що –

Аж страх погано

У тім хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

.........................................

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини...

Гіркий оксиморон (поєднання суперечних понять): у ярмах гинуть «лицарські сини»! Це варіант того протиставлення впокорених синів волелюбним батькам і дідам, яке було в Шевченка й раніше. Але тепер докір звучить навіть гостріше: люди неначе «подуріли» в своєму послуху. Це Шевченкові здається не тільки наслідком, але й передумовою безоглядності панського гніту. І у вірші «П.С.», згадуючи «потомка гетьмана дурного» та його «готический с часами дом» в «обідраному» селі, Шевченко питається:

...Кругом паскуда!

Чому ж його так не зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть!! Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте. Не жаль на його,

На п’яного Петра кривого,

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей!

Серед засланських поезій Шевченка особливе місце посідає цикл «Царі». Здавалося б, «програвши» єдиноборство з Миколою І і бувши тяжко покараний за зухвале приниження образу «помазаника Божого», Шевченко мав би охолонути до цієї теми, бодай з обачності. Аж ні. Йому не терпиться взяти реванш у дошкульній сатирі – її він уже був добряче випробував на «коронованих главах» і хоче знов «подержати в руках // Святопомазану чуприну», поскубти й попатрати її. І він залюбки робить це в «Царях», показуючи «ту вінценосную громаду […] спереду і ззаду // Незрячим людям». Травестійне зниження образів цілком підтверджене історичним і побутовим змістом діянь «царів, катів людських». Але не глумливість і не жадання «відігратися» бодай у словесному комікуванні-реванші керують Шевченком, а розуміння великої універсальної істини, яку він подає у своєму славетному поетичному афоризмі:

...Де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Нащо ж себе таки дурить?

Колізія помсти й прощення в сюжетах нещасливого кохання або сексуального насильства є темою майже всіх Шевченкових поем періоду заслання. Поет, видимо, відчував певну надмірність такої зосередженості або уявляв можливих критиків, тому почав «захищатися», вдавався до «самовиправдання», як-от у «Марині»:

Мені не жаль, що я не пан,

А жаль мені, і жаль великий,

На просвіщенних християн.

………………………………

І звір того не зробить дикий,

Що ви, б’ючи поклони,

З братами дієте...

З великою гідністю та великою моральною переконаністю й емоційною силою обстоює Шевченко своє право сказати про тих, кого, може, всіма забуто й зневажено:

Неначе ворон той летячи

Про непогоду людям кряче,

Так я про сльози, та печаль,

Та про байстрят отих ледачих,

Хоть і нікому їх не жаль,

Розказую та плачу.

Мені їх жаль!.. Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу –

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать,

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихая печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить,

Святого Господа любить

І брата миловать...

Можливо, в засланні, за обмеженості й одноманітності вражень, Шевченка опосідали спогади про якісь справжні історії, згадувалися поголоски або чиїсь оповідки…

Якщо в «Марині» маємо типовий шевченківський сюжет насильства і помсти (типовий, але не «серійний», а глибоко переживаний у своїй справдешності: «Неначе цвяшок, в серце вбитий, // Оцю Марину я ношу»), то в «Титарівні» – інше співвідношення кривди і помсти: красуня титарівна насміялася з бідного парубка байстрюка Микити (хоч потай була небайдужа до нього), а той, поставивши метою свого життя помститися їй, зник із села, а повернувся через роки славним борцем (зникнення і повернення в іншій іпостасі – варіація фольклорного мотиву), добився її кохання, а потім зрадив і зрештою по-злодійському втопив у криниці її (і свою) дитину так, ніби зробила це сама титарівна. Така помста неспівмірна з виною, власне, вже й не має стосунку до вини, нелюдська, тож «покарав // Його Господь за гріх великий // Не смертію! – він буде жить, // І сатаною-чоловіком // Він буде по світу ходить...» А далі характерне Шевченкове застереження тим, для кого він наче й писав поему: «І вас, дівчаточка, дурить // Вовіки».

Але Шевченка приваблювали й сюжети, що давали гідний людини вихід із складних перипетій почуття, часом вихід жертовний. У вірші «Ой крикнули сірії гуси...» вдова, до якої «заїздив козак з Січі», гідно витримує традиційний людський поговір, виховує сина, віддає до школи, а як підріс, «Коня купила, // А коня йому купивши, // Сідельце сама // Самим шовком вишивала, // Златом окула, // Одягла його в червоний // В жупан дорогий. // Посадила на коника... // – Гляньте, вороги ! // Подивітесь...» Віддала сина в козаки, «а сама на прощу в Київ, // В черниці пішла». Мабуть, це з ідеалізованого уявлення про козацькі часи, але Шевченко дорожив цими своїми уявленнями про можливість гідного, гордого протистояння рутині формальної звичаєвості та злосливості людського поговору.

У поемі «Петрусь» герой бере на себе чужу вину і йде на каторгу, рятуючи молоду жінку, видану за старого генерала, яка виховувала його, сироту, а як підріс, закохалася в нього і з цієї звихненої любові, яку не змогла побороти, отруїла немилого старого чоловіка-генерала. (Зворушливо відтворено в поемі оцю боротьбу героїні з самою собою, з маною любові до вихованця: «І що їй діяти з собою? // Або сховатись під водою, // Або принамені розбить // О стіну голову... // – Поїду в Київ, помолюся. // Молитва, може, прожене // Диявола... О мій Петрусю! // Молитва не спасе мене. // Я у Дніпрові утоплюся!»).

Постійно звертається Шевченко і до складних історій етико-психологічної переорієнтації людини з безтямної помсти на покаяння. Ця тема була дуже важливою для нього і світоглядно, і душевно. …У поемі «Варнак» старий дід-спокутник на чужині оповідає про «диво дивне», що з ним сталося по тому, як кілька років з ватагою розбишак мстився криваво на панах за свою велику кривду: пан збезчестив наречену. Помста його була надто вже садистською і безтямною, – і варнакова сповідь про неї становить немалий ризик для поетичного відтворення, навіть з погляду такту і смаку^**. Але нас тут цікавить інше, власне, те, для чого Шевченко і звернувся до цього сюжету. Безглуздя розбишацького життя діймає і цю запеклу душу.

Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,

Щоб не нудить світом.

Але Шевченко вірив у очисну силу молитви, сповіді перед Богом, якщо вони щирі, – а це і сповідь перед людьми; каяття перед Богом знімає гріх з душі, але за злочини перед людьми треба перед людьми ж і відповідати. Дедалі частіше звертається Шевченко до прикладів євангельського всепрощення. У невеликій поемі «Меж скалами, неначе злодій...» жінка, вчащаючи до пана, намовила того запровадити свого чоловіка «до прийому» (в солдати); повернувшись через роки додому, він довідується, що пан помер, а зубожіла жінка «московкою хиляється всюди». Жалість і милосердя заговорили в ньому:

Найшов її, подивився...

І, сивоволосий,

Підняв руки калічені

До святого Бога,

Заридав, як та дитина...

І простив небогу!

«Отак, люде, научайтесь // Ворогам прощати, // Як сей неук!..» – робить висновок Шевченко. Але... – «Де ж нам, грішним, // Добра цього взяти?»

Ми вже звернули увагу на те, що не завжди у Шевченка жінка стає жертвою панського насильства; інколи вона стає жертвою власного потягу до соціальної вищості або й звичайного користолюбства, як у цьому останньому прикладі. Тобто, Шевченко не абсолютизує стереотипи соціальної детермінованості, як і будь-які інші стереотипи (наприклад, стереотип злагідливої української сім’ї). Інший відхід від абсолютизації соціального критерію маємо в поемі «Москалева криниця». Тут сирота Максим, наймит, мозольною працею досягнув такого-сякого достатку «Придбав сірома грошенят, // Одежу справив, жупанину, // Та ні відсіль і ні відтіль // На ту сирітську копійчину // Купив садочок і хатину, // Подякував за хліб, за сіль // І за науку добрим людям, // Та до вдовівни навпростець // Шелесть за рушниками!». І зажив непогано з молодою жінкою Катериною та діточками. Але своїм доброчинством і невеличким житейським успіхом нажив собі серед громади ворогів-заздрісників, які підпалили його хату. Якби ж це зробили «вельможі просвіщенні», то, може, не так і жалко було б, – «А то сірісінький сіряк // Отак лютує»:

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті,

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

що багатше стали,

А вбогі тому раді,

що з ними зрівнялись!

Залишившись самотою («А Катруся з москалями // Десь помандрувала» – чи випадкове тут і це ім’я, і такий зворот долі?), Максим добровільно пішов у солдати за якогось «вдовиченка» – і «не жаль було його нікому, // Та ще й сміялись у селі». Повернувся калікою і жив таким праведним життям, що «і собаки не кусали // Москаля Максима». Інша річ – люди: «Знаєш, люде, // Втоплять і задушать»^*. А Максим-каліка копав, копав і викопав людям криницю при дорозі; аж тоді, власне по смерті, люди щось зрозуміли – жертовність таки не минає марно – і вшанували його добрим словом та пам’яттю. «Отак живіть, недоуки, то й жить не остине», – закінчує свою мову оповідач. (Це, власне, відповідь на сентенцію, з якої починається поема: «Не варт, єй-богу, жить на світі!» Це, нібито, репліка автора. Натомість неназваний співрозмовник заперечує: «А сядь лишень та напиши // Оцю бувальщину». Поема і являє собою немов переповідання бувальщини з голосу – мало не під диктовку! – співрозмовника: «Пиши отак…» Голоси співрозмовника і автора весь час перетинаються і змішуються – ритмічно і стилістично, – накладаються один на другий, уривають один одного в діалогах. До певної міри це нове у структурі Шевченкової поеми, з погляду формального, а сутнісно створює деяку відособленість автора від оповіданого, ніби перекладає «відповідальність» на співрозмовника – першоджерело оповіді, залишає можливість уточнення інтерпретацій. Далі побачимо, що це не випадково.)

Якщо раніше характерним для Шевченка було протиставлення козацького потягу до волі рабській покірливості «правнуків поганих», то в часи заслання на зміну йому приходить – чи, слушніше – його доповнює протиставлення праведності або подвижництва одинаків загалові «сірісіньких сіряків», громаді – «капусті головатій». Тут дається взнаки розчарування Шевченка в непривабливій моральній картині українського життя, що не відповідала його ідеалові (ця соціально-побутова картина має й ширший історичний вимір: «…за гріхи // Карались господом ляхи, // І пýгав Пýгач над Уралом, // Пііти в одах вихваляли // Войну й царицю. – Тілько ми // Сиділи нишком, слава Богу»), – хоч і цієї негації не можна абсолютизувати: вона є лише елементом складнішого погляду, де є місце і надії, і захопленню.

Тема «Москалевої криниці» – з глибокою символікою самого чину копання криниці для людей – не давала спокою Шевченкові, він не вважав її вичерпаною і повернувся до неї майже через десять літ, після свого перебування в «москалях», багато що переживши й передумавши, давши дещо інше потрактування теми. Тут історію москаля Максима розказує авторові вже не анонімний співрозмовник, а персоніфікований «старий недобиток варнак», який спершу із ревнощів (Катерина-вдовичівна, красуня, на яку він важив, стала Максимовою дружиною) спалив хату вдови і молодят, а через багато років, коли Максим повернувся з москалів (тема москальства пов’язується з царицею Катериною ІІ та руйнуванням Січі), із лютої заздрості, з ненависті до Максимової благодаті підступно втопив його в тій криниці, що каліка викопав. Отже, тут маємо сповідь каїна-злочинця, який сам себе називає «дияволом», – ця бурхлива сповідь і становить нарацію твору. Протистояння добра і зла більше акцентоване порівняно з першим варіантом поеми; таємниця зла в людині – це те, що дає новий вимір темі і заступає колізію між Максимом і громадою, таку важливу в першій редакції. По-іншому трактовано образ Катрусі-вдовівни; вона під час пожежі «з переляку вмерла», а не «з москалями десь помандрувала», – як у першій редакції, коли ж наратор згадує її красу, то тут уже чуємо Шевченків голос: «Як тая квіточка з роси, // Як теє сонечко з-за хмари». Натомість у варнаковій характеристиці Максима-москаля є і прихований сарказм.

Обидва варіанти «Москалевої криниці» стали предметом багатьох незгідливих інтерпретацій, дискусій і спеціальних досліджень в Україні і в діаспорі. Виявилося, що позірно проста фабула вводить у далеко не простий зміст, здатний викликати неоднозначні тлумачення й оцінки.

«Неофіти». «Марія»

Шевченка не раз називали співцем жіночої долі. Справді, переживання долі дівчини і долі матері – чи не головний емоційний нерв його поезії. … Картини пізньоримської деспотії в «Неофітах» надто вже нагадували російську дійсність, а голос поета не раз зривається на емоційно наснажені антицаристські тиради. З великим ефектом спрацьовує улюблений Шевченків прийом удаваного заперечення: «Не в нашім краю, Богу милім, // Не за гетьманів і царів, // А в римській ідольській землі // Се беззаконіє творилось. // Либонь за Декія царя? // Чи за Нерона сподаря? // Сказать запевне не зумію. // Нехай за Нерона. Росії // Тоді й на світі не було...». Гра на запереченнях очевидних аналогій доповнювалася грою на «мимовільних» помилках з наступним поправлянням: «Ідеш шукать його в Сибір // Чи теє... в Скіфію...» Дуже знайомою, з дуже недавньої минувшини, були, особливо українському читачеві, і щедроти Нерона, що лилися «божою благодаттю» на його вірних сенаторів і патриціїв: «Кому чи чином, чи грошима, // Кому в аренду Палестину, // Байстрятам дещо. А кому // Самі благословили дать // Свою підложницю в супруги […] А в кого // Сестру благоволили взять // У свій гарем...» А слова застереження до Алкідової матері, яка прийшла до кесаря просити за сина: «Та не дуже // Радій лиш, небого. // Ще не знаєш ти нового // Ласкавого Бога», – немовби прямо адресовані тим, багатьом, хто буквально купався в ілюзіях про нового, доброго царя – Олександра ІІ. Шевченків язичник Нерон – це не тільки історична постать, а й водночас псевдонім царя новітніх, християнських часів: полум’яні філіппіки й щирі лайки («А ти собака! людоїд! // Деспот скажений!») нібито на його адресу переходять у картання царів узагалі та ніби вивершують антицаристський пафос усієї політичної лірики Шевченка; зрештою, у пізніше написаній присвяті Щепкіну поет прямо наголошує надісторичність, спрямованість у майбутнє своєї «думи скорбної»:

...Перепливе вона Лету;

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.

Раз у раз пророкує він їм страшну кару:

Не громом праведним, святим

Тебе уб’ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом.

Але не менш потужно звучить у поемі й прямо протилежний мотив: християнського благого всепрощення, християнської великодушності неофітів, «праведників», «преподобних», «святих мучеників» (згадаймо, що «святими мучениками» Шевченко називав і декабристів і розчулений був незлобивістю тих, що поверталися з Сибіру):

...Божий суд,

Правдивий, наглий, серед шляху

Тебе осудить. Припливуть

І прилетять зо всього світа

Святиє мученики. Діти

Святої волі. Круг одра,

Круг смертного твого предстануть

В кайданах. І... тебе простять.

Вони брати і християни,

А ти собака! людоїд!

Деспот скажений!

Суперечність цих двох мотивів – не випадкова. В Шевченковій поезії постійно співіснують (або й поборюють одна одну) «правда-мста» і правда-прощення. Перша має соціальний вимір, друга – моральний, і вони не легко й не завжди узгоджуються і в людській душі, і в історичних діяннях людства. А в «Неофітах» мотив прощення – це лиш складник іншого великого: безмежної моральної, сутнісної переваги християнської великодушності, добра («Добро найкращеє на світі // То братолюбіє»), що визволяє людське серце від минущого й погибельного, – над поганською заклятістю в минущому й оманливому, граничним утіленням чого є насолода багатством, владою, насильством. Характерно, що Шевченків апостол Петро навертає язичників до християнства саме актом своєї великодушності (як свідченням своєї осяйної моральної переваги). «Йдучи у Рим благовістити», він натрапив на поганську оргію, де в усій своїй тілесній красі блистали гетери й римська золота молодь, – і не став картати, а благословив поган. Силою свого слова («І слово // Із уст апостола святого // Драгим єлеєм потекло») він створив чудо перетворення людських душ – «стихла оргія», і всі «за апостолом пішли // У катакомби», ставши неофітами великої істини життя. Причетність до цієї істини дала і їм снагу стерпіти всі знущання («молились радостно») і своєю стоїчною смертю торжествувати над тлінною владою ідолів-катів.

Один із головних мотивів «Неофітів» – сила слова правди, хвала його чудодійній потузі. Він і собі просить у Божої Матері такого «святого слова»:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

Бо й сам чує свою апостольську місію, великість якої може бути досягнута тільки через велике слово вселюдської істини. Але – і це найважливіше, це інтимно-Шевченкове! – він над усе хоче, щоб таке вселюдське слово йшло з України!

...Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Шевченкові неофіти – це не просто і не тільки «новобранці» християнства в язичницькому Римі. Це всі ті, що наважилися скинути з душі пута олжі і «слово правди понесли // По всій невольничій землі». Всі апостоли волі. («Хвала вам, душі молодиє! // Хвала вам, лицарі святиє!» – це ж адресовано не тільки в далеке тисячоліття; це й у свій час, і в усі часи.) Для Шевченкових сучасників тут не було загадки. А історія весь час розширювала коло можливих ототожнень і самоототожнень...

І все-таки центральний образ поеми – не Алкід та його друзі-неофіти, що обрали жертовний шлях нової віри, а мати Алкідова. Її страждання, її жертва – найбільші. Невимовні болі матері, в якої забирають сина, яка втратила єдиного сина – це теж одна з постійних Шевченкових тем, він бере на себе «ословлення» цих болів ніби за всіх матерів. Але тут мати, як і син, не тільки жертва. Та якщо син зробив свій вибір у мить осяяння апостольським словом, то мати – поволі й важко, через муки втрати сина, через спроби вимолити помилування в деспота, який оголосив себе богом («постригши сам себе в Зевеса» – і «кесар бог», «ще більш од бога!»). Гірко-саркастичний пасаж, нібито звернений до матерів, які прийшли з останньою надією до Нерона, звичайно, ж, прочитувався Шевченковими сучасниками як дуже прозора алюзія, та й сам собою має набагато ширший зміст:

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами

Свою надію? Горе з вами,

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії!

Чи ж кат помилує кого?

Молітесь богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня –

Попи й царі...

І лише видовище смерті в Колізеї сина та його друзів, розтерзаних дикими звірами на розвагу людозвірам («арена звіром заревла») – смерті умиротвореної («молились радостно») і гордої («А син твій гордо на арену, // Псалом співаючи, ступив»), – преображає матір. І вона перебирає на себе синову місію:

І помолилась в перший раз

За нас розп’ятому. І спас

Тебе розп’ятий син Марії.

І ти слова його живії

В живую душу прийняла.

І на торжища і в чертоги

Живого істинного Бога

Ти слово правди понесла.

До Алкідової матері Шевченко говорить так, що вона мусить його чути, – як і до інших своїх улюблених героїнь: з тим самим безпосереднім переживанням і з тою ж самою нестримною любов’ю: «А ти осталася одна, // Одна-однісінька надворі. // Моя ти доленько!» – голос поета щоразу переливається в голос матері й навпаки. Але ця мати й відрізнена від інших Шевченкових героїнь тим, що її поставлено обіч Матері Божої, до якої поет звертається з прямим порівнянням: «...Тая мати ріки, море // Сльози кривавої лила, // Так, як і ти. І прийняла // В живую душу світ незримий // Твоєго розп’ятого сина!..»

Образ Богоматері настійно просився в Шевченкову поезію. В «Неофітах» він присутній мовби на відстані. На відстані молитви. Невдовзі вона постане всім своїм страдницьким і не по-святенницькому святим життям – у поемі «Марія»^*.

Поему Шевченко написав після повернення з України, в Петербурзі, в жовтні – листопаді 1859 року. Шевченко говорить про Марію і вищою мірою побожно, і водночас із тією інтимністю, із тією безпосередністю співпереживання, що й про свою Катерину, Наймичку або тих безіменних дівчат, до яких постійно звертається зі словами спочування й застереження.

І звернімо увагу: як докладно, зримо і з якою пережитістю розгортає поет картини селянського побуту святої родини:

Ще рік минув. Коло хатини

Коза пасеться; а дитина

І невеличке козеня

У сінях граються. А мати

Сидить на призьбі коло хати

Та вовну з кужеля пряде.

Аж ось і сам старий іде

З ціпочком тихо попід тином:

Носив у город шапличок

Продать. Йому медяничок,

А їй немудрую хустину,

Собі ж несе на постоли

Ременю доброго…

За характером побуту, змістом щоденних занять, тривог і клопотів, психологією людських стосунків – це типове селянське життя, хоч європейського села як специфічного типу поселення в Іудеї не було. І Шевченків геній зміг так наочно «реконструювати» це життя, що, попри наближення його стилю до українського, воно сприймається як натуральне.

Але є ще одна дуже істотна особливість у трактуванні Шевченком євангельського сюжету, а особливо – образу Марії. У Шевченка Марія – не дружина тесляра Йосипа, а його наймичка. Наймичка – це ближче поетові. Першим провіщенням її майбутньої незвичайної долі стає її дівоча краса: «Рожевим квітом розцвіла // В убогій і чужій хатині»; «А з добрих молодих плечей // Хітон полатаний додолу // Тихенько зсунувся. Ніколи // Такої божої краси // Ніхто не уздрить!» (Підкреслення тілесної вроди Богоматері – це далеко не традиційне; узвичаєне воно було хіба тільки в живопису, не в словесних мистецтвах; звичайно ж, у Шевченка тілесна краса – знак краси духовної.) І тут же незмінне застереження до дівчат про небезпеку краси: «Злая ж доля // Колючим терном провела, // Згнущалася над красотою!» З великою відвагою мистця, але й з неменшим естетичним і психологічним тактом Шевченко ввів у свою «євангелію» епізод зустрічі Марії з безіменним апостолом, провісником приходу Месії, який стане батьком Ісуса. Ця зустріч вирішить долю не тільки Марії. І відчуття її доленосності підготовлене палким зверненням поета до своєї героїні («Маріє! Горенько з тобою! // Молися, серденько, молись!»), які ллються в тому ж річищі, що і його звернення до інших своїх героїнь-дівчат, яких він застерігає від небезпек, що чигають на їхню красу. Але тут є й інше. І надзвичайної поетичної сили слова про те незмірно велике почуття, той вогонь самозабуття, в якому народжується або гине особистість жінки; і водночас такої ж сили слова про позаособистісне значення того, що станеться. Сама ж зустріч відтворена з якоюсь лагідною урочистістю, і в ній запановує духовний настрій: «А гость роззутий, // Умитий з кущі вихожав // В одному білому хітоні, Мов намальований сіяв […] І словеса його святиє // На серце падали Марії, // І серце мерзло і пеклось!» Слова апостола: «Я Месію // Іду народу возвістить» – визначають її долю. Вона згадає їх, коли народить сина, – і виховуватиме його гідним майбутньої ролі Месії^*.

Зовсім по-іншому, ніж у канонічних релігійних текстах, звучить у Шевченковій «євангелії» оте постійне «пренепорочная Марія». Звучить у його апокрифічному оповіданні так щиро і якось ніби оновлено, що й полемічності не відчуваєш. А вона є. І не тільки щодо канонічних уявлень про Пріснодіву («пренепорочною» називає поет звичаєво «гріховну»), а й щодо звичаєвого ставлення до «покритки» – цього вічного Шевченкового болю: тут він подвигом життя Богоматері ніби освячує материнство взагалі і «незаконне» особливо (бо воно найстражденніше).

Новий зміст вкладає він і в образ Йосипа. Нагадуємо: Марія (за Шевченком) – не дружина його, а наймичка, до якої він, старенький, ставився як до доньки. Помітивши, що з Марією відбуваються дивні зміни, він пропонує їй повінчатися, щоб її не побили каменями за перелюбство. Євангельський сюжет, як і в народній свідомості, постійно озивався реаліями українського життя, його моральною проблематикою і міг асоціюватися навіть з деякими актуальними подіями політичного життя.

Шевченкова поема закінчується могутнім акордом тріумфу правди в людських невольничих душах:

а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась.

В душі невольничі, малій,

В душі скорбящей і убогій, –

і цей образ відродження правди, потоптаної можновладцями, в серцях простого люду, є перифразою Шевченкового образу України, уявлення про її долю – України, зрадженої і покинутої панством («елітою», по-теперішньому), але вічно живої і не зраджуваної в душі народу. Як на початку колись «Катерина», так і тепер, наприкінці шляху, «Марія» – говорять зрештою про Україну.

Література до курсу: