Що тая цариця –

Лютий ворог України,

Голодна вовчиця!..

Здавалося б, невинні ці душі, бо були несвідомі. Але й це обертається непрощенним гріхом! Сутність тут, звичайно, не в співмірності чи неспівмірності вини й кари. Шевченко сказав про інше: про безмірність бід, заподіяних Україні спершу гетьманом, а потім російським царем і царицею, – і про непрощенність будь-якої причетності до них, будь-якої, хоч і мимовільної, солідарності. В такий спосіб Шевченко висловив міру свого стражденного переживання історичної кривди, завданої Україні, – кривди, яка не лишилася в минулому, а вросла в майбутнє України.

Втім, і несвідомість, яку собі в оборону виставляють усі три душі, – не таке вже й важливе виправдання, а може, й навпаки, бо йдеться не про особисту несвідомість, а колективну – те, що пізніше в політології дістане назву відсутності чи недостатності національного самоусвідомлення. Це три історичні стани національної несвідомості: тих, хто підтримував Переяславську раду; тих, хто зрадив Мазепу й допомагав Петрові нищити Україну; тих, хто сприяв Катерині ІІ у ліквідації Запорозької Січі, Гетьманщини та в запровадженні кріпацтва. Так що і вина, і кара мають тут символічне значення, а не персоналізоване.

Друга частина містерії – «Три ворони». На відміну від першої, «монологічної» (послідовна сповідь трьох душ), друга «діалогічна»: своєрідна дискусія української, польської та російської ворон. Вони вихваляються своїми подвигами супроти своїх народів, сперечаються, хто з них більше зла накоїв. Напевне, їхню «національну приналежність» слід розуміти в сенсі їхньої «призначеності» опікуватися відповідним народом від сил апокаліптичного зла (своєрідні ґебітскомісари апокаліпсису!), троїсте представництво цих сил є своєрідною геополітичною моделлю української історії. Тобто, вони символізують суму бід, яких зазнав той чи той народ, – хоч «походження» тих бід могло бути різним: і зовнішнім (вороже насильство), і внутрішнім (власне безголов’я, розбрат, зрада, класовий егоїзм, пристрасть до самознищення; в цьому випадку українська ворона – це ніби реалізація потенціалу несвідомості трьох душ з першої частини; власне кожна з ворон утілює й «негатив» своєї нації).

У всіх способах чинення зла найбільших успіхів досягла, звичайно ж, українська ворона, і її декларації найкрасномовніші. Вона вихваляється і своєю давністю, саркастично відкидаючи російську схему східнослов’янської історії («Ви ще й не родились, // Як я отут шинкувала // Та кров розливала! // Дивись, які! Карамзіна, бачиш, прочитали !»); і своїми міжнародними акціями («Я спалила // Польщу з королями»); а надто ж винахідливістю у вимордовуванні українського люду, козацтва:

А з вольними козаками

Що я виробляла?

Кому я їх не наймала,

Не запродавала.

…………………………

Вже і в крепость завдала,

І дворянства страшну силу

У мундирах розплодила,

Як тих вошей розвела;

Все вельможнії байстрята!

Вже ж і Січ їх бісновата

Жидовою поросла.

Та й москаль незгірша штука:

Добре вміє гріти руки!

Щиро дивується вона витривалості того люду: «Та й живущі ж, проклятущі!» А все-таки й вона мусить визнати, що не здатна претендувати на першість у людоморстві:

І я люта, а все-таки

Того не зумію,

Що москалі в Україні

З козаками діють.

Заздрість до вправніших штукарів людоморства схиляє її до історіографічної іронії (мало не сепаратистка!):

Ото указ надрукують:

«По милості Божій,

І ви наші, і все наше,

І гоже, й негоже!»

Тепер уже заходились

Древності шукати