3.Завдання гістології,її місце серед біологічних наук.

4. Сучасні методи мікроскопічних досліджень.

Мікроскопічні методи дослідження - способи вивчення дуже дрібних, нерозрізнених неозброєним оком об'єктів за допомогою мікроскопів.

Звичайна світлова мікроскопія призначена для вивчення пофарбованих препаратів на предметних стеклах. За допомогою світлової мікроскопії можна досліджувати рухливість мікроорганізмів. Для цього застосовують метод висячої краплі. Невелику краплю мікробної суспензії наносять на середину покривного скла. Предметне скло з поглибленням ("лункою"), краї якого змазані вазеліном, обережно накладають на покривне скло так, щоб крапля досліджуваної рідини виявилася в центрі поглиблення, щільно притискають до скла і швидко перевертають догори. Для дослідження препарату використовують іммерсійний об'єктив, який занурюють у імерсійну олію на покривному склі.

Фазово-контрастна мікроскопія заснована на інтерференції світла: прозорі об'єкти, що відрізняються по показнику переломлення від навколишнього середовища, виглядають або як темні на світлому тлі (позитивний контраст), або як світлі на темному тлі (негативний контраст). Фазово-контрастна мікроскопія застосовується для вивчення живих мікроорганізмів і кліток у культурі тканини.

Темнопольна мікроскопія (ультрамікроскопія) заснована на розсіюванні світла мікроскопічними об'єктами (у тому числі тими, розміри яких менше межі дозволу світлового мікроскопа). При темнопольній мікроскопії в об'єктив попадають тільки промені світла, розсіяного об'єктами при бічному висвітленні (аналогічно ефекту Тиндаля, прикладом якого є виявлення порошин у повітрі при висвітленні вузьким променем сонячного світла). Прямі промені від освітлювача в об'єктив не попадають. Об'єкти при темнопольній мікроскопії виглядають яскраво світними на темному тлі. Застосовується темнопольная мікроскопія переважно для вивчення спірохет і виявлення (але не вивчення морфології) великих вірусів.

В основі люмінесцентної мікроскопії лежить явище люмінесценції, тобто здатності деяких речовин світитися при опроміненні їх короткохвильової (синьо-фіолетової) частиною видимого світла або ультрафіолетових променів з довжиною хвилі, близької до видимого світла. Люмінесцентна мікроскопія використовується в діагностичних цілях для спостереження живих чи фіксованих мікроорганізмів, пофарбованих люмінесцентними барвниками (флюорохромами) у дуже великих розведеннях, а також при виявленні різних антигенів і антитіл за допомогою іммунофлюоресцентного методу.

Поляризаційна мікроскопія заснована на явищі поляризації світла і призначена для виявлення об'єктів, що обертають площину поляризації. Застосовується в основному для вивчення мітозу.

В основі ультрафіолетової мікроскопії лежить здатність деяких речовин (ДНК, РНК) поглинати ультрафіолетові промені. Вона дає можливість спостерігати і кількісно встановлювати розподіл цих речовин у клітці без спеціальних методів фарбування. В ультрафіолетових мікроскопах використовується кварцова оптика, що пропускає ультрафіолетові промені.

Електронна мікроскопія принципово відрізняється від світловий як пристроєм електронного мікроскопа, так і його можливостями. В електронному мікроскопі замість світлових променів для побудови зображення використовується потік електронів у глибокому вакуумі. Як лінзи, фокусуючих електрони, служить магнітне поле, створюване електромагнітними котушками. Зображення в електронному мікроскопі спостерігають на флюоресцуючому екрані і фотографують. Як об'єкти використовують ультратонкі зрізи чи мікроорганізмів тканин товщиною 20- 50 нм, що значно менше товщини вірусних часток. Висока здатність сучасних електронних, що дозволяє, мікроскопів дозволяє одержати корисне збільшення в мільйони разів. За допомогою електронного мікроскопа вивчають ультратонка будівля мікроорганізмів і тканин, а також проводять імунну електронну мікроскопію.

5.Клітина

Клiтина — складна цiлiсна фiзiологiчна система, у якій вiдбуваються всi процеси життєдiяльностi: обмiн речовин i енергiї, подразливiсть, рiст, самовiдтворення.Основнi її елементи — клітинна мембрана, цитоплазма, органелита ядро. Клiтина може жити й нормально функцiонувати тiльки за наявностi цих компонентiв, які тiсно взаємодiють один з одним та з навколишнiм середовищем. Засновником учення про клiтину як цiлiсну систему був вiдомий нiмецький учений Рудольф Вiрхов.Кожна клiтина оточена мембраною (товщина якої приблизно 10 нм), що вiдокремлює її вiд зовнiшнього середовища.Основою мембрани є подвійний шар жироподібних речовин (біліпідний шар). Товщу цього шару ліпідів пронизують молекули білків, що утворюють у мембрані функціональні отвори (пори), через які може  відбуватися проникнення невеликих за розміром полярних молекул у клітину чи назовні. Деякі неполярні молекули (наприклад, органічні розчинники — спирти, ефіри, ацетон) можуть проникати в клітину безпосередньо через біліпідний шар. Великі органічні та неорганічні молекули зазвичай через мембрану не проходять. Та за необхідності клітина може активно поглинати або виділяти їх назовні, витрачаючи на це енергію.Оскільки не всі молекули вільно проникають через клітинну мембрану, говорять про її вибіркову проникність, яка створює в клiтинi свій, особливий хімічний склад, що майже не змiнюється при змінах зовнiшнього середовища в допустимих для життя межах. Забезпечуючи вибiрковiсть проникнення всередину клiтини поживних речовин i затримуючи шкiдливi для неї, клiтинна мембрана виконує захисну функцiю та сприяє збереженню сталостi внутрiшнього середовища клiтини.

Цитоплазма — це внутрiшнiй вмiст клiтини, що складається з водянисто&колоїдної речовини — цитозоля тавключень — нерозчинних продуктiв обмiну речовин клiтини. Ними бувають краплi жиру (наприклад, у пiдшкiрнiй основi) або грудки тваринного крохмалю — глiкогену (у печiнцi чи скелетних м’язах), що вiдклалися в клiтинi про запас.

Органели — це постійно діючі структурнi елементи клiтини: мiтохондрiї (забезпечують процес внутрішньоклітинного дихання — окиснення вуглеводів, жирів і білків із виділенням енергії), ендо-плазматична сiтка з рибосомами, які беруть участь у синтезі бiлків, апарат Гольджi (виробляє секрет увигляді ферментів, гормонів), лiзосоми (перетравлюють зайвi для клiтини речовини, бактерiї тощо), центросома (вiдiграє значну роль у подiлi клiтини).

Ядро — обов’язкова та найбільша за розмірами складова клітини. У ньому зосереджена основна маса спадкового матеріалу — молекули нуклеїнових кислот, які зібрані в надмолекулярні утворення — хромосоми. В ядрах клітин людини знаходиться 23 пари хромосом. При цьому одна хромосома в кожній парі — материнська, друга — батьківська. Ядро мають усі клітини організму людини, окрім дозрілих еритроцитів. Як правило, у клітині є одне ядро, переважно кулястої форми. Деякі клітини (наприклад, печінки, посмугованої м’язової тканини) мають два та більше ядер.

6.Тканини.

Ткани́на — сукупність клітин, не обов'язково ідентичних, але спільного походження, що разом виконують спільну функцію. Тканинний рівень — це рівень клітинної організації, проміжний відносно клітин та усього організму. Органи утворюються функціональним об'єднанням тканин одного чи кількох видів. В організмі тварин та людини розрізняють 4 типи тканин:

• сполучна тканина

• м'язова тканина

• нервова тканина

• епітеліальна тканина.

Регенерація — це відновлення структурних елементів тканини замість пошкоджених або загиблих.Види:фізіологічна,репаративна,патологічна.

7.Епітеліальна тканина

Епітелій - це прикордонна тканина, яка відмежовує організм від зовнішньої або внутрішніх середовищ і одночасно здійснює з нею зв'язок. На поверхні організму перебуває покривний епітелій. Просвіти кишечника, незамкнуті порожнини нирок, матки та інших внутрішніх органів та їх проток також вистилають епітелієм. Нарешті, замкнуті порожнини - перикардіальна, плевральна і черевна - теж обмежені епітеліальної тканиною. Паренхіма внутрішніх органів у більшості випадків також складається з епітеліїв. Прикордонна функція є найважливішою ознакою епітеліальних тканин, що визначає структуру всіх їх різновидів. 2. Клітини епітеліїв розташовані у вигляді суцільних пластів, що покривають великі поверхні. Здатність утворювати пласти зберігається у епітеліїв і при вирощуванні їх в культурі тканин поза організмом. Розподіляючись пластом і функціонуючи як єдиний пласт, епітелій надійно відмежовує підлеглі тканини від зовнішнього для них середовища. 3. Основну масу епітеліальної тканини складають клітини, на відміну, наприклад, від сполучної тканини, де над клітинами значно переважають міжклітинні структури. Багатство клітинами також визначається прикордонним становищем епітеліїв.

Функції

захисна (епітелії шкіри)

секреція (епітелій, що входить до складу залоз)

всмоктування (епітелій шлунково-кишкового тракту)

виділення (епітелій органів виділення)

газообмін (епітелій легеневих пухирців).

Одно- і багатошаровий. У одношарового усі клітини лежать на базальній пластинці. У багатошарового - лише нижній ряд торкається базальної пластинки. До складу багатошарового епітелію входять різні клітини (циліндричні, шипуваті, пласкі), тому його називають поліморфним. Одношаровий епітелій може бути одно- чи багаторядним. У однорядного клітини мають однакову форму (кубічні, циліндричні, пласкі) і розташовані у один ряд. Їх ядра розташовані на одномі рівні.

8.Загальна характеристика сполучних тканин. Будова, функції та класифікація, значення. Сполучні тканини – це комплекс тканин мезенхімного походження, які беруть участь у підтриманні гомеостазу внутрішнього середовища і відрізняються від інших тканин меншою потребою в аеробних окисних процесах.Разом з кров'ю і лімфою сполучні тканини об'єднуються в так звані «тканини внутрішнього середовища». Як і всі тканини, вони складаються з клітин і міжклітинної речовини. Міжклітинна речовина, в свою чергу, складається з волокон і основної, або аморфної, речовини.Сполучна тканина складає більше половини маси тіла людини. Вона бере участь у формуванні строми органів, прошарків між іншими тканинами в органах, формує дерму шкіри, скелет. Сполучні тканини формують і анатомічні утворення – фасції і капсули, сухожилля і зв'язки, хрящі та кістки. Поліфункціональний характер сполучних тканин визначається складністю їх складу та організації. Сполучна тканина складається з позаклітинного матриксу і декількох видів клітин. Клітини, пов'язані з сполучною тканиною: • фібробласти – виробляють колаген та інші речовини позаклітинного матриксу, здатні ділитися. • фіброкласт – клітини, здатні поглинати і перетравлювати міжклітинний матрикс; є зрілими фібробластами, до поділу не здатні. • меланоцити – сильно розгалужені клітини, що містять меланін, присутні у райдужній оболонці очей і шкіри (за походженням – ектодермальні клітини, похідні нервового гребеня). • макрофаги – клітини, що поглинають хвороботворні організми і відмерлі клітини тканини (за походженням моноцити крові). • ендотеліоцити – оточують кровоносні судини, виробляють позаклітинний матрикс і продукують гепарин. Ендотелій за більшістю ознак відносять до епітелію.  • гладкі клітини – продукують метахроматичні гранули, які містять гепарин та гістамін.  • мезенхімні клітини – клітини ембріональної сполучної тканини. Міжклітинна речовина сполучної тканини складається з волокон і аморфної речовини.  Волокна позаклітинного матриксу Волокна бувають трьох типів:  а) Колагенові волокна.б) Еластичні волокна.в) Ретикулярні волокна. 

9.Будова та функції різних видів сполучної тканини Пухка волокниста сполучна тканина складається з клітин та безладно розміщених в основній речовині волокон. Вона переважно знаходиться вздовж кровоносних судин. Її різновидом є ретикулярна сполучна тканина. Пухка волокниста сполучна тканина утворює основу кровотворних органів та органів імунної системи (кістковий мозок, селезінка, лімфовузли).

Щільна волокниста сполучна тканина має небагато клітин, які розміщені між численними сполучнотканинними волокнами, що густо переплітаються. Із неї побудовані зв’язки та сухожилля.

Хрящова тканина складається з хрящових клітин (хондроцитів), які розміщуються по 2–3 серед основної речовини, що має консистенцію надзвичайно щільного гелю. Кісткова тканина відрізняється особливою щільністю та особливими механічними властивостями; вона складається з кісткових клітин, замурованих у звапнену міжклітинну речовину.

Окремо треба вiдзначити роль жирової сполучної тканини, що становить пiдшкiрну основу, бо це — своєрiдне енергетичне депо організму. Крiм того, вона захищає внутрiшнi органи вiд механiчних пошкоджень. Як добрий теплоiзолятор, жировий прошарок сприяє збереженню тепла в органiзмi. Своєрiдний вид сполучної тканини — кров, основна речовина якої — плазма — має рiдку консистенцiю. У нiй вiльно плавають клiтиннi елементи.

10. Кров як різновид сполучної тканини. Загальна характеристика будови і функцій крові. Кров є видом сполучної тканини. Це рідка сполучна тканина, яка складає внутрішнє середовище організму. Будова: Кров складається з клітин(формених елементів крові) та міжклітинної речовини(плазми крові).До клітин крові належать: - еритроцити(червоні кровяні тільця) - лейкоцити(білі кровяні тільця) - тромбоцити(кровяні пластинки) Плазма складається: 90-92% - вода,10-8% - сухий залишок, 7% якого становлять білки крові: альбуміни, глобуліни, фібриногени. Функції крові:

- транспортна(дихальна, трофічна) - гуморальна(гормони) - терморегуляторна - гомеостатична - захисна(виробка антитіл - імунітет, фагоцитоз, згортання крові - гемокоагуляція)