58. Погляди Грушев. На укр. Іст. Хіх-хх ст

XIX ст. в працях Грушевського посідає цен¬тральне місце. Перша половина століття означала рішучий відхід від антикварності до культу народності під впливом німецького романтизму, через російську історіографію та захід¬нослов'янське оточення. Те, що раніше було об'єктом родинно¬го вшанування, дістає нову цінність. Збирання етно¬графічних матеріалів, здебільшого фольклорних, стає «про¬відним інтересом у сфері українознавства». Українська етно¬графія, за словами Грушевського, стає «бойовою наукою надов¬го, мало не на все XIX ст.».

Не обійшов увагою Грушевський і початок археографічної діяльності на просторі українознавства, пов'язаний з працями митрополита Євгенія Болховітінова, київської археографічної комісії (Максимович, Куліш), М. Бодянського (23 кн. ЧОИДР). З ідеологічної точки зору важливі прийоми історіографічних спостережень Грушевського. Так, розвиток історичних дослід¬жень він розглядає у тісному зв'язку із суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами. Епоха Кирило-Мефодіївського товариства оцінювалась ним як «кульмінацій¬ний пункт у розвитку політичної та громадської української самосвідомості».

Розвиток «українських вивчень» у другій половині XIX ст. Грушевський пов'язує з іменами М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, О. Лазаревського/ Грушевський вико¬ристовує в своїх дослідженнях такий історіографічний прийом, як вивчення історич¬ної думки у зв'язку з науковими інституціями.

Від попередніх дослідників «історії малоруської історіографії» Грушевського відрізняє цілісний підхід до історіографічного процесу в усіх українських землях. В останні десятиліття XIX ст., з точки зору Грушевського, центром історичних студій стала Галичина. Здобутки українських учених Наддніпрянщини, че¬рез несприятливі умови та урядові переслідування в Росії, зго¬дом були синтезовані на галицькому ґрунті. Про це свідчить реорганізація Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заснова¬ного ще у 1870-х роках «українцями з Росії», видання багатотом¬ної історії українського народу Грушевського та його ж історії української літератури. У 100 томах ЗНТШ накопичені чис¬ленні матеріали з політичної, культурної та соціальної історії, а також з етнології, історії літератури та фольклору. В цілому, в українознавстві, підсумовує Грушевський, не було такої га¬лузі, яка б не була опрацьована дослідниками східних та захід¬них українських земель. За допомогою тих самих розумових сил у тісному союзі з НТШ почало діяти Наукове товариство у Києві, засноване у 1907 р.

Як бачимо, праці Грушевського - це перша спроба власної рефлексії історичної науки в Україні. Звичайно, ця спроба була ще недосконалою, вузьким місцем лишалось термінологічне питання.

59.Історична школа Грушевського. На рубежі ХІХ–XX ст. інтенсифікувався процес професіоналізації української історичної науки, а історія стала фаховою наукою. Саме в таких умовах народжувалася Львівська історична школа М. Грушевського. Протягом майже двох десятиліть (1894 – 1913) його діяльність була пов'язана з науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Грушевський був уособленням київської наукової школи В. Антоновича. Його наслідували учні: М. Кордуба, І. Крип’якевич, а С. Томашівський та І. Кревецький намагалися вже застосовувати онтологічні і гносеологічні нововведення в дослідженнях української історичної думки.

Львівська історична школа М. Грушевського поставила перед собою серед домінуючих завдань дослідження історії України в контексті державотворчих процесів. Практично всі його учні стали істориками-державниками, вбачаючи рушійною силою українського історичного процесу не просто народні маси, а українську еліту як ключову верству, що розуміла значення державності й тому була державотворчим чинником історії України.

Науково-організаційна праця М. Грушевського у Львівській історичній школі поділялась на три основні підрозділи: а) розбудова Наукового товариства імені Шевченка; б) організація широкої видавничої діяльності рідною мовою; в)підготовка й виховання нових кадрів українських істориків, головним чином із студентів Львівського університету. В основу історичної школи вчений поклав ідеї національно-культурної окремішності українського народу, а також соборності українських земель, що підкреслювала територіальну цілісність і єдність України і українського народу. Вихованці школи взяли від її засновника історичну схему, методологію історичного дослідження і його історіографічні й історичні концепції. Майже всі учні професора стали істориками-державниками, котрі вважали його найвидатнішим істориком і організатором українського наукового життя. Головне своє завдання вони вбачали в переоцінці історичної спадщини “істориків-народників”, зокрема в ідеологічному та історіософічному аспектах. Отже, державницька школа виросла з історичної школи В. Антоновича, вихованцем якої був М. Грушевський. Важливо підкреслити, що на той час Львівська історична школа фактично була єдиним осередком в українській історичній науці, який займався дослідженням історії державності України і друкував свої праці українською мовою. Згуртувавши у своїх рядах кращих представників української наукової інтелігенції Східної Галичини, Львівська історична школа М. Грушевського поступово перетворилась на всеукраїнський центр історичних досліджень, мету якого її члени вбачали в утвердженні національної і державницької самосвідомості, духовному відродженні української нації та відстоюванні національних інтересів українців засобами науки, у підготовці наукового ґрунту для відродження української державності.

Заснування школи помітно вплинуло на розвиток наукової роботи, що зосереджувалась не лише у товаристві, але й поза його межами. Уже в перші роки її члени плідно вивчали усі часи української історії, збирали й досліджували джерела, друкували свої доповіді в ”Записках НТШ”. Матеріали, які вивчалися учнями школи, були переважно литовсько-польських і козацьких часів. С.Томашівський разом з М.Кордубою працювали над добою Хмельниччини, І.Джиджора вивчав переважно історію Гетьманщини ХVІІІ ст., використовуючи харківські архіви, І.Кревецький займався питаннями давньої і нової історії Галичини. Майже всі їхні праці написані на основі архівних матеріалів, що були виявлені авторами в архівах Львова, Відня, Кракова, Варшави, Харкова, Москви. Пріоритетною рисою Львівської історичної школи М. Грушевського була загострена увага до збирання й публікацій історичних джерел, насамперед тих, що давали ґрунт для дослідження державності. У розвитку української історичної науки із заснуванням Львівської історичної школи вперше утворився організований осередок всеукраїнського державницького спрямування, що стало переконливим виявом зрілості українського суспільства стосовно творення своєї національної держави. Саме тут було аргументовано й розпочато роботу над втіленням у життя наукової схеми і концепції неперервного історичного піднесення українського народу, його самобутності та окремішності. М. Грушевський та його учні продовжили справу минулих поколінь українських істориків, утворили науковий синтез історії України з позицій позитивізму та державницької ідеї.