46. «Київська школа» в.Б.Антоновича.

Історіографічна шк. при Київ. ун-ті. Ств. у 1880-х рр. з учнів і послідовників укр. вченого В.Антоновича. Зокрема, до неї належали такі відомі історики, як Д.Багалій,П.Голубовський,Н.Молчановський, М.Грушевський, О.Грушевський, М.Довнар-Запольський, В.Данилевич, І.Лінниченко, Д.Дорошенко, В.Базилевич, Н.Полонська-Василенко, П.Смирнов, П.Іванов, О.Оглоблин та ін. Як проф. Київ. ун-ту В.Антонович протягом 1880— 90-х рр. провів значну роботу щодо заохочення талановитої молоді до дослідницької діяльності в галузі середньовічної історії України шляхом залучення її до участі в археогр. експедиціях, до праці в архівах, через добір за певним планом тем для конкурсних і дипломних робіт, магістерських і докторських дис., рекомендації результатів їхніх наук. розробок до друку в провідних наук. вид. («Киевская старина», «Университетские известия») тощо. Завдяки цьому, протягом досить короткого часу вдалося здійснити низку монографічних досліджень з історії окремих регіонів та земель України й Білорусі, реалізовуючи на практиці ідею М.Костомарова про землю («область») як політ. одиницю. Саме тому київ. шк. спочатку характеризувалася як «обласна», хоча наук. інтереси її представників виходили далеко за межі історико-геогр. досліджень. Зосереджуючись на широкому спектрі політ. і духовної історії та історії соціальних відносин, учні В.Антоновича виступили фундаторами власних шкіл, відкрили нові напрями дослідження укр. минулого. Спільними для них були комплексність дослідження, ґрунтовність джерельної бази та наук. апарату розробок, глибоке проникнення в суть проблеми. Творчий доробок представників шк. став неоціненним внеском у вітчизн. історіографію, даючи підстави вважати її першою нац. шк. досліджень історії України.

47. Вплив м. Драгоманова на розвиток укр. Іст. Думки.

Михайло Драгоманов (1841-1895) увійшов в історію насамперед як видатний український мислитель і політичний діяч. Одночасно він був непересічним істориком, який залишив помітний слід у вітчизняній історіографії. Творчість і політична діяльність Драгоманова завжди привертали найпильнішу увагу дослідників. Траплялося й так, що цього оригінального і глибокого мислителя беззастережно зараховували або до націоналістів, або ж до буржуазних лібералів; його чорнили хто як міг. Науково-об'єктивна оцінка всього зробленого Драгомановим для визвольного руху і передової культури, конкретно-історичний аналіз складних умов його життя і діяльності нерідко підмінювались абстрактними схемами, упередженими, суб'єктивістськими, ба навіть і лайливими визначеннями.

Праці М. Драгоманова засвідчують, що він дотримувався думки про еволюційний розвиток суспільного життя. Той же еволюціонізм давав драгоманівській історіософії змогу відчувати постійну мінливість історичного процесу, відсутність в ньому чогось постійного, застиглого, нерухомого. Залежно від власного соціологічного розуміння історичного процесу Драгоманов будує історичну методологію, що була новим словом в тогочасній українській історичній літературі. Драгоманов дотримувався у своїх історичних творах порівняльного методу і не раз критикував тогочасних українських істориків саме за відсутність у їхніх дослідженнях цього універсального прийому.

Зазначаючи хиби сучасних йому істориків, Драгоманов давав також і поради, як саме треба організувати план наукового дослідження. Як прихильник порівняльного методу в історії, М.Драгоманов ставив перед істориками вимоги, які, на його думку, мали би помогти українській історіографії стати справжньою наукою, зрівнятися в досягненнях з наукою західноєвропейською. Важливо підкреслити, що вчений нерідко виривався за рамки позитивістського вчення; його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. М.Драгоманов порівняно мало працював над темами суто історичними, але, незважаючи на це, майже у всіх своїх численних публіцистичних, літературних та етнографічних працях він висловлює той чи інший погляд на минуле в цілому або на певну епоху, окреме історичне явище.

Драгоманов виробив власну періодизацію історії України. Він її поділяв на княжо-городський період, феодально-литовський, пансько-польський, козацький і царсько-російський. Торкаючись у своїх працях того чи іншого періоду української історії, Драгоманов завжди порівнює його з історією інших країн та народів, а також оцінює історичні події із своїх позитивістських принципів та світоглядних засад.

Особливо критично оцінює Новий період української історії, коли Україна переходить під зверхність Москви. Історик називає цей період "пропащим часом" для української культури, оцінюючи розвиток її з погляду ідеї прогресу. Почавши мову про Москву, Драгоманов присвячує цьому багато місця у своїх статтях і в своїй великій історико-публіцистичній роботі "Україна і центри". Його ставлення до Росії неприховано критичне й негативне. Трагізм російської історії, на думку Драгоманова, полягав у тому, що Росія не могла утворити федеративного союзу. В державній ідеології московських давніх і нових публіцистів це особливо виявлялося, і Драгоманов уїдливо картає московський централізм, що нищив прогрес і в його практичному здійсненні, і в ідеологічному виявленні.

Інтерес викликають погляди Драгоманова на козаччину. Він рішуче заперечує погляд на козаків, який визнає їх розбишаками. В козаччині Драгоманов вбачає два позитивні моменти: 1) протест проти тяжких для народу суспільних порядків і 2) колонізаційний та оборони Руської землі від чужинців. На думку історика, українське козацтво в свою кращу пору прийняло до своїх лав не лише простих селян та міщан, але й освічені й культурні верстви українського народу, і цим піднесло свідомість учасників національно-визвольних змагань. Допомагало й те, що боротися українським козакам, на відміну від російських, довелося проти чужої, а не своєї держави. М.Драгоманов високо оцінював політичний устрій, який виробило українське козацтво. Загалом Драгоманов будував своє розуміння суспільної ідеології виходячи із свого розуміння української історії, тісно поєднуючи європейську думку із здоровими традиціями українських мас, .