1. Формування самостійницьких концепцій державної влади в України

а) теорія національного самовизначення за М. Грушевським;

б) соціально-економічне обування ідей відродження української держави Ю.Бачинським;

в) історико-правове обування ідеї відродження Української держави М.Міхновським;

г) монархічно-гетьманська концепція В.Липинського;

д) концепція інтегрального націоналізму Д.Донцова.

2. Державотворчі ідеї представників

національно-державницького напряму:

а) проблеми української державності в працях С.Дністрянського, С.Рудницького, В.Старосольського;

б) обування С.Томашівським та В.Кучабським монархічного устрою Української держави;

в) політичні погляди Ю. Липи. Концепція націократії М.Сціборського.

З. Соціалистичні концепції розвитку української державності:

а) В.Винниченко про національне відродження;

б) М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник про шляхи розвитку української держави.

3.4. Політичні концепції українських мислителів XX ст.

Теорія національного самовизначення за М.Грушевським. Чи не центральною постаттю в українській політичній думці XX. ст. був Михайло Грушевський (1866-1934). Він – автор десятитомної «Історії України-Руси», найбільшої історіофафічної праці про український народ, котра увійшла в скарбницю світової історіографії. Написана на великому документальному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреччини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М.Грушевським фундаментальної історії України мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації й права на власну мову та культуру.

Творча спадщина М.Грушевського налічує понад 2 тис. бібліографічних одиниць – книг, статей, рецензій, інших публікацій Він – академік Всеукраїнської академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення.

Це поняття він формулював досить чітко. Цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

Що з цього випливає?

1) прагнення до самостійності є об’єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення;

2) самостійність і незалежність народу пов’язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу;

3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності, незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

4) відсутність «політичної самостійності» можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління Оскільки такої «благоліпності» досягти неймовірно важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

5) багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;

6) борючися за вихід із великих політико-територіальних об’єднань, прагнучи до власної державності й політичної незалежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних «кермачів», які приведуть народ до процвітання.

Важливою рисою діяльності М.С.Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.

Будучи соціалістом за світоглядом, М.С.Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб’єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам дорого коштували і йому особисто, й українському народові.

Державницька ідея В. Винниченка. Яскраву сторінку в історії політичної думки України ХХст. вписав Володимир Винниченко (1880-1951). Ядром його політичної концепції була державницька ідея, сутність якої він визначає так: «Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться Державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними колективами, які зв’язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані».

Будучи справжнім соціалістом, Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади.

В.Виниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав «колектократизацією». Його суть в об’єднанні, «себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше... організація кооператорів продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства...».

Націоналізм Д. Донцова. Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Дмитра Донцова (1883-1973), який поклав в українській політологічній думці початок течії так званого «інтегрального націоналізму». Ця течія, в націоналізмі почала зароджуватись в останній чверті XIX ст. в умовах зрослого суперництва між національними державами і занепаду ідей гуманізму та лібералізму.

На початку XX ст. «інтегральний націоналізм» поширюється не тільки в Західній, а й у Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20-30-ті роки, коли в багатьох країнах утверджувались диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерними його рисами були крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм. На терені України основні ідеї цього типу націоналізму можна розглянути на прикладі таблиці риси великою мірою були притаманні і поглядам Дмитра Донцова. Слід зазначити, що він своїх перших журналістських працях він поділяв марксистські

ідеї про революційність національних рухів. Згодом Д.Донцов пориває з соціал-демократією й активно пропагує свою націоналістичну концепцію. Найбільш повно ця концепція знайшла своє висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926). Його концепція включає три вихідних елементи:

1) Росія – найголовніший ворог України;

2) селянство – хребет нації й держави;

3) необхідність сильного відчуття мети і волі.

Ідеалом державного ладу Д.Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що крім шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє».

Запропонована ним селянська демократія була не демократією «пацифізму, І егалітаризму антимілітаризму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби...», а «демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і міцного поступу». Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя. Ідеалом суспільного устрою і селянської демократії вважає Північну Америку.

На особливу увагу заслуговує друга частина книги «Чинний націоналізм», де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог «вольового націоналізму»:

перша засада нової національної ідеї – зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого – як мета, боротьба – як засіб;

друга – прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;

третя – дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея;

четверта – непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації) - саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії;

п’ята – право сильних націй організовувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації;

шоста – кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що вживає творче насильство для суспільного поступу.

Для Д.Донцова не стояло питання про неприйняття запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути». Зрозуміло, що існували й інші напрями націоналізму. Серед них можна назвати національно-державницький.

Монархічно-гетьманська концепція В.Липинського. Серед політичних доктрин України у ХХ ст.. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В’ячеслава Липинського (1882-1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають як одного із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки. Які ж основні методи організації державного будівництва в Україні? В.Липинський виділяв три основні державні форми: 1) демократія з республікою; :

2) охлократія з диктатурою;

3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією. Найбільш придатною для України є остання форма. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) – це політична бутафорія. Для українського руху, він міркував, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності – це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити власних «панів», тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам.