(Із збірки «Межиріччя», 1998)

Нашестя рушників

Скільки ока,

Між хмаросягами

Літають рушники,

Час від часу

Падаючи вниз

І зав’язуючись тюрбанами

Навколо голів

Випадкових перехожих.

І тоді лунають дзвони,

Яких ніде не видно,

І над вухом кожного

Невидимі довбиші

Б’ють у літаври,

Намагаючись зупинити

Нашестя рушників

Із давно минулих століть.

І лише хлопчик, що на розі

Роздає ре клямки

Нововідкритого ресторану,

Кричить, аби між будівлями

Напнули мотузки,

На яких одразу

Повиснуть усі рушники,

Що шукають лише прихистку

Під час великої мандрівки,

Та хлопця

Ніхто не слухає,

І під вагою рушників

Назавжди зникає місто,

Як після виверження вулкану.

Жінка, що продає їстівні

каштани в зоні для пішоходів

Жінка, що в зоні для пішоходів

Продає гарячі їстівні каштани,

Одягнена в камізельку з бляхи,

Б’є п’ястком себе в груди,

Закликаючи перехожих

Зупинитися й за малі гроші

Поласувати їжею,

Заради якої

Олександер Македонський

Вибрався з Індії,

Маючи на увазі бомжу на розі,

Що вже з самого ранку причащається пивом

Й міцнішими напоями,

Аби досягти тих країн,

Яких не досягав жодний завойовник.

Жінка, що продає гарячі каштани

З віником на голові,

Має два докторати,

Кілька зареєстрованих винаходів

І купи несплачених рахунків

Свого коханого чоловіка,

Який втік до гарячіших широт

З малолітньою красунечкою,

Залишивши їй трьох дітей,

Яких треба годувати й виховувати.

Але на те й існують жінки,

Щоб тримати світ на своїх плечах,

І гарячі їстівні каштани

Не лише каганці на цій дорозі,

А й шлях

До самовдосконалення.

(Із збірки «Атракціони з орбітами і без», 2000)

Хвилі

Зловився короп, й рук нема тримати.

Лиш груди – меч, що – межі ворожнечі.

Краплини – крок, – все ближче до півночі. –

Танок лелек і лабіринту смуток.

Розмитий мол, що – діри – в мурах – миттю

На щораз інший, все стрімкіший начерк. –

Різниці – хвиля, тільки серце нічим

Потамувати, що – з рінин – прикмети.

Не гір – найтяжчі – плину перевали.

Зі шкаралущі – в почуттях – завулок

Ще сипле перли і – під ноги – хутро, –

Найгрубіші форми, які – дух, як хитрик,

Що дійсність в линву скручує тугу.

Та часом – ляскіт, в тиші – ніч-тягач

Буття – в антисвіти – перетяга.

(Із збірки «Хвилі», 2002)

Богдан Бойчук

* * *

Десь суть була

осталися одгадки,

десь дім стояв,

та як його знайти?

Мій шлях

неждано виховзнув

з-під ніг

піском розлився

в безконечність.

Я йшов

і по коліна груз

в темноті.

На грані світляних років

являвся часом день.

і час від часу зірка

падала комусь

в долоні.

Так:

десь дім стояв,

а може, не стояв;

була десь ціль,

а може, не було.

Я йшов кудись і знав:

мій шлях – в нікуди;

я йшов і знав:

мій хід – життя.

(Із збірки «Час болю», 1957)

Викликання

Місяць спочиває в річці,

умивається прозорою водою.

А я лежу.

Небо нахиляється до мене,

відчуваю на собі його тіло.

О, прийди!

І вихили мені

свої уста,

немов кубок води.

Внизу ялиці й сосни

віддаються темряві

й виділяють

запахи живиці.

О, прийди!

Нехай тобі засне

між персами

півмісяць молодий.

Прийди.

Вечір

Гарячка спалила землю,

яка лежить, натягнувши на очі присмерк,

і тяжко дихає.

Під веретищем неба

повніє місяць.

і яснішає землі.

До жінок, що широкими клубами

вросли у призьби, поволі ідуть мужчини,

і яснішає на душі.

(Із збірки «Мандрівка тіл», 1967)

Любов у трьох часах

Три

Помариш ще біло листям,

щоб виросло білими персами,

дівочі бедра облистило,

щоби об пестило;

помариш лопушим листям,

щоб стегна зеленим розплавило,

а потім плоскими долонями

щоб обласкавило.

П’ять

Перехилиться і пригорне

чорним чадом волосся,

і напоїть п’янливим голосом

в росах;

ти, зворушений, захлиснешся

білим тілом дівочим –

і вона заплете тебе

в косу.

Сім

Прибуде з розпущеним голосом,

пригорне тебе, приголосить словами,

і будеш наївно розніжений,

будеш безтямний.

Прийде і закутає шепотом,

пригорне тебе, обголосить,

тоді затечуть в пори пам’яті

зчудовані коси.

Дев’ять

Як ніч прозріє і загляне

моноклем місяця з-під зір

до найтемніших місць землі,

ти схочеш, щоб тебе кохала,

гарячим поглядом зманила,

занурила у карий зір,

щоб ти, наївний, мов хлопчина,

в дівочій сутності згорів.