(Із збірки «Третя осінь», 1991)

Розмова з не-уявною коханкою

М.Р.

Я тебе помітив вперше

між уявним і неуявним.

Ми умовились тоді зустрітись там.

куди не можна ще ніяк дійти.

З першої зустрічі пригадую лише

тривожне хвилювання твоїх поглядів,

які розхитали моє життя і схилитнули

поміж дійсне і нездійснене.

Від тієї ж зустрічі пригадую,

як віддаль між нами збільшувалася,

і ми ставали чимраз менші й менші,

аж нарешті зникли і стали рідними.

Тоді я роздягнув тебе і взяв до ложа,

що простягалось від моєї до твоєї пристрастей.

Не усвідомивши присутності моєї,

ти відкрила спрагнені уста.

Тож я зайшов у ті уста, мов у ґранат,

і відчув, як через зуби

протискався струменем червоний сік

і збризкував гаряче тіло.

ти засоромилась і злизувала з тіла сік,

а з-під язика вигрівались квіти,

трепетом пелюсток покривали шкіру

і помножувалися по мені.

Я зрозумів тоді, що ми

ставали близькими для себе,

як загублені у небі зорі,

і далекими, як два кохання.

Тому я ухопився за твою красу,

аби не заблудитися у тобі

і не розлучитися навік

з самим собою.

Тому стискав твої набряклі груди,

і солодке молоко, набігле для дітей,

яких мені ніколи не народиш,

капало на руки.

Я спивав із пальців тепле молоко,

і біло-сині видива

відносили тебе, нездійснену

позад мого народження.

Із того саме місця, з переродження,

почав я мислити про тебе,

тобто відчувати оболонку форми

твоїх жадань.

Ти була велика, наче таїна.

І я не знав тоді,

Котрим би отвором клітинки

увійти у тебе.

Ми шукали способу, щоб народитися,

повислі між непевністю і жаданням,

поміж хіттю й незнанням, коли віки

минали нашу неприсутність.

Аж темні хвилі пристрастей

раптово піднеслися понад відчуття

і з-поза ночі викинули нас

на рінь кохання.

Я вигортав із забуття твоє непевне тіло

й набирав його в плівку пам’яті,

аби не загубитися ще раз у ньому

і не розминутися з собою.

Коли я при торкнув губами твої брови,

вони схитнулися з провалини чола

і сколихнули сіро-синім очі,

що здивовано поглянули у мій неспокій.

твої уста стреміли шепотом

і, збуджуючись, натягалися до мене.

щоб втягнути мої губи вглиб

розпаленого рота.

Груди наповнялися тривогою,

пружавіли й рожевим болем сосків

вщеплювалися мені у тіло.

Ти ж кидалась нестямно піді мною

і косою била об вологу рінь.

Живіт твій вислизав мені

з-під клубів і розхлюпував гарячу рідину

у найтемнішій улоговині.

Аж ти відкрилась навстіж,

утискаючи мене ногами в себе,

обдихаючи мене ясним волоссям;

а я вникав у тебе й заникав у твоїй плоті.

Часточки свідомості моєї

промивалися твоєю хіттю

й розчинялися в судинах

місячного світла.

І я віддалювався знов

від тебе

і ставав далеким шепотінням

з потойбіччя.

Ночами, коли ти гола засинала

поміж тугою і жаданням,

я вкроплював у стать твою

краплину позасвіття.

І ти брела тоді крізь сни і спомини

до наших днів кохання,

які відбулися, та не були

в мені, які зосталися з тобою

по тім боці. Я ходив стежками

наших проминань,

визбирував забуті дотики

із найінтимніших твоїх заглибин.

Та з дотиків зостались

безтілесні плями в пам’яті,

і я, відчувши біль душі,

тривожно прикривав тебе ранковим світлом

і чекав у спомині на тебе.

І чекатиму

при вході в потойбіч,

щоб бути

радістю твоїх мигальних днів,

болем костей твого тіла,

згустком крови твого Духа,

тугою глухого позачасся.

Ми бо мусимо дійти до себе:

крізь віки, світи і засвіти,

крізь події, спомини і забуття,

щоб нарешті зникнути і стати рідними.

Бо я тебе помітив на початку

поміж булим і небулим,

і ми умовились зустрітись саме тут,

звідки не можна вже ніяк прийти.

Вірші прощання

(цикл)

2

Ластівка

залетіла

в мою пам'ять

і випила

найкращі спомини

про тебе.

Літо

випало із пір

мого життя,

і я не знаю:

по котрий бік весна,

по котрий осінь.

8

Слухай,

хочу тобі сказати,

що куди не гляну –

ніде тебе не бачу.

Слухай,

хочу тобі зізнатися,

що куди не піду – ніде тебе не застаю.

Слухай,

хочу тобі повідомити,

що шукаю за тобою:

між книжками,

які ми писали

і недописали;

між фотографіями,

які виповнюють

два життя;

в картинах,

у які ми входили

і не знайшли себе;

у простиралах,

між якими зблідло

наше кохання;

в дванадцяти роках,

які пропали

у твоїй бездушності.

Подорож по коханнях

7

моє життя подерте на строфи

любови й зради

моє життя покрите знаками

гіркої знади

за кожну ніч проникання

в жіноче тіло

моє нутро втискалося в себе

і самотіло

а тепер я стою на вітрі

перемитий

на сивіючім зламі віку

пережитий

* * *

Стенлі Кюніцу

Метелик

освітив на мить

гілку черемхи

й полетів.

Я згорнув із гілки

ясність

у долоню

і вдивлявся в неї,

щоби усвідомити себе

метеликом

на руці

Всевишнього.

(Із збірки «Вірші кохання й молитви», 2002)

Марія Ревакович

Над могилою Шевченка

Коли б уміли мовчати

принесли б тишу тобі

й поклали замість квітів

у підніжжі твого склепу.

Коли б вміли відчувати

чули б – пахне повітря

думами а голос ріки

вигладжує зморшки неба.

Коли б вміли бачити

сон зійшов би з повік сердець

й очі стали б вічним листям

на гілці твоєї пісні.

Споглядання листка

з пуп’янка – зеленими м’язами

відкриваю довколишній світ

простягаю тіло на довжину дня

росту зеленію наповнююсь соками

лицем до сонячного променя

ця птаха що пролітає повз мене

і не помічає моєї молодости

хоч і торкнула мене краєм крила

розсипаючи жмут згуків

чи її світ теж такий зелений?

закохуюся в її жовто-сірі пера

що знають тяготу землі і легкість неба

мрію стати вільним як вона

пірнути у простір із невидимими крилами

заголубіти синім небом

з гілки зриває мене грозовий вітер

лечу моє тіло корчиться старіється

піді мною щось чорне (тужу за зеленим)

відтак приходить смерть

вона суха

* * *

в годині поза нашим часом

зоряний ніж

розрізав небо

відчинилися ворота світла

й усі частинки з’єдналися

з первинним вогнем.

* * *

розтулюю для тебе

спрагу

але місяць

не ти

скривленою лійкою

вливає в мене

трохи

срібної роси

і засипаю

вогко

несповнено

* * *

коли

спросоння

торкаєш мої груди

ласкаво

вони кругліють

усміхнено

* * *

про мою любов до тебе

говорить кожний листок

кожна стеблина

кожний камінь

* * *

Завтра

відмовилося

вислухати нас.

Сьогодні

розклало шахівницю

днів і ночей

і дає нам мата.

Задихано

йдемо назад – у вчора.

Так хотілося б

зняти з душ плащі

повісити тіла десь…

у глибокій шафі без дзеркал

а залишити

тільки очі

встромлені в майбутнє

і погляд

вселений в любов.