(Із збірки «Жіночі маски», 1994)

Чорнобильська Богоматір

Я бачила тебе в іскрах мороку:

вітер ніс по обдертому полі

сірі нитки волосся, і капала кров

з порепаних п’ят у чорнозем.

Потім ти впала між скиби

і в корчах материнства

дала виродкові життя,

назвавши Христом.

Його забрали від тебе

і розп’яли страхопудом

на перехресті, щоб світ не наважився

збирати плоди твоїх піль

ні ягоди лісів.

Сліпозорі олені

підходили аж до вікон покинутих хат,

шукаючи доброти, але там зяяли тільки

пустка і смертна тиша.

І ти, причинна, пішла мерехтіти шпагами

в серці та роздавати калаталки маківок

з насінням стронцію для бездомних дітей,

що зводили до тебе рученята.

* * *

По ранковому небу торочаться ангельські крила,

кирея язиків Святого Духа

зійшла хоралом.

То дзвонить

золотогорлий день,

то кличуть вузлуваті дороги

легко двигати тяжкі відра

не розливаючи ні краплини

призначених буднів.

Освяти їх

на шпилі скляної гори, королево!

Візьми кривобоку скрипку

моїх старань і добудь з неї

таку овогнену мову,

що наче напій чудотворний

воскресає померкле життя.

(Із збірки «Молебень до Богородиці», 1995)

* * *

де часи атенців

що в незвичних костюмах і масках

вітали ефебів з містерій

вуличною забавою?

де часи карнавалу

перед суворим постом

що попільним хрестом на чолі

memento mori пригадував?

сьогоднішній день

затер свій сакральний корінь

нині смагляву плоть

виставляють чужим зіницям

на продаж мов м'ясо на ятках

* * *

Л.К.

Йоганн Себастіян Бах

не пощадив підметок черевиків

на пішу подорож –

бо Арнштадт не під Любеком! –

щоби послухати концерту Букстегуде

Йоганн Себастіян Бах

не пощадив ні часу ні зусилля

на власноручні копії

деяких партитур улюбленого

майстра Вівальді

ця скромність генія

у вічності увічнює його

Людиною

* * *

золотий безсмертник

покотився за шпиль гори

а на вікнах у мене

синіє сон-трава

я думаю про безсмертя

коли над землею звисають

зґарди сузір’їв

а внизу колискове дихання

морських хвиль

(Із збірки «Віоля під вечір», 2000)

10. Київська школа поезії

Віктор Кордун

Немовлене ім’я

3. Дим на вустах

Ім’я твоє – це берег

мого існування.

Благословляється на світ

твоїм розсвітним іменем.

Ним означаю кожен день,

молюся ним беззвучно

й цілющо сповідаюся.

Твоїм найменням заклинаю трави

і викликаю п’янкі дощі,

велю твоїм імям

цвісти степам і лукам.

Мовчу так іменем твоїм,

аж терпне в роті,

і дим священний

гіркне на вустах.

Ця ніч

Це була ніч, коли кожному нараз прояснилася його обмеженість у собі: птиці зрозуміли своє нещастя у крилах, дерева своє – у стовбурах та корінні, і я своє – у моєму, нехай би навіть найкращому, тілі, обличчі…

Настільки заглиблені, аж недосяжні, замкнені і віддалені так, що й побачити іншого ніяк, розокремлені власною формою, всі ми даремно тягнулися до протилежного, не бути собою: зникнути? чи це дорівнює бути всім?..

…і гнотик свічки, що сама згасила себе, заповнює хату темінню, але ж стіни!..

…і глечик радіє, розмиваючи свої боки, але ж знову звичайна калюжа, де те синє без форми й без кольору?!

…і я хочу в тебе, як задубіла у листопаді яблуня назад у зернину, у твоє розпростерте тіло – канути у безмежних доземних і підземних джерелах при твоєму початку:

ця ніч не минає…

* * *

Прийди – і освяти моє мовчання,

мов кущ німий, я жду твого вогню.

Моїй печалі не судилося згорання,

лиш смерть свою до неї приклоню.

Який величний світ! Яке життя незнанне!

І ти цілюща, як живий вогонь.

Збери мій попіл, з нього знов постане

пломінчик світла між терпких долонь.

Хай жар гіркий, але життя незгасне –

колись тут знайдуть синьооку сіль.

Якщо й не зараз, то одначе вчасно

все доцвіте серед вселенських піль.

Те, що було, і те, що тільки буде,

в нас, у глибиннім небі: росяниста нить.

застиг наш сон прадавній в мідних рудах,

і золото задумливо мовчить.

Із далечі у далеч між світами

шлях миготливий наш, немов пунктир.

Ми є – й нема. Нема – й знов є. Світає

твоя душа – моїй дарує мир.

Прийди і освяти моє мовчання.

Яблуко поміж нами

Від тебе до мене,

від мене до тебе,

безперестанку – без початку й кінця –

качаємо яблуко.

…де взялося воно поміж нами?

Голосять всередині цілого і непроникного

розкриті зернини,

а ліс поміж нас розростається,

чорний яблуневий ліс.

…де взялося воно?

Пішли в той ліс ловці птахів –

не повернулися:

жодної там синиці.

Пішли в той ліс ще й дівчатка – не повернулися:

жодної там квітки.

Від тебе до мене,

від мене до тебе,

безперестанку – без початку й кінця –

качаємо ціле,

завжди ціле яблуко.

…де взялося?

Тихий майстер дитячих іграшок

Я нікому не нагадую,

що пам’ятаю,

як дуже давно

мене

взяли й назвали

людиною.

Навпаки,

я боюся підвести їх

і кожного ранку

поправляю перед дзеркалом

оце обличчя,

пильнуючи,

аби де не пробився листок,

чи кінчик крила,

чи щось таке,

чому на землі

немає назви.

Так їхні жінки

стежать за сукнями,

щоб не відокремитись,

бо потім не відшукаєш,

а знайдеш –

то буде малий

найбільший отвір

до спільної сіті.

Як і всі,

я купую собі костюми

у наймодніших крамницях,

а живу

у найвужчому й найглухішому

завулку безлюдному.

І кожного дня

майструю багато-багато літачків,

паперових літачків

для ще недавніх отут,

аби тільки якось не розповісти,

що вони виповнюють лише

імена

миколок, світланок

і просто дитини.

Я запізнився.

Тепер уже треба мовчати.

Нехай і надалі думають,

що вони всі одні й ті ж самі –

однакові –

і їм не можна,

щоб не разом

і не однаково.

Бо тоді де ж їм подіти

свої глухі і теплі будинки,

установи і фабрики,

свій дібраний одяг,

жіночі прикраси?

Багато-багато паперових літачків:

жоден з них не підноситься вище

верхівки

цієї старої тополі.

У нашому місті – сніг

До нашого міста

не знати коли й кудою

закрався сніг

Вже всі

із середини зіниць до пучок

все болючіше відчувають його білину

вже всі диктори радіо й телебачення

і всі газетні шпальти

від ранку до ночі

кричать

кричать

що у місті – сніг

але ніхто не може його

виявити

Тільки:

варто друзям чи незнайомим потиснути одне одному руки або ледь торкнутись плеча як обоє біліють і кам’яніють назавжди їх звіддалік обходять на тротуарах і жіноче волосся розростається так що дарма обрізати жене за пасмами снігу невикритого і деревам трамваям та людям важко в ньому і важко дихати і дзиґарі цокотять цокотять не маючи сили спинитися хоч давно не підтягнені гирі вже лежать на підлозі і вогонь горить і горить боячись ворухнутися а дрова геть уже витліли тільки б не гірше тільки б не гірше і одні жінки народжують підряд без зачаття вже мабуть по восьмій дитині а інші роками здержують у собі єдину і ніхто більше не виходить на вулицю будинки витиснули із себе вікна і двері і в глухих своїх стінах стискаються і стискаються вже кутки рівніші за стіни і мовчки в кожному домі без їжі без сну всі затято тешуть єдиного через усе місто тешуть величезного хреста

До нашого міста

не знати коли й кудою

закрався сніг:

дні минаються

минаються ночі

але час стоїть

Височіння

1. Одним нетерплячим рухом

виганяємо

всі сніги!

2. До схід сонця

позводивши руки над світом,

із надтріснутих пучок

заливаємо його сонячними дощами.

Ці дощі проникають у кожну пташку,

кожну піщинку і кожну жінку

зсередини.

3. Сяєвисті дощі не падають,

сяєвисті дощі

височіють.

4. Височіємо всі ми,

і я височію також,

лебедію, легший за вогонь,

на який сподівався колись

як на вихід,

нічим не обмежений.

5. А тепер вогонь

приходить як друг

і людині вклоняється –

і я знову вбираю його

назад у себе.

6. І я вбираю назад у себе

сонце,

яке колись випустив,

та, підкорений йому,

не смів підводити очі

до неба.

7. Височіє людина,

розкриваючись всьому світові:

залітають всередину нас

ластівки –

вільні і радісні.

8. Там уготовані для них

нові крила

і більше не буде гнізд.

9. Каміння

прямо з землі злітає

у власне внутрішнє небо –

всередині для нього

також уготовані крила.

10. І я вбираю в себе

свої дерева,

що мені не належали,

і зелені тепер брунькуються

і в корінні, і в кронах.

11. І ми тепер злиті з тобою навіки,

і одне в нас ім’я,

моя дівчинко:

дівчинкою вічнішаєш –

не осквернити тебе,

як пречисту воду.

12. А сама вода і земля

підносяться в нас

і нарешті єднаються з небом –

і їхній шлюб,

і в їхньому наш

височіють і зносяться вгору.

Височіння триває безмежно.

Зодіакальний круг

12

Козоріг

Засипаний снігами весь білий світ.

Любове, час прощатися для дальніх далечин.

Я вже по той, а ти по цей бік світла, –

я – сніг тепер, ти – знову вже вода.

Була ти вавілонською досвітньою богинею,

гіркою, наче недозрілий терен,

Венерою була і Ладою слов’янською, і небом,

і в тому небі зоряницею, тропою

для сходження в твоє ж подвійне небо –

між тих небес я воскресав що смерті,

між ними посадив я древо винне

і серце власне поховав. Я ще вернуся!

Любове, час прощатися для дальніх далечин.