(Із збірки «Вірші, вибрані й передостанні», 1983)

Як я тебе люблю?

Як той тюльпан, що ледь

викільчується

з цибулини,

яку бентежить

терпкістю

весна –

і відчуває,

як його болять крихітні м’язи

на приморозі ранку,

як тремтить душа

на чотирьох вітрах.

Мов деревій, що

протискається

крізь камінь,

і його клітини

терпнуть

в місячнім сяйві.

мов дерево, що,

задихнувшись шумом.

гілля встромляє в небо.

Мов чоловік,

який забрів у пісню,

і жовті звуки

закривають йому очі.

Краєвид 1933 р.

вас кинули удвох під шар землі

вона тепер лежить на тобі

і усміхається без уст

розмокла глина затікає вам в зіниці

(а ви себе не знали на горі)

і тяжко бачити в могилах людські лиця

вас кинули удвох під шар землі

тож пригорнися білим почуттям до неї

бо світ затишніший і ліпший під землею

вас кинули разом

Дорога

врізується в землю

а тобі здається що у простір

переходить з місця в місце

а тобі здається що в майбутнє

ззаду в неї пройдене

попереду нейдене

а тобі здається

це метафора твого життя

Сліпі бандуристи

ідуть степами

і палицею дум

намацують дорогу

гупають

в тверду засохлу землю

нашого сумління

дивляться крізь ніч

великими очицями бандур

і нам небачущим

показують стежки до нас

Ярославна

розвісила на баштах тугу

розпустила плач

над мурами Путивля

який звисає на жердках років

і звогчує свідомість

ярославна

розстелила тіло

неціловане непещене

повне ніжності

щоб ти по ста віках

черпав її для віршів

Дивися в обличчя

мертвих поетів

де витикаються вилиці

де западаються ями очиць

дивися в порожні роти

де вапніються на яснах слова

дивися в черепи

де булькочуть застиглі води

дивися в обличчя поетів

бо треба збагнути очі

залиті більмом

треба збагнути вуха

забиті тишею

треба торкнути волосся без шкіри

ноги і руки без руху

заниклі жили і нерви

відвернений рух клітин

треба пропхатись крізь мертві обличчя поетів

треба пройти до несутности крови

треба спинитися на другому берегу костей

щоб бачити їх

як тиснуться в пам’ять з одчаю

з богами

з жахом голих жінок

як дивоквітами марень

тиснуть слова

щоб просвердлити діри крізь смерть

а ти

дивися в їхні обличчя

обмацуй ситих жінок

давися хлібом

Перехід в осінь

Заходиш в дерево

і чуєш, як

втихають в тобі соки

і судинами стікають

в землю.

Чуєш, як

краєчками жовтіють мислі

і проймаються тремтінням.

Вітер видуває з тебе

рештки зелені.

Остання думка відривається

від тебе і летить.

Україна

Вона осіла в моїй підсвідомості,

і як лише закрию

темрявою очі,

її болі

вщеплюються в мої нерви

і лускають парості.

Її сльози

виїдають мої зіниці,

її рани

дірявлять моє тіло,

її радощі

виповнюють мої бажання.