3.Іван Малкович

Із янголом на плечі

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,

при Господній при свічі

хтось бреде собі самотньо

із янголом на плечі.

Йде він в ніч, в не вороття,

йде лелійно, як дитя,

і жене його у спину

сірий маятник життя, –

щоб не вештав уночі

при Господній при свічі,

щоб по світі не тинявся

із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,

виє Ірод мировий,

маятник все дужче бухка,

стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча

вже й не дихає свіча,

лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

З нічних молитов

Господи, літа стебельце

всели до самотніх душ,

дай кожному звити кубельце,

і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,

хай світить з-за темних круч

довкола кожного серця

віри твоєї обруч.

Синові

Такого єдиного, аж невимовно,

як тебе вберегти?

Я намалюю дзвіночки клоунів,

щоби тішився ти.

Сім кишень камінців назбираю плескатих,

щоб кидав ти їх по воді.

У подушку твою хочу неба набрати,

щоб янголи снились тобі…

Поклич, коли світ цей, скупий на ласки,

тебе доведе до плачу…

Як вірний той кінь із далекої казки

на поміч тобі прилечу.

***

Думаю про тебе

як ліс про мале звіря під буком

коли покидаєш –

вслід корінням тягнуся

але то вже не коріння –

то вовча шия

а там – то не гора –

зажура вовча

а ген – то не потік –

то виє вовк

***

кожний день

до мене

навідуються кораблі

вони усідаються під смереками

і важко дихають зябрами

тоді я нанизую їх

на вербову гілку

і несу до океану

а якщо якогось дня

ви побачите корабель

зі смерекою

замість вітрил

то дозвольте йому

притулитися до вашого берега

і не зрубайте

його високої

смереки

***

При цих деревах, в цім ладу,

в поривах духу, руху впертих

десь притулитися в саду

і хоч би трішечки померти.

Бо вірші – що? – якби хотів

сказати ними стан цей чистий.

то ніжні жилочки рядків

потріскали б від туску й тиску.

Бо як печально знати все ж

в кассандриній трагічній тиші,

що в цім саду ти не помреш

і вічних віршів не напишеш.

Антонич

Й тобі дадуть горіх маленький,

і той – розколеш – пустка в ньому,

а з тої пустки – по одному

ідуть і йдуть печальні лемки.

І знаєш: лиш тобі спинити,

але хіба від того ліпше? –

вже на долоні не вмістити

чоренних лемків із горішка.

Ну що ж? – ти здійсниш нині диво:

сухий горіх зазеленіє –

з білесенької середини

враз повиходять лемки білі.

Ти станеш боку – й наче в мевах,

вздриш, як вони – десь там, в долині.

зі слів, немов із вух коневих,

виходять юні і вродливі…

А в північ копитату й вічну –

за той малий горіх зелений

твої всі роки, як червінці,

змахнуть до чорної кишені.

Напучування

Хай це можливо і не найсуттєвіше

але ти дитино

покликана захищати своїми долоньками

крихітну свічечку букви «ї»

а також

витягнувшись на пальчиках

оберігати місячний серпик

букви «є»

що зрізаний з неба

разом із ниточкою

бо кажуть дитино

що мова наша – солов’їна

гарно кажуть

але затям собі

що колись

можуть настати і такі часи

коли нашої мови

не буде пам’ятати

навіть найменший

соловейко

тому не можна покладатися

тільки на солов’їв

дитино