2. Група «Бу-Ба-Бу»

Юрій Андрухович

Ніжність

По той бік пристрасті народжується ніж.

Лахмітник Місьо о четвертій ранку

Зарізав панну Касю, лесбіянку,

Як він гадав (а втім, йому видніш).

Він пописав їй черево й горлянку,

Аж весь упрів, аж весь упав у дріж.

Вона ж одно твердила: «Хоч заріж,

Я присягла навіки своєму Янку».

(Той саме відбував за зґвалтування).

Вона була любов його остання

І так пішла, небога, ні за гріш.

Кохання – то велика дивовижність.

Там, де лише народжувалась ніжність,

За хвильку може виникнути ніж.

Індія

1

Індія починається з того, що сняться сни

про виправу на схід. І вони сюжетні, вони –

наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.

Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,

або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,

але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.

Індія – це не зовсім півострів. Це материк,

що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник

не враховують факту , що світ оповитий Нілом.

Що зірки на небі – це, власне, одна з вистав

у театрі Бога. І, видно, час не настав –

площину нам легше вважати кулею. Тілом.

Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.

Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,

добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.

І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,

і вони в поході співають приблизно так,

як ангели в небі нічні херувимські концерти.

Площина – це пустелі й царства, хребти, міста,

над якими лишень атмосферна густа висота

в сім ворожих небес, – і яка з них розрада чи манна!

Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,

виноградною впертістю кручених, битих лоз

ти проб’єшся туди, де доречне слово «рахманна».

2

Марко Поло казав неправду, коли

запевняв, нібито мули, воли, осли

над проваллям пітьми і тібетом імли

привели його далі на схід – до Китаю.

Шлях його, безперечно, – то блуд петлі.

Марко Поло, певно, спав у сідлі.

Адже далі на схід немає землі,

адже Індія – це межа, це те, що скраю.

Про який там схід можна казати, якщо

є стіна, за якою – велике й німе Ніщо,

і воно не любить нас не знати за що,

як здається нам, бо насправді Воно ніяке.

Так що тут зупинка для прощ і пущ,

і останній камінь, і дощ, і кущ,

і тому гординю в собі розплющ –

ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.

Ця стіна – це примара така, об яку

розсипається Азія з її масивом піску,

розбиваються валки всі об неї, стрімку,

а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.

Але ти приблуда, і доля твоя така:

мандрувати вниз, поки тече ріка.

поки віриш: на світло, немов з мішка,

можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла…

***

В реторті вариться коктейль –

твоя й моя першооснова,

якої давній менестрель

шукав із музики і слова, –

в реторті вариться коктейль

(oh, yes, my baby!).

Я – Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!

Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять

в розпечених побитих тиглях,

і в суміші отій киплять

сполуки спогадів застиглих.

Коли по буднях ти пройдеш, –

чи ж обійдеться без подряпин?

Коли в букетах подаєш

надії, від сльоти продряглі,

та от впадеш з високих веж

(oh, yes, my baby!),

побачиш – на землі живеш,

а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,

смарагдами всі сльози стануть,

коли цілунки проженуть

слова олжі – поза устами.

І павутинки наших душ

знайдуть свою першооснову.

немов пелюстки наших руж –

розкриються цнотливо знову:

«Це ти?» – «Це я, твій сум і щем…»

(oh, yes, my baby!) –

я загорну тебе плащем,

немов на небі…

Грифон

Мій пане, який нерозумний світ!..

Яка на румовище сходить журба!

Під небом чорним. ніби графіт,

конаю в піску. І грифон з герба.

З дерев погаслих кричать граки.

Я впав з коня і програв турнір.

Тепер крізь мене ростуть гілки.

пробивши в панцері триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,

крилатий Леве! Я випав з гри.

З очниці в мене цвіте ромен.

Я не мав меча. То був лютні гриф.

А ту. що чекає, що ймення мої

на грифелі пише в стотисячний раз,

крилом захисти. І замовклу її

у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску

танцюєш довкіл моїх тихих рук.

І п’єш з мене довгу предвічну ріку

ти, схожий на крука. Ти майже крук.

Козак Ямайка

о скільки конику-братику крутих чудасій на світі

дивився б допоки круки не вип’ють очей а мало

по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті

і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари

якого лисого чорта з яких попідземних фаун

та й зрадили нас у битві морські косарі корсари

а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром

а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне

дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром

і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне

кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком

кажу ому схаменися кажу покайся паскудо

невже коли ти з Європи то вже не єси чоловіком

якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу

плеще мене позаплічно заламує руки в горі

оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу

to be or not to be каже і булькає I’m sorry

невільницю каже маю зі шкірою мов какао

купи сизокрилий орле маркотно ж без господині

город засівати не конче прицмокує так лукаво

город на ній проростає тютюн ананаси дині

наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша

тільки ж ярму не дається шия моя душа

та вже його і не чую плюю на плюгаву упліку

конику мій невірнику апостоле мій Хома

піду на зорю вечірню

зріжу цукрову сопілку

сяду над океаном

та вже мене і нема

The bed company

Грицько – як усі тенори, педераст.

Іван – бонвіван. франкмасон, фармазон.

Тарас – пияк і шланґ, особливо на службі.

Панько – графоман, а Марко – гермафродит.

Панас мудодзвін, Борис буквоїд,

Якович – атеїст кінчений, духовидець.

Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.

Але в ХХ столітті картина має ще гірший вигляд:

Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор,

арфістка.

Максим Тадейович – мало що балабон, то ще й поляк.

Бажан – жид, Фітільов – кацап.

Мовчу про Бурґгардта і Йогансена.

Микола Зеров: був би нічого,

тільки от зуби зіпсовані.

Інженер Маланюк з кадетською виправкою,

прямий, як єдина звивина.

Доктор Донців, ще пряміший,

з руками, чистими навіть після гри в карти.

Доктор Кандиба, розвідник надр.

Доктор Петров, просто розвідник.

Потім ще пару чекістів, два-три комун яки,

десяток академіків

і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,

ну та нічого.

Література могла бути іншою,

казав мій приятель, але дивися, хто це робив!

Самі тобі живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.

Самі тобі зболені, хворі, скулені,

саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.

Література не могла бути іншою.

Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,

сухість у роті, запах сірки, нудота,

темний глухий підвал.

На добраніч, класики, поговоримо завтра.

Здерта шкура Гомбровича

безгучно падає вниз.

Віктор Неборак

І. Фантазія метро

Фарба це ще не простір ти спробуй все ж прорубати

цю чорну ніч грані світла проблискують і двійник

сидить у шибі навпроти мальована лялька блякла

шию його підпилює лінія руху стрімка

підземна ріка пересохла втрамбовані в ніч динозаври

бивні кістки биті люстра привидів голоси –

усе це тло для малюнка шия твоя кровоточить

а голова у шибі стартує а голова

крізь товщу камінного моря крізь рибу дніпрову і кригу

крізь бібліотечні сховища пропалюючи собі хід

летить урочисто хвилина до карнавального вибуху

губи її тяжко рухаються: я-лі-та-ю-ча-го-ло-ва

ІІІ. Фантазія метро

Це тіло це вбивство це привид це вішалка

цей блазень бере черепи

ціцерон’дерталець Шекспір Адольф Чаплін

йосип сковорода

людиноворон Христос’динозвір комаха

свиня ікласта ніч

все вужчий тунельний протяг

чорний попіл облич

тяжко голосять тіні

пронизлива мить

потвори покручі привиди

виють тобою зграєю

і тіло твоє примірюють

як чобіт старий рипиш

У. Фантазія метро. Відображення

Перед собою він бачить себе

він бачить себе прозорого,

він бачить прозору забарвлену тінь

рухливу тінь у повітрі

вона промовляє слова одночасно мовчить промовляє слова

він крок ступає вона назустріч

обличчя в обличчя очі

співпадають проходять наскрізь

гусне свічадо скла

повіки мені підніміть

ОСЬ ВІН

тінь моя у мені

ростуть кабанячі крила

ікла ростуть і пальці

тінь проростає крізь тіло

жало винюхує кров

Бубон

(Сонет, виголошений Літаючою Головою)

– Малюйте БАБУ голу БУ

гуБАми дивиться доБА

БУ дифірамБАм БУ таБУ

вам зуби вставить БУБАБУ

росте поезія з горБА

в горбі з грошима боротьБА

та БУнтом БУ-де БУБАБУ

від азБУк голова слаБА

гуБАми виБУхає БАрд

чим світ сичить – кричить театр

зіграєш вірш якого варт

потрапиш в рай (чи на Монмартр)

БУ смерті і безсмертю БУ

і БУ і БА і БУБАБУ

Музей патанатомії

ХХХ

Я вбивця. Я дівчат

ховав. Я цвинтар в серці

розкреслив і обгородив – хрести одні.

Ось мумії побачень. Ось подохлі втечі з лекцій

і катафалки танців, і на шибеницю виведені дні.

О юність! Метал-рок тебе пресує всує.

Бібліотеки трощить, на аренах голосує,

на автострадах стегна продає

і тіло розмальовує твоє,

лишає ноги,

язиком дракона

їх пестить, наче скульптор навісний

виліплює свої палючі сни

і вперше доторкається до лона.

Я вбивця.

Я конаю в самоті.

Та по коліна в серці ноги ті.

ХХХІІІ

Я пам’ятаю море споночіле,

як мерехтіння місячне води

її дівоче тіло ласкам вчило

і місяць золотив її сліди.

Як я бажав перетворитись в піну

і лоскотати п’яти, стегна, спину,

щоб застогнала радісно вона,

щоб хвилі стали струмами вина,

а кров моя – вином, а плоть – коралом,

нічний мій шепіт – шелестінням трав,

щоб, як цей світ, я всю її ввібрав,

і щоб вона мене, як світ, ввібрала!..

Ні, ще ніколи місячний прибій

так не тривожив сну душі моїй.

***

Я загубився у собі

хоча хрестом позначив двері

я прочинив їх в іншій ері

і впав у хвилі голубі

світ зовнішній немов папір

згорів була кораблетроща

я встиг сказати – найдорожча –

і вмить забув останню з вір

спостерігаю ночі й дні

блукаю в крейдяному колі

торкаю двері й мимоволі

хрести стираю крейдяні

Олександр Ірванець

Любіть!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід.

Як неньку і дедді достоту.

Любіть Індіану! Й так само любіть

Північну й Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж.

Любіть її в радощі й біди.

Айову любіть. Каліфорнію теж.

І пальми крислаті Флоріди!

Дівчино! Хай око твоє голубе,

Та не за фізичнії вади, –

Коханий любити не встане тебе,

Коли ти не любиш Невади.

Юначе! Ти мусиш любити стократ

Сильніше, ніж любиш кохану,

Колумбію-округ і Джорджію-штат,

Монтану і Луїзіану.

Любити не зможеш ти штатів других,

Коли ти не любиш по-братськи

Полів Арізони й таких дорогих

Просторів Аляски й Небраски.

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,

Плекай у душі незникому.

Вірджинію-штат, як Вірджинію Вульф,

Люби.

І люби – Оклахому!..

Короткий вірш про кінець світу

А завтра знову буде просто день.

Звичайний день під назвою – «Останній»,

У цьому світі, теж останнім, де й

Ми разом – одностайні, як у стайні,

Де все востаннє, та ніхто про те

Не інформує – то ніхто й не знає,

Тож не кує, не меле, не мете

І мірок з перехожих не знімає

На те (також останнє) убрання,

Тож, видно, наго підемо в колонах

Тим шляхом, що у небо, навмання,

Лиш з пальмовими гілками в долонях.

Колискова навпаки

Ти, дитинко, прокинься раненько,

Потихеньку вислизни з ліжка…

Хто вітчизна тобі? Рідна ненька.

А історія? Тітка приїжджа.

У сусідній кімнаті постогнує

Уві сні твоя тітка-історія.

Це, напевно, не дуже чемно

І, можливо, не зовсім етично,

Та підваж-но двері плечем-но,

Роздивись-но пильно тітчину

Розгримовану фізіономію,

Анатомію й фізіологію.

Їй вже, видно, далеко за сорок,

А можливо, й за сімдесят.

Без корсета (сказати сором)

Під сорочкою груди висять,

І шиньйони, і вії відчеплені,

І у склянці її штучні щелепи.

А це, дитинко, зробила вже зайве ти,

Що їй у вухо сказала «ку-ку»,

Бо навряд чи вона буде в захваті,

Що застали її таку

Не причесану, не підмальовану,

Абсолютно незакамуфльовану.

Що, дитинко, побавилась? Тільки от

Про одне ти забула, дурненька:

За таке поводження з тіткою

Чи ж похвалить тебе твоя ненька?..

Так що швидко в ліжечко киш

І прикинься, буцімто спиш…

***

Хтось говорить про гроші,

А для мене з цих пір

Листя чорної груші –

Найдорожчий папір.

Легко не зрозуміти,

Затоптати у гній.

Найжорстокіша в світі

Девальвація мрій.

***

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був

Возлюби розлюби а затим возлюби його заново

Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру

А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив

Що втомився від рішень і їхньої колегіальності

Навіть гідність свою розбудив розлюбив розгубив

Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город

Що вистоює чергу на митниці альбо на мітинги

І крім грошей не хоче ніяких уже нагород

І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

Не запитуй: навіщо? Для чого? Куди? І чому?

Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися

Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому

Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби

Бо від нього

нічого

подібного не дочекаєшся

***

«Переночуй мене,

вишневий мій саде».

Т.Шаповаленко

Переночуй мене, вишневий саде,

Бо це моя остання в світі ніч.

Бо завтра хрест мені на плечі сяде,

Як символ роздоріж і протиріч.

Переночуй мене, вишневий саде,

Вишневий саде, звешся Гетсимань.

Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,

Як символ ще чого? ридань? страждань?

А півня крик розбуджено-співучий

Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,

І чути присмак вишень на губах…

***

Комедіантко, акторко, фіглярко!

Маріонетко, напудрена лялько!..

В горлі образа каменем стала –

Як ти мене допекла і дістала…

Добропорядна матір сімейства,

Ти й усміхаючись, не усміхнешся.

Мовиш манірно, чадиш непомірно.

Як я терплю тебе – це неймовірно.

Хвойдо русява у світлому плащику,

Светрик під горло защепнеш на защіпку.

Вірш цей мережу. Душу морожу.

Я вже без тебе жити не зможу.