(Із збірки «Сонцестояння», 1992)

* * *

І дух землі

дуднить із глибини в очеретину,

і дощ замислився –

завис над нами:

ти на землі лежиш,

а я схиляюсь над тобою –

з неба.

(Із збірки «Зимовий стук дятла», 1999)

Микола Воробйов

* * *

збронзовіли поля

до небес

мов ікони землі

миготять

над водою

метелик води

дух людини

в засідці з косою

дрізд кричить

і у мед порина

діамант в сто карат

обіцяє поразку

* * *

зацвіла коло хати зірка

нахилив важку голову сонях

жовті стерні сурмлять і сурмлять

торохтить самоцвітами промінь

розчахнувсь виноград –

червоніє і капає рана…

* * *

вони покинули острів

щоб повернутися на острів

який вони покинули…

і доки це триватиме

цього питання не існує

бо все ще може бути

і навіть острів

який вони покинули

щоб повернутися на острів

який вони покинули…

ліниво м’яко відкривається вогняне око

і хто вдивляється в те око

згодом бачить…

і відчиня вікно

і руку простягає

намацує стіну холодну –

і враз кричить…

але оскільки мертвий не кричить

то крику і не чути –

щоб повернутися на острів

який вони покинули…

* * *

вікна осіннього саду

і незбагненні і урочисті…

двері червоні

за ними галяви із айстрами…

в небі блакитні пливуть шоломи

з пір’ям де пензель затримався довше…

в світлі озерному

скинувся короп первісний…

пурпур укрили плями зелені…

спалюють мертвих разом з вінками…

бджоли прощаються…

сяюча радість

в тарелях темніє…

* * *

радісні сльози течуть по обличчю –

розповідаю про себе…

мандри та полювання

звірів стрибки на снігу…

мідну показую квітку

спів відтворити не можу…

і поступово стаю самотнім…

місяць виповнює мушлі

я пелюстки стуляю –

сльози течуть по обличчю…

* * *

що заважає

нам бути щасливими?

бажання

бути щасливими –

нам заважає…

* * *

багато є знаків

у кінці дороги

багато є знаків

про кінець дороги

а кінець дороги

там де ви стоїте…

* * *

запах поцілунку –

вітрильник

танцює…

запах поцілунку –

пір’їни

летять…

ступив де найглибше –

шах але не мат…

сонний але вогонь…

скажи що ти знаєш

місце

яке можна обгородити…

на це стане

декілька полін…

але ти не знаєш…

* * *

вона шукає свою сестру: обходить квіти

від квітки до квітки

ця троянда занадто червона

а ця із холодним синюватим полиском на устах

трохи страхає її

шипшина… щось нагадує але таке далеке… в імлі…

ще коли вони пасли корови… коли…

ось іще одна квітка назви її вона не знає… борсається

в глибині бджола… багато пилку… обважніла чи сп’яніла

аби не повертатись може й насправді мала таку мету…

покидаючи парк я оглядаюся: велетенська тінь стрибком

навскоси долає плац сонця і зливається із ще більшою

тінню за стіною дерев

на корі старих кленів угадується синій висип морозу…

Нерухомий краєвид

людина натомлена

при лампі вечеряє бараболею

ще витягну води…

– так думає

криниця геть темна

тільки те місце де:

« – ще витягну води…» – сяє…

нерухомий краєвид –

людина до краю наповнена ним…

Музика

піраміди сині і рожеві

полиск з синьої на рожеву

з рожевої на синю

а ось і жовта: я

моя присутність

мої слова що аж тепер

коли пишу…

Поети

вони поспішають до білих вершин

палац далеко за містом

машина за машиною – і все в той бік

але є чоловік що добре знається на глині –

навіть вони про нього не відають –

і він стежить де яка глина вляжеться…

а може тому вони й поспішають…

* * *

щоб нікого не розбудити

тихесенько встаю і не вмикаю світла…

знаєте коли не вмикаєш світла то не бачиш слів

а не бачиш слів то не робиш помилок…

просто водиш рукою туди сюди –

невиразне неясне… павутиння метафори…

на ранок розшифровую

і ставлю підпис…

Мармурова колона що потріскала

або сітка із срібних тріщин

– Іване ти де?

– я тут

– та де ж ти?

– тут… а ти біля мене…

– біля тебе?

– так ми разом тоді

разом тепер…

– а що ж мене давить?

– корінь

– корінь…

– у старого клена дуже товсте

коріння

розрослося на весь окоп…

* * *

ти сам по собі?

ні…

а як?

розумієш це так якби ти не спитав

а я не відповів…

* * *

ми завжди зраджували своїх вождів

і видавали їх на поталу ворогам

сьогодні у нас немає вождів –

тому ми зраджуємо один одного…

* * *

ми емігрували:

дехто в себе а дехто в далекі краї

хто не емігрував

той ніким не став

бо ніколи ніким і не був…

* * *

заснулий чорний пес…

засипаний челюстям вишень –

таке я раз побачив

з вікна автобуса

себе намалювати краще

я б не зміг…

* * *

добре з чужини повертатися в Україну

але Україна це чужина

з якої нема куди повертатися…

голос:

– немає царства в нашому краю

велика воля як руїна…